Слово поета і дитяча фантазія

3. Слово поета і дитяча фантазія

Які ж мовні засоби прислужуються поетам при створенні неповторних мініатюр? Звичайно, це традиційні в дитячому фольклорі слова із здрібніло-пестливим значенням: дощик, хлоп'я, грибочок, лапки, дрібнесенький, гарнесенький, біленький, спатки, або іменники з прикладками: в дудку-джоломію, равлик-павлик, котик-воркотик, або словосполучення з тавтологічною основою типу диво дивнеє. Трапляються також елементи лірично-пісенного синтаксису: на гіллячках, на тоненьких. Цілком органічно вплітаються у вірш авторські новотвори: У садочку-зеленочку, чорногривий (вітер), грибнесенький (дощ), сестриченько-яличко. А втім у віршах використовується порівняно невелике коло слів. Більшість із них дитина чує і вживає у щоденному спілкуванні або знає з казок (заєць, вовк, сонце, місяць, зорі, вітер, папір, вікно, осінь, груша, дуб, сироїжка, цар, трон, корона, жаба-царівна, Дід Мороз, Снігуронька, знати, питати, їхати, червоний, кудлатий, навесні тощо). Саме ці звичайні і буденні слова складаються в поетичні образи. Привертає увагу розмовний синтаксис вірша: "Хай би вибігли до стежки", "а нехай-но ще побудуть тут мені", "Люди добрії", "Бувай здоровий", "Як вам, бджілко, ночувалось?". Отже, завдяки невимушеності поетичної мови дитина мимоволі засвоює, що звичне і незвичне в житті завжди поряд – особливо допомагає в цьому багата порівняннями поезія Ліни Костенко.

Серед її образів є і простіші, і складніші. Скажімо, дитині досить легко уявити звичайний пеньок троном, адже йдеться про казкового бузинового царя: "На пеньочку, як на троні, він сидить собі в короні". Або: "Цей дзвіночок, як намет". Справді, квітка-дзвоник, у якому сховалась від дощу бджола, подібний до намету. Більшого напруження уяви вимагає образ саду після дощу: "Струшується сад, як парасолька". Порівняння: "Сю ніч зорі чомусь колючі, як налякані їжачки". Виявляється, їжачок, коли лякається, стає колючим клубочком.

Відзначимо, що до найбільш несподіваних порівнянь письменниця ніби готує маленького читача-слухача. Наприклад, перш ніж порівняти звичайний опеньок з маркізом вона називає характерні елементи одягу маркіза: жабо, каптан. Шовковиста ніжка гриба і перетинка на ньому – ось подібність опенька і маркіза, знаного дітьми з казок та пригодницьких оповідей, фільмів: "В жабо й атласному каптані стоїть грибочок, як маркіз". У назві вірша "Зелені дзьобики бруньок" теж заховане порівняння: зелені бруньки подібні до пташиних дзьобиків. Показово, що образ цей є тільки в назві вірша, тобто він цілком самостійний. Так завдяки образному порівнянню діти легко сприймають зорову картину: "Ген корів розсипана квасолька доганяє хмари у полях". Череда в полі порівнюється не просто з квасолькою, а саме з розсипаною квасолькою. При цьому словосполучення із значенням порівняння, можливо, й не стануть активом мовної практики маляти, зате сприятимуть розвитку його поетичного мислення.

Слід зазначити, що висока образність, персоніфікація, олюднення природи прикметне творчості дитячих письменників Г.Храпача, В.Кравчука, Л.Савчук, Н.Шмурикової… Пестливі слова, метафоричність, наприклад, надають віршам "живої" характеристики, бо метафора скерована переважно на олюднення навколишнього світу, що відповідає особливостям світосприймання дитини, для якої центр всесвіту – вона сама, і все навколо себе вона схильна уподібнювати собі. Отже, дитина психологічно готова сприйняти поетичну метафору, важливо тільки, щоб ця метафора відповідала рівню розвитку дитини, була їй зрозуміла. А ще ж до сприймання метафоричних образів у поезії готує дитину й казка, де нарівні з людьми діють звірі, птахи, рослини, фантастичні персонажі. Справді, предметам і явищам, птахам, тваринам, комахам приписуються такі дії і стани людей, такі ознаки їх зовнішності, які не раз спостерігала, про які чула дитина, як ось:

І біжить, і дзвенить, і витьохкує.

- Ти куди це, струмочку?

- Біжу,

Може, чимось комусь послужу…

А дзвеню –

Радий квітам я, сонечку, дню

(Г.Храпач. Струмок).

Як бачимо, перед нами постає цілісна картина опоетизованого навколишнього світу. Слід при цьому зазначити, що ми вчимося разом з дітьми мови, відчуваємо її аромат, невичерпність, духовну силу настільки, що "аж хочеться скупатися у тім отецькім слові, слові золотім!.. (Р.Лубківський). Письменник ніби підказує: ніколи не пізно відчути себе причетним до мовного світу, до рідного слова, збагнути свою спорідненість з натхненною душею поета, разом з якою підносишся й сам.

4. Тропи

Образність мовлення є невід'ємною ознакою стилістики, особливо художнього стилю. Образність виявляється у передачі загального поняття через словесний образ, що є емоційним сприйняттям дійсності.

Словесний образ – це таке поєднання і вживання слів і словосполучень, при якому вони виражають більше, ніж безпосередньо означають, підсилюючись, увиразнюючись додатковими смисловими та емоційно-експресивними відтінками. Словесний образ створюється на основі вживання слів і словосполучень, що мають назву троп (від грецького tropes – зворот).

Тропи вживаються майже в усіх стилях мовлення, та найчастіше – в художньому стилі. А ось науковий, офіційно-діловий стилі позбавлені тропеїчної образності. Зате в розмовному, публіцистичному образність використовується набагато ширше. Як ми вже зазначали, в творах художньої літератури, усної народної творчості тропи є одним з основних засобів образності. Елементами образності, крім переносних значень слів і словосполучень, є граматичні засоби. Це різноманітні префікси, суфікси, відмінкові закінчення іменників, дієслів, прислівники, різні види речень. Разом з ритмікою, мелодикою, звукоповторами вони здатні створювати художні образи.

Цій меті служать і стилістичні фігури – важливі компоненти синтаксичної організації тексту. Стилістичні фігури як особливі синтаксичні конструкції служать для логічного виділення і впорядкування тексту, для увиразнення і підсилення його фонетичних і лексичних, словотвірних і граматичних засобів. Стилістичні фігури зустрічаються в текстах різних стилів, проте основне місце їх уживання – художній, розмовний і публіцистичний стилі. До стилістичних фігур відносять повтори, антитезу, інверсію, еліпсиси, замовчування, риторичні запитання, тавтології, плеоназми, градацію та інші.

Повтор – стилістична фігура, яка передбачає нагромадження однакових мовних елементів (звуків, складів, слів, словосполучень) в одному висловлюванні. Наприклад:

В мого роду — сто доріг.

Сто століть у мого роду. (І. Драч.)

Повтори бувають синонімічними: Дивіться, дивіться, люди добрі, що в мене молодиця, як калина, як яблучко, як дівочка, як паняночка. (Марко Вовчок.)

Як експресивний засіб у художньому мовленні використовуються парні повтори: ждали-ждали, нога за ногою, лизень злизав тощо. У науковому стилі зустрічаються повтори термінів, які виконують роль логічного зв'язку у висловлюванні. Таку ж функцію виконують термінологічні повтори і в публіцистичному стилі.

Антитеза (від грецького antithesis — протиставлення) — стилістична фігура, в якій зіставляються антонімічні слова і створюють яскравий образ, картину. Наприклад:

В мужика землянка вогка,

в пана хата на помості. (Леся Українка.)

Еліпсис (від грецького elleipsis — випущення) — стилістична фігура, побудована на пропуску слова чи словосполучення. Вживається для відтворення експресивного мовлення. Наприклад: Вийшла з хати лісничиха — до очей долоні. (А. Малишко.) Угорі над нами — неба! неба! (П. Тичина.)

Замовчування – це обірване речення, що передає схвильоване, поривчасте мовлення. Автор свідомо не закінчує думки, даючи можливість читачеві самому домислити, здогадатися. Наприклад:

"Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати".

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала! (Т. Шевченко.)

Риторичне питання – це стилістична фігура у формі запитання, яке не потребує відповіді. Риторичні питання визначаються великим зарядом експресії й широко використовуються в художньому й публіцистичному стилях. Наприклад:

Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі? (Леся Українка.)

Тавтологія (від грецького tautologia — те саме слово) — поєднання спільнокореневих слів для посилення емоційно-експресивних відтінків висловлювання. Якщо в науковому, офіційно-діловому, публіцистичному стилях тавтологія — це мовленнєва помилка, то в художньому стилі, творах фольклору — це засіб підсилення, увиразнення думки.

Загину загибеллю сокола я,

Та карою буде загибель моя. (М. Бажан.)

У неділю рано-пораненьку

Да збирав женців Коваленко...

Ой повів женців долом-долиною,

А на ту пшеницю да озимую:

"Жніте, женці, да розжинайтеся". (Нар. творчість.]

Тавтологія поширена у фразеологічних виразах: тьма-тьмуща, з давніх-давен, з діда-прадіда. Плеоназм (від грецького pleonasmoc — надмірність, перебільшення) — стилістична фігура, в якій вживаються близькозначні слова. У стилістично нейтральному мовленні плеоназм — помилка, а в усній народній творчості він використовується як засіб підсилення, створення пісенного колориту. Наприклад:

Я його хочу живцем в руки взяти

Да в город Килію запродати,

Іще ж ним перед великими панами —

башами вихваляти. (Нар. творчість.)

Ей, джуро Яремо!

Да добре ж ти дбай,

Да на коня сідай,

Да їдь понад лугом — Базалугом,

Та понад Дніпром-Славутою! (Нар. творчість.)

Градація (від латинського gradatio— поступове підвищення, посилення) — така стилістична фігура, коли має місце нанизування слів чи виразів із зростаючим чи спадаючим значенням. Градації часто бувають у художньому й публіцистичному стилях. Наприклад:

Самовіддані руки

Будували, робили, творили

Свій високий і просторий

Сонцем пронизаний Дім.. (М.Рильський.)