Принципи державного будівництва, закладені Юзефом Пілсудським

3.3 Принципи державного будівництва, закладені Юзефом Пілсудським

Цей напівпарламентський стиль урядування, який Пілсудський запровадив щойно після перевороту 1926 року, зазнав провалу впритул до 1930 року. Вибори у березні 1928 року, чиєю політико-історичною функцією було проголосити оцінку нації стосовно захоплення та наступного використання влади Пілсудським, так само як і попереднього періоду законодавчої та партійної гегемонії, який головно спричинив переворот, забезпечили Пілсудському беззастережну перемогу. Справді, BBWR з його супутниками виник як найбільше сузір'я, але згас після досягнення абсолютної законодавчої більшості. До того ж, на превелике роздратування Пілсудського, партії лівиці також хапали його (безпідставно, на його думку) за фалди як передвоєнного соціаліста. З іншого боку, кафальна юстиція вдарила особливо по правих та центристських партіях коаліції Вітоса, а не по всіх "старих" партіях політичного спектру доби до утворення BBWR, на що сподівався Пілсудський. Таким чином, ці результати засвідчили значно сильніше схвалення самого перевороту, ніж подальші дії - Пілсудського для реструктуризації моделі та стилю польського політичного життя на свій кшталт. Ба більше, у контексті зародкового обопільного відчуження табору Пілсудського та парламентської лівиці невдача обидвох на шляху здобуття чіткої та недвозначної переваги була зловісною, попри їхні паралельні успіхи стосовно правиці та центру. Здатність польської політичної системи або пристосуватися до експерименту Пілсудського, або чинити ефективний опір викликала сумнів. Ця непевність посилювалася різноманітною природою та розмаїттям електорату табору Пілсудського. Він дійсно користувався певною підтримкою майже в кожному секторі суспільства, але більшість робітників, селян, дрібної буржуазії, римо-католицького духовенства та етнічних меншин лишилася поза цим табором. Чи повернення консервативного шару, з одного боку, і технічної інтелігенції — з іншого (припускаючи на даний момент їхню надійність), виявляється достатнім, аби компенсувати мляву та нерівномірну підтримку проміжних соціальних класів у країні, які знаходяться на перехідній соціально-економічній стадії, що характеризувала міжвоєнну Польщу? У контексті відрази Пілсудського до інституту відвертої диктатури як наріжного каменю перевороту та у контексті технократичної, управлінської точки зору його оточення і даного його рішення, натомість намагатися керувати за допомогою та в межах встановленого конституційного і парламентського механізму, перспективи стверджувальної відповіді на це запитання виглядали сумнівними внаслідок непереконливих підсумків виборів 1928 року.

Хоч і зменшені за кількістю та ізольовані, націонал-демократи Дмовського швидко консолідували свої лави та посилили ідеологічну войовничість; вони визначалися, аби знову з'явитися наприкінці 1930-х років як найдинамічніший ідеологічний супротивник табору Пілсудського. Тим часом націонал-демократи у цьому новому законодавчому органі невдовзі об'єдналися у поточній ворожості до режиму Пілсудського (але з різних ідеологічних перспектив) опозиції центристів, лівих та національних меншин. Всі вони заперечували консервативну соціально-економічну політику режиму або його зухвалих спроб стосовно законодавчих прерогатив, або його періодичних порушень суспільної законності. Більшість сейму могла лише розладнати уряд, але їй бракувало згуртованості, достатньої для його заміни, і вона невдовзі зациклилася на марній боротьбі з Бартелом.

Ця ситуація зрештою спровокувала роздратованого Пілсудського на інаугурацію брутальнішого режиму "полковників" у вересні 1930 року, що супроводжувалося грубим побиттям та нелюдським ув'язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року. Хоча з першого погляду ця тактика залякування впроваджувалася успішно - BBWR тоді отримав абсолютну більшість у парламенті, - Пілсудський дорого заплатив за те, що вдався до жорстокостей, які, на відміну від перевороту чотирирічної давності, були майже одностайно засуджені як безпідставне зловживання владою, не необхідного або очищувального захоплення її. Вже швидко втрачаючи націоналістичну молодь на користь праворадикальних збочень Дмовського, Пілсудський тоді відштовхнув впливову інтелігенцію практично всіх політичних відтінків, пожертвував підтримкою багатьох своїх престижних консервативних союзників, зафіксував остаточну прірву між собою та своїми недавніми соціалістичними та лівоселянськими партнерами і навіть струсонув довіру в деяких своїх найближчих соратників. Ба більше, він водночас зруйнував будь-яку віру, що її досі мав завдяки його колишній підтримці федералізму, з боку слов'янських меншин, намагаючися здолати український націоналістичний рух брутальним військовим придушенням незадоволених східних районів у період між серединою вересня та кінцем листопада 1930 року.

Депресія була тоді тим, щоб вразити Польщу спустошливою нужденністю та піднести додаткові соціально-економічні проблеми над її хронічними політичними проблемами. В економічній царині відновлена Польща серйозно була ушкоджена спадщиною більш як сторіччям відокремлення її кількох регіонів та їхнім різним розвитком, спричиненим катастрофічним спустошенням періоду Першої світової війни. Перед відновленням незалежності торгівля між відокремленими частинами Польщі була мінімальною; згодом їхня економічна інтеграція лишалася позаду політичної та адміністративної інтеграції і насправді не була завершена до 1939 року. Галіція і креси лишалися набагато біднішими, менш індустріалізованими та понівеченими примітивнішими сільськогосподарськими моделями, ніж ті, що знаходилися у західній Польщі та Конгресувці.

Перші роки відновленої незалежності були економічно похмурими, як було вказано вище, хронічними розладами, інфляцією, безробіттям і безладдям, які разом підривали тоді панівну парламентсько-партійну систему та полегшували домагання Пілсудського влади. Одразу після перевороту польська економіка раптом була освячена несподіваним подарунком долі. Тривалий страйк британських шахтарів від травня до грудня 1926 року надав крупного поштовху польському експорту вугілля; цього було досить, аби перевести внутрішню промислову економіку у кілька років процвітання. Сільськогосподарські ціни та експорт також були відносно високими між 1926 та 1929 роками. Ці сприятливі показники, у свою чергу, приваблювали іноземний капітал, надаючи змогу Польщі стабілізувати її злотий та обходити тарифну війну та кредитний бойкот Німеччини. Режим Пілсудського—Бартела був у такий спосіб спочатку тим, що користувався пільгами економічного відродження, яке походило від щасливого поєднання міжнародного розвитку з власною технократичною, але консервативною політикою; в цілому він змащувався загальним враженням сили та довіри, на яке розраховував Пілсудський.

На жаль, упродовж 1930-х років режим Пілсудського — "полковників" виконував роль послаблювача економічних перспектив, яка проявила ненадійну та підпорядковану якість попереднього оздоровлення. Валюта дійсно стабілізувалася, але купівельна спроможність мас лишалася недостатньою; бюджети дійсно були збалансовані, але на надто низькому рівні. Під тиском світової сільськогосподарської кризи наприкінці десятиріччя міжнародні ціни на польські сільськогосподарські товари впали настільки суттєво, що будь-яке зростання їхнього виробництва та експорту відтоді цілком поглиналося падінням їхньої ціни. Злидні та напівголодне існування тоді підкрадалися у польську сільську місцевість.

Як переважно сільськогосподарська країна, Польща відчула депресію найболючіше в цьому секторі економіки, який страждав від гострого перенаселення, низької зайнятості, низького споживання та нерівності й подрібненості у розподілі землі. На загал навіть радикальна земельна реформа та перерозподіл не змогли б втамувати земельний голод плодючої селянської людності за відсутності невідкладної та швидкої індустріалізації. Втім, навіть помірна реформа була відкинута з політичних міркувань, які включали побоювання, що у креси та східній Галіції земельна реформа була б на користь білорусам та українцям за рахунок польських землевласників. Врешті-решт, Польща обрала мінімальну реформу, яка поряд з угорською була найменш поширеною, ніж будь-де у міжвоєнній східній Європі. Максимум, після якого крупні власники були зобов'язані продавати свій надлишок землі, був великий шмат у 180 гектарів (444,8 акра), за винятком східних регіонів, де він був збільшений до 300 гектарів (741,3 акра). До того ж, маєтки, "які присвячували себе високоспеціалізованим або незвичайно продуктивним підприємствам національного значення", — дефініція настільки невизначена, що могла б призвести до найсуб'єктивніших інтерпретацій, — були звільнені від такого продажу. Тому навряд чи варто дивуватися, що загальна площа земель, які перейшли протягом цілої міжвоєнної доби від крупних маєтків до селян, — 2 654 800 гектарів — становила лише 20 відсотків від усієї землі у ділянках, більших за п'ятдесят гектарів, або 40 відсотків всіх сільськогосподарських угідь в таких ділянках площею понад п'ятдесят гектарів. Якщо ці підрахунки збільшуються на 595 300 гектарів, отриманих селянами в обмін на відмову від права користування чужою власністю без завдання шкоди, то загальний розподіл селянам лише наближається до 23 відсотків від усієї землі та 54 відсотків сільськогосподарської землі у ділянках, більших за п'ятдесят гектарів. Селяни також мали вигоду від зведення 5 423 300 гектарів доти подрібнених смуг в об'єднані господарства; але ця земля вже перебувала у селянській власності, хоч нераціонально організованій. Втім, відновлене подрібнення за допомогою успадкування плодючим селянством нищив ефект від такого офіційно підтриманого зведення. Так само 548 700 гектарів, які реалізувалися у сільському господарстві за допомогою осушення та інших видів меліорації, не були передані великими маєтками. Завдяки мінімалістській природі реформи структура земельної власності лишилася значно нерівноправною.

На противагу традиційним очікуванням продуктивність великих маєтків не була значно більшою за продуктивність малих ділянок, оскільки латифундисти мали небагато прагнень міняти дешеву та інтенсивну селянську працю на сучасну агрономічну технологію. Втім, були великі регіональні відмінності у продуктивності з суттєво вищими врожаями з гектара у західній та центральній Польщі, ніж у південних та східних районах. Однак, середня національна величина лишалася значно нижчою, ніж у Європі загалом і навіть у Центральній Європі. Міжвоєнне польське сільське господарство потерпало від браку капіталу і стримувалося примітивним ринковим перевезенням, бідними виробничими умовами, неадекватним використанням добрив (практично ніхто не використовував добрива на сході), низькою технічною компетенцією з боку селян і неекономічним, але політичне підтриманим розподілом власності. Але найбільш спустошливою перешкодою був брак того зовнішнього та суттєвого deus ex machina: швидкої індустріалізації, аби висмоктати надлишок людності. Оцінки пропорції сільської людності міжвоєнної Польщі стосовно того, що був надлишок навіть на переважно низьких рівнях агрономічних технологій, змінюються від чотирьох до половини, але навіть нижча оцінка свідчить про економічну патологію.[8,150]

Цікавішою, але водночас важчою для оцінювання є промислова характеристика міжвоєнної Польщі. При цьому розпочинають зі спостереження, що за винятком вугілля, лісоматералів та великою мірою невикористаного потенціалу гідроенергії Польща була скоріше бідно забезпеченою природними ресурсами, особливо металами. До того ж, галузі промисло вості, з якими вона увійшла у міжвоєнну добу, це - (а прив'язані до тих, що були тоді, після 1918 року, недружнії зарубіжними ринками в Росії та Німеччини і (б) сильно зруйновані та пограбовані між 1914 і 1918 роками. Вони потребували не лише широкої фізичної реконструкції, але водночас комерційної реінтеграції у внутрішній польський ринок, який був слабкий, або у нові та різні зарубіжні ринки, які тяжіли до того, аби ізолюватися, особливо у загальносвітовій течії до автаркії протягом депресії.

Можна було б, але навряд чи потрібно, проілюструвати статистичне болісні удари, завдані польській економіці депресією. Іноземний капітал відійшов, виробництво згорнулося, безробіття здійнялося, а купівельна спроможність селян наблизилася до нуля. Одужання Польщі після депресії було спершу уповільнене тяжінням Пілсудського — з мішаних мотивів державного престижу, побоювання повтору політичне фатального інфляційного струсу 1923—1926 років і просто економічного філістерства - до золотого забезпечення валюти (він відмовився від цього набагато пізніше інших країн). Ця невдала монетарна політика справляла враження необов'язково продовжуваного застою виробництва у польській економіці.

Після смерті Пілсудського, втім, адміністративні технократи, яких раніше запросив Бартел, об'єдналися з економічними технократами, яких тоді підтримували "полковники". Етатизм заступив ортодоксальність як економічну ідеологію режиму, величезні інвестиції для "соціальних накладних витрат" та безпосереднього виробництва були занурені у підприємства державної власності, й індустріалізація швидко робила поступ в останні три роки, перед тим як напад нацистів та окупація перервала цей багатообіцяючий розвиток. Досвід цього скороченого періоду державного капіталізму наприкінці 1930-х років правив за успішний приклад, корисний досвід якого був акумульований для швидкої індустріалізації у добу після 1945 року. Хоч і вражаючий, цей запізнілий ривок індустріалізації був перегоном зайця та черепахи проти старого, безжалісного зростання людності. Сприятливі можливості зайнятості, які відкрилися, навряд чи залишили слід у величезній армії сільських знедолених. Це трапилося надто пізно, аби спричинити ерозію життєвих стандартів протягом десятиріччя як цілого, — і польські життєві стандарти були вже серед найнижчих у Європі, щоб врешті-решт, попри патріотичну та націоналістичну риторику, з якою це запроваджувалося, згаданий ривок був не здатний врятувати "полковників" після Пілсудського від політичної ізоляції.

Висновки

Отже, ореол вождя огортав Коменданта стрілців лише під час світової війни, коли абстрактний, раніше не звязаний з якоюсь конкретною особою, але популярний у суспільстві міф героя і вождя був перенесений на Пілсудського. Існувало багато факторів, завдяки яким він вознісся на вершини народної слави.

Найперше, цей аванс став можливий через особливу атмосферу, що була викликана початком війни. Як кожна боротьба, вона несла смерть і знищення. Але для поляків вона мала і інше значення, створюючи надію на покращення становища народу. Бо у збройному конфлікті зіткнулися загарбники, солідарні спільні дії яких на протязі більше ста років означали застой у польському питанні. Тепер змова мовчання лопнула. Щоправда, ніхто не міг передбачити кінця катаклізму, що розгорівся, але над Віслою, інколи всупереч фактам, повсюдно чекали перемін на краще, мріяли про незалежність.

В Польщі молилися за те, щоб почалася війна, чекали доброго закінчення революції в глибині царської Росії і визволення від загарбників, а потім – вільної, незалежної Польщі.

Так мислячі люди всі свої надії повязували з виступом загону стрільців, а після їх поразки - з створенними Головним національним комітетом польськими легіонами, які Пілсудський визнав власними.

Хвалебним словам на честь легіонів вторили визнання: „ Фігура Пілсудського – чиста еманація сучасності.Вона з”явилася на фоні життя, готова, із своїми цілями і засобами дії, із своєю ідеєю і поезією” ( ).

Народження міфа Пілсудського було явищем надзвичайно складним, причому тільки частково – стихійним, мимовільним, а в більшій мірі свідомою творчістю, ціною величезних зусиль і засобів, що їх витратив пропагандистський апарат.

Якщо добавити до цього надзвичайну чарівність поводження, люб’язність, ввічливість, доступність Пілсудського, м’яку жартівливість його мови і найперше простоту в поведінці, то можна зрозуміти привабливість його особи.

Комендант виростав у державного мужа, якого поважали і цінували навіть політичні клієнти своїх рішучих опонентів. Більше того, вони самі люди, що зналися на хитрощах політики, - почали сумніватися у негативних оцінках його особистості. Зрозуміло, вони не переконались в історичній вірності дій легіонів, зберегли по відношенню до них давню дистанцію і критицизм. Але одночасно вони все більше помічали, що популярність самого вождя може бути важливим аргументом у просуванні справи національного визволення.

Отже, образи Пілсудського – „білий” і „чорний”. Тільки рішучий бій міг вирішити , хто з них переможе.

У передчутті такого бою прихильники Маршала додали до міфу „великого пустельника” нові риси. Вони висунули знову керівника, що досі в ізоляції мислив про майбутню велич Польщі, на першу лінію політичної боротьби.

Апофеозом таких дій став майський переворот 1926 року. Громадянській війні, що точилась на вулицях Варшави, відповідало не менш брутальне зіткнення уявлень про вождя, який для повсталих значив набагато більше, ніж честь і солдатська присяга, а для їхніх противників виріс в бунтаря, що виступив проти законного порядку Речі Посполитої.

На початку травня 1930 року дякуючи вже відомим своїми маніпуляціями з конституцією Маршал не допустив відкриття надзвичайної сесії Сейму, на якій повинний був піддатися критиці черговий уряд „сильної руки”.

Політична ізоляція режиму поглиблювалася впродовж усіх 1930-х років. Хибні - бо "присилувані" - вибори 1930 року надали BBWR законодавчу більшість, адекватну запровадженню санації звичайної законодавчої влади, але не необхідну більшість у дві третини, аби внести поправки до конституції. Такі поправки для посилення виконавчої влади потім вважав істотними Пілсудський, який сприймав стриманіше переглядання після перевороту у серпні 1926 року як неадекватні. Відмовляючися від декретування нової конституції — він завжди демонстрував більшу схильність до букви, ніж до духу законодавства, - Пілсудський маніпулював своїми прихильниками для прийняття конституції за допомогою законодавців, використовуючи тривалу серію парламентських хитрощів та офіційну казуїстику. Цей досвід у жорсткій практиці був політичне і морально принаймні настільки деморалізуючим, наскільки й відвертим диктатом він міг бути.

Офіційно набувши чинності 23 квітня 1935 року, нова конституція забезпечила солідне розширення президентських повноважень, зокрема, гальмівне вето, розпуск парламенту, відставку кабінету та окремих міністрів, права видавати укази, які мають силу законів, призначення третини сенаторів та визначення одного з двох можливих кандидатів на виконання обов'язків президента у мирний час і безпосереднє призначення свого наступника у воєнний період. Непридатна для Польщі тієї доби, ця конституція стала частковою моделлю хартії голлістської Франції 1958 року. Нова конституція Пілсудського миттєво втратила життєздатність після його смерті 12 травня 1935 року, і сполучення її з виборчими указами його "полковників"-спадкоємців, які були гучно складені, аби переконати, що режим повинен завжди перемагати, таким чином принижуючи електорат. Одним з багатьох іронічних моментів історії міжвоєнної Польщі було те, що обидві її конституції складалися Пілсудським з особливим задумом: конституція 1921 року, аби спотворити президентство, яке він міг би, як побоювалася правиця, обійняти; конституція 1935 року, аби поширити його повноваження, аби відповідати його стилю та владі. В кожному з цих випадків автори проектів прорахувалися: в першому він відмовився від посади, в другому — він помер, і його спадщина була передана до неадекватних спадкоємців.

На знак протесту проти очевидного наміру нових виборчих правил продукувати парламент для автоматичного штампування рішень за допомогою прозоро діючої системи висування та відбору кандидатів польські опозиційні партії бойкотували вибори 8 та 15 вересня 1935 року. Навіть власні публікації уряду визнали, що лише 45,9 та 62,4 відсотка відповідно тих, хто мав право голосувати на виборах у сейм та сенат, взяли участь у цьому "плебісциті мовчанки", і опозиція проголосила, що ці офіційні цифри були перебільшені. Цікаво, що цей показник був вищий у kresy та Сілезії, тобто в районах, де сконцентрована білоруська, українська та німецька людність, ніж у країні в цілому. Можливо, ці етнічні меншини були байдужі до внутрішніх сварок між антагоністами, які були тоді майже так само недружні до інтересів меншин; можливо, вони були менш уразливі до офіційних залякування та спокуси. Так чи інакше, німці, євреї та українці (але не білоруси) виявили схильність до згоди з режимом, аби гарантувати собі принаймні певне представництво. У новому парламенті, втім, домінував BBWR, який отримав 153 із встановлених законом 208 депутатів сейму за новою конституцією і 45 з 64 обраних сенаторів. Пізніше були обрані непрямим способом дуже обмеженою групою, на загальну думку, визначні громадяни (володарі високих титулів, певних нагород, місцевої посади та важливих позицій в офіційно визначених професійних, економічних та культурних організаціях) за новими виборчими указами. Завдяки, мабуть, попереднім домовленостям етнічні меншини згодом отримали президентські призначення на кілька з 32 місць у сенаті, що лишилися, як мінімальне задоволення їхнього виборчого малого представництва і як винагорода за їхню участь.

Те, що намір режиму полягав у руйнації політичних партій та створенні неполітичного парламенту, підтвердилося, коли його власний BBWR був розпущений ЗО жовтня 1935 року відкрито, аби продемонструвати, що, отже, не було більше жодної потреби для "організації політичного характеру, яка втручається між парламентом та країною". Наївність цього підходу виявилася невдовзі, оскільки місце розташування політичної боротьби просто пересунулося за межі парламентських залів на вулиці і в села — до цілковито невигідного становища режиму - і коли політичне угрупування санації ввело в оману її формально консолідованим тиском на державний апарат, відтоді дозволяло собі купатися в розкошах внутрішніх чвар, яких влада Пілсудського досі запобігала.

Перше з цих двох виявлень - зсув у бік політичного конфлікту — було аспектом і наслідком загальної радикалізації в усіх політичних угрупованнях. Радикалізація, у свою чергу, була, зокрема, відповіддю на депресію і особливо на початкову повільну і безпомічну реакцію режиму на депресію, зокрема, вираженням зрослого міжетнічного напруження і, зокрема, заперечення селянством та пролетаріатом попередньої безумовної гегемонії інтелігенції. Відверто фашистські тенденції вийшли на перший план у правому таборі на чолі з націонал-демократами; селяни займалися безнадійними страйками проти міст стосовно постачання харчів і захопили досі стримане політичне керівництво центристського руху, аби різко зсунутися ліворуч; підпільні комуністи посилювали вплив серед бідних селян, безробітних робітників, молодої інтелігенції та білорусів; аби не дати себе перехитрити, соціалісти ініціювали серію масових страйків; що ж до етнічних меншин, то українські екстремісти вдавалися до вбивств, більшість німців перетворилися на нацистів і дедалі більше євреїв схилялися до сіонізму; нарешті, сам режим став радикальнішим як в економічних (етатизм), так і в політичних аспектах. Радикалізація була справді загальна, але всі угрупування, включно опозиційні, лишалися взаємно поділені. Дійсно, їхня сильна радикалізація збільшувала прогалини між ними.

Спадкоємці Пілсудського розколювалися навкруги власного курсу та змісту радикальнішої політики, якої вони узгоджено потребували. Занепокоєні ізоляцією свого державного апарату від найбільш енергійних соціальних сил нації, вони сперечалися стосовно правильного напряму, в якому треба рухатися, аби зменшити цю прогалину. Практично візантійське інтриганство всередині їхніх підрозділів та маневри навколо гострих і відповідальних тем могли бути спрощені — вочевидь без викривлень - поділом їхнього угрупування на три об'єднання. Перше було загалом старшою генерацією первісних товаришів з часів довоєнної підпільної боротьби проти царської Росії, яка радила замиритися з соціалістичним рухом, що його Пілсудський заснував і раніше очолював на початку сторіччя. Друге було сміливішою обмеженою групою, яка рухалася вбік правиці, аби збагатити режим впливовою енергією частково фашистської польської молоді, інакше кажучи, привернути націонал-демократів схваленням їхньої ідеології та електорату.

Третє - то були технократи та головні дійові особи "організованої економіки", які вважали, що суто фізична модернізація могла бути і необхідною, і достатньою, аби вирішити проблеми країни і режиму. Ці три об'єднання очолювалися відповідно найближчим другом Пілсудського полковником Валери Славєком, полковником Адамом Коцом та президентом Ігнаци Мощицьким. Командувач збройними силами маршал Ед-вард Ридз-Смігли, який хитався між другим та третім об'єднаннями, зрештою обрав останнє. Перед вибухом Другої світової війни ця третя група блокувала перші дві, але все ж не здобула остаточної перемоги. Оглядаючись у минуле, переймаєшся сумнівами стосовно того, чи цілковитий технократичний гамбіт міг би досягти успіху без поєднання з динамічною політичною ідеологією лівого або правого різновиду: швидка індустріалізація завжди спричиняє соціальну мобілізацію.

Отже, наприкінці 1930-х років стратегія ізоляції, з якою Пілсудський сподівався політичне знешкодити правицю одразу після свого перевороту, спрацювала проти його угруповання. Особисті харизма та влада Пілсудського затьмарювали цей напрям упродовж його життєвого шляху, але тоді його епігони опинилися в скруті ідеологічною бідністю та браком соціальної бази санації. Отже, врешті-решт вони скотилися до "патріотичного шантажу", до спроби придушити опозиційний бойкот партій перетворенням останніх парламентських виборів 6 та 13 листопада 1938 року на плебісцит стосовно підтвердження недавньої аннексії Цешинського регіону від Чехословаччини. Як наслідок цього демагогічного звернення до національної гордості, проголосувало 67,1 відсотка і 70,0 відсотків відповідно електорату сейму та сенату. Тоді списки режиму налічували 166 із 208 місць сейму і майже всі 54 обраних сенаторів, і ця нагода була використана, аби позбутися у парламенті тих власних кадрів, які прагнули замирення з лівицею. Те, що ці результати неправдиво віддтворювали громадську думку, проявилося у приголомшливих успіхах соціалістів та правиці на наступних муніципальних виборах 18 грудня 1938 року. Коротко кажучи, коли міжвоєнна Польща увійшла у свій останній рік, "власність" режиму над державою була врівноважена (а насправді переважалася) ідеологічним насичуванням суспільства різними опозиційними партіями та їхнім політичним керівництвом їхніх класів.

Із загостренням німецької загрози 1939 року уряд вдався до замирювальних дій стосовно своїх внутрішніх супротивників. Його усвідомлення сили громадянського почуття без сумніву вплинуло на впертий опір тиску Гітлера. З іншого боку, виклик напівфашистської правиці, яка складалася з найдинамічніших опозиційних партій, був врівноважений тим фактом, що режим був уже націоналістичним, мілітаристським та , авторитарним. Але він не був тоталітарним. Хоч і упосліджені, опозиційні партії діяли легально, за винятком комуністів, які були змушені вдаватися до виверту "фронтів"; хоч і стривожені, профспілки та преса лишалися незалежними та активними; відверті вороги режиму продовжували викладати в університетах та оприлюднювати свої критичні матеріали; автономне існування юриспруденції від адміністрації зберігалося; і адміністрація, поки що жорстка, була технічно компетентна. Помилки та слабкості міжвоєнної Польщі були численні і серйозні: необережний дисбаланс між прикордонням та інституціями, відчуження етнічних меншин, сільське перенаселення та індустріальна відсталість, політичне сповзання від первісної напівдемократії до напівдиктатури Пілсудського, а потім до спазматичного авторитаризму його спадкоємців. Але в жодному разі вони не виправдовують рішення її сусідів вчинити п'ятий її поділ у вересні 1939 року. Своїм героїчним опором у цій кампанії і протягом наступних років окупації польський народ продемонстрував, що він подолав найбільш деморалізуючу помилку старої держави в останнє сторіччя її занепаду: брак готовності принести особисті та корпоративні жертви для врятування держави як цілого. Під час Другої світової війни Польща у своїй черговій боротьбі за власну свободу знову боролася за Європу.

Список використаної літератури

1)      Актуальные проблемы новейшей истории: Сб. ст./ Под общ. ред.(и с предисл.) Г.Н. Севостьянова. - М: Просвещение, 1991. - 238 c.

2)      Бостан Л.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб./ Л.М.Бостан, С.К.Бостан. - К.: Центр навчальної л-ри, 2004. - 672 c.

3)      Васюта І.К. Політична історія Західної України (1918-1939)/ І.К.Васюта. - Л.: Каменяр, 2006. - 335 с

4)      Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Америки 1918 - 1945 рр.: Навчальний посібник/ КОПИЛОВ С.А. ГАЗіН В.П.. - Кам'янець-Подiльськи, 1997. - 385 c

5)      Газін В.П. Новітня історія країн Європи та Америки 1918 - 1945 рр.: Навч. посіб./ В.П.Газін. - Кам'янець-Подільський: Кам'янець-Подільський держ. пед. ун-т, 1997. - 388 с

6)      Дыбковская А. История Польши с древнейших времен до наших дней/ А.Дыбковская; Под ред. А.Сухени-Грабовской, Э.Крули. - Варшава: Научн. изд-во ПВН, 1995. - 381 с

7)      История Польши: В 3-х т.Т.3. – М.,1975.

8)      Історія держави та права зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Під ред.Джужи О.М. - К: НАВСУ, 2000. - 352 c.

9)      Краткая история Польши: с древнейших времен до наших дней. – М.,1993.

10)    Крезуб А. Нарис історії українсько-польської війни : 1918-1919./ А. КРЕЗУБ . - 2-е. - Нью-Йорк: "Око", 1966. - 180 c

11)    Макарчук В.С. Історія держави і права зарубіжних країн : Навчальний посібник/ В.С. Макарчук . - К: Атiка, 2000. - 416 c.

12)    Матвеев Г.Ф. „Третий путь”?Идеология аграризма в Чехословакии и Польши в межвоенный период. – М.,1992.

13)    Мироненко О. Конституційна юстиція : маловідомі сторінки історії : Принцип "парламентського абсолютизму" - в державах-переможцях : ( А. Пілсудський , В. Орландо , Муссоліні )/ О. Мироненко //Закон і бізнес. - Киiв, 2004. - №14. - C. 17.

14)    Михутина И.В. Польско-советская война, 1919-1920. – М.,1994.

15)    Мовчан С.П. Міжнародні відносини 1918-1939 рр. в курсі новітньої історії зарубіжних країн: Методичні рекомендації і матеріали на допомогу вчителю/ С.П. МОВЧАН . - Л, 1996. - 48 c.

16)    Наленч Д., Наленч Т. Юзеф Пилсудский: Легенды и факты.- М.,1990.

17)    Новейшая история стран Европы и Америки, 20-й век: В 2.х ч. Учебник для вузов/ Под ред. А.М.Родригеса; М.: Владос.,213.

18)    Новітня історія України (1900 - 2000): Підручник для студентів вузів/ Слюсаренко А.Г., Гусєв В.і., Литвин В.М. та ін. - К.: Вища шк., 2002. - 719 c.

19)    Парсаданова В.С. Трагедия Польши в 1939 году// НИИ. – 1989. - №5 – с.37-39.

20)    Польско-советская война 1919-1920: Раннее неопубликованные документы и материалы. – М.,1994.

21)    Ротшильд Д. Східно-Центральна Європа між двома світовими війнами ./ Ротшильд Д. – К.:Мегатайп, 496с.

22)    Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник для вузів/ М.М.Страхов. - 2-е вид . , переробл. та допов.. - К.: Ін Юре, 2003. - 584 с

23)    Сюндюков І. "Батіг " і " пряник " Пілсудского : Ескізи з польського політичного життя часів " санації "/ І. Сюндюков //День: всеукраїнська газета. - Киiв, 2004. - №55. - C. 7.

24)    Турченко Ф.Г. Новітня історія України : Ч.1(1917-1945 рр.)/ Ф.Г. Турченко . - К: Генеза, 1994. - 344 c

25)    Турченко Ф.Г. Новітня історія України: 10 клас. Ч. 1 (1917 . 1945). Підручник для середніх загально.освітніх шкіл/ Ф.Г. ТУРЧЕНКО - К.: Генеза, 2000. - 384 c.

26)    Федоров К.Г .Історія держави і права зарубіжних країн : Навч. посібник./ К.Г Федоров . - К.: Вища шк., 1994. - 464 c

27)    Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб./ Н.М.Хома. - 2-ге вид., випр. і доп.. - К.: Магнолія плюс, 2004. - 480 с.

28)    Шевченко О.О. історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів вузів/ О.О. Шевченко. - К.: Вентурi, 1995. - 254 c.