Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії. представників академії

2. Проблема відношення Бога і світу, Бога і людини в філософії. представників академії.

При висвітленні другого питання варто пам'ятати, що всі без виключення професори академії при вирішенні проблем буття виходили із релігійних позицій. Тому для академії загальноприйнятою була точка зору, що Бог є началом і абсолютною основою існування Всесвіту. Разом з тим потрібно звернути увагу і на те, що відношення Бога і світу тлумачилося неоднаково. Одні професори притримувалися пантеїстичного розуміння зв'язку Бога і природи (Бог майже іманентний природі, розчинений у ній - Ф. Прокопович); інші виходили з деїстичної позиції (Бог створив природу і вклав в неї певні закони, але після акту творення більше не втручається в природні процеси - І. Гізель, Г. Кониський). В цьому ж руслі розглядалося і питання зв'язку Бога і людини.

3. Натурфілософські дослідження в Києво-Могилянській академії.

Натурфілософія в академії розвивалося також в рамках теології. Однією із найважливіших проблем, які розроблялися професорами академії, була проблема матерії. Основні висновки, до котрих приходили Г. Кониський, Г. Щербацький, Ф. Прокопович та інші, були такі:

1) матерія в якийсь певний час була створена Богом;

2) вона є єдиний і універсальний субстрат всіх конкретних тіл;

3) матерії притаманна внутрішня активність, саморух;

4) матерія вічна, не народжується і не знищується після акту творіння;

5) земна і небесна матерія одноякісні, тобто небесні і земні тіла побудовані з однієї і тієї ж матерії;

7) матерія завжди знаходиться в русі; рух є універсальною (атрибутивною) характеристикою матерії.

4. Г.С. Сковорода - видатний представник філософії українського Просвітництва.

Г.С. Сковорода (1722-1794 рр) - видатний український філософ, просвітитель-гуманіст, людина високої моралі.

Філософська концепція Сковороди - це пантеїзм. Бог і природа складають єдине ціле; кожна людина має в собі Бога, він не існує десь поза людиною.

Головна проблема філософії Сковороди - це проблема людини. Він цікавиться насамперед моральною проблематикою. Праведне життя можна побудувати лише на правильних знаннях, на правильній філософії. Своє завдання Сковорода вбачає в тому, щоб донести до простих людей істинні уявлення про світ, про людину, її щастя і шляхи його досягнення. Тому усі твори Сковороди написані в художній формі: у вигляді віршів., діалогів, байок.

Він усвідомлює філософію як практичну систему життєвої орієнтації. На "думку Г. Сковороди, життя необхідно творити як філософський трактат. І він сам реалізує цей експеримент - будує власне життя на засадах, осяяних правдою істини.

Філософські трактати Г. Сковороди можна поділити на чотири цикли. Перший-цикл творів (1767-1772 рр.) відкриває праця “Наркіс". Розмова про те: пізнай себе". Сюди належить твір "Симфонія, звана книга Асхань про пізнання самого себе", діалог "Розмова, звана Двоє про те, що блаженним бути легко". У цьому циклі, виходячи з теорії двох натур будь-якого буття, Г. Сковорода стверджує, що людина невід'ємна від зовнішнього світу, від природи, має спільні з нею засади існування і тому через пізнання своєї родової натури осягає і принципи людяності, і закони природи.

Людина за своєю природою є перш за все істота плотська, земна і в такому вигляді не може безпосередньо поєднатися з світом вишнім

Основними положеннями філософської системи Сковороди є вчення про дві натури та три світи.

Вихідним для нього є погляд на світ, що складається з двох натур. "Весь мір, - пише він, - состоит з двох натур: одна - видимая, другая - невидимая. Видима - називається тварь, а невидима - Бог. Сия невидимая натура, или Бог, всю тварь проницает й содержит; везде й всегда єсть й будет". Однак дві натури мають неодинакове значення. Основою речей, їх діяльною і рушійною силою є саме невидима натура - Бог. Бог мислиться як безпочаткове начало світу. Він є вічний закон у тварному світі. Видима натура є минущою, не може бути істинною. Але протиставляючи дві натури, Сковорода постійно підкреслює їх нерозривний зв'язок. Невидима натура визначає сутність всього сущого і існує лише у видимій натурі. Натура видима є мовби тінню, що нерозривно пов'язана з тим, відбиттям чого вона є.

Все існуюче, на думку Сковороди, розділяється на три специфічні види буття (світи) - великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія).

Великий світ - це світ речей. Всесвіт. Великий світ нескінченний і безмежний, він складається з безконечної кількості світів. Слідом за античними мислителями Сковорода вказує, що субстрат тілесного світу утворюють чотири елементи - вогонь, повітря, вода і земля.

Концепція двох натур поширюється й на розуміння Сковородою мікрокосму. Не лише у великому світі, а й в малому світі, в людині є два єства: тіло земне і тіло духовне, таємне, приховане, - вічне. Не заперечуючи реальності тілесного в людині, Сковорода наголошує, що справжньою людиною не зможе стати доти, поки не збагне, що кров і плоть є ніщо, а істинну людину утворює її духовне начало. Суть цього невидимого, духовного начала утворює серце, ця найглибинніша глибина людини. Саме людина, мікрокосм є стрижнем всієї філософської системи Сковороди.

Біблія виступає у Сковороди як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість осягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Другий філософський цикл (1772-1774 рр.) - "Дружня розмова про душевний світ". У цьому циклі Г. Сковорода розробляє свою філософську антропологію: вчення про людину, людське щастя і загальні засади моральності. Цими засадами, на його думку, є принципи наслідування природи, принцип спорідненої ("сродної") праці, найповнішого розкриття здібностей людей чи їхньої нерівної рівності.

До третього циклу (1775-1780 рр) належать "Ікона Алківіадська", "Жінка Лотова". У цих творах Г. Сковорода аналізує символічний світ, який створює особливу сферу культурного буття, а також обґрунтовує вчення нро загальний ідеал життя.

У четвертому циклі (1783-1784 рр) - "Сварка архістратига Михайла з Сатаною про те, чи легке", - йдеться про те, з чим повинна боротися справжня людина, що слід перемогти і від чого потрібно звільнитися. В творі "Діалог. Ім'я йому - Потоп зміїний" викладається вчення про незнищеність матерії, про нескінчений процес перетворення її форм.

Необхідно також чітко уяснити суть вчення Сковороди про "сродну працю". При його розробці філософ виходить з того, що кожна людина має природні схильності до якоїсь певної праці, до певного роду діяльності. І саме цю працю вона виконує найбільш якісно, з натхненням, і лише ця праця приносить людині задоволення і є основою для щасливого життя. Однак сучасне суспільство, зауважує Сковорода, влаштоване недосконало, нерозумно: люди змушені під тиском зовнішніх умов займатися не тією працею, яка їм "сродна", відповідає їх нахилам і здібностям, а тією, котра нав'язується їм примусово. Це шкодить і людині, і суспільству, спричиняє невдоволення життям, є витоком нещастя. В ідеальному, справедливому суспільстві праця буде розподілена, за думкою Сковороди, у відповідності із здібностями і уподобаннями людей.

1.І. Кант - засновник німецької класичної філософії.

І.І. Кант (1724-1804 рр.) - родоначальник класичної німецької філософії, творець першої системи класичного німецького ідеалізму. Кант поєднував філософію з дослідженнями у галузі природничих наук.

"Зоряне небо наді мною і моральний закон в мені" - цими словами І. Кант виражає два основні напрямки і два основні джерела своєї філософії. Він прагнув дати філософське обгрунтування, з одного боку, законів природного процесу, а з іншого - людської гідності та соціальної рівності. У процесі розв'язання цих питань він піддав критиці стару матафізичну філософію.

Творчість Канте можна умовно поділити на два періоди:

1) докритичний (до 60-х рр. XVIII ст..), коли І. Кант виступає як стихійний матеріаліст, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи. Питання про можливості людського пізнання Кант вирішує оптимістично.

2) критичний (з 70-х рр. XVIII ст.), коли Кант займається "критикою розуму" - змінюються його погляди на можливості людського пізнання. В цей час він будує свою систему агностицизму. Крім гносеологічної проблематики розглядає проблеми релігії, етики, естетики. Свою "критичну філософію" І. Кант виклав у трактатах:

"Критика чистого розуму" (вчення про пізнання), "Критика практичного розуму" (розкрито етичні погляди філософа), "Критика можливості судження" (вчення про доцільність у природі, основи кантівської естетики).

Кант ділить філософію на теоретичну і практичну. Він вважав, що вирішенню таких проблем філософії, як проблеми буття, моралі і релігії повинно передувати дослідження можливостей людського пізнання. Предметом теоретичної філософії є дослідження пізнавальної діяльності і законів людського розуму і його меж.

Кант розумів, що прямолінійно відповісти на питання, зв'язані з проблемою пізнання світу, надзвичайно складно. Високо оцінюючи науку і силу філософського розуму, він все ж прийшов до висновку про існування межі пізнання. Крім того. Кант мав на увазі і принципову обмеженість суто наукового освоєння світу, про що дуже часто говорять сьогодні.

Теоретична філософія, відповідаючи на питання: "що я можу знати?", ділить світ на дві частини:

а)"світ явищ", або чуттєвий світ, де панують закони причинності і необхідності;

б)"світ сутностей", або "світ речей в собі", світ свободи. Ми пізнаємо світ не таким, яким він є насправді, а таким, яким він перед нами являється. Нашому пізнанню доступні тільки феномени (тобто прояви сутності), а сама сутність - непізнавана ("річ в собі"). Кант заперечував безмежні можливості людського розуму. Там, в "світі речей в собі", знаходяться Бог, Душа, Воля. Ї тому людина не в змозі розкрити всі таємниці людського буття - довести існування Бога, безсмертя душі та інше. Їй це недоступно. Людський розум може пізнати тільки "світ явищ", а "світ речей в собі", тобто світ сутностей, закритий для людського розуму.

Кант вважає, що наукове пізнання є нескінченим процесом, абсолютного знання ні про що не може бути. Наші знання накопичуються^ але сутність речей залишається недосяжним горизонтом. Тому Кант виступає агностиком (від грец. а-заперечення, Б¹¹⁰⁵'¹ - знання; недоступне пізнанню), оскільки заперечує пізнаваність сутності. Насправді, пізнаючи явище, ми пізнаємо в деякій мірі і сутність речей.

Практична філософія, вважає Кант, вивчає суспільство, проблеми людської свободи і відповідає на питання: що я повинен зробити? на що я можу надіятись? хто така людина? Він розглядає людину як істоту, що існує як у "світі явищ" (тобто проявляється як емпірична, природна істота), яка підкоряється законом природи, так і в світі "речей в собі", де людина повинна підкорятись категоричному імперативу - моральному закону, обов'язку, совісті.

Покора перед обов'язком і повага до закону возвеличує людину над собою як частиною почуттєвого світу та перетворює її у вільну від природи та умов часу особу, яка є метою сама по собі.

Уся моральна теорія І. Канта грунтується на возвеличенні свободи людини. І. Кант шукає та вбачає свободу людини в її волі.

Таким чином, найвищою цінністю Кант проголошує людину, людське щастя і разом з тим гідність, високий моральний обов'язок. Вічні надії на щастя філософ ставить в тісний зв'язок з моральним правом на це, з тим, наскільки людина зросла себе гідною щастя, заслужила його своєю поведінкою.