Витоки і особливості філософії Київської Русі

1. Витоки і особливості філософії Київської Русі.

Філософія Київської Русі охоплює час, починаючи з XI століття (найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Їларіона), й триває до середини XIV (загибель 1340 року князя Юрія II кладе кінець незалежності Галицько-Волинського князівства, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі). Впродовж зазначеного періоду філософія існує як сукупність філософських істотних ідей, що - структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тоді філософія ще не виділилася у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родо-племенній основі, на перших порах без впливу досягнень більш розвинених цивілізацій.

Вагомий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі (988 р). Ця подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література. Завдяки цьому Київська Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через твори християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, причому така частина, яка підпорядкована теології.

Ще одна особливість культури Київської Русі полягає в тому, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу суспільства, духовній еліті. Основна ж маса населення продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів - Перуна, Даждьбога, Стрибога та ін. Все це зумовило той факт, що філософія Київської Русі на перших етапах розвитку мала перш за все просвітницький характер; основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснити народу основні положення християнства і християнської філософії. Тому-то давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань і т.п.

2. Морально-етична спрямованість філософії давніх русичів.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит. Іларіон, який в Ю51 році написав твір "Слово про закон і благодать". В ньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів. Більш чітко і систематично філософська проблематика представлена у творчості митрополита київського Климента Смрлятича (сер. ХІІ ст). Аналізуючи життєво-смислові проблеми людського буття, Смолктич виходить із того, що істина вже викладена в Біблії; завдання ж рову му і філософії, зокрема, полягає в тому, щоб правильно зрозуміти цю божественну істину. В "Посланні пресвітеру Фомі" він досліджує питання про те, яким є справедливий життєвий шлях людина доходить висновку: це осягнення заповідей, що дані людині Богом і неухильне їх виконання. За думкою Смолятича, найбільше перешкоджають людині йти правденим шляхом дві вади - марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський.

Творчість Туровського безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, передусім візантійською, а через неї і античною спадщиною.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежності "внутрішнього" і "зовнішнього": як ці антитези співвідносяться - церковне й світське, християнське і поганське. Зрештою, зовнішнім є темрява, а внутрішнім - світло.

Ця особливість в розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі - проблеми людини.

У співвідношенні "Бог-людина" безперечний пріоритет надається, а людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом.

Кирило Туринський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, котра полягає в тому, що кожна - людина - праведник і грішник - є предметом Божої уваги. Кирило спробує відійти від планічного абсолютного протиставлення тіла і душі й подолати їх суперечність. І це цілком зрозуміло, адже з християнських позицій душа не може бути тільки чистою, а тіло - тільки грішним. Душа, хоча вона й вторинна за походженням, твориться не з землі, а є витоком Божого духу. Вона є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це веде людину на шлях гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є:

"Повісті про білоризця", "Притча про сліпця й хромця", "Слово".

Проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино розум, почуття й волю людини.

Видокремлення ролі серця було зосередження уваги на розробці "філософії. серця" (особливо у творчості К. Транквіліона-Ставровецького, Г. Сковороди, П. Юркевича).

1. Гуманістична спрямованість філософії Відродження.

Епоха Відродження (ХУ-ХУІ ст.) приходить на зміну середньовіччю як наслідок занепаду феодальних соціальних інституцій і становлення буржуазного суспільства.

В сфері культури епоха Ренесансу утверджує новий тип духовності, орієнтований на людину, тобто тип гуманістичної культури.

Характерними ознаками культури цього періоду були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації суспільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Ствердження людської естетично-художньої спрямованості культури в противагу релігійній домінанті в культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спрямованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії "подвійної істини" для обгрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, в центр світу і в центр філософії.

Варто насамперед уяснити, що в оцінці людини Відродження рішуче розриває з традиціями середньовіччя. Це виявляється в тому, що воно замінює "геоцентричний" тип світогляду, притаманний середнім вікам, на "антропоцентричний", тобто світогляд, орієнтований на людину". На цій основі формується нова гуманістична філософська антропологія. І хоча мислителі Ренесансу не заперечують існування Бога, але вони "підносять" людину до рівня Бога. Людина - це не "тварь", а творець. Людська природа (тіло людини) не є носієм гріховності, з якою потрібно боротися, а є основа творчого людського начала, закладено в ній Богом.

В тлумаченні гуманістів Відродження творчість людини включає в себе і бажання перетворити себе, свою долю і життя, свої людські якості. _

В основі такого підходу до людини лежать два принципи. По-перше, безмежні можливості вдосконалення людської природи. По-друге, уявлення про те, що людина сама визначає свій життєвий шлях.