1.2 Методологічна культура спічрайтерства
Діяльність людини у будь-якій сфері передбачає використання різноманітних методів (грец. methodos – спосіб пізнання) опанування дійсності. На практиці метод реалізується як сукупність прийомів, операцій, спрямованих на теоретичне відображення або практичне опанування об’єкта пізнання, діяльності. У процесі наукових досліджень використовуються різноманітні методи пізнання , вивчення яких здійснює спеціальна наука – методологія.
Методологія (грец. methodos – спосіб пізнання і logos – вчення) – вчення про способи організації і побудови теоретичної й практичної діяльності людини.
Методологія досліджує загальну систему прийомів, способів, операцій пізнання і перетворення дійсності. Кожна сфера людської діяльності має разом з універсальними і специфічні особливості й відповідну методологію. Специфічними особливостями наділена і методологія науки – сфери розумової діяльності людства.
Методологія науки – вчення про принципи побудови, форми і способи наукового пізнання.
Її завдання полягає в забезпеченні пізнавальної, теоретичної діяльності людини найефективнішими прийомами, способами опанування дійсності з метою ефективного продукування матеріальних і духовних вартостей.
Методологічна культура дослідження світу “складностей, що еволюціонують” кардинально відрізняється від методологічної культури дослідження світу “систем, що не еволюціонують”. Поняття “складність, що еволюціонує” фігурує в цій культурі як концептуальний прообраз теоретичних репрезентантів різноманітних фізичних, соціальних і ментальних реалій.
Плюралістична, гетерогенна концепція постмодерністського мислення дає змогу по новому оцінювати науково-технічний процес. У контексті цієї філософії він заслуговує схвалення лише тією мірою, якою породжені ним нові технології діють як ферменти, каталізатори, посилювачі процесу диференціації науково-технічної діяльності окремих дослідників. Це відбувається, коли, наприклад, нові технології забезпечують нові технології забезпечують кожній людині вільний доступ до банків даних. Якщо ці технології сприяють встановленню однаковості, гранд уніфікації, тоталізації людської діяльності або використовуються як знаряддя лімітації (обмеження), тотального контролю й маніпуляції, то філософія нестабільності спонукає до опору таким технологіям.
Постмодерністське мислення є анти тоталітарним за своєю суттю, не сприймає ніякої абсолютизації. Іронізуючи над будь-якими формами монізму, центризму, грандуніфікації, тоталітаризму, над загальнообов’язковими утопіями й закамуфльованими типами деспотизму, воно відкриває простір плюральності, множинності, мультиваріантності, диверсивності, розмаїттю конкуренції полярних парадигм і співіснування гетерогенних елементів.
Завдяки цьому філософія нестабільності стимулює становлення нової методологічної культури науки, нової культурної свідомості, нового розуміння людством себе та свого становища в нестабільному, плюралістичному світі. Вона поглиблює розуміння екзистенційної відповідальності людини за долю антропності. Постаючи як глибинне зрушення в загальнолюдській психології філософія нестабільності ініціює якісні зміни в усіх сферах життєвого світу сучасної цивілізації – від економіки до політики, від моди до метафізики. Вона акумулює в собі світоглядне розчарування в ідеалах Модерну, визнання їх руйнівної сили й небезпеки для людства, усвідомлення вузькості уявлення про моно лінійність людської історії.
1.3 Методи наукових досліджень спічрайтерства
Кожний вид людської діяльності передбачає використання певних прийомів, способів, операцій з метою досягнення мети. Специфічними прийомами, способами послуговується і наука як один із видів діяльності людини. Сукупність цих прийомів позначають поняттям “метод”
Метод (грец. methodos – спосіб пізнання) – спосіб досягнення мети, сукупність прийомів і операцій теоретичного, практичного освоєння діяльності; спосіб певним чином організованої людської діяльності.
Метод є не тільки сукупністю правил, прийомів, способів, норм пізнання і дій, а й системою приписів, принципів, вимог, які повинні орієнтувати у вирішенні конкретного завдання, досягнення результату в будь-якій сфері діяльності.
З огляду на сферу реалізації розрізняють загальні і спеціальні методи наукових досліджень.
Загальні методи наукового пізнання. Структурними елементами цих методів є філософські загальнонаукові принципи пізнання дійсності. За функціональним критерієм їх поділяють на такі групи:
– методи емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент);
– методи, які використовують на емпіричному і на теоретичному рівнях дослідження ( абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, аналогія, моделювання та ін..);
– методи теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетико-дедуктивний, системний методи, прогнозування, дисперсний аналіз).
Кожен із цих методів, попри споріднені особливості, послуговується специфічним інструментарієм.
Методи емпіричного рівня дослідження. Найхарактерніша їх особливість полягає у пізнанні феноменів, їх зв’язків і відношень завдяки безпосередньому з`ясуванню їх параметрів.
Спостереження – метод пізнання дійсності, який ґрунтується на безпосередньому сприйнятті процесів, явищ, об’єктів за допомогою органів чуття, без втручання в їх буття дослідника.
Спостереження дає знання про зовнішні аспекти і властивості об’єкта.
Пізнавальними результатами спостереження є опис мовними засобами предметів і явищ, а також схеми, таблиці, графіки, рисунки, діаграми. Використання цього методу збагачує науку фактами безпосередньої дійсності. Полягає він у цілеспрямованому вивченні предметів із використанням таких чуттєвих властивостей людини, як відчуття, сприйняття, уявлення предметів і явищ дійсності.
Вимірювання – представлення властивостей реальних об’єктів у вигляді числової величини.
Процес вимірювання полягає у встановленні величини об’єкта, явища, процесу в порівнянні цієї величини з одиницею вимірювання.
Порівняння – метод пізнання дійсності, покликаний встановити спільні й відмінні параметри між процесами, явищами, об’єктами.
Основу цього методу становить порівняння окремих параметрів або сукупних ознак досліджуваних об’єктів, встановлення відмінностей і подібностей між ними.
Методи емпіричного і теоретичного рівня дослідження. Сутність їх полягає у зорієнтованості на безпосередню дійсність й одночасному використанні абстрактних пізнавальних образів ( уявлень, ідей, понять, концепцій), які стосуються цієї дійсності.
Абстрагування - метод наукового дослідження, який полягає у мисленому виокремленні суттєвих, істотних ознак, аспектів, відношень предмета, процесу явища.
Аналіз (грец. analysis – розкладання) – мислене або практичне розчленування цілого на частини.
Синтез (грец. synthesis – складання ) – обєднання раніше воикремлених частин у ціле, в якому протиріччя і протилежність послаблюються або знімаються.
Індукція (лат. induction – наведення ) – метод пізнання, згідно з яким на основі висновків про часткове роблять висновки про загальне.
Дедукція ( лат.deductio – відвожу, виводжу) – метод пізнання, заснований на висновках від загального до часткового ( особливого).
Аналогія ( грец. analogia – відповідність, подібність, схожість) – метод пізнання, заснований на перенесенні однієї або кількох характеристик із відомого явища на відоме.
Моделювання ( франц. modeler – ліпити, формувати) – метод пізнання явищ і процесів, який ґрунтується на заміні, теоретичній або експериментальній, об’єкта досліджень (оригінала) подібним на нього (моделлю).
Методи теоретичного дослідження. Особливість теоретичного дослідження полягає у використанні абстрактних уявлень, ідей, положень, концепцій, які мають безпосереднє відношення до процесу практичного пізнання. Найчастіше у процесі теоретичного пізнання наука послуговує методом сходження від абстрактного до конкретного, гіпотетико-дедуктивним, системним методами.
Розділ 2. Практична основа спічрайтерства
0 комментариев