Проблема визначення меж континентального шельфу в міжнародному праві

1.2 Проблема визначення меж континентального шельфу в міжнародному праві

В попередньому підрозділі було наведено визначення континентального шельфу, яке встановила Женевська конвенція про континентальний шельф 1958 року. Проаналізувавши його, можна зробити висновок, що дана Конвенція встановила два критерії для визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Це, по-перше, глибина (200 м), а по-друге, технічна доступність [8, с. 118]. В той же час деякі дослідники виділяють і третій критерій - прилягання шельфу до узбережжя [16, с. 238].

Континентальний шельф за своєю геофізичною природою та характеристиками не є всюди однаковим. В деяких місцях він дуже широкий, крутизна його схилу невелика, а води, що покривають його, мають невелику глибину. Державам, що мають такий шельф, наприклад Аргентині, вигідно використовувати критерій глибини при визначенні свого шельфу. Інші держави (наприклад, Чилі, Перу, Іспанія) мають дуже вузький шельф, оскільки майже відразу проходить різкий обрив на великі глибини. Таким чином, для таких держав застосувати критерій глибини є вочевидь невигідно [8, с. 118].

Критерій глибини свідчить про геологічне походження юридичного визначення терміна «континентальний шельф». Глибина 200 м була згадана в зв'язку з тим, що геологічно, як правило, шельф закінчується саме на цій глибині, а далі йде різкий ухил морського дна і починається континентальний схил [17, с. 239].

Що ж стосується критерію технічної доступності, то його застосування є, без сумніву, вигідним для розвинутих держав, які мають у своєму розпорядженні високі технології, що дозволяють здійснювати видобування корисних копалин на глибинах, що значно перевищують 200 м. Однак такий критерій не може влаштовувати ті держави, технвчні можливості яких є обмеженими [8, 118-119]. Цей критерій був включений до статті 1 Конвенції 1958 року з метою встановити компромісне рішення між тими країнами, які виступали за фіксовану зовнішню межу шельфу, і державами, які не бажали визначенності в цьому питанні. Однак до прийняття Конвенції 1982 року цей критерій виклика́в критику в багатьох країнах світу.

Критерій «технічної доступності» позбавлений юридичної визначеності стосовно зовнішньої межі «континентального шельфу». Це давало привід до розширеного тлумачення деякими державами юридичного поняття континентального шельфу. Вони вважали, що на основі положення статті 1 Конвенції 1958 року все дно Світового океану може бути поділене між прибережними державами.

Крім того, що ця ідея позбавлена будь-якого підґрунтя з точки зору положень Конвенції про континентальний шельф (які мали за мету зовсім інше), вона також направлена на перегляд фактично всіх інститутів міжнародного морського права і перш за все на ліквідацію принципу свободи відкритого моря [16, с. 239].

Що ж до критерію прилягання континентального шельфу до берегу, цікаво відмітити, що вже в перших рядках статті 1 Коненції 1958 року, де йде мова про термін «континентальний шельф» , вказується, що він застосовується до «дна і надр підводних районів, що прилягають до берегу». Це пряма вказівка на геологічне походження терміну «континентальний шельф». Але далі в статті підкреслюється, що , хоча райони континентального шельфу і прилягають до берегу, однак вони знаходяться за межами територіального моря. Виникає питання, чому Комісія міжнародного права не сформулювала статтю 1 в наступному вигляді: «Термін «континентальний шельф» вживається стосовно поверхні та надр морського дна підводних районів, що знаходяться поза зоною територіального моря»? Порушене таким чином питання підтверджує, що Комісія не випадково використала термін «прилягання». В літературі часто намагаються обійти положення статті 1 Конвенції, що вказує на характер прилягання районів континентального шельфу.

Необхідно підкреслити, що термін «прилягання» має виключно важливе значення для розкриття юридичного поняття континентального шельфу, а також для встановлення його зовнішньої межі.

По-перше, «прилягання» вказує на геолого-географічне походження юридичного визначення терміна «шельф», по-друге, підкреслює ступінь близькості районів континентального шельфу по відношенню до берегу держави і, по-теретє, констатує очевидність того, що держави мали на увазі помірну (не більше 12 миль) ширину територіальних вод, за якою починається континентальний шельф і виникає правове поняття континентального шельфу [16, с. 238-239].

З вищенаведеного випливає, що визначення континентального шельфу, згідно Конвенції 1958 року, мало у собі певні протиріччя. Для того, аби вирішити їх, Конвенція 1982 року, вводить компромісне рішення. Стаття 76 Конвенції встановлює, що континентальний шельф прибережної держави включає в себе морське дно та надра підводних районів, що простягаються за межі його територіального моря на усьому протягу природнього продовження його сухохопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка чи на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не простягається на таку відстань [8, с. 119]. Тут ми зустрічаємося з очевидною розбіжністю між думками юристів та океанографів.

Підводна околиця материка включає в себе продовження континентального массиву прибережної деражави, що знаходяться під водою, і складається з поверхні та надр шельфу, схилу та підйому. Вона не включає ложе океану на великих глибинах, в тому числі його океанічні хребти та надра. Звідси випливає, що межа в 200 миль не є випадковою. Ширина континентального шельфу відміряється від тих вихідних точок та ліній, від яких відміряється ширина територіального моря [17, с. 120].

Якщо околиця материка простягається більше, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, то континентальний шельф прибережної держави не може простягатися далі, ніж 350 морських миль від вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500-метрової ізобати (лінія, що поєднує точки з однаковою глибиною) [8, с. 119]. Отже, окрім вихідних ліній, Конвенція 1982 року звертається і до океанографічного поняття, яким є ізобата. В юридичному сенсі, згідно даної Конвенції, 2500-метрова ізобата є межею між материковим схилом та ложем океану, на яке не поширюється правовий статус континентального шельфу [17, c. 120].

З вищенаведеного випливає, що в залежності від ширини власне морського шельфу, є три можливих варіанти визначення зовнішньої межі юридичного континентального шельфу:

1.) якщо ширина шельфу меньша, ніж 200 морських миль, які відраховуються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані в 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній;

2.) якщо ширина шельфу більша за 200 морських миль, але менша, ніж 350 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить на відстані не далі, ніж 350 морських миль від вказаних вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500-метрової ізобати.

3.) якщо ширина шельфу більша за 350 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, то шельфом буде вважатися все морське дно та його надра до зовнішньої межі, що проходить не далі, ніж 350 морських миль від вказаних вихідних ліній чи не далі, ніж 100 морських миль від 2500 метрової ізобати [8, с. 119-120].

Таким чином, якщо підводна околиця материка простягається далі, ніж на 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, у прибережної держави є вибір: зовнішня межа континентального шельфу має знаходитися не далі 350 морських миль від названих вихідних ліній, або не далі 100 морських миль від 2500-метрової ізобати [3, с. 35] [Див. Дотатки].

Дані про кордони континентального шельфу, що знаходяться за межею 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відміряється ширина територіального моря, надаються відповідною прибережною державою до Комісії з питань кордонів континентального шельфу, яка створена у виконання положень Додатку ІІ до Конвенції 1982 року на основі забезпечення справедливого географічного представництва. Комісія складається з 21 члена, які є спеціалістами в області геології, геофізики чи гідгрографії, які обираються державами – учасницями Конвенції з числа своїх громадян. Комісія дає прибережним державам рекомендації з питань, що стосуються установлення зовнішніх кордонів їх континентального шельфу. Межі шельфу, що встановлені прибережною державою на основі вказаних рекомендацій, є кінцевими і для всіх обов'язковими [8, с. 120]. Надання цих даних є обов'язком такої держави, який випливає з положень Коненції 1982 року і це надання має бути здійснене якомога швидше, але в будь-якому разі в межах 10 років після вступу в силу Конвенції 1982 року для цієї держави [29, p. V].

Окрім цього, прибережна держава здає на зберігання Генеральному секретарю ООН карти та відповідну інформацію, включаючи геодезичні дані, що перманентно описують зовнішню межу його континентального шельфу. Генеральний секретар отриману інформацію належним чином публікує [17, с. 120].

Отже, в даному підрозділі було висвітлено проблему визначення меж континентального шельфу, якою вона постає зі змісту Конвенції 1958 року, положення якої мають наукове значення та з положень Конвенції 1982 року, які є чинними на сьогоднішній день. Також наведено правовий аналіз положень, що визначають межі шельфу і наголошено на проблемності даних визначень

Загалом в даному розділі був розкритий зміст юридичного поняття континентального шельфу із вказівкою на його геологічно-географічне походження, детально показано можливі варіанти юридичного встановлення меж континентального шельфу.

Розділ 2. Історія розвитку правового статусу континентального шельфу

 

В попередньому розділі були висвітлені деякі історичні моменти щодо розвитку правового статусу континентального шельфу. В даному розділі буде розглянуто в першу чергу історія виникнення правового статусу шельфу та його розвиток до прийняття Женевської конвенції 1958 року, також будуть коротко викладені обставини, за яких Комісія міжнародного права працювала для підготовки проекту Конвенції 1958 року, а також деякі відомості про передумови прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року.

До 1945 року свобода выдкритих морів означала, окрім іншого, що кожна країна мала право експлуатувати дно і надра у районах відкритих морів. Цим правом наділялися усі держави і жодна з них не могла заявити про виключні права на частину дна чи надр відкритих морів. Однак, право почало змінюватися, коли експлуатувати природні ресурси (в першу чергу – нафту) стало економічно та технологічно можливим [27, p. 191].

Питання про право на ресурси дна морів та океанів за межами територіальних вод деякі держави намагалися вирішити шляхом односторонніх актів. Ініціативу в цьому питанні проявили США. В Декларації президента США віа 28 вересня 1945 року проголошувалися претензії США на простори морського дна, що лежали за межами територіальних вод цієї країни.

Ця Декларація справила деякий вплив на формування теорії континентального шельфу. Юридичний термін «континентальний шельф», таким чином, увійшов у законодавчу практику прибережних держав. Декларація використовувалася як оправдання вимог інших держав відносно континентального шельфу.

В Декларації на перше місце висувався економічний аргумент, згідно з яким, усе людство в найближчий час буде потребувати нових джерел нафти та інших мінеральних ресурсів. Цікаво відмітити, що на відміну від США, багато країн Латинської Америки в якості економічного аргументу в першу чергу вказували на інтереси, пов’язані з риболовством, а не з мінеральними ресурсами.

Дана Декларація встановлювала, що з геологічної точки зору континентальний шельф розуміється як продовження континенту прибережної держави під водою, а мінеральні ресурси, що виявлені на континенті, часто продовжуються в його підводній частині, тобто в надрах шельфу. Розробка родовищ шельфу, отже, може здійснюватися ефективно за умови тісного контакту з берегом прибережної держави.

В Декларації стверджується наступне: «Інтереси безпеки прибережної держави вимагають безпосереднього спостереження за діями, що мають місце біля його берегів, тобто в межах континентального шельфу. Виходячи з цього, уряд США розглядає ресурси дна та надр континентального шельфу, що прилягає до берегів США, але знаходиться у відкритому морі, як такі, що належать США і підпадають під його юрисдикцію і контроль».

Через рік після прийняття Декларації США прослідувала серія актів прибережних держав, які оголошували про свої права на континентальний шельф. Просторові межі континентального шельфу, об’єм прав встановлювалися прибережними державами по-різному, в залежності від інтересів кожної держави, і часто суперечили загальновизнаним нормам міжнародного права.

Деякі держави Латинської Америки в своїх претензіях на континентальний шельф пішли далі США і заявили про свій територіальний суверенітет на шельф. До таких держав відносяться Аргентина, Бразилія, Гондурас, Мексика, Венесуела, Нікарагуа, Панама, Чилі, Еквадор, Перу, Сальвадор, Коста-Ріка [27, p. 191].

Низка держав Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Гондурас) використали доктрину континентального шельфу не тільки на шельф, але і на води, що його покривають. В Декреті президента Аргентини від 11 жовтня 1946 року води над шельфом оголошувалися «епіконтинентальним морем». На епіконтинентальне море та континентальний шельф поширюється суверенітет аргентинської нації. Варто відмітити, що цей декрет не був затверджений конгресом Аргентини і, відповідно, не отримав сили закону навіть за внутрішнім законодавством Аргентини. На Конференції з морського права в 1958 році держави відмовилися використовувати термін «епіконтинентальне море», який був запропонований Аргентиною, у зв’язку з неясністю його поняття. В решті-решт, представник Аргентини був змушений виключити зі своєї пропозиції цей термін.

Крім односторонніх заяв, в 1952 році в Сантьяго на першій Конференції з експлуатації та збереження морських ресурсів південної частини Тихого океану Перу, Чилі та Еквадор підписали, а після цього ратифікували, спільну Декларацію про морську зону. У 1955 році до цих держав приєдналася Коста-Ріка, підписавши Декларацію. Однак цей документ так і не був ратифікований президентом цієї країни.

Держави, які ратифікували Декларацію, оголосили відстань у 200 морських миль від своїх берегів зовнішньою межею континентального шельфу. При цьому суверенітет поширювався на води, що знаходилися у цих межах.

У 1956 році до вищезгаданих держав, що заявили про свої територіальні права на морську зону в 200 морських милях, приєднався Сальвадор.

З претензіями на континентальний шельф виступали не лише країни Американського континенту, але також Пакистан (1950 р.), Індія (1955 р.), Ізраїль (1953 р.).

Таким чином, ціла низка держав стала розглядати континентальний шельф як об’єкт територіального привласнення, поширюючи на нього свій суверенітет.

Виникнення проблеми континентального шельфу призвело до появи різноманітних правових концепцій. Суть більшості з них зводилася до обґрунтування прав прибережної держави на природні багатства континентального шельфу [16, с. 234-236].

Варто відмітити, що радянські вчені-фахівці в галузі міжнародного права наводили не позбавлену справедливості критику в адресу західних колег. Зокрема, вони відмічали певну непослідовність юристів країн Заходу у тому, що останні при формулюванні претензій прибережних держав щодо континентального шельфу почали відмовлятися від своїх поглядів, за допомогою яких вони намагалися вирішувати територіальні проблеми до виникнення проблеми континентального шельфу. Ані теорія «ефективної окупації», ані концепції «res nullius» та «res communis» не підходили для обґрунтування прав прибережної держави на континентальний шельф. Згідно теорії ефективної окупації, будь-яка вперше відкрита частина земної кулі може бути визнана територією тієї чи іншої держави , якщо держава дійсно заволоділа цією територією і фактично здійснює над нею свою фактичну владу.

Односторонні акти прибережних держав у відношенні свого континентального шельфу з точки зору теорії ефективної окупації не мали юридичної сили.

Концепція «res nullius» і «res communis» не підходили для обґрунтування претензій на континентальний шельф, тому що останній на основі цих концепцій «мав би бути визнаним чи таким, що знаходився в спільному володінні всіх держав, чи доступним для користування і навіть захоплення будь-якою державою, але в жодному разі не під «суверенітетом» чи «юрисдикцією і контролем» лише прибережних держав [16, с. 236].

Французький юрист Йепес, розглядаючи проблеми правового режиму континентального шельфу, заявив, що склалася звичайна «регіональна» норма міжнародного права, яка надала прибережній державі права на континентальний шельф. Радянські ж вчені не погоджувалися з цим твердженням і зазначали, що сам Йепес далі відмічав, що «прокламації» і «декларації» відносно доктрини континентального шельфу не є абсолютно ідентичними ні за формою, ні за змістом».

Одночасно почали з’являтися думки про пом’якшення «класичного принципу свободи відкритого моря», і про те, що цей принцип не може розглядатися як «непорушна догма».

Далі радянські юристи підкреслювали той факт, що жоден з зарубіжних авторів не навів достатніх юридичних обґрунтувань прав прибережної держави на континентальний шельф.

Проблеми правового режиму континентального шельфу в 1950-1956 рр. розглядала Комісія міжнародного права. Вона неодноразово підкреслювала своє негативне ставлення до односторонньої практики прибережних держав стосовно встановлення ними правового режиму шельфу. У своїй заключній доповіді в 1956 році Комісія підкреслила, що «не слід надавати юридичного значення односторонній практиці, яка заснована лише на бажанні зацікавлених держав» [16, с. 237].

З цього питання деякі юристи зазначали, що посилання на інтереси прибережної держави можуть бути лише основою для переговорів, але не нормою поведінки для інших держав, їх юридичних і фізичних осіб.

Необхідно підкреслити правильність підходу до проблеми французького юриста Ремона, який вважав, що теорія континентального шельфу до 1958 року була всього лише політичною доктриною, оскільки ця теорія засновувалася на серії заяв, які були позбавлені юридичного обґрунтування і звідси не мали обов’язкового характеру.

Юридичні проблеми континентального шельфу, що виникали, були наслідком технічного прогресу і з самого початку мали міжнародний характер оскільки стосувалися просторів відкритого моря, які мали важливе значення для всіх країн. Цим перш за все і пояснюється розробка і прийняття Конвенції про континентальний шельф 1958 року [16, с. 237].

Запеклі дебати точилися навколо юридичної природи і об’єму прав прибережної держави на континентальний шельф в Комісії міжнародного права і на першій Конференції з морського права. Комісія в попередньому проекті Конвенції про шельф в 1951 році висловилася за те, аби прибережна держава здійснювала контроль та юрисдикцію в цілях розвідки його природних ресурсів. При цьому Комісія не висловлювалася ні за суверенні, ні за виключні права, намагаючись таким чином уникнути будь-якої інтерпретації, спрямованої проти принципу свободи відкритого моря і повітряного простору над ним.

Тим не менш, в своїх коментарях до даного проекту Комісія підкреслювала, що, не згадуючи про суверенітет прибережної держави на морське дно та його надра, вона в той же час хотіла би підкреслити виключний характер прав держави. Легко помітити, що така позиція значною мірою співпадала з положеннями Декларації США в частині, що стосувалася природи прав прибережної держави.

Пізніше, під тиском представників країн Азії та Латинської Америки, які вимагали визнання суверенітету держави на континентальний шельф, Комісія замінила в своєму проекті слова «контроль та юрисдикція» словами «суверенні права», підкреслив, однак, в коментарі, що останні не можуть бути трактовані як рівнозначні суверенітету.

Швеція, Новегія, Данія, США та інші країни критикували поняття «суверенні права» на шельф, вказуючи, що воно є двозначним і практично означає повний суверенітет.

Представник Італії різко висловлювався проти визнання суверенітету держави на шельф, заявив, що не існує суверенних прав там, де немає суверенітету. Варто відмітити тверезість такої позиції. Він також вказував, що територіальний суверенітет є повна та виключна влада держави, що здійснюється на державній території і не допускає жодного обмеження. Теж саме відноситься і до морської поверхні, яка ні фізично, ні геологічно не може бути прирівняна до суходолу.

Далі італійський представник констатував наявність загальної точки зору відносно того, що прибережна держава вправі здійснювати обмежені права стосовно шельфу за умови збереження свободи навігації та риболовства в водах, що покривають його. На його думку, недоцільно згадувати ні про повний суверенітет, ні про «суверенні права», а слід вести мову лише про право користування різноманітними ресурсами континентального шельфу [16, с. 241-242].

Дана позиція, тобто підтримка формулювання «право користування», видається не позбавленою підґрунтя, більш того її можна визнати в дечому більш близькою до суті реальних прав прибережних держав. Однак така позиція не знайшла свого відображення ані в Конвенції 1958 року, ані в Конвенції 1982 року та й сам представник Італії відмовився від неї, підтримавши формулювання, яке Комісія міжнародного права включила до свого проекту в 1951 році. Це формулювання виглядало як «контроль та юрисдикція прибережних держав над континентальним шельфом».

Кінцевий варіант формулювання даних прав містився в пункті 1 статті 2 проекту Комісії міжнародного права, який був прийнятий в результаті голосування і був у такому ж вигляді закріплений в Женевській конвенції 1958 року. Згідно цього пункту, прибережна держава здійснює над континентальним шельфом суверенні права в цілях розвідування та розробки його природних багатств.

Цікаво відмітити, що після прийняття Женевської конвенції про континентальний шельф 1958 року, більше 90 прибережних держав намагалися в тій чи іншій формі заявити про свої права на шельф, прийнявши відповідні акти [16, с. 242].

Варто зазначити, що, окрім різних підходів до визначення континентального шельфу, дві Конвенції: 1958 року та 1982 року – не мають принципіальних відмінностей в частині міжнародно-правового режиму континентального шельфу і однаково формулюють права прибережних держав стосовно нього [8, с. 118]. Тому в даному розділі доречно розглянути дещо з історії вирішення проблеми, яка була наявна в Конвенції 1958 року, та вирішена Конвенцією 1982 року – визначення меж континентального шельфу.

Оскільки в попередньому розділі було досить детально розглянуто визначення меж континентального шельфу як за Конвенцією 1958 року, так і за Конвенцією 1982 року, тут доречно буде навести інші варіанти, які пропонувалися для вирішення даної проблеми.

Зокрема, делегація СРСР на одній з сесій Комітету ООН з морського дна після прийняття Женевської конвенції 1958 року, враховуючи позиції багатьох держав, виступила з пропозицією встановити зовнішню межу шельфу на ізобаті 500 м. В тих районах, де ізобата 500 м знаходиться на відстані, яка менше 100 морських миль, рахуючи від вихідних ліній для відмірювання територіальних вод, зовнішня межа шельфу у відповідності до пропозиції може встановлюватися прибережною державою по лінії, кожна точка якої знаходиться від найближчої точки згаданих вихідних ліній на відстані, що не перевищує 100 морських миль [16, с. 239].

Підкреслимо, що пропозиції СРСР мали під собою основи – геологічні, економічні (на надра районів дна в даних межах припадало близько 70% вуглеводнів) та правові.

На третій Конференції ООН з морського права представник СРСР С.В. Молодцов заявив у Другому Комітеті, що, з урахуванням створення 200-мильних економічних зон , Радянський Союз вносить поправку в раніше представлений ним проект і пропонує замінити «100 миль» на «200 миль» [16, с. 240]. Запропонований СРСР на третій Конференції ООН з морського права критерій визначення меж континентального шельфу був взятий за основу і знайшов своє відображення в Конвенції 1982 року. Але оскільки третя Конференція мала місце у 70-х роках, а прийняттю Конвенції ООН з морського права передували 11 сесій Конференції, що відбувалися щорічно (а в 1976 році – двічі) з 1973 р. по 1982 р [3, с. 273-275], то за цей час до пропонованого критерію «200 миль» було додано згадані у попередньому розділі критерії «350 миль» та «100 миль від 2500-метрової ізобати».

До речі, що стосується залучення океанографічного терміну «ізобати» до даного критерію, варто вказати на значне збільшення глибини даної лінії – з 500 метрів, які пропонував СРСР до 2500 метрів в Конвенці 1982 року. Це також пояснюється змінами в технічних можливостях держав світу, що відбулися до моменту прийняття остаточного варіанту Конвенції 1982 року і відповідними поправками, що були внесені за цей час.

Отже, в даному розділі було розглянуто історичний розвиток правового статусу континентального шельфу Світового океану: односторонні акти прибережних держав щодо свого шельфу, роботу Комісії міжнародного права, прийняття Конвенції 1958 року та передумови прийняття Конвенції з морського права 1982 року. З вищенаведеного випливає, що розробка правового статусу континентального шельфу була досить непростою з огляду на надзвичайно велику економічну «напруженість» даної проблеми.

Розділ 3. Сучасний правовий статус континентального шельфу