Юліуш Словацький в українських перекладах та дослідження творчості поета

3 Юліуш Словацький в українських перекладах та дослідження творчості поета

З цілого ряду причин трапилося так, що творчість Юліуша Словацького і за його життя, і протягом довгих десятиліть після смерті не була на стільки відомою, як творчість А.Міцкевича. За життя про нього часто говорили, як про нещасливого, в’їдливого і заздрісного “антагоніста” А.Міцкевича, ніж як про великого поета.

“Відкрито” Ю.Словацького було десь в 60 – 70 рр., причому як зазначив автор першої грунтовної монографії про Юліуша Антоні Малецький (1866 р.), відкритий він був саме польською революційно настроєною молоддю. На Україні, особливо в Галичині, твори Ю.Словацького були вже відомі за його життя, однак перші переклади українською мовою з’явилися досить пізно – в 70-х рр. Іван Верхрацький, видаючи у 1876 р. свій переклад “Батька зачумлених”, посилався на високу оцінку цієї поеми в монографії Малецького, дослідження, яке в свою чергу сприяло поширенню слави поета. Перу Верхрацького належить переклад ще однієї поеми Ю.Словацького – “В Швейцарії”. Однак тепер, його переклади мають хіба що історичне значення, оскільки, як зазначив Іван Франко “переклад поеми “В Швейцарії” Верхрацький визначається браком поетичного чуття й таланту, а також неприродною мішаниною та ще більш незугарною мовою”. Та все ж таки саме ці переклади надовго визначили коло творів польського письменника, якими особливо цікавилися на Україні.

Так у 1890 р. поему “В Швейцарії” відтворив В.Кольба, у 1907 р. уривки з неї друкує “Молода Муза”, поему “Батько зачумлених” у 1909 р. перекладає В.Щурат, а в наступному, 1910 р. – С.Твердохліб. Звичайно перекладаються і інші твори поета – у 1909 р. з’являється “Ангеллі” (переклад Стебницького); трохи згодом – перша дія ”Мазепи” (переклад Вороного), революційну лірику періоду повстання 1830 р. відтворює Старицький.

Вибір поезії для перекладу був не випадковий. В 70 – 90-х рр. українського читача навряд чи міг здивувати ранній Словацький – доба романтизму у нас була вже позаду, а увага перекладачів зосереджувалася здебільшого на реалістичних творах.

Перекладом творчості Ю.Словацького займався Д.Павличко. Твори Юліуша, для якого Україна “була символом того, що нематеріальне, духовне й вічне”, в інтерпретації Д.Павличка – шедеври перекладацького мистецтва.

Виявляючи власну індивідуальність Д.Павличко не “українізує” польські тексти, не підганяє їх під власні смаки й уподобання, а увиразнює, робить образи більш чіткіші й доступніші. Він шукає відповідників не так на рівні лексики, як на рівні смислово-емоційного насичення образу.

Для прикладу варто навести окремі строфи інтерпретації поезії Ю.Словацького Павличком і Нарубіною. Не важко переконатися, що переклад Д.Павличка звучить органічніше і ближче до оригіналу.

Jezeli kiedy w tej mojej krainie,

Gdzie po dolinach moja Ikwa plynie

Gdzie gory moje blekitnieja mrokiem

A miasto dzwoni nad szumnym potokiem.

Якщо колись у тій моїй країні,

Де котить Іква хвилі по долині,

Де пасма гір блакитніють над мроком,

А місто дзвонить над шумним потоком.

(Переклад Д.Павличка).

Якщо ти будеш у моїй країні,

Де котить Іква хвилі свої сині,

Де гори пнуться у блакить високу,

Де дзвонить місто над сріблом потоку.

(Переклад Є.Нарубіної).

Д.Павличко починає переклад словами, суголоснішими з думкою самого автора, він не вдався до трансформації і не змінив рядка, як це бачимо у Є.Нарубіної.

Також Д.Павличком був здійснений переклад “Години думки”, уривків з поеми “Вацлав”, присвячених українській тематиці та з поеми “Ангеллі”.

Чи не найбільшу трудність у перекладі становить “Ода вільності” повна неясних, символічних образів, алегорій, натяків і недомовлень. Перекладав “Оду” Микола Бажан, як окремі, але міцно зв’язані між собою частини одного цілого. В першій картині домінує образ ангела, символу справедливості, який розправив свої крила над повсталою католицькою Польщею. Не відступаючи від оригіналу М.Бажан і в подальших розділах має на увазі образ божества, як втілення рівності і свободи. Іноді М.Бажан вдається до підсилення оригіналу, маючи на увазі пізніші антипапські та антиватиканські виступи Ю.Словацького. Так постає “образ духа неволі”, який “гордою стопою топче трони”, хоч і гнеться “під тягарем кривавої корони”.

Перекладом “Гімну” Ю.Словацького займався Є.Дроб’язко. Біда тут не в тому, що перекладач доповнює оригінал власними думками і висловами, біда також і не в тому, що деяких висловів первотвору перекладач не зрозумів (“вільності палає кров” – замість “вільності росте кущ” – тобто “дерево революції”), а справа вся в тому, що переклад вийшов трохи бідним, хоч він майже дослівно “відстукує оригінал”. Як перекладачеві Є.Дроб’язку краще вдалося перекласти ліричні вірші Ю.Словацького, де не раз можна зустріти творчий підхід до справи.

Ще один революційний твір поета – “Кулик” – був перекладений М.Рильським. Власне переклад вдався йому просто чудово, оскільки, ще з часів праці над “Паном Тадеушем”, М.Рильський добре знав шляхетський побут та звичаї, польський національний характер. Поет тут говорить про те, що простий народ хоч і співчував повстанцям, але особливої участі в подіях 1830 р. не брав, бо не відчував у них запоруки зміни свого тяжкого соціального становища.

Водночас, кращі сини Польщі, вихідці із шляхти, були готові жертвувати своїм життям заради відновлення Польщі. Надзвичайно важливим є епізод, в якому показано як син, ще не поховавши батька, що лежить у труні, пристає до повстанців.

Перекладач відтворює “Кулика” як написану “одним подихом” пісню про веселих і хоробрих людей, відтворює піднесений настрій повстанців, їх рожеві мрії і сподівання, як вони змальовані Ю.Словацьким і якими вони були насправді. М.Рильський гостро відчув, що образ шаленого чвалу крізь заметіль групи сміливців – це символ наростання сил народу, який піднімається на боротьбу.

М.Рильський був чудовим перекладачем, адже М.В.Гоголь так визначив завдання перекладача: ”Іноді треба віддалитися від слів оригіналу навмисне для того, щоб бути ближчим до нього”...

Оце “віддалитися”, щоб “бути ближчим”, оце проникнення в дух чужої мови, в дух змісту оригіналу для того, щоб краще передати його, - чи не головна риса М.Рильського – перекладача.

Говорячи про Ю.Словацького і Т.Шевченка, також можна віднайти деяку співзвучність їхніх творів, особливо, коли обидва автори славили ”українських гайдамаків” (“Гайдамаки” Т.Шевченка, “Три псалми”, “Беньовський” Ю.Словацького); коли зверталися до історичного минулого народу (“Іван Підкова” Т.Шевченка, “Змій” Ю.Словацького), надсилали послання рідним народам (“І мертвим і живим”... Т.Шевченка, “Гробниця Агагемнона” Ю.Словацького).

Ми не маємо жодних фактів, які б засвідчили особисте знайомство цих людей. Тут швидше йдеться про генетичні витоки, про наявність типологічних ознак, породжених однією історичною добою. Два поети належали до різних націй і класів, але у відтворенні дійсності були подібними.

Перші справді критичні оцінки творчості Ю.Словацького в українській літературі належать Івану Франку, який вже в 70-х рр. ХІХ ст. зацікавився польським романтиком. Іван Франко у своїй статті про польську літературу, захоплюючись творчістю Ю.Словацького, називає його “незрівнянним майстром польського слова, майстром поетичної форми та улюбленим поетом молоді”. Важливими також є ще дві статті критика, написані польською мовою з приводу шеститомного видання творів Ю.Словацького у Львові, підготовленого Бігелайзеном.

У рецензії “Нове видання творів Ю.Словацького” І.Франко дав оцінку першим чотирьом томам, проникливо аналізуючи твори, які після смерті поета викликали такий ентузіазм, що їх цінували вище від творів А.Міцкевича. Поезія Юліуша сприймалась гаряче читачами, адже закликала до боротьби. І, взагалі, за ним закріпилася слава “співця революції”, “поета листопадового повстання”, у якому він взяв участь своїм словом – поетичним закликом до бою.