Права прибережної держави на свій шельф, межі реалізації цих прав та їх співвідношення з правами інших держав

3.1 Права прибережної держави на свій шельф, межі реалізації цих прав та їх співвідношення з правами інших держав

 

Континентальний шельф знаходиться за межами територіального моря прибережних держав і, таким чином, не входить до складу їх державної території, але разом з тим держави мають певні права щодо їх шельфу.

Згідно зі статтею 2 Конвенції 1958 року та статті 77 Конвенції 1982 року, прибережна держава здійснює по відношенню до континентального шельфу суверенні права з цілями його розвідки і розробки його природних ресурсів [2, p. 54; 19, с. 197].

Звернемо увагу на те, що в даному випадку під природними ресурсами розуміються мінеральні та інші неживі ресурси морського дна та його надр а також живі організми, що відносять до «сидячих видів», тобто такі, які на період, коли їх промисел є можливим, або знаходяться в нерухомому стані, або не здатні рухатися інакше, як знаходячись в постійному фізичному контакті з морським дном та його надрами.

Роздивимося особливості здійснення таких суверенних прав прибережної держави на континентальний шельф.

По-перше, такі права є виключними у тому сенсі, що якщо прибережна дежава не здійснює розвідку континентального шельфа чи не розробляє його природні ресурси, ніхто не може робити це без згоди прибережної держави.

По-друге, права прибережної держави на континентальний шельф не залежать від ефективної чи фіктивної окупації нею шельфу чи від прямої заяви про це.

По-третє, такі права мають суворо обмежений характер, тобто прибережна держава не може здійснювати інші виключні права, які не стосуються розвідки і розробки природних ресурсів її континентального шельфу.

Права прибережної держави на континентальний шельф не зачіпають ані правового статусу відкритого моря, що покриває шельф, ані правового статусу повітряного простору над цими водами. Відповідно, прибережна держава не може, наприклад, перешкоджати здійсненню свободи судноплавства іноземних судів у вказаних водах чи свободі польотів у повітряному просторі, який знаходиться над такими акваторіями.

Прибережна держава також не може перешкоджати прокладці чи підтриманню в належному стані підводних трубопроводів на континентальному шельфі, крім випадків, коли ця держава здійснює своє право на розвідку шельфу і розробку його природних ресурсів, використовуючи при цьому розумні міри.

По-четверте, прибережна держава здійснює свої суверенні права без порушення прав інших держав та нанесення відповідних збитків.

Розвідка континентального шельфу і розробка його природних ресурсів не мають створювати неоправдуваних перешкод для судноплавства, риболовлі та охорони живих ресурсів моря, а також перешкоджати фундаментальним науковим дослідженням. Разом з тим прибережна держава має виключне право дозволяти і регулювати бурові роботи на континентальному шельфі для будь-яких цілей [19, с. 198-199].

По-п'яте, інші держави також мають певні права у відношенні континентального шельфу іноземної держави. Так, згідно статті 79 Конвенції 1982 року всі держави мають право прокладати підводні кабелі та труби на континентальному шельфі, звичайно ж, з врахуванням інтересів прибережної держави [19, с. 197-198]. Траса прокладки таких трубопроводів визначається зі згоди прибережної держави. Це право має історичний характер, оскільки до утворення правового статусу континентального шельфу в міжнародному праві, ще в XIX столітті існувала звичаєва (пізніше закріплена в деяких документах) норма про вільне прокладання кабелів дном відкритого моря [2, p. 55].

Що стосується правового режиму штучних островів, установок та споруд на континентальному шельфі, то щодо них діють наступні правила.

Прибережна держава на континентальному шельфі має виключне право споруджувати, а також дозволяти та регулювати створення і регулювання, експлуатацію штучних островів, установок та споруд.

Прибережна держава здійснює виключну юрисдикцію над таким штучними островами, установками та спорудами, в тому числі юрисдикцію у відношенні фіскальних, митних, санітарних та імміграційних законів та правил, що стосуються безпеки.

Про створення штучних островів, установок чи споруд має надаватися належне сповіщення, а відповідні постійні засоби попередження необхідно підтримувати у робочому стані.

Будь-які покинуті чи більше невикористовувані установки чи споруди необхідно обов'язково прибирати з метою забезпечення безпеки судноплавства. При цьому мають бути враховані інтереси риболовлі, захисту морського середовища, права та обов'язки інших держав. Належить давати належне оповіщення про глибину, місцезнаходження та розмір будь-яких установок чи споруд, які прибрані не повністю.

Прибережна держава має там, де це необхідно, встановлювати навколо таких штучних островів, установок та споруд зони безпеки, в межах яких приймаються розумні міри для забезпечення безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок і споруд.

Ширина зон безпеки визначається прибережною державою з врахуванням міжнародних стандартів. Ці зони встановлюються таким чином, щоб вони розумно співвідносилися з характером та функцією штучних островів, установок чи споруд і не простягалися навколо них далі, ніж на 500 метрів, що відміряються від кожної точки їх зовнішнього краю, за виключенням випадків, коли це дозволено загальновизнаними міжнародними стандартами чи рекомендовано компетентною міжнародною організацією. Про протяжність зон безпеки також надається належне оповіщення.

Усі судна мають поважати ці зони безпеки і дотримуватися загальноприйнятих міжнародних стандартів у відношенні судноплавства поблизу штучних островів, установок, споруд та зон безпеки.

Штучні острови, установки та споруди, а також зони безпеки навколо них не можуть встановлюватися, якщо це створює перешкоди для використанння визнаних морських шляхів, що мають істотне значення для міжнародного судноплавства.

Штучні острови, установки та споруди не наділяються статусом островів. Важливо зазначити, що вони не мають свого територіального моря, а їх наявність не впливає на визначення меж територіального моря, виключної морської зони чи континентального шельфу [2, p. 55].

За межами 200 морських миль встановлено особливий режим розробки континентального шельфу. Згідно статті 82 Конвенції 1982 року прибережна держава проводить відрахування чи взноси натурою у зв'язку з розробкою неживих ресурсів континентального шельфу за межами 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря. Відрахування і внески робляться щорічно у відношенні усієї продукції з ділянки по закінченню перших п'яти років добування на цій ділянці. Розмір відрахувань чи внесків за шостий рік складає один відсоток вартості чи об'єму продукції на данії ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожен наступний рік до закінчення дванадцятого року, а потім зберігається на рівні семи відсотків.

Держава, що розвивається, яка є безпосереднім імпортером корисних копалин, що добуваються на його континентальному шельфі, звільняється від таких відрахувань чи внесків щодо цих корисних копалин [2, p. 55-56].

Відрахування чи внески робляться через Міжнародний орган по морському дну, який розподіляє їх між державами – учасницями Конвенції 1982 року на основі критеріїв справедливості, беручи до уваги інтереси та потреби країн, що розвиваються, особливо тих з них, які найменш розвинуті та не мають виходу до моря [8, с. 122-126].

Отже, в даному розділі був розкритий зміст сучасного правого статусу континентального шельфу за положеннями Конвенції 1982 року, вказані межі реалізації прав прибережної держави та їх співвідношення з правами інших держав щодо континентального шельфу та вод, що покривають його.

 

3.2 Імплементація міжнародно-правових норм, що встановлюють статус континентального шельфу в національне законодавство

 

Не торкаючись теорій співвідношення міжнародного і національного права, все ж варто зазначити, що казати про пряму дію норм міжнародного права можна говорити з деякою мірою умовності. Реальної юридичної сили міжнародно-правові норми здобувають лише при їх імплементації до національного законодавства, тобто, як правило, за видання внутрішнього акту про ратифікацію відповідних міжнародних договорів. В Конвенції ООН з морського права немає вказівки на необхідність певного уточнення правового статусу континентального шельфу країнами-учасницями Конвенції в окремому внутрішньому акті. Це власне природньо витікає з того, що міжнародна спільнота від самого початку визначила континентальний шельф, як об'єкт регулювання виключно міжнародним правом, оскільки інтереси, пов'язані з шельфом, є інтересами всесвітніми, а не окремих держав.

Однак зважаючи на сам термін «суверенні права» на розвідку та експлуатацію ресурсів шельфу, існування певного кодифікованого акту стосовно континентального шельфу, який конкретизує міжнародно-правові норми, є позитивним для ефективнішої експлуатації шельфу та охорони прав на нього.

Деякі держави світу мають такі внутрішньодержавні акти. Зокрема, Російська Федерація конкретизувала свої суверенні права на континентальний шельф у Федеральному законі «Про континентальний шельф Російської Федерації» від 17 грудня 1995 року.

На разі права України на континентальний шельф встановлюються виключно Конвенцією 1982 р., яка була ратифікована Законом України від 3 червня 1999 р.. Окрім іншого, слід наголосити на тому, що Україна, згідно ч. 4 даного Закону заперечує проти будь-яких недобросовісних тлумачень Конвенції. Це деякою мірою можна розуміти, як відсутність наміру створювати окремий нормативний акт щодо континентального шельфу за прикладом Російської Федерації.

 

Розділ 4. Проблема делімітації континентального шельфу

 

Для освоєння ресурсів континентального шельфу надзвичайно важливу роль грає його делімітація між державами з протилежними чи суміжними берегами, тому питання, пов'язані з розмежуванням шельфу, є дуже актуальними для всіх прибережних держав.

Вперше концепція делімітації континентального шельфу на міжнародно-договірному рівні знайшла своє відображення в Конвенції про континентальний шельф 1958 року. В статті 6 цієї Конвенції містилися два основних принципи даної концепції. Перший з них базувався на угоді зацікавлених в делімітації шельфу держав. Другий мав застосовуватися у випадку, коли такої угоди не було чи не було інших особливих обставин для делімітації шельфу. Згідно останньому принципу, зовнішньою межею континентального шельфу держав, берега яких розташовані один навпроти одного, має слугувати середина лінія, а у суміжних держав – лінія рівного відстояння від найближчих точок вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря кожної з цих держав [19, с. 201].

Конвенція ООН з морського права відійшла від цього другого принципу і залишила лише делімітацію на основі принципу угоди між сторонами. Так, згідно, п. 1 статті 83 Конвенції 1982 року, делімітація шельфу має здійснюватися «шляхом угоди на основі міжнародного права», як вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, в цілях досягнення справедливого рішення. До заключення такої угоди, у відповідності з п. 3 цієї статті , зацікавлені держави в дусі взаємодопомоги і співробітництва мають досягнути тимчасової домовленності практичного характеру і упродовж цього перехідного періоду не ставити під загрозу досягнення остаточної домовленності чи не перешкоджати його досягненню. Така тимчасова домовленність не має спричинювати збитки для кінцевої делімітації шельфу між цими державами [2, p. 56; 19, с. 201].

Якщо упродовж розумного строку держави не досягнуть угоди про делімітацію, у відповідності із п. 2 статті 83, ці держави мають вдатися до процедури урегулювання спорів, яка передбачена в Частині XV Конвенції ООН з морського права 1982 року.

Практика урегулювання спорів з делімітації континентального шельфу знайшла своє відображення в низці рішень Міжнародного Суду ООН [28, p. 592-608]. Ці рішення базувалися на загальних принципах міжнародного права, закріплених в Статуті ООН та Статуті Міжнародного Суду ООН, а також положеннях Конвенції 1958 року та Конвенції 1982 року.

Виключні, суверенні права прибережної держави на розвідку і розробку ресурсів континентального шельфу, закріплені в Конвенції 1958 року і розвинуті і Конвенції 1982 року були підтверджені і в рішенні Міжнародного Суду ООН від 20 лютого 1969 року стосовно спорів Федеративної Республіки Германія з Голандієй та Данієй про розмежування континентального шельфу [24, p. 46, 76, 193-197, 275-278].

До речі, що стосується делімітації “шляхом угоди на основі міжнародного права», то досягнення цієї угоди є обов’язком відповідних держав, на що також вказав Міжнародний Суд у вищезгаданій справі, зазначивши, що сторони зобов’язані увійти в переговори з ціллю досягення угоди, а не для того, аби пройти через формальний процес переговорів [19, с. 202].

Принцип розмежування континентального шельфу на основі угоди означає, що держави можуть домовитися про будь-яке справедливее визначення меж шельфу, у відповідності до положень Конвенції 1982 року, за умови, що не будуть порушені права та інтереси інших держав.

Таке розмежування може базуватися, як на середній лінії (для держав з протилежними берегами), так і на лінії рівного відстояння (для суміжних держав) чи особливих обставин , що мають об'єктивний характер [19, с. 203; 28, p. 591]. До цих особливих обставин можуть бути віднесені наступні: незвична конфігурація берегової лінії, історичні правові підстави, співвіднощення протяжності берегової лінії до площі континентального шельфу, чисельність населення прибережних держав, наявність островів, геологічні особливості морського дна, наявність судохідних фарватерів тощо [19, с. 203].

Варто наголосити на тому, що велике значення для формування концепції делімітації континентального шельфу має практична діяльність держав. Україна також має досвід у вирішенні питання про делімітацію континентального шельфу з Румунією, яка мала бути здійснена на основі окремого договору у розвиток положення п. 2. статті 2 Договору про відносини добросусідства та співробітництва від 2 червня 1997 року.

Зазначимо також, що починаючи від 1990-х років, почав помітно зростати інтерес держав до розмежування (делімітації) континентального шельфу за межами 200 морських миль. Нещодавно проведене дослідження з'ясувало, що як мінімум в 22 районах континентальний шельф двух або більше держав простягається далі, ніж 200 морських миль від вихідних ліній, що породило необхідність вирішити питання про делімітацію шельфу там, де конвенційні права цих держав фактично «заходять одні за одних». Декілька угод, в яких держави, що стикнулися з цією проблемою, що розмежували права щодо шельфу за 200 морськими милями між собою, вже були укладені [23, p. 409].

Однак деякі держави відходять від принципу розмежування шельфу на основі угоди (наприклад, КНР). Відмітимо, що принцип розмежування шельфу на основі серединної лінії та лінії рівного відстояння мають цілий ряд недоліків, пов'язаних з вибором вихідних точоок для побудови цих ліній. Так, застосування одного чи того же принципа при розмежуванні континентального шельфу, але при виборі різних вихідних точок, може давати абсолютно різні результати, які є не завжди прийнятними для сторін (проблема, що виникла при вищезгаданому розмежуванні шельфу між Китаєм, В'єтнамом і Філіппінами [19, 205].

Однак, підкреслимо, що в усіх без виняктку випадках розмежування шельфу між державами з протилежними чи суміжними берегами, вони мають прийти до згоди – «в цілях досягнення справедливого рішення».

Висновки

 

На основі результатів дослідження проблеми правового статусу континентального шельфу, що наведені в розділах даної роботи, вважаємо за необхідне зробити наступні висновки.

У відповідності до поставлених завдань, дослідження велися за певною логікою, що відображено в структурі цього дослідження. Отже, першим, що необхідно було з'ясувати – це зміст поняття «континентальний шельф» у його первинному, тобто геологічному та географічному значенні. З наведених в першому розділі даних, випливає, що континентальний шельф в найзагальнішому своєму значенні розуміється геологічною наукою, як природне продовження материкового масиву, тобто земної кори під водною товщою, що є за своїми геоморфологічними та іншими ознаками майже тотожним вищезгаданим масивам суходолу.

При цьому зазначалося, що континентальний шельф в різних частинах світу має неоднакові характеристики, більше того континентальний шельф однієї прибережної держави може мати різні характеристики в різних його частинах.

Згадувалися також основні економічні перспективи континентального шельфу, які полягають в першу чергу в розробці родовищ вуглеводнів та інших корисних копалин, а також живих організмів, які знаходяться на континентальному шельфі.

Далі на основі отриманих даних було розкрито та проаналізовано зміст поняття «континентальний шельф» у юридичному розумінні. Беручи до уваги результати дослідження, можна зробити висновок про наявні значні відмінності у підходах до визначення континентального шельфу у геологічному та юридичному занченнях. Це пояснюється в першу чергу завданнями міжнародного права. В даному випадку міжнародно-правові норми встановлювали спеціальні правила, за якими держави мали використовувати ресурси континентального шельфу, тобто отимувати економічні вигоди справедливо.

Основнми відмінностями між геологічним та юридичним поняттям були наступні. За геологічною теорією континентальний шельф починається від берегу відповідного моря чи океану. Міжнародне право встановило іншу внутрішню межу континентального шельфу. У відповідних Конвенціях використовується поняття «прилягання» континентального шельфу до берегу. Однак далі вказується, на те, що внутрішня межа континентального моря знаходиться за межами територіальних вод. Таким чином фактичною внутрішньою межею шельфу є відповідна зовнішня межа територіальних вод. Це пояснюється тим, що територіальні води, відповідно до їх назви, належать до території прибережної держави, отже вона здійснює над ними повний сувернітет, а правовий статус континентального шельфу за міжнародним правом є абсолютно відмінним від статусу території відповідної держави.

Також первинне геологічне понятття відрізняється від юридичного ще й тим, що з юридичної точки зору, до складу континентального шельфу можуть входити райони морського дна, які не є континентальним шельфом з геологічної точки зору. Ця відмінність також не є випадковою. Варто визнати, що сучасне юридчне поняття «континентальний шельф» є досить умовним в першу чергу завдяки принципу рівності, за яким державам, що мали малий континентальний шельф, надавалися суверенні права і на інші території, які не були континенентальним шельфом у первинному розумінні.

Далі у роботі були викладені дані про визначення меж континентального шельфу, в першу чергу зовнішніх. За допомогою порівняльного методу досліджено недоліки визначння меж, яке було запропоноване Конвенцією про континентальний шельф 1958 року та подоланння цих недоліків у варіанті визначення меж, запропонованому Конвенцією з морського права 1982 року. Варто підкреслити, що на сьогоднішній день використовуються такі юридичні межі континентального шельфу, як «200 миль», «350 милья» та «100 миль від 2500-метрової ізобати» на противагу від самого початку спірнм межам за Конвенцією 1958 року: «200 метрів глибини» та «експлуатабельності» (технічної доступності).

Визначення меж шельфу, як неодноразово зазначалося в даній роботі, є надзвичайно важливим для закріплення стабільного правового режиму континентального шельфу, що надає прибережним державам ефективно використовувати його економінчний потенціал.

На основі зробленого дослідження, можемо зробити висновок про наявність проблем при визначенні меж континентального шельфу, особливо за межами 200 миль. Окремо стоїть проблема делімітації континентального шельфу, яка знайшла своє висвітлення в останньому розділі даної роботи.

Далі у роботі аналізувалися історичні факти щодо розвитку правового статусу континентального шельфу. З цього приводу можна констатувати наступне. В першу чергу слід наголосити на тому, що цілісний правовий статус континентальний шельф отримав лише з прийняттям Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року, а до цього усі претензії держав стосовно шельфу носили скоріше політичний, аніж правовий характер, оскільки мали односторонній характер, при тому, що із шельфом були пов'язані економічні інтереси інших держав світу.

Також можна зробити висновок, що дана Конвенція врахувала також і міжнародні звичаєво-правові норми, наприклад, ті, що стосувалися прокладки кабелів та труб на дні шельфу.

Також у роботі було коротко описано історичні обставини, за яких приймалися Конвенції та які до них пропонувалися поправки. З цих даних робимимо висновок про те, що думки різних держав світу різнилися, що виразилося в тому, що деякі держави не ратифікували положення цих Конвенцій. Однак і для цих держав норми цих Конвенцій набули так би мовити характеру звичаєвих.

Основною частиною даної роботи є та, в якій безпосередньо розкривається зміст сучасного правового статусу континентального шельфу. З цієї частини можна зробити висновок, що міжнародне право розробило досить чітку об'єктивну доктрину континентального шельфу. Підкреслимо, що права прибережних держав на свій шельф виписані обома Конвеціями практично однаково, що свідчить про досконалість первинної правової моделі, що була запропонована Комісією міжнародного права і знайшла своє відображення в положеннях Конвенції 1958 року.

Найголовніший висновок, який слід зробити з даних про правовий статус шельфу, полягає у тому, що права, що складають правовий статус шельфу носять суворо обмежений характер і доповнюються низкою обов'язків прибережної держави, яке є елементом співвідношення між правами прибережної держави та інших держав.

Також необіхідно згадати про створені у відповідності з Конвенцією 1982 року міжнародні організації, які зокрема допомагають встановити межі континентального шельфу.

Також на основі фактичних даних, можна спрогнозувати розширення меж юридичного континтального шельфу (можливо вже з іншим терміном замість «континентального шельфу»), однак спірним залишається питання про можливість розширення обсягу прав прибережних держав на континентальний шельф. Однак у будь-якому разі, можна очікувати лише на поступове і планомірне розширення обсягу цих прав, що відповідає меті та методам міжнародного права.

Також у роботі згадується про імплементацію норм зазначених Конвенцій. З цих даних випливає, що на даний момент не всі держави імплементували акти про шельф у власне законодавство.

З даних про делімітацію випливає, що це питання вирішується в першу чергу на основі домовленності між зацікавленими сторонами та за іншими критеріями.

Отже, в даній роботі систематично та в узагальненому вигляді подано всю інформацію, що стосується правового статусу континентального шельфу, проаналізовано її та зроблено відповідні висновки про роль інституту правового статусу континентального шельфу у сучасному міжнародномку праві та його практичне значення у міждержавних відносинах. континентальний шельф прибережний держава

 

Список використаних джерел

 

1. Convention on the Continental Shelf, 1958. URL http://untreaty.un.org/ilc/texts/instruments/english/conventions/8_1_1958_continental_shelf.pdf

2. United Nations Convention on the Law of the Sea, 1982. URL http://www.un.org/Depts/los/convention_agreements/texts/unclos/unclos_e.pdf

3. Авраменко И.М. Международное морское право: Учебное пособие. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2001. – 448 с.

4. Актуальные проблемы современного международного морского права. – М., 1972. – 179 с.

5. Анцелевич Герольд Александрович. Международное морское право: Учебник. — К. : Слово, 2003. — 399 с.

6. Бурас Стергиос Костас. Международно-правовые основы режима дна мирового океана: Афтореф. дис…канд. юрид. наук. 12.00.10. – К., 1978. – 24 с.

7. Вопросы международного морского и воздушного права. – М., 1979. – 145 с.

8. Гуцуляк В. Н.. Международное морское право (публичное и частноим е): Учеб. пособие для студ. вузов. — Ростов н/Д : Феникс, 2006. — 410 с.

9. Действующее международное право: Учеб. пособие для студ. и аспирантов, изуч. междунар. право:В 3-х т. / Ю.М. Колосов (сост.), Э.С. Кривчикова (сост.) — М. : Изд- во Московского независимого ин- та международного права, 1999.

Т. 3: Разделы 17- 24.

10. Мировой океан и международное право: Правовой режим морских научных исследований и передача технологии. – М.: Наука, 1991.

11. Мировой океан и международное право: Правовой режим морских прибрежных пространств. – М.: Наука, 1987.

12. Молодцов С.В. Международное морское право. – М.: Международные отношения, 1987. – 272 с.

13. Молодцов С.В. Международно-правовой режим открытого моря и континентального шельфа. – М., 1960. – 348 с.

14. Морское право: актуальные вопросы теории и практики: Сб. науч. трудов / Одесская национальная морская академия / И.С. Кузнецова (ред.кол.). — О. : ОНМА, 2005. — 260с. Вып. 2 — О. : ОНМА, 2005 — 260 с.

15. Свиридов Э.П. Границы континентального шельфа. – М., 1981. – 151 c.

16. Современное международное морское право. – М.: Наука, 1974. – 307 с.

17. Сокиркин Владимир Алексеевич, Шитарев Виктор Сергеевич. Международное морское право: учеб. пособие:ч.I-III. — М. : Издательство Российского университета дружбы народов, 2006. — 300 с.

18. Спивакова Т.И. Право и природные ресурсы прибрежных зон. – М.: Наука, 1978. – 176 с.

19. Шемякин Александр Николаевич. Современное международное морское право и перспективы его развития. — О. : ОНМА, 2003. — 316 с.

20. Шемякін О. Міжнародно-правові основи режиму континентального шельфу України // Право України. - 2002. - №3.-С.158-161.

21. Шестопалов В.Я. Персидский залив: проблема континентального шельфа. – М.: Наука, 1982. – 327 с.

22. Щипцов А.А., Анцелевич Г.А., Высоцкий А. Ф. и др. Современное международное морское право и практика его применения Украиной / Национальное агентство морских исследований и технологий. — К. : Наукова думка, 1995. — 343 с.

23. Anderson, David Heywood. Modern Law of the sea : selected essays. - Leiden ; Boston : Martinus Nijhoff Publishers, 2008. – 623 p.

24. Aust, Anthony. Handbook of international law. - Cambridge, UK ; New York : Cambridge University Press, 2005. – 505 p.

25. Digest of international cases on the law of the sea / Division for Ocean Affairs and the Law of the Sea; Office of Legal Affairs. — New York : UN, 2007. — 272 p.

26. Handbook on the Delimitation of Maritime Boundaries / Division for Ocean Affairs and the Law of the Sea; Office of Legal Affairs. — New York : UN, 2000. — xi, 204 p.

27. Malanczuk, Peter. Akehurst's modern introduction to international law. – London ; New York : Routledge, 1997. — xxii, 449 p.

28. Shaw, Malcolm N. International law. – Cambridge, UK ; New York : Cambridge University Press, 2008. – 1542 p.

29. The Law of the Sea: Definition of the Continental Shelf / Division for Ocean Affairs and the Law of the Sea; Office of Legal Affairs. — New York : UN, 1993.

30. The Law of the Sea: National Legislation on the Continental Shelf / Office for Ocean Affairs and the Law of the Sea. — New York : UN, 1989.

31. The Law of the Sea: Training manual for delineation of the outer limits of the continental shelf beyond 200 nautical miles and for preparation of submissions to the Commission on the limits of the continental shelf / Division for Ocean Affairs and the Law of the Sea; Office of Legal Affairs. — New York : UN, 2006.

 

Додатки

Мал. 1. Визначення меж континентального шельфу та його співвідношення з територіальними водами і виключною економічною зоною

 

Мал. 2. Розширений континентальний шельф (згідно зі статтіею 76 Конвенції ООН з морського права 1982 року)

Мал. 3. Межі розширеного континентального шельфу