Юліуш Словацький на Україні

2 Юліуш Словацький на Україні

Вихований у польському інтелектуальному середовищі, де читали і розмовляли кількома європейськими мовами, але народжений в Україні, в Кременці Ю.Словацький від наймолодших літ був нерозривно з нею пов’язаний, зрослий своєю польською душею з українськими краєвидами, блакиттю і золотом подільської далечі, з квітами, що росли попід тинами та вікнами тамтешніх осель.

Спогади та твори про Україну в Ю.Словацького з’являються, як правило тоді, коли поет намагається збагнути болючі суперечності, що його переслідують.

Україна – земля його дитячих літ – була для поета символом нематеріального, а духовного, вічного. Читаючи його твори, важко опиратися враженню про те, що він найчастіше спілкувався з духом України, а не з її реальним втіленням. Неухильна ідеалізація України мала глибокий сенс. Цю філософську проблему пояснював Юліуш у листі до матері, одержавши від неї в Парижі килимок, що висів над його дитячим ліжечком у Кременці. Отож світ, з яким поет стикався в еміграції – в Дрездені, в Лондоні, чи Парижі, нагадує видиму сторону візерунчастої тканини. Натомість її нитки, сховані від глядача, занурені в світ уяви, набагато кращий і досконаліший від реального. Власне там, по другий бік канви, схована Україна – хоч бачена поетом очима уяви, але правдива, може навіть правдивіша, ніж доступний для ока “земний килимок”.

Українські спогади – найглибша та найчистіша криниця спогадів Ю.Словацького. “Король-дух”, містично проваджений Ю.Словацьким “з глибини століть крізь сонце й домовини”, “вічний революціонер”, дух, що його поет відчуває у своєму єстві, що не дозволяє йому піддатися під жодну світову владу і не визнає жодних авторитетів, набираються земного життя, як тільки будяться в ньому спомини про місце, де він усвідомив себе, тобто про Україну.

Романтичний поет – ідеал Ю.Словацького – повинен не лише творити, але й жити згідно з високими засадами моралі, не прагнучи ні користі, ні слави. Дар натхнення був для поета нелегким обов’язком, душевним тягарем. Такий творець – виразник духу нації. Він воскрешає в часи неволі міфологічне минуле народу, щоб наблизити встановлення справедливості в часи теперішні. У боротьбу за незалежність Польщі ідеально вкладалась заклична творчість українських рапсодів, які співали про героїчні походи запорожців, їхню мужність і відданість оборони омріяної, але насправді кров’ю окупленої свободи.

Найкраще це видно у “Беньовському”. У тій, мабуть, найзнаменитішій у світі щодо кількості відхилень від головної сюжетної лінії поеми, українське і польське майбутнє зливаються воєдино. Річ Посполита - незалежна могутня держава, а в той час Україною правлять гетьмани нічим і ніким нескуті. А степова душа і пісня українська лунають чисто, облагороджуючи життя польської шляхти подихом найвищої поезії.

Ляхи! Тепер цього вам не збагнути,

Як то заходили в двори до вас

Давно колись пісні і думи степу...

Дух матері старої України,

Що спати ще в могилі не хотів,

Душа гетьманська і гетьманські чини

І синя мла, і памроки степів...

Захоплення українською тематикою прийшло до поета на самому початку його поетичної творчості. Вивчаючи українську історію, Юліуш відкрив знамениту тему – історію Запорізької Січі. Так постає твір “Змій”.

Запорожці його зневажають небезпеку і саму смерть, а гроші, здобуті в походах на турецькі міста, не мають для них жодної вартості. То – поблякле, жовте листя, яке має зникати, а самі запорожці у Словацького не є морськими розбійниками. Це організоване військо, яке знає дисципліну і готове битися за Україну. Їхній кобзар співає тужливу пісню:

Спіть, бо минулася ваша пора!

О, ви жили колись тут в Україні.

Поки земля не взяла вас сира!

Ви жили вчора, ми живемо нині.

Якщо порівняти перший твір Ю.Словацького “Українська думка” з поемою “Змій”, то можна легко переконатися, що наївне захоплення Україною змінювалось в поета на свідоме, політично вмотивоване ставлення до неї. У першому творі – козак Рунько – сентиментальний парубок, якому призначено лише ридати, який ще зрештою накладає на себе руки. А в поемі ”Змій” вже постають інші козаки, войовники і месники, свідомі свого національного покликання.

Україна була для поета не лише предметом його історичних пошуків і досліджень, вона дала йому головний мотив для розуміння християнської моралі і концепції самого Бога. У поезії “Гімн”, написаній на початковому етапі його творчості, кожна строфа закінчується печальною нотою: “Боже, сумно мені”. Це і скарга на людське безсилля, на байдужість вищої духовної сили до несправедливих порядків на землі. Образ Бога – образ духу, що не вміщується в життя людини. Він – тільки свідок, а не суддя людських вчинків. А той Бог, що явився йому серед українських степів, - зовсім інший.

Це Бог не хробаків, не того тіла,

Що нишком під ногами проповза,

Він любить птаха широчезні крила,

Біг коней гуркітливий, немов гроза,

Вогнем він пише, кличучи до діла.

Його вблагає чин, а не сльоза,

Перед костьольним згублена порогом –

Ниць перед ним паду, бо він є Богом!

У творах Юліуша Словацького прочитується “українська самостійність”, якої він вимагав від свого земляка. Та самостійність не лише творча, а має в собі дух політичного мислення. Поет дійшов не лише до чіткого розуміння національної окремішності України, але й до пророчої візії майбутньої української держави.

Якщо додати всі висловлювання Юліуша про Україну до пророцтва, яке він висловив у поемі “Вацлав”, то створюється враження, що його “українська самостійність” сягає Шевченкового рівня.

Виявом симпатії до України взагалі й, зокрема, до постаті І.Мазепи є один із найкращих творів поета про легендарну молодість українського поета. Мазепа завжди був для московської імперії джерелом клопотів, “зрадником народу”, затятим ворогом Петра І, помічником польської шляхти... Українські радянські літературознавці як вогню бояться аналізувати п’єсу Ю.Словацького “Мазепа”, бо саме ім’я героя вимагало відхрещуватися від цієї особи і цієї речі. Твір взагалі розумівся як такий, що не має нічого спільного з Україною, а сам Мазепа є “ловеласом і кмітливим пажем польського короля”.

Але поет добре знав про кого пише. Мазепа в Ю.Словацького – насамперед представник козацтва. “Я син козацький, я вмію битись!” – говорить про себе той королівський паж, який крім того вміє боронити ще й слабших за себе. Точно про це сказала Аліна Ковальчикова, польська дослідниця творчості Ю.Словацького: “Мазепа, оповитий славою хитрого звідника, виявляє мудрість, благородство серця”.

Шедевр польської драматургії “Мазепа” сприймається як пророчий епізод із життя видатного державного мужа.

Грандіозна за масштабами і глибиною проникнення в історію, найреалістичніша з усіх романтичних візій Юліуша, поема “Беньовський” дає найбільше матеріалу для розуміння того, яке місце займає Україна в поетовій свідомості. Україну сприймав поет як приспане, але не мертве гніздов”я свободи. Поет говорить, що Україна не знає куди рухатися: йти з поляками – чи дорогою Б.Хмельницького. Ю.Словацький розумів драматизм цього питання, який поглибився, коли Польща, вслід за Україною, втратила свою незалежність. Але у його творі “дух старої матері України” постійно зустрічається з “духом матері Польщі”, але між ними уже існує якась межа, непереборний конфлікт:

О, мати Польще! Ти давно не чула

В степах такого дикого волання.

Після звернення до матері – Польщі, поет звертається до “найбільшої, найсумнішої”:

Моя вітчизно давня! Я стою

В твій смертний лик вчарований без тями;

Ти зваблювала молодість мою

На давній шлях сумний між цвинтарями,

Вже інші про будущину твою

Співають! Я мов сторож між хрестами...

Мов журавель в руках своїх тримаю

Своє камінне серце, о, мій краю...

Нам необхідно згадати ще один чудовий твір Ю.Словацького. Це “Срібний сон Саломеї”, “драматичний романс”, як назвав цю річ сам поет. Це надзвичайно важливий твір для розуміння феномену, який називається українським патріотизмом Ю.Словацького. У ньому поет висвітлює ті ж події, які стали основою для “Гайдамаків” Т.Шевченка. Гостра критика в обох творах спрямована на польську шляхту.

“Срібний сон Саломеї” – оповідь про жорстокі діяння українських повстанців-гайдамаків і про ще жорстокіші дії польських магнатів. Рейментяр Стемповський наказує облити смолою козака Семенка, підпалити і вести його, як живу свічку.

Але й гайдамаки не кращі. Немає великої різниці між сценами вбивства дітей Гонти і замордування дітей пана Грущинського. Можливо, в Т.Шевченка жорстокість показана із більшою експресією, бо батько ріже сам своїх синів, а польських дітей вбивають колії. Однак твір Юліуша є більш вимовним, бо злочинства поляків звершуються на тлі їх цілковитої байдужості до кривавої вакханалії. Один лише Пафнуцій, людина релігійна, глибоко переживає трагедію, говорячи:

Не буде України, ох, не буде!

Бо люди ці потнуть її мечами,

І, квітів польних, що цвітуть ночами,

Ох! Ох! Кінець – погибель Україні!

Бо звитися на могилах шляхетські знамена

повинні.

Пафнуцій закликає до покаяння, а проповідником, пророком українського примирення і поєднання виступає старий лірник Вернигора, який вірить у те, що польські магнати будуть покарані за кривди, завдані українському народові.

У драмі “Срібний сон Саломеї” – не має ні революційної агітації, ні прямої апологетики ідеї революції, автор хоче лише осмислити криваве революційне повстання. Твір завершується ідеєю християнського примирення.