Навигация
Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної власності
75556
знаков
17
таблиц
2
изображения
3. Роль, призначення і використання державної власності як виду колективної власності
Поняття державної власності: в економічній теорії і статистиці державотворення власність визначається через заперечення: власність не приватна вважається публічною. Вона розділяється на власне державну (центральну, федеральну), муніципальну (власність місцевих органів управління і самоврядування) і проміжну (власність штатів в США і деяких ін. країнах, земель – в Німе чинні, Австрії, суб’єктів федерації – в Росії та ін. країнах).
Проте, навіть термінологічна грань між приватною та неприватною власністю виявляється доволі нечіткою. Прикладом може слугувати вживання в США назви «публічна корпорація» в двоякому змісті: по-перше, публічна як не приватна, а муніципальна; по-друге, як акціонерне товариство відкритого типу. В останньому випадку вона протиставляється не державній чи муніципальній формі власності, а іншому типово приватному підприємству – акціонерному товариству закритого типу, приватному товариству з обмеженою відповідальністю, родинній фірмі чи фірмі з одним господарем.
Звідси ж і масові уявлення про те, що публічний сектор економіки сформований безвідносно, нейтрально до форми власності і являє собою сукупність підприємств, що охоплюють ключові загальнонаціональні і стратегічні сфери економіки. Зокрема, звідси суто статистичні складнощі вирахування держсектору економіки, не кажучи про труднощі, пов’язані з наявністю змішаних і квазіпублічних підприємств, в яких присутні як державний, так і приватний капітал чи фінанси.
Звідси ж і інший, поки що дивуючий нас феномен: відсутність інтересу з боку статистичних органів до постійного нагляду за держсектором як держмайном. Разом з цим органи статистики і уряду ведуть ретельний облік публічних фінансів. Ця відсутність видимої цікавості до публічного сектору як особливої форми власності пояснюється тим, що цей сектор фактично частіше за все ототожнюється з його фінансами, а не з матеріально-речовою основою.
Певні підстави для такого зміщення акцентів існують. По-перше, взагалі увага західної економічної теорії і практики державного управління концентрується не стільки на «запасі», чим являється матеріально-речова основа будь-якої власності, скільки на фінансах, які за своєю природою являються «потоками». По-друге, фінансові потоки як об’єкт державного управління потребують набагато більшої уваги, ніж відносно мало мінливі, стабільні та такі, що важко визначаються кількісно, «запаси» державної власності. По-третє, сама публічна власність як особливий об’єкт управління, проявляються, перш за все, саме через фінанси. Нарешті, як вже зазначено, наростає внутрішній парадокс(з точки зору нещодавніх уявлень), суть якого можна сформулювати наступним чином: державна власність як основа регулюючої ролі держави в усіх економічних та соціальних процесах відносно зменшується, а роль держави в економіці зростає.
Феномен відсутності видимого інтересу статистичних органів і урядів західних країн до своєї власності для нас дивний ще й тому, що ми пам’ятаємо нещодавнє соціалістичне минуле, в якому управління економікою було дійсно немислиме і неможливе без обліку і статистики державної власності. Але ця незвичність навіть у перехідній російській економіці вже майже зникла. Що дає знання статистики підприємств, в яких доля російської держави складає або 100%, або більше 50%, або від 25% до 50%. Верховну Раду і уряд цікавить інше цілком правомірне і більш актуальне питання: які прибутки отримує держбюджет від цієї власності, чи відповідають вони об’єму власності держави?
Визначити об’єм держвласності надзвичайно складно. Дійсно, як її виміряти, якщо ринок не спроможний вірно оцінити капіталізацію підприємств? Питань подібного роду безліч, а відповідей на них практично немає. Бо до цих пір не проведена інвентаризація держпідприємств, держмайна в державі та за кордоном. Статистика держсектору зводиться через це до вимірювання величини прибутків, які фактично поступають до бюджетів всіх рівнів, а також субсидій, дотацій, субвенцій. А це є статистика всього лиш фінансів держсектору.
Діапазон складових державного сектору дуже великий: від суто державних підприємств до змішаних, від фінансів центрального уряду до фінансів органів місцевого самоврядування, від прямого володіння урядом підприємствами, виробничими фірмами (тобто державна підприємницька діяльність) до суто правових способів впливу на приватні фірми, від суто національних до міжнародних організацій і фінансів. Звідси ясно, що масштаби державної (публічної) економіки величезні, хоча і важко визначені з високою точністю.
Державне втручання в економіку, його ступінь та ефективність до недавніх пір асоціювалася з рядом форм проявів, які відображаються в достатньо легко отримуваних статистичних індикаторах. Ці форми та відповідні їм індикатори умовно групуємо наступним чином.
На першому місці за масовим використанням стоїть доля та роль державного сектора в національній економіці, що статистично виявляється в удільній масі не приватного сектору в ВВП або ВНП у відношенні держзакупівель товарів та послуг до об’єму ВВП.
Далі іде масштаб і відносне місце публічної матеріально-речової власності, яка вимірюється у вартісних показниках, у всіх активних національних суб’єктів економіки (або в національних багатствах держави), у долі працюючих на підприємствах держсектору в загальній чисельності зайнятих.
Тут розглядається безпосередньо підприємницька діяльність держави як власника матеріальних та фінансових активів, капіталу у сфері виробництва, транспорту, комунікацій, страхування та ін. галузей сфер послуг, тобто в сфері виробництва товарів та надання будь-яких ринкових послуг, на відміну від діяльності органів та урядів суто суспільного характеру, які не виробляють ринкові послуги (державного регулювання, армія, державна охорона здоров’я та ін.).
На третьому місці – роль і місце держави в нематеріальних активах країни, на четвертому – власне інституціонально-правові аспекти державного регулювання та їх роль в економічному розвитку нації, інтеграційних союзів країн, світової економіки.
Роль підприємницької діяльності держави можна виміряти у двох вартісних показниках: частці держвласності в національному багатстві країни та в діючих виробничих активах. На прикладі західних країн можна виділити період до 1980 і після. Справа в тому, що в 80 – 90-ті рр. практично весь західний світ охопила безпрецедентна хвиля приватизації, серйозно змінивши всю панораму державного підприємництва й державної участі в економіці. Звичайно, приватизація після Другої світової війни проводилась практично в усіх країнах Заходу. Але це були окремі акції, пов’язані з обставинами, що надходили. Приватизація ж 80 – 90-х рр. відрізнялась своїм розмахом, масовістю, до того ж її проводили уряди як консервативного, так і соціал-демократичного устрою.
Достатньо навести кілька цифр, щоб став зрозумілим масштаб явища. Тільки між 1985 і 1993 рр. об’єм продажу держвласності приватним інвесторам в ста країнам західного світу склав приблизно 330 млрд. дол. В одному 1992р. ця сума перевищила 70 млрд. дол.
В переважній більшості країн західного світу підприємства держсектору поступалися по ефективності підприємствам приватного сектору. Практично всюди ріс масштаб субсидіювання держпідприємств, що неминуче сприяло росту бюджетного дефіциту та внутрішнього боргу. І саме необхідність рішення фінансових проблем стала одним з важливих мотивів масової приватизації як способу приведення до ладу державного господарства.
Проілюструємо прикладами ситуацію, що склалась до 80-х рр. Значна кількісна роль держсектору в Португалії після 1974р. поєднувалась з його неефективністю: між 1974 – 1984рр. об’єм збитків в націоналізованій промисловості дорівнював приблизно третині обсягу річного ВВП. У Франції тільки на початку 80-х рр. середньорічні субсидії держави підприємства держсектору становили, по оцінкам, приблизно 50 млрд. фр. Німеччина, де підприємства держсектору мало поступалися по ефективності приватному сектору, після возз’єднання отримала приблизно 13 тис. великих і середніх східних підприємств, переважна більшість яких були безнадійно збитковими. Таким чином, просте позбавлення від збиткових підприємств полегшило фінансове ярмо урядів, покращили бюджет, зменшило виплати по внутрішньому боргу, збільшило кошти урядів на соціальні програми.
Другий по значення мотив – прагнення підвищити ефективність національної економіки за рахунок структурної перебудови, збільшив долю більш виробничого приватного сектору. Третій мотив – підвищення конкурентоздатності національної економіки. І, нарешті, четвертий – суто ідеологічний, для прихильників ринкових рішень проблем. В цьому відношенні британський досвід протистояння лейбористів і торі можна розглядати як класичний випадок.
Абсолютно зрозуміло, що така масштабна приватизація не могла не скоротити підприємницьку діяльність держави. Якщо до цього спостерігалася тенденція до росту державної участі в підприємництві в цілому в усій групі розвинених капіталістичних країн, то в 80 – ті рр. настав явний злам.
Дані про долю державного сектора у національному багатстві розвинених країн Заходу суперечливі та фрагментарні, що пов’язані більш всього з труднощами їх обліку. В середині 80 – х рр. удільна маса держвласності всіх видів в матеріальному багатстві США оцінювалась в 20%, хоча у обробній промисловості на долю держсектора припадало лише 1% капіталу. Доля держави в національному багатстві Японії оцінювалося приблизно такою ж цифрою, а в виробничому капіталі промисловості та сільського господарства – приблизно 2%. У Франції доля держави у національному багатстві за той же період оцінювалась приблизно в 40%. Самими одержавленими економіками серед розвинених західних країн до 1980 р. були Португалія, Італія, Австрія, Франція і Швеція.
Держвласність і розподільча функція держави. Розглянемо статистичні форми вияву розподільчої функції держави. Розглянемо таку форму держаної участі в національній економіці як перерозподіл ВВП (ВНП) або національного доходу. Зазвичай в якості параметру береться співвідношення бюджетних доходів (розходів) всіх рівнів і обсягу виробленого ВВП або ВНП.
В США обсяг державних витрат всіх рівнів управління (федерального, регіонального, місцевого) по відношенню обсягу ВНП (в поточних цінах) майже за столітній період змінювалася наступним чином (%): 1913р. – 7.1, 1929р. – 8.1, 1940р. – 12.4, 1950р. – 24.6, 1960р. – 28.1, 1970р. - 33.2, 1980р. – 35.4, 1990р. – 40. ті ж самі показники для Німеччини (%): 1913р. – 15.7, 1928р. – 27.6, 1950р. – 37.5, 1959р. – 39.5, 1969р. – 42.5.
Відомі дослідники В. Танці та Л. Шук-нехт зібрали унікальну статистику за більш ніж столітній період(близько 130 років) по 17 (інколи по 14) індустріально розвиненим країнам, на які приходилося більше ніж 90% ВВП цих країн і більше 2/3 світового ВВП(Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Японія, Нідерланди, Нова
Зеландія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США (див. додаток. 1 )
Цілком природно, що і у сукупності державних прибутків картина виявиться в цілому такою ж , але відрізнятиметься лише на величину дефіцитів державних бюджетів ( додаток 2)
Зараз розглянемо динаміку країн зайнятих в державному секторі (додаток 3)
Тут ми можемо побачити, що навіть скорочення підприємницької ролі
Держави в 80-90-рр. ХХ століття в результаті масової приватизації не переломило тенденцію до росту ідеальної ваги зайнятих в публічному секторі.
Наведення даних однозначно ілюструє нам довготривалу тенденцію до росту долі державних витрат в ВВП розвинутих країн.
Не дивлячись на те, що приватизація 80-х рр. більше всього торкнулася сфери підприємницької діяльності держави, вона і відбилася на ролі держави в перерозподільних процесах. Хоча при всіх труднощах вимірювання цих двох процесів ніякі кількісні розходження у конкретних даних за окремі роки не в силі проігнорувати тенденцію до росту ролі державних фінансів в національних прибутках і розходах практично всіх розвинутих країн світу.
Звідси випливає, що розмір і доля державної власності в усьому національному багатстві країни не являються основою в перерозподілах. Наприклад, зайнятість в США (додаток 4)
Похожие работы
... Для того, щоб досягнути оптимального рівня безробіття (враховуючи сучасні показники) нам потрібно досконало зрозуміти суть безробіття. 1. Сутність, причини, види безробіття та правове забезпечення права на працю Безробіття - це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активне населення) не зайнята у сфері економіки. Тобто у реальному житті безробіття виступає ...
... Наприклад, збільшення питомої ваги елементів активної частини основних фондів сприяє зростанню випуску продукції на кожну гривню основних фондів, і навпаки. 2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РЕМОНТУ У ВИРІШЕННІ ФУНКЦІОНАЛЬНИХ ЗАВДАНЬ РОЗВИТКУ ЖКГ Сучасне місто представляє собою складний механізм по забезпеченню життєдіяльності великої кількості людей в умовах трансформаційної економіки, коли ...
... і й привабливості для іноземних інвестицій. 4) В усіх регіонах за роки кризи накопичились серйозні економічні, соціальні та екологічні проблеми 5) Позитивні тенденції економічного зростання в регіонах призупинили стрімке поглиблення регіональних соціально-економічних диспропорцій, однак немає підстав очікувати в найближчій перспективі їх зменшення. [10, 344] Наявність суттєвого регі ...
... , підприємницьких структур різних форм власності, що зумовлює становлення місцевих бюджетів як важливого фінансового інструменту регулювання господарського і соціального життя. Важливим при оцінці ролі місцевих бюджетів у соціально-економічному розвитку регіонів є аналіз співвідношення обсягів місцевих бюджетів із загальними витратами зведеного бюджету (таблиця 31.2) Таблиця 31.2 Співвідношення ...
0 комментариев