Діалектичний ідеалізм Гегеля

2. Діалектичний ідеалізм Гегеля.

Г. Гегель (1770-1831 рр.) - німецький філософ-ідеаліст, представник німецької класичної філософії, творець ідеалістичної діалектики.

Основні праці Г. Гегеля: "Феноменологія духу", "Наука логіки", "Основи філософії права", "Енциклопедія філософських наук", "Філософія історії". Філософська системи Г. Гегеля уособлює вчення про природу та суспільство як форми існування "абсолютної ідеї".

В основі світу лежить ідеальне начало - "абсолютна ідея", основними рисами якої є активний і діяльний характер, постійний рух і розвиток. В процесі свого становлення "абсолютна ідея" породжує природу, життя людини та суспільство і культуру. Людська історія є найвищим етапом втілення "абсолютної ідеї". Мета існування "абсолютного духу" - пізнання самого себе. Зробити це він може за допомогою людської свідомості, мислення, філософії. Цю ціль "абсолютний дух" реалізує через діяльність людських поколінь на протязі всієї всесвітньої історії.

В роботі "Феноменологія духу" викладена гегелівська теорія пізнання, тобто вивчається знання, як феномен духу. Гегель пропонує абсолютно нове розуміння суб'єкта пізнавального процесу. Суб'єкт - це не окремий індивід, і не свідомість окремого індивіда, а всезагальний дух в його історичному розвитку. У Гегеля - свідомість відірвана від людства - це і є всезагальний дух.

Філософ пропонує розглядати процес освоєння світу ніби "драбину", піднімаючись по східцях якої, окремий індивід прилучається до духовної культури, накопиченої людством, і піднімається з точки зору буденної свідомості до точки зору філософської. На вершині цих сходинок індивід в змозі подивитись на світ і себе з точки зору світової історії, "світового, духу", для якого більше нема протилежності суб'єкта і об'єкта, "свідомості" і "предмета", а є тотожність мислення і буття.

Будь-який розвиток, вважає Гегель, протікає за певною схемою: ствердження (теза), заперечення цього ствердження (антитеза) і заперечення заперечення, зняття протилежностей (синтез). В синтезі ніби примирюються між собою теза і антитеза, з яких виникає новий якісний стан.

Гегелівський діалектичний метод, таким чином, вступає в протиріччя з вимогою системи, яка обов'язково мусить бути завершена, а це означає, що абсолютна істина повинна бути в кінці кінців досягнута. Гегель розглядав свою систему як філософію, що вінчає собою розвиток всього людства, в якій досягнута абсолютна ідея; тим самим і історія ніби набувала завершення, і досягнутий нею рівень, тобто умови сучасної Гегелю Німеччини, оголошувались вищою точкою історичного руху людства. Тим самим, всі протиріччя дійсності вирішуються і досягається абсолютно істинний стан - якраз цього вимагає гегелівська система. Але це суперечить діалектичному методу. Метод вимагає перетворення існуючої дійсності, гегелівська система ж вимагає оправдання дійсності.

Твір Г. Гегеля "Філософія історії" аналізує світову історію як розвиток духу в часі. За Гегелем, історія має свою мету. Ця мета - розвиток свободи, свободи громадянина в громадянському суспільств. Оскільки реалізація свободи з необхідністю має в собі те, що дух сам усвідомлює себе вільним, історія є також прогресом у свідомості свободи. З цієї точки зору Гегель розрізняє три головних етапи світової історії. Давньосхідні народи знали, що вільною може бути лише одна людина; греки та римляни вважали, що вільною є певна група людей;

сучасні "германські" народи повністю усвідомили, що всі люди вільні.

Г. Гегель вважає, що розвиток "Світового духу" відбувається не без участі людини, не без людської активності. Важливе місце в історії належить "всесвітньо діючим індивідам", історичним героям, інтереси, потреби та пристрасті яких ведуть до подій епохального значення.

3. Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

Л. Фейєрбах (1804-.1872 рр.) - філософ, який здійснив поворот до матеріалізму в німецькій класичній філософії після Канта і Гегеля. Основні положення філософії Фейєрбаха викладені у працях: "До критики філософії Гегеля", "Сутність християнства" і "Основні положення філософії майбутнього".

Цікава еволюція філософських ідей Л. Фейєрбаха, який починав з вивчення теології, потім став учням Гегеля, викладав гегелівську філософію в університеті і, нарешті, прийшов до матеріалістичних поглядів на природу людини. Сам Фейєрбах про це так писав: "Моєю найпершою думкою був бог, другою - розум, третьою і останньою - людина".

Критикуючи Гегеля, Фейєрбах довів, що його абсолютна ідея - це не що інше, як людський розум, відірваний від людини і перетворений в щось надприродне. Він вважає, що мислення не може існувати поза людиною і незалежно від неї, тому що воно нерозривно зв'язане з діяльністю людського мозку, з матеріальними процесами. Звідси, мислення не первинне, як доказував Гегель, а вторинне, похідне від матерії.

Нова філософія, яку пропонує створити Фейєрбах, повинна бути філософією людини, це антропологічна філософія, в ній Бог і теологія ' повністю розчиняються у вченні про людину.

Вважає, що філософія і релігія - протилежні за своєю суттю. В основі релігії лежить віра в догмати, в основі філософії - знання, прагнення розкрити суть речей. Тому своє завдання Фейєрбах вбачаєте критиці релігії, пропонує аргументоване розуміння причин виникнення релігії. Зокрема, він вважає що незадоволення людини суперечностями, злом і несправедливістю, які існують в реальному світі, приводить до того, що в неї виникає думка про існування ідеального світу - Неба, де. людська доброчесність завжди винагороджується і приносить щастя.

Крім того, говорить Фейєрбах, ні в чому з такою силою не відчуває людина свою обмеженість, безсилля, як в усвідомленні неминучості смерті, кінечності людського життя, їй дуже важко змиритись з цією неминучістю, тому виникає думка про безсмертя, що знаходить своє втілення в проблемі потойбічного світу.

Фейєрбах стверджує, що релігія виникає тому, що людина починає приписувати свої кращі риси Богові і замість того, щоб любити іншу людину, вона починає любити Бога. Релігія є неістинною формою самосвідомості людини.

Антропологія ліквідує поняття Бога і ставить на його місце людину. Якщо релігія - це любов до Бога, то нова філософія пропагує любов до людини. Любов, як унікальне почуття зв'язку між людьми, утворює сутність антропології і перетворює її у нову релігію. '

Слід звернути увагу на те, як Фейєрбах розуміє людську сутність. Людина розглядається ним, як природна істота, як вищий щабель природного саморозвитку: якраз через людину природа відчуває, сприймає, пізнає себе. Виходячи з такого розуміння людини, Фейєрбах відкидає її ідеалістичне трактування, коли людина розглядається перш за все як духовна істота з сутністю "Я думаю". Згідно Фейєрбаху духовне начало в людині не може бути відділене від тілесного, дух і тіло - це дві сторони тієї реальності, яка називається організмом. Якщо для Гегеля окремий індивід є історично-духовним утворенням, то Фейєрбах підкреслює біологічну природу людини. Почуття і свідомість людини є теж природними явищами. Тому він говорить про людину як щось незмінне, абсолютне, а не про конкретну історичну людину. У сферу досліджень Фейєрбаха не потрапляє ні дійсний світ людини, ні її реальні стосунки з іншими людьми, ні духовна, ні виробнича діяльність. Людина, в тлумаченні Фейєрбаха, виступає як позаісторична і позасуспільна істота. В цьому полягає суттєвий недолік філософії Фейєрбаха.