Соціальне страхування –один із головних напрямків ефективної соціальної політики

2.4 Соціальне страхування –один із головних напрямків ефективної соціальної політики

Соціальний захист населення у розвинутому суспільстві повинен виконувати дві головні функції: лікувальну та запобіжну. Перша пов'язана із запровадженням механізмів боротьби з бідністю, які включають адресну допомогу малозабезпеченим верствам населення, надання житлових субсидій, допомоги сім'ям з дітьми тощо. Друга, превен тивна функція, пов'язана з відверненням бідності шляхом подання громадянам можливості під час свого активного періоду життя здобути право на соціальне страхування (під час 6езробіття, хвороби, нещасного випадку на виробництві, інвалідності в похилому віці тощо).

Багато фахівців і політиків, користуючись терміном " соціальний захист населення ", відносять його до сфери виключно державної опіки та бюджетних витрат, тобто розглядають як категорію не ринкову. При такому застарілому підході громадяни будуть завжди поставлені у повну залежність від держави. Парадоксальність цієї ситуації полягяє в тому, що соціальний захист обездолених потребує все більших коштів за рахунок посилення і без того надзвичайно потужного податкового пресу, що прикопує небезпеку розширення армії незахищених за рахунок знедолення самих платників податків. Тупиковість цієї ситуації очевидна[59].

Між цими двома елементами соціалного захисту завжди існує внутрішній конфлікт. У період економічної кризи на перше місце виходить лікувальна функція. Однак економічний та політичний процес переходу до ринкової еко-номіки фундаментально змінює, якщо зовсім не відмінює механізми колишньої системи соціального захисту населення (бюджетні дотації на продукти харчування, житло, транспорт тощо). Також зміни у відносинах власності та швидке поширення самозайнятості населення тепер стають головними чинниками необхідних змін у системі соціального захисту населення.

Актуальність соціального страхування в умовах економічних перетворень в країні сягнула своєї критичної позначки, пов'язаної з різким зниженням рівня пенсійного забезпечення, втратою зв'язків пенсій з трудовим вкладом, з соціальною незахищеністю громадян, які працюють неповний робочий день (тиждень) або зовсім не працюють у зв'язку з простоями виробництва, руйнуванням бюджетної системи охорони здоров'я тощо[59].

Програмою реалізації заходів щодо втілення у життя основних засад економічної та соціальної політики Президента, що конкретизована у програмі діяльності Уряду і схвалена Верховною Радою України, передбачено розпочати далекосяжні перетворення у соціальному захисті населення. Мова йде про соціальну політику, яка направлена на переорієнтацію соціального захисту від тотальної державної благодійності до створення громадянам таких економічних умов, коли кожний, хто здатний до праці, повинен перш за все потурбуватись про себе сам.

Необхідність у переорієнтації курсу викликана і тому, що діюча система соціального захисту населення сьогодні, хоч і поглинає третину валового внутрішнього продукту, але не здатна справитися з проблемами спаду рівня життя, не говорячи вже про вирішення наступних проблем, які будуть пов'язані із проведенням глибоких структурних реформ.

Саме з цими міркуваннями пов'язана необхідність реформи соціального страхування. Новий законопроект повинен започаткувати заповнення прогалин другого елементу системи соціального захисту, який повинен втілювати у життя запобіжну функцію системи соціального захисту населення.

Україна, як і кожна соціальна держава, повинна вирішувати низку таких соціальних проблем, як охорона праці, подолання безробіття, надання соціальної допомоги інвалідам, сиротам, багатодітним і молодим сім'ям, перестарілим, біженцям, розв'язання житлової та транспортної проблем. Одне із головних соціальних завдань української держави — приведення заробітної плати, грошових допомог у відповідність із мінімальним прожитковим мінімумом, який повинен відповідати реальним мінімальним природним потребам людей. Держава не повинна допускати падіння мінімальної заробітної плати, мінімальних пенсій, стипендій, допомог нижче реального прожиткового мінімуму. Для вирішення поставлених соціальних завдань держава опирається на соціальне законодавство.

Характерно, що Україна у формуванні теорії і програми здійснення соціально-економічних прав не може йти второваною дорогою розвинутих західних країн або країн, що розвиваються. Україна — перехідне суспільство. Сфера українського законодавства, політична система, морально-гуманітарна сфера і економіка характеризуються незавершеністю. Окрім того, Україна опинилась віч-на-віч з наслідками Чорнобильської катастрофи.

Отже, в Україні треба бути особливо обережним, не допускаючи, з одного боку, утопізму, а з іншого, — надмірного консерватизму і догматизму щодо вироблення підходів та програм здійснення соціально-економічних прав. Слід констатувати, що соціально-економічні права і свободи в Україні заслуговують на особливу увагу. Вони не є другорядними правами, які мають нібито підпорядковане значення стосовно особистих та політичних прав громадян. Саме матеріальні умови (помешкання, медичне обслуговування, соціальне забезпечення, освіта та ін.) великою мірою визначають якість життя сучасної людини. Без цих прав неможливо забезпечити гідність людської особистості. Більше того, без цих прав значною мірою втрачають сенс всі інші права людини.

Однак в умовах серйозного економічного спаду, падіння виробництва в Україні в 1990-1995 рр. зростання інфляції підірвали можливості української держави щодо гарантування права на працю. Сповільнення темпів економічних реформ, фіскальний характер податкової політики, торпедування приватизації обумовили значне погіршення економічного становища підприємств, збільшення числа зубожілих людей. У зв'язку з цим на українську державу важким тягарем лягла турбота про соціальний захист громадян, забезпечення соціальних прав особи. Тому тепер перед нашим суспільством стоїть завдання законодавчого, насамперед конституційного закріплення як права на працю, так і його гарантій: можливості одержання роботи з оплатою праці відповідно до її кількості та якості і не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вибір професії, роду занять і роботи відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти та з урахуванням суспільних потреб. Таким чином, необхідно більш ефективно віднестися до законодавчого визначення колективного договору та його істотних умов праці[60].

Проведені останнім часом організаційні заходи мають головну мету: в умовах широкомасштабної економічної кризи зберегти діючу систему соціального страхування як важливий фактор соціального захисту людей. В кожному конкретному випадку необхідно розглядати колективний договір, як регулятор трудових правовідносин.