Стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

1.1 Стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами

Сьогодні в нашій країні, як і всьому світі, спостерігається тенденція зростання числа дітей-інвалідів. Тому проблема організації соціальної роботи з дітьми з особливими потребами, внаслідок її актуальності, широко розроблялась і розробляється дослідниками різних галузей: психологами, фізіологами, соціальними педагогами, соціологами.

Велику роботу в цьому напрямку провела А.Й. Капська, яка розробила ряд принципів і закономірностей соціальної роботи з дітьми-інвалідами, в основу яких покладено процес реабілітації. В своїй роботі А.Й. Капська визначила 2 головні мети організації такої роботи: забезпечити соціального, економічного, інтелектуального і фізичного розвитку дитини, яка має відхилення за допомогою організації соціальної, матеріальної та медичної підтримки, а також попередження виникнення вторинних дефектів у дітей-інвалідів [10].

Крім того наукова розробка даної теми висвітлена в працях Л.І. Акатової [2], О.В. Безпалько [4], Л.Т. Тюплі, І.Б. Іванової [23], М.П. Лукашевича, І.Т. Миговича [16], О.І. Карякіна [11 та інших, які за основу соціальної роботи з дітьми-інвалідами беруть реабілітаційний процес.

Для осмислення проблеми аналізу інвалідності у дітей як соціального феномену важливою залишається сутність соціальної норми, яку вивчали Е. Дюркгейм, М.Вебер, Р.Мертон, П.Бергер, П.Бурдьє та інші.

Аналіз соціальної проблеми інвалідізації в цілому, а також організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами зокрема здійснюється в площині соціологічних конвенцій. Так К. Девісом, Р.Мертоном та Т.Парсонсом були розглянуті проблеми інвалідності дітей як специфічного соціального стану індивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної політики держави відносно дітей-інвалідів, на базі чого і формуються сучасні засади організації соціальної роботи. І саме в рамках даного підходу було розроблено поняття «діти з обмеженими можливостями» як синонім до поняття «діти-інваліди» [18, 35].

Оскільки більшість дослідників зазначає, що основою соціальної роботи з дітьми з обмеженими можливостями є реабілітація О.В. Безпалько було запропоновано відокремити певний ряд правил реабілітації дітей-інвалідів, а також напрямків, що покликані допомогти дитині сформувати здатність до самообслуговування, розвивати свій творчий потенціал, тобто стати повноцінним членом суспільства [4, 89].

Доповнюючи цю думку М.П. Лукашевич і І.І. Мигович увагу приділяють тому, що реабілітація дітей з особливими потребами є схемою розвитку здатностей дитини – соціальній адаптації, при чому ці заходи обов’язково мають охоплювати й інших членів сім'ї [16, 149].

В свою чергу О.І. Карякіна та Т.Н. Карякіна в своїй роботі «Основи реабілітації інвалідів» зазначають, що соціальна робота з даною категорією має включати, окрім реабілітації, систему інтеграції дитини-інваліда у суспільство та систему соціального захисту, що має надаватися державою [11, 15].

В Україні протягом тривалого часу сформовано державну систему соціальної підтримки дітей-інвалідів і дітей з вадами психічного та фізичного розвитку, яка організаційно розподілилася між Міністерством освіти України, Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством праці та соціальної політики України, Міністерством у справах сім’ї та молоді України, Державним комітетом України з фізичної культури і спорту.

Правові засади щодо задоволення особливих потреб дітей з обмеженими фізичними та психічними можливостями у соціальному захисті, навчанні, лікуванні, соціальній опіці та громадській діяльності відображені у Законах України: «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», «Про освіту», «Про пенсійне забезпечення», «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про фізичну культуру і спорт», «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про благодійництво та благодійні організації», в Основах законодавства України про охорону здоров’я, Основах законодавства України про культуру [5].

У 1989 році ООН прийняла текст Конвенції про права дитини, яка володіє силою закону. У ній закріплено права дітей, що мають відхилення у розвитку, вести повноцінне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти власну гідність, почуття впевненості у собі і полегшують їм активну участь у житті суспільства, а також право неповноцінної дитини на особливу турботу та допомогу, яка повинна надаватися по можливості безкоштовно з урахуванням фінансових можливостей батьків чи інших осіб, що забезпечують турботу про дитину, з метою забезпечення ефективного доступу до послуг в сфері освіти, професійної підготовки, медичного обслуговування, підготовки до трудової діяльності та доступу до засобів відпочинку, що повинно сприяти найбільш повного залучення дитини в соціальне життя і розвитку її особистості, включаючи культурний та духовний розвиток [14].

1.2 Характеристика понять дослідження: «соціальна робота», «організація соціальної роботи», «діти-інваліди»

Поняття «соціальна робота» увійшло в соціально-гуманітарну літературу наприкінці ХІХ ст. у відповідь на соціальну потребу суспільства у змістовному відображені практичної діяльності людей, які допомагали бідним [23, 5]. У сучасній науковій літературі поняття «соціальна робота» розглядається в трьох основних значеннях, як практична діяльність, як навчальна дисципліна, як галузь наукових знань. В даній роботі нас цікавить соціальна робота як практична професійна діяльність з надання допомоги та підтримки людей, які опинились в скрутній ситуації. Метою такої діяльності є оптимізація втілення суб’єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства в процесі життєзабезпечення і діяльності особистості, сім'ї, соціальних та інших груп і спільнот у суспільстві [21, 90].

Словник-довідник соціального працівника розкриває термін «соціальна робота» як вид професійної діяльності, направленої на задоволення соціально-гарантованих і особистісних інтересів і потреб різних груп населення, на створення умов, які допомагають відновленню або поліпшенню здатності людей до соціального функціонування [12, 56].

В свою чергу поняття «організація соціальної роботи» слід розглядати як реалізацію функції управління діяльністю з надання допомоги та підтримки людей, що опинились в складних життєвих ситуаціях. Оскільки сам термін «організація» тлумачиться як функція управління, в межах якої здійснюється розподіл робіт поміж окремими робітниками та їх групами та узгодження їх діяльності. Реалізація функції організації здійснюється у процесі організаційної діяльності [17, 9]. «Організація» - це група людей, що працюють спільно для досягнення загальних цілей. Це те місце, де люди будують відношення і взаємодіють. Тобто «організація соціальної роботи» - це соціальна категорія, у якій існує складне співтовариство людей, що взаємодіють з метою допомоги соціально не захищеним верствам населення, поводження яких залежить не тільки від їхніх індивідуальних характеристик, але і від їхнього взаємного впливу [19, 6].

Оскільки темою нашого дослідження є організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами, то необхідно визначитись з такими поняттями як «інвалід» та «дитина інвалід».

Перше офіційне визначення «інвалід» дається в Декларації про права інвалідів (1975 р.): інвалідом є будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального життя і/чи соціального життя через ваду, яка набута з народження чи ні, його чи її фізичних чи розумових здібностей [23, 340].

В роботі Л.І. Акатова визначено, що «інвалід» - особа, яка має порушення здоров’я зі стійким розладом функцій організму, що обумовлено захворюваннями, наслідками травм чи дефектами, які призводять до обмеження життєдіяльності і потребують соціального захисту [2, 31].

У законодавстві колишнього СРСР існувало дещо інше поняття «інваліда», яке було пов’язане зі втратою працездатності. За такою постановкою питання діти до 16 років не могли бути признані інвалідами. Таким чином, виникла необхідність в появі терміну «дитина-інвалід». «Діти» - це соціально-демографічна група населення у віці до 18 років, що мають специфічні потреби і інтереси, соціально-психологічні особливості [2, 11].

І відповідно, до вище викладених термінів, до категорії «діти-інваліди» відносяться особи до 18 років, які мають значні обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадаптації внаслідок порушення росту та розвитку дитини, здатностей до самообслуговування, переміщення, орієнтації, контролю за своєю поведінкою, у навчанні, спілкуванні, трудовій діяльності в майбутньому [3, 6].

В Законі України «Про охорону дитинства» встановлено, що «дитина-інвалід» - дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту [7, 142]. А Законом України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» визначено, що «дитина-інвалід» - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту [8, 36].

Таким чином, організація соціальної роботи з дітьми-інвалідами – це вид професійної управлінської діяльності групи людей, що працюють спільно для задоволення соціально-гарантованих та особистісних потреб осіб до 18 років зі стійким розладом функцій організму, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності.