1.2 Характеристика мовного світогляду Олександра Духновича

Ставлення до мови є інтегральною частиною національної свідомості. Особливо важливе воно в діяльності представників інтелектуальної еліти народу, насамперед його будителів і просвітників, до яких належав визначний письменник, педагог, церковний діяч о. Олександр Духнович. У навчальних курсах з історії української мови, які використовуються на філологічних факультетах України, мовні погляди і уподобання О. Духновича висвітлені скупо, то того ж часом однобоко. Численні статті, присвячені О. Духновичу, в яких порушуються питання мови, не дають цілісного уявлення про цей аспект творчої особистості Будителя, до того ж вони незрідка обстоюють діаметрально протилежні позиції. Для об'єктивного висвітлення проблеми мовного світогляду О. Духновича потрібно досконало вивчити висловлені ним погляди на основі лінгвістичного змісту в широкому культурно-історичному контексті, а також скрупульозно дослідити його мововживання в поетичних, прозових, драматургічних, публіцистичних, наукових, навчальних та ін. творах.

О. Духнович усвідомлював значення літературної мови для існування руського (малоруського, тобто українського) народу та його поступу. Основою руської загальнолітературної мови він вважав церковнослов'янську, яку потрібно збагачувати словами, зворотами і формами з живої мови (так сформувалася російська літературна мова), не підносячи жоден із діалектів на рівень літературної мови. Саме як діалект він трактував уже вироблену тоді українську літературну мову на середньонаддніпрянській основі, до того ж вважаючи її (слідом за В. М. Ломоносовим та іншими апологетами російської імперії) «смешением простонародного с польским». О. Духнович не відчував ні естетичності, ні потенцій писемної мови на наддніпрянській основі. В умовах, коли цісар зрадив русинів, коли посилювався угорський асиміляційний гніт, а русофіли з різних слов'янських країв покладали великі надії на визвольну місію Росії, Духнович «гостро вбачав в українській літературній мові тенденцію відриву від російської спільності і культури, сепаратистську установку».

На мовний світогляд О. Духновича вплинуло й москвофільство, зокрема галицьке, яке негативно ставилося до нової української літературної мови. Мова художніх творів О. Духновича структурно і за фактурою ближча до народнорозмовної, ніж його науково-публіцистичних праць. Місцями це не слов'яноруська з домішками народної, а навпаки, народна з домішками слов'яноруської. Це спостерігається як у багатьох віршах, так і в п'єсі «Добродетель превишаєт богатство», де навіть авторські ремарки написані тодішньою живою мовою

Існує, однак, до мовних поглядів Духновича, в якому побутують протилежні погляди на позицію Духновича в ньому, причому залежно від різного висвітлення цього питання протилежно оцінюється значення всієї діяльності Духновича і навіть визначення національної приналежності населення всього українського Закарпаття.

Саме на цій протилежній оцінці позиції Духновича в питанні мови намагаються будувати свою «концепцію» ідеологи політичного русинізму.

Для правильної оцінки мовних поглядів Духновича треба мати на увазі кілька фактів:

1. За роки після Духновича відбулися величезні зміни в мові (граматиці, правописі) багатьох народів. Тому сьогодні, коротко кажучи, ні Пушкіна, ні Шевченка, ні Штура не друкують так, як вони тоді писали.

Подібно змінилися назви територій чи держав. Тому сьогодні не кажемо «Фелвідек» чи «Горішня Угорщина», але Словаччина. Тому й «Малоросію» чи «Южнорусский край», як називали територію українського народу її гнобителі, називаємо сьогодні Україною. Подібно не «товт», «угророс», «угорський русин», «Угорська», а «слов'янин», «закарпатський українець», «Закарпатська Україна»! Отже, нема жодної «українізації» в тому, коли в «мові» Духновича ставимо таке «і» чи таку іншу букву, які за сучасним правописом слід писати. Подібно не є гріхом писати «Олександр» замість «Александр», бо і Штура називаємо сьогодні не «Людевитом», а «Людовитом». Тому логічно, що «руського» Духновича вважаємо видатним діячем культури українського Закарпаття та й усього українського народу.

2. Редактори тодішньої преси галицьких та угорських русинів вимагали, щоб дописувачі «сообразовалися с мненієм редакторів». Редактор «умеет разновидним сочинениям коресподентов подати однообразний облік» (Іван Раковський, «Зора Галицька», Львів, 1854, с. 593-595). На таку практику вказують дальші автори: «І в галицьких, і в російських изданіях где іздава-лісь єго (Духновича - Ю. Б.) вещі, редактори вносили поправки, руководствуясь своїмі местнимі прівичкамі і стремлєніямі».

На те саме вказують Ф. Арістов, І. Свєнцицький, Н. Бескид, І. Созанський. Крім того, тогочасні редактори допустилися (саме в справі друкування уривків з листів Духновича) «нікчемності, безпримірної і неможливої в яким-небудь іншім народі», допускалися таких практик, «за які соромно було б нормальній людині»; окремі «високопоставлені» використовували таких «смільчаків», яким був О Шехович для такої роботи, яку незручно було робити «человєку, імеющему состояніє ілі чін». Отже, тут є причина, чого одна коресподенція Духновича надрукована і звучить як українська, а друга - як російська. Тому ми не віримо, що Духнович сам від себе вжив слово «мова» та ще кілька разів за собою. Таку «українізацію» (а пізніше «деукраїнізацію») мови Духновича могли робити тільки редактори.

3. Не без впливу на мовні погляди Духновича був факт, що в гористих Карпатах на малому просторі існувала (та існує) значна кількість діалектів Тут немає терену, подібного до києво-полтавського, на якому існувала б одна розмовна бесіда. Крім того, «галицькі» та «угорські» русини входили тоді до різних держав, підлягали впливу різних мов, що теж не могло не впливати на конкретну форму їхньої мови.

4. В аналізованому періоді дійшло в житті галицьких та закарпатських русинів-українців до важливих змін в їхніх політичних орієнтаціях. Зразу після революції 1848-49 рр. слов'яни Австрії та Угорщини думали вирішувати свою долю в рамках наведених держав. Після поразки революції (десь уже від 1852 року) замість орієнтації на Австрію ті народи починають орієнтуватися на Росію. Отже, від австрославізму вони перейшли до москвофільства, а воно перш за все проявило себе переходом на російську літературну мову.

5. В науці давно існує думка про те, що людину, як і колектив, треба оцінювати не тільки за заявами, але й за діяльністю людини та колективу. А Олександр Духнович не тільки кілька разів висловлював своє «общеє о споєнії і совокупленії вспільної нам народності і словесності мнініє», але й протягом всього свого життя згідно зі своїми заявами діяв. Всі свої твори «для народу» протягом всього свого життя друкував тільки народною мовою. В дискусії про народну мову Духнович друкував і по два матеріали в тому самому числі газети, в той час як в дискусії про російську літературну мову він не надрукував протягом років жодного матеріалу. Прилюдно й програмно декларував, що «свої то за горами, не чужі», що «Карпати не розлучать вічно нас», що «історія наша тая самая, що й решти руського народу, допоки своїми управлявся крайниками і не був иноплеменникам подвержен». В «Краткому землеписі...» окремо від Великороси пише про Малоросію, тобто про Україну як про окрему державу та окремий народ. Слова «русин», «руський» він розумів так, як їх тоді, раніше й пізніше, розуміли та розуміють до сьогодні всі вчені, всі закарпатські діячі та всі нормальні люди, тобто як «малоруський», тобто «український» і ніколи не як великоруський.6. Коли відкинути тенденційні політичні спекуляції щодо національної свідомості та приналежності Олександра Духновича, то не зістане найменшого доказу того, що він «словом, ділом чи хоча б помишленієм» був проти-українського спрямування. Духнович та його сучасники після революції 1848 року лише починали «по-народному думати», починали виробляти національну програму, в тому числі й бесіду, «народами в Угорщині та Галичині употребляєму» та таку, на «которую ви, браття галичани, склонійшії будете» (Духнович). Тому зрозуміло, що в їхніх дискусіях, полеміках чи звадах не було повної єдності, згоди чи порозуміння. Проте сучасні борці за «русинський народ» не можуть не знати, що своїм вигаданим «національним пробудженням» «єдного цілого русиньского народа» роздробляють і без того слабкі економічні та й духовні сили колишнього «руського» населення Карпат. Тому інакше як політичними спекуляціями явно протиукраїнського спрямування ті намагання назвати не можна. Окремий четвертий східнослов'янський народ ніколи й ніде не існував, а колишнє «руське» населення по обох боках Карпат походило з тих самих місць, де віддавна жив і нині живе колишній «руський», а тепер український народ, жило у тій самій «руській вірі», в якій жив весь «руський народ», виховувалося на тих «руських» книжках, які переписувалися, а пізніше видавалися в Україні, отже, було і є частиною сучасного українського народу.

Дискусія навколо мови О. Духновича точиться вже понад 100 років і не вщухає. Дослідники, а особливо політикани та фальсифікатори творчості закарпатського Будителя надають надто велике значення тому, якій саме національній культурі належить творчий доробок цієї непересічної людини.

Висновки про мову Духновича часто робляться без належного аналізу текстів на тих творах, які О. Духнович узагалі не писав, та на творах, авторство яких дотепер не встановлено, у тому числі й на текстах, які дехто понині кваліфікує як національний гімн Підкарпатської Русі.

Серйозною вадою дотеперішніх публікацій про мову Духновичевих творів є те, що предметом їх розгляду є не автографи Духновича, навіть не першодруки, які виходили за його життя, а тільки новіші тексти, на мові яких суттєво позначилися мовні смаки заанґажованих редакторів.

Деякі духновичезнавці при встановлюванні національної належності мови творів Будителя та мови інших його українськомовних праць пред'являють вимоги з позицій сучасних загальноукраїнських лексичних, граматичних, а часом навіть правописних норм, а не з мірил, які пред'являємо М. Шашкевичу і І. Вагилевичу, Я. Головацькому, С. Воробкевичу та іншим ровесникам О. Духновича. Сумарна кількість літературних мов, які «інкримінують» О. Духновичеві, вже давно перевалила за десять назв, причому серед тих мов нерідко називаються й такі, якими письменник належним чином не володів, а отже, й не писав і не перекладав себе, зокрема такі, як російська, чеська, словацька, французька та навіть такі ілюзорні мови, як руська, угорська і русинська.

6. Деякі автори статей при вирішенні поставленого питання провідне значення надають тому, яким означенням користувався Духнович при називанні своєї робочої мови.

7. Ще інші, пишучи про мову творів О. Духновича, не завжди враховують жанрово-стильову диференціацію творів Будителя та специфіку адресата кожного з них.

8. Дотепер фактично ще ніхто не розглядав мову більшості Духновичевих творів з позиції їх художньої вартості.

9. За нашими спостереженнями, переважну більшість своїх художніх творів О. Духнович писав українською розмовною мовою середини XIX ст. (української літературної він ніколи не вивчав), яка спиралася на рідний для нього говір. Російські, церковнослов'янські та староукраїнські книжні вкраплення властиві лише частині його творів, та й не всі з них належать Духновичеві.

10. Для точнішої характеристики мови Духновичевих творів та інших праць Будителя необхідно чітко визначити корпус тих текстів, які справді належать його перу, а тоді вже досліджувати, що саме з лексики, з граматики і з фонетики справді є продуктом його творчості, а що належить особам, які всіляко прагнули зробити з Духновича прапор руськості, а останнім часом - прапор русинськості на південних схилах Українських Карпат. [15. 38-43].


Розділ ІІ. Педагогічні погляди О.В. Духновича


Информация о работе «Педагогічні погляди та освітня діяльність О.В. Духновича»
Раздел: Педагогика
Количество знаков с пробелами: 50548
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
27627
0
0

... Історія української школи і педагогіки. Після програми подано плани семінарських занять та перелік тем індивідуальних навчально-дослідних завдань. Вивчення програмного матеріалу хз історії педагогіки відбувається на лекціях і семінарських заняттях, а також у процесі самостійної роботи студентів у позааудиторний час (виконання індивідуальних навчально-дослідних завдань, написання творчих робіт, ...

Скачать
143523
0
0

... ї" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників. „Русалка Дністровая” відіграла важливу роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтвердила, що народна пісня, легенда і звичаї є першоджерелом національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху - єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України. Оцінюючи ідейний зміст „Русалки Дні ...

Скачать
54940
0
0

... Львів, 29–30 жовт. 2004 р. / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника; Упоряд.: М. Р. Кульчицький, Н. Е. Кунанець.– Львів, 2006.– С. 166–174. Анотація   Яворська У. П. Бібліотечно-бібліографічна діяльність Івана Кревецького.– Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.08 – книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство. Національна біблі ...

Скачать
271327
20
8

... творчих робіт, музеї чи куточки історії школи (села, селища, міста) як результат проведеної роботи з патріотичного виховання. Найефективнішими засобами, що стимулюють процес формування патріотичних почуттів у молодших школярів в умовах позаурочної роботи, виявилися: бесіди про родину (маму, тата, бабусю, дідуся та інших родичів); народні та сюжетно-рольові ігри („Ласкаві слова рідним”, „Як пі ...

0 комментариев


Наверх