Навигация
1.2 Структура самоставлення
Зміст феномена цілісного самоставлення або окремих його аспектів не вичерпується поняттями, виражаючих самооцінку особистості і емоційне ставлення до себе, такими як: самоповага, симпатія, самоприйняття, любов до себе, самоприниження, самозвинувачення і т.д. Вітчизняний дослідник проблеми самоставлення Н.І. Сарджвеладзе вважає, що феномен самоставлення в якості своїх окремих сторін включає самосвідомість, самопізнання, самооцінку, емоційне ставлення до себе, самоконтроль, саморегуляцію, а поняття самоставлення є родовим щодо понять самопізнання, самооцінки та інших подібних понять, що мають приставку «само» і відображають широкий спектр феноменів внутрішнього життя особистості.
Трьохкомпонентна структура самоставлення включає в себе когнітивний, емоційний і конативний компоненти. Можна говорити про тенденції консистентності між цими компонентами, оскільки самоставлення є одним з видів аттитюдів, а аттитюди характеризуються цією генеральною властивістю.
Когнітивний компонент самоставлення за тією ознакою, які гностичні процеси включені до його функціонування (відчуття і сприйняття, уявлення і пам'ять, мислення і уява), складне гетерономне утворення. Так, самовідчуття, як це показано В. В. Століним, пов'язане з організмічним рівнем активності людини. У самосвідомості тіло зі своїми внутрішніми станами презентує за допомогою самовідчуття і на її основі формується «схема тіла». У онтогенетичного плані на роль дисоціації відчуття і самовідчуття у виникненні самосвідомості вказував І. М. Сєченов.
Процеси самосприйняття також у великій мірі «забезпечують» суб'єкт необхідною, селективною, а також надмірною інформацією про самого себе. Наприклад, в постпубертатному, юнацькому періоді розвитку особистості сприйняття своєї зовнішності інтенсифікується і значно визначає форму і зміст життєдіяльності особистості. Уявлення про самого себе сприяють соціальної регуляції міжособистісних відносин.
Значення функції пам'яті в організації внутрішньоособистісного досвіду важко переоцінити. Спогад про свої вчинки і пройдений життєвий шлях, т. зв. автобіографічна пам'ять, дає необхідний матеріал для побудови образу ретроспективного «Я» («яким я був»), про що мова піде нижче.
Розумові процеси, які реалізують у гностичному плані функцію самоставлення, утворюють «Я» - концепцію особистості. За допомогою операцій узагальнення, аналізу, синтезу, судження, умовиводу особистість у юнацькому віці виробляє стійкі концепти про самого себе, які утворюють певну консистентну структуру. Ш. О. Надірашвілі, спираючись на ідею Д. H. Узнадзе про два плани психічної активності, вважає, що акт об'єктивації, що виник при деякому перешкодженні у здійсненні імпульсивної поведінки і завершується його призупиненням і розгортанням теоретичної активності суб'єкта, супроводжується паралельним процесом суб'єктивації: теоретична активність спрямовується не лише на зовнішній об'єкт, але і на усвідомлення власних можливостей і особливостей. В результаті у особистості формується т. зв. психологічний автопортрет. Така ж ідея в контексті іншої теоретичної орієнтації експериментально обгрунтовується В. В. Століним.
Процеси уяви конституюють можливе «Я» і ідеальне «Я». Переважно наоснові процесів уяви формується образ «проспективного« Я », функція якого, полягає в проектуванні власного життя.
Таким чином, згідно Н.І. Сарджвеладзе, когнітивний компонент самоставлення включає в себе самооцінку, бо завдання «роботи» самосвідомості і самопізнання полягає не тільки в тому, щобприймати себе в розрахунок у процесі активності і знати щось про себе, але і в тому, щоб оцінити свої властивості і можливості за певними критеріями («гарний-поганий», «придатний-непридатний» і т. д.).
Емоційне ставлення також один з компонентів самоставлення. В. В. Столін виділяє три емоційні осі самоставлення: 1) симпатія - антипатія, 2) повага - неповага і 3) близькість - віддаленість. Цікаво, що ці осі, як показав автор, визначають також будова емоційно-ціннісного ставлення людини до іншої людини, а їх представленість у самоставленні пояснюється зазначеним Л. С. Виготським механізмом переходу інтерпсихічних відносин в інтерапсихічну сферу.
Конативний компонент самоставлення виступає в якості внутрішніх дій на власну адресу або як готовність до таких дій. Маються на увазі маніпуляторно-інструментальне і діалогічне ставлення до себе, самовпевненість (відкидання сумнівів) і самопослідовність, самоприйняття (схвалення самого себе, довіру до себе і самозгода) і самозвинувачення, самобичування, самоконтроль і самокорекція, очікуване ставлення від інших (відбір інформації про себе) і самопредставлення іншому і т. д.
1.3 Розвиток самоставлення
Особливості самоставлення визначають своєрідність внутрішнього світу особистості, цілий комплекс психічних властивостей, які реалізуються певним стилем поведінки. Позитивне самоставлення пов'язане з самоповагою, упевненістю в собі, відчуттям переваги і прийняттям себе, а поведінкові прояви описуються як незалежна і впевнена манера триматися. Оскільки позитивне самоставлення відображає впевненість індивіда в своїх силах і очікування успіху, то воно пов'язується зі схильністю до ризику, здатністю приймати відповідальні рішення.
Вивчення розвитку особистості, формування самоставлення неможливо без урахування конкретних умов життєдіяльності людини, того реального життєвого контексту, в якому воно здійснюється. Практично це означає, що справді наукове розуміння психології особистості досягається лише тоді, коли особистість розглядається не ізольовано, як якась абстракція, а у цілісності її соціальних зв'язків і міжособистісних відносин. Реалізацією такого підходу, що здобуває останнім часом все більшого поширення, є, зокрема, вивчення особистості в рамках сімейних взаємин - подружніх і дитячо-батьківських.
З перших днів життя дитини соціальне середовище представлена їй як система сімейної взаємодії. На перших порах саме батьки дитини є єдиними носіями соціальних відносин і єдиною ланкою, яка опосередковує всі інші зв'язки дитини зі світом. Представляючи собою складний вузол людських взаємовідносин, що реалізуються в системі сімейної взаємодії і спілкування, сім'я саме в цій якості є найважливішим чинником повсякденного існування і розвитку особистості.
Однак до теперішнього часу зроблені лише перші кроки в осмисленні тих психологічних параметрів сім'ї, які є детермінантами індивідуального розвитку дітей, формування їх особистісних властивостей у даному середовищі (В. І. Гарбузов, О. І. Захаров, А. Є. Личко, Т. В. Соколова та ін.)
Зупинюсь на особливостях взаємин батьки - дитя, що мають вирішальне значення в становленні особистості дитини, її самооцінки і самоставлення.
За висловом Г. Саллівана, «Я-концепція» відображає досвід взаємодії зі значущими іншими. Зв'язок між самоставленням і ставленням інших розкривається як інтроекція: шляхом ідентифікації дитина засвоює,інтеріорізує певні параметри материнського відношення, формуючи образ себе як «поганого» чи «доброго». Таким чином, приймаюче, тобто уважне, любовне, шанобливе ставлення батьків до дитини сприяє самоприйняттю дитини, відкидає ж - неприязне, зневажливе, нехтуюче - ставлення призводить до неприйняття ним самого себе, переживання своєї малоцінності і непотрібності. Це положення експериментальне було підтверджено в ряді досліджень (Л. І. Божович, Т. В. Соколова, І. І. Чеснокова, Г. Фідгор та ін.) Образ і ставлення до дитини, що склалися у батьків, передують розвитку власного «Я »дитини. Він значно раніше починає відчувати себе істотою улюбленою чи відторгнутою, ніж набуває здатності і способів самопізнання і самооцінювання. На основі аналізу літературних даних і власного дослідження В.В. Столін прийшов до висновку, що крім батьківського ставлення і конкретної оцінки дитини, на його самосвідомість впливають, конструюючи його, такі фактори:цінності, норми параметри оцінок та самооцінок, якими постачають його батьки, і за якими він починає оцінювати себе сам;образ себе як володіє тими чи іншими здібностями або рисами;власне самооцінка батьків;спосіб регуляції поведінки дитини батьками, який стає способом саморегуляції.
Можна виділити ряд неадекватних способів впливу батьків на формування образу «Я» дитини. Це перш за все нав'язування, навіювання дитині нереалістичного образу. Досить часто різноманітні спотворення образу дитини та емоційного ставлення до нього бувають обумовлені психологічним неблагополуччям самих батьків (А. М. Захаров, В. Н. Мясищев, І. І. Чеснокова та ін.) Так, акцентуація характеру батька чи матері у вигляді тривожності, ригідності, гіперсоціалізірованності здатні породити «комплекс розумною Ельзи» - бачення в дитині рис, зараз відсутніх або виражених в мінімальному обсязі. У цьому випадку образ дитини відчуває спотворення під впливом негативних очікувань матері як прояву страху, що дитина повторить риси некоханої людини (наприклад, колишнього чоловіка), або в дитині втіляться власні небажані якості, які таким чином несвідомо проектуються на дитину.
Свій образ і ставлення батьки транслюють дитині в різній формі: або у прямій вербальної, або в непрямій - у формі такої поведінки з ним, яке передбачає певні риси і якості дитини. Чим старшою стає дитина, тим очевидніше конфлікт між потребою в самоствердженні, повазі і визнання права на самостійність і які йому нав'язує знеціненими образом «Я». Цей конфлікт ускладнюється ще й тим, що дитина завжди прагне порозуміння з батьками, задовольняючи таким чином потребу у приєднанні «Ми» з батьками, причому нерідко ціною за відчуття своєї захищеності є ототожнення власної «Я-концепції» зі спотвореним, навіюваним чином. Виникає реальний ризик того, що спонуканий цим образом (всупереч усвідомленим прагненням батьків) дитина буде розвивати саме ті якості і зразки поведінки, які випливають з негативного батьківського образу. Той же механізм обумовлює і розвиток дитини в напрямку самовдосконалення, якщо у батьків склався позитивний образ дитини, але при умовній батьківської любові і невідповідність цього образу реальним можливостям і схильностям дитини, перетворюється на потворну форму: дитина зі шкіри геть лізе, намагаючись відповідати образу «хорошого дитини ».
Р. Лейнга, аналізуючи відносини батьків та дітей у неблагополучних сім'ях, ввів поняття «містифікація» - навіювання батьками дітям того, чого вони потребують, ким є і в що вірять. Однією з форм містифікації є приписування, наприклад, «слабкості» - несамостійності, нездатності самому знайти вихід у важких ситуаціях, - або «поганості» - ницості, аморальності. Іншою формою містифікації можна вважати інвалідизацію дитини - примусове забезпечення точок зору дитини, його планів, намірів, інтересів.
Істотним чинником, що викривляє адекватне сприйняття батьками своєї дитини, може бути неадекватна батьківська самооцінка. Відомо, що матері, які тепло і з симпатією ставляться до своєї дитини, частіше мають високу самооцінку, ніж матері, які не висловлювали таких установок до власних дітей.
С. Куперсмит показав, що матері з високою самооцінкою були впевнені у своїйбатьківській компетентності і виконували свою материнську роль реалістично і ефективно. Матері з низькою самооцінкою частіше карали своїх дітей, застосовуючи більш суворі покарання, хоча і не вважали його дієвим. Матері ж з високою самооцінкою, застосовуючи покарання, завжди вважали його ефективним, що приносить позитивний результат. На думку багатьох дослідників, те, як мати сприймає і звертається зі своєю дитиною, і те, як вона сприймає себе, невіддільне одне від іншого. Вибудовується наступний логічний ланцюжок: звернення батьків з дітьми відображає їхні почуття щодо себе, а ставлення батьків до дітей буде визначати самооцінку дитини. Це означає, що батьки, які приймають себе, з більшою ймовірністю будуть приймати і свою дитину, ставитися до нього тепло і уважно, в результаті чого їхня дитина також буде приймати себе.
Матерям з вираженою тривожністю і невпевненістю у своїй батьківської компетентності важко бути ніжними, люблячими і приймаючими в спілкуванні з дитиною. З цим положенням узгоджується і висновок А.С. Співаковський, яка показав, що оцінка батьками дитини грунтується не тільки на його об'єктивних якостях, успіхи, досягнення, а й перебуває під сильним впливом «батьківської позиції», в якій переломлюються мотиваційно-емоційні структури їх особистості.
Хоча більшість дослідників приходить до висновку про наявність зв'язку між самооцінкою дитини і батьківським ставленням, в ряді досліджень не було виявлено значимої залежності між особистісними характеристиками дітей і батьківським поведінкою. Вказується, що на різних дітей подібне виховання надає різну дію. Підкреслюється, що важливо не стільки батьківське ставлення саме по собі, скільки те, як воно сприймається дитиною. Так, наприклад, Медіннус показав, що підлітки з високим рівнем самоприйняття і хорошою адаптацією частіше сприймали своїх батьків як люблячих, а не відторгаючих, що було характерно для підлітків з низьким рівнем самоприйняття.
Л.І. Божович вважає, що причини формування неадекватної самооцінки у дітей слід шукати в їх неправильному вихованні.
Дослідження, що зіставляють стиль дитячо-батьківського спілкування та особливості самооцінки дитини, поки ще нечисленні. У роботі В.Е. Пахальяна, що досліджує зв'язок між формою спілкування дитини в сім'ї і ступенем адекватності і стійкості самооцінки, було виділено два типи спілкування: довірче та регламентоване. У дітей, що мали довірчі відносини з батьками, переважала адекватна і стійка самооцінка. Для дітей з сімей з регламентованим типом спілкування була більш характерна нестійка і неадекватна самооцінка. У самому фундаментальному з наявних у цій області досліджень С. Куперсмит на основі тестових даних показав наявність позитивної кореляції між самооцінкою молодших підлітків і стилем дитячо-батьківських відносин. Він аналізував батьківське ставлення та поведінку за такими параметрами: прийняття-відкидання; демократичне ставлення-домінування, під якими розумів терпимість / нетерпимість батьків до незалежної і суперечливої думки дитини, надання дитині права голосу в сімейних справах, способи домогтися послуху - за допомогою сили або методом переконання); ступінь автономії і типи контролю (ступінь вимогливості і строгості батьків, наскільки батьки контролюють виконання своїх вимог і які методи покарання застосовують - нейтральні або більше емоційні). Було показано, що висока самооцінка і хороша соціальна адаптованість поєднується з наявністю теплих, довірчих відносин між дітьми і батьками, вимогливістю і суворою дисципліною одночасно з повагою і відносною автономією підлітка.
Діти з низькою самооцінкою, вираженим почуттям власної ізольованості і непотрібності, малої соціальною активністю і незадоволеністю в міжособистісних контактах мали негативний досвід сімейних відносин, в якому переважали раціональні виховні впливи над безпосередніми емоційними відносинами, суворе покарання як основний спосіб контролю, відсутність чіткої виховної програми.
З вищевикладеного С. Куперсмит робить висновок, що найбільш сприятливими умовами розвитку позитивної самооцінки дитини є емоційна залученість батьків у життя дитини та наявність чітких, зрозумілих правил, що регулюють поведінку, але не перешкоджають розвитку самостійності дитини.
Таким чином, розвиток у дитини уявлень про себе багато в чому залежить від того, наскільки взаємини батьків з дітьми задовольняють вимогам, необхідним для благополучного вирішення протиріч, що виникають на різних стадіях розвитку. Кожна з цих стадій вносить свій особливий, унікальний внесок у формування самоідентичності особистості. Це положення перегукується з ідеєю А.В. Запорожця про те, що «виникають на різних вікових ступенях психологічні новоутворення мають неминуще,« абсолютне »значення для всебічного розвитку індивіда, вносять свій особливий, неповторний внесок у формування людської особистості.
Ми вважаємо важливим положення Е. Еріксона про те, що дитина сенситивна до особливого аспекту соціальних відносин, що передбачають специфічний характер його власної діяльності. Тоді вплив взаємин батьки-дитина в перспективі формування особливостей його особистості аналізується з точки зору того, як ці взаємини співвідносяться із завданнями розвитку даного віку і індивідуальних потреб дитини. Це положення дуже співзвучно розвиває Л.І. Божович уявленням про внутрішні позиції дитини, згідно з якими той чи інший вплив набуває сенс тільки в контексті прагнень, потреб і мотивів дитини.
Розвиваючи ідеї Л.С. Виготського, Л.І. Божович виходить з положення, що умови життя самі по собі безпосередньо не здатні визначити психічний розвиток дитини. Всі зовнішні впливи переломлюються через призму внутрішньої позиції дитини, яка визначається вже склавшимися структурами психіки. Тому в одних і тих же умовах можуть формуватися різні особливості психіки, в залежності від того, в яких взаємовідносинах із середовищем буде знаходитися сама дитина. Щоб зрозуміти, який вплив надає середовище на дитину, треба зрозуміти характер його переживань, за якими стоїть світ його потреб, бажань, прагнень у співвідношенні з можливостями їх задоволення. У свою чергу, для того щоб проаналізувати систему потреб дитини, треба врахувати його місце в системі доступних йому суспільних відносин, які визначаються двома умовами: історично склавшимиися вимогами суспільного середовища, що пред'являються дітям різного віку, і тією діяльністю, яку вони при цьому виконують, і тими вимогами, які оточуючі пред'являють до даної особи, виходячи з його особливостей і конкретної ситуації розвитку.
Формування особистості дитини і буде визначатися співвідношенням між тим місцем, яке він займає в системі людських відносин, і психологічними особливостями, які в дитини вже сформувалися. З цього співвідношення виникає внутрішня позиція дитини, тобто система його потреб і прагнень, суб'єктивно представлених у відповідних переживаннях, які, преломлюючи вплив середовища, стають рушійною силою розвитку психічних властивостей.
Підіб'ю деякі підсумки теоретичного обговорення даної проблеми. Уявлення дитини про себе починають складатися в процесі взаємодії з батьками. Саме батьки служать основним джерелом задоволення провідних потреб маленької дитини, і його емоційна прив'язаність до них породжує своєрідну залежність його самосвідомості від батьківського ставлення та наявного в батька образу дитини, і саме в сім'ї закладається основа для сприятливого або несприятливого розвитку самоставлення дитини.
Приймаюче, тобто уважне, любовне, шанобливе ставлення батьків до дитини сприяє самоприйняттю дитини.
Відхилене, тобто неприязне, зневажливе, нехтуюче ставлення призводить до неприйняття дитиною себе, до переживання своєї малоцінності і непотрібності.
Похожие работы
... є допомога сімейного консультанта чи психотерапевта. 4. У межах сімейного консультування і психотерапії існують різні підходи до надання психологічної допомоги сім’ї. 2. Особливості психодіагностичної і психокорекційної роботи з подружніми конфліктами у молодих сім’ях 2.1 Психодіагностика у сімейному консультуванні як методична основа дослідження Одна із гострих проблем сімейного ...
... потенціалу особистості, а, отже, і необхідною умовою не просто осмисленого засвоєння інформації, але становлення, розвитку, зміни, збагачення ціннісно-смислових ставлень і настанов у сфері сімейного виховання, є освітній діалог. Потенціал освітнього діалогу, на нашу думку, буде найбільш ефективно реалізовуватися у тому випадку, коли освітній матеріал буде характеризуватися такими змістовними та ...
... усіх типів. Традиційно вона включає 4 великих розділи: - загальні основи педагогіки; - дидактику {теорію навчання); - теорію виховання; - школознавство (теорію управління навчально-виховним процесом). Загальна педагогіка розгалужується на. вікову, професійну з спеціальну. Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих, геронтогогіка) вивчає особливості виховання людини на різних ...
... дко. Охарактеризуємо клінічні форми девіантної поведінки з конкретизацією психологічних і психопатологічних механізмів їх формування. 2. Зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності Девіантна поведінка у вигляді вживання і зловживання речовинами, що викликають стани зміненої психічної діяльності, психічну і фізичну залежність від них є одним з найпоширеніших ...
0 комментариев