Соціально-практична орієнтація марксистської філософії

1. Соціально-практична орієнтація марксистської філософії.

К. Маркс (1818-1883 рр) є засновник системи, котра запропонувала якісно новий спосіб філософствування і ознаменувала початок виходу за межі усталеного (класичного) в епоху Нового часу способу мислення. Виявляється це насамперед в тому, що Маркс при вирішенні теоретичних проблем звертається до практики як найефективнішого і остаточного способу розв'язання соціальних завдань.

Найважливішими працями Маркса є: "Економічно-філософські рукописи 1844 року", "До критики політичної економії. Передумова", "Капітал", "Тези про Фейєрбаха" та ін. ^/

У своїх вихідних засадах філософія марксизму є матеріалістичною концепцією. Матеріальний світ є вічним і безкінечним; його розвиток приводить до виникнення людини, якій притаманна свідомість. Свідомість є похідним від матерії феноменом. За Марксом, сутність і зміст свідомості визначається суспільним буття людей, тими соціально-економічним умовами, в яких вони живуть. Ця, в цілому вірна думка, була гротескно перебільшена в марксизмі, внаслідок чого будь-які феномени духовної культури людства почали виводитися безпосередньо з економічних факторів, що, звісно, неправильно. І хоча в працях Маркса і Енгельса неодноразово вказується на відносну самостійність суспільної свідомості, все-таки в цілому філософія марксизму схилялася до економічного детермінізму, згідно з яким всі явища суспільного життя зумовлені економічними чинниками.

Одним із надбань марксизму є подальший розвиток діалектики. Основні діалектичні закономірності (єдності і боротьби протилежностей, • взаємопереходу кількісних і якісних змін, заперечення заперечення) були сформульовані Гегелем. Проте Гегель вважав, що вони є законами розвитку ідеї, духу. На протилежність Гегелеві Маркс розуміє діалектику як логіку розвитку явищ та процесів, які існують поза свідомістю і незалежно від неї. В марксизмі єдина матеріалістична діалектика виступає у двох різних, але взаємопов'язаних форма - об'єктивна та суб'єктивна. Перша з них - це діалектика розвитку самого об'єкта, тоді як суб'єктивна діалектика - це відбиток аналогів об'єктивної діалектики у свідомості людини.

Спираючись на здобутки попередньої філософської і економічної думки, Маркс аналізує буржуазне суспільство і виявляє його позитивні та негативні риси. При цьому варто пам'ятати, що Маркс є класичним європейським раціоналістом, тобто він оцінює світ в цілому і суспільство зокрема з точки зору їх розумності, досконалості. В цьому ракурсі капіталістичне суспільство виявляється вкрай нерозумним. Ця його нерозумність проявляється в тому, що:

1) два основних класи суспільства - робітники і буржуа - мають протилежні інтереси;

2) інтереси окремих власників засобів виробництва не співпадають, внаслідок чого між ними точиться конкурентна боротьба;

3) цілі та інтереси буржуазії не співпадають, а часто і суперечать цілям суспільства в цілому;

4) в цьому суспільстві існує відчуження людини від продукту праці, від самої праці, а зрештою, й від інших людей. Всі ці дисгармонії - ведуть до суперечностей між людьми, які переростають в соціальні катаклізми.

В ході вивчення специфіки капіталістичного способу виробництва Маркс доходить висновку, що в основі всіх соціальних суперечностей, а отже, й нерозумності суспільства, лежить приватна власність на засоби виробництва. Тому, за Марксом, розв'язання і усунення суспільних конфліктів можливе лише при умові знищення приватної власності. Приватна власність є найглибиннішим джерелом, витоком всіх соціальних бід і тому саме її потрібно ліквідувати. На цьому підґрунті Маркс будує концепцію "розумної" держави й розумного суспільства, в якому всі люди будуть мати рівні права, одинакові соціальні можливості для реалізації своїх сутнісних сил. Саме в цьому суспільстві, за думкою Маркса, будуть створені всі необхідні умови для всебічного гармонійного розвитку кожної людини. Єдиним реальним засобом знищення приватної власності і утворення нового соціального ладу Маркс помилково вважав революцію.

2. "Філософія життя".Ф. Ніцше.

"Філософія життя" формується в середині XIX ст. і об'єднує таких несхожих і водночас єдиних у своїх антираціоналістичних і міфологічних установках на осягнення світу мислителів як А. Шопенгауер (1788-1860¹), Е. Гартман (1826-1906), Фр. Ніцше (1844-1900), В. Дільтей (1833-1911), А. Бергсон (1859-1941), О. Шпенглер (1880-1936) та ін. Якщо до цього часу істину шукали в розумі, то тепер її стали шукати в ірраціональних проявах:

підсвідомому, надсвідомому (різноманітних проявах людської душі). На зміну "філософії розуму" прийшла "філософія життя". Життя розуміється як вічний, безперервний потік, рух, творчість. Тому наука не може бути ефективним засобом пізнання життя, воно не піддається раціональному осмисленню. Життя можна зрозуміти завдяки інтуіції, містичним проявам.

Засновує "філософію життя" Артур Шопенгауер, котрий вважає, що розум в житті людини і в світі в цілому відіграє скромну, суто технічну роль. Основні життєвоважливі процеси відбуваються без участі інтелекту.

Життєвий світ людини є нерозумним, хаотичним і єдине, що якось упорядковує його - це "світова воля", а зовсім не розум. Шопенгауер лише висунув основні ідеї нової філософії, а всебічне розгортання вона отримує у творчості Фрідріха Ніцше.

Ф. Ніцше (1844-1920 рр) - німецький поет, філософ, представник ірраціоналізму, антропологічного напряму у філософії. У творчості Ф. Ніцше доцільно виділити три етапи:

І етап (1872-1976 рр.) - Ф. Ніцше розвиває вчення Шопенгауера та розробляє естетичну проблематику (праці "Походження трагедії з духу музики", "Невчасні роздуми");

II етап (1877-1882 рр.) - вивчає проблеми людського пізнання, виявляє інтерес до позитивізму та природничих наук, піддає критиці мораль суспільства (твори "Людське, надто людське", "Ранкова зоря", "Весела наука").

III етап (1883-1886 рр.) - надає своїй філософській концепції відносно закінченого вигляду, осмислює метафізичну проблематику, розробляє концепцію "волі до влади" (праці "Так говорив Заратустра", "Антихристиянин", "По той бік добра та зла", "Генеалогія моралі", "Воля до влади").

Головним питанням своєї епохи Ніцше вважає питання про "надлюдину". Коли він вживає поняття "надлюдина", то має на увазі не соціальний аспект людського життя, не суспільно-політичну ієрархію. "Надлюдина" - це те, що в філософії Стародавнього Сходу означає "досконало мудрий" - людина, яка. осягнула Дао, пізнала чотири священних істини буддизму чи пройнялась складною діалектикою християнської трійці. Бути "надлюдиною" - не означає стояти при владі. "Надлюдина" у Ніцше постає як долаючий власні страждання творець особистого життя, а не як вождь, не як "повелитель людського стада".

Ніцше вважав, що розум не є головною характеристикою людини, це є незначна частина нашої душі. Основою життя взагалі і, зокрема, людського, є воля, хотіння, прагнення, тобто активність. Справжньою людиною є та, яка прагне виявити свою силу, свою активність, яка прагне до самовдосконалення "Воля до влади" означає самоствержування, самопереборювання, владу над собою, а не над іншими. Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Він стверджує: "Хай гинуть слабкі, їм треба допомагати в цьому, тому що нічого немає гіршого, ніс співчуття".

У творчості Ніцше дається радикальна критика християнських цінностей: Він відкидає християнство, тому що воно завжди було на боці слабкішого, низького, потворного, тому що це - релігія співчуття (а співчуття веде до слабкості), заперечує свободу мислення, самостійність дій людини. На думку Ніцше, "християнське розуміння бога - він бог хворих, бог-павук, бог-дух-один з найзіпсованіших, до яких доживали на землі". Ніцше відкидає християнську рівність душ перед богом, називаючи її кривдою.

Ідеї Ніцше були використані німецьким фашизмом. Фашистська інтерпретація поглядів Ніцше спотворювала його думки, перетворювала мислителя в шовініста і людиноненависника, яким він ніколи не був. Сам Ніцше ніколи не говорив про переваги німецької нації над іншими народами.