1.2 Розгортання боротьби за національне відродження і державну незалежність Польщі

Головним досягненням Установчої Асамблеї було згуртування нації у рідкий момент солідарності під час літньої кризи у польсько-радянській війні 1920 року, коли армії Пілсудського, відкинуті після спроби подолати Радянську Україну навесні, зайняли оборону під Варшавою і врешті-решт перемогли. Головна невдача Асамблеї полягала в тому, що вона погано упоралася з найбільш специфічним завданням — складанням проекту конституції. Правиця остерігалася, що Пілсудський, якого вона ненавиділа як колишнього соціаліста та нинішнього поборника ідеї "нянчення" етнічних меншин, міг стати президентом після того, як зажив слави видатного героя польського воскресіння незалежної державності, і тому вирішила кроїти конституцію на свій кшталт. Вона використовувала свою потужну позицію в асамблеї, аби одарити країну вихолощеним президентством та всемогутньою законодавчою владою. Основні урядові інституції Польщі в такий спосіб створювалися ad personam — фатальна політична процедура. Особливу шкоду для президентських амбіцій, які міг плекати Пілсудський, містила стаття 46, яка робила президента номінальним керівником збройних сил, забороняла йому здійснювати командування під час війни. За іронією, так само як правиця в 1919-1921 роках порушила власну загальну ідею стосовно сильної виконавчої влади і з остраху перед Пілсудським здійснила знекровлення президентства як інституції, у травні 1926 року лівиця, тримаючи образу на політику переваги правоцентристської коаліції у законодавчій владі, допомогла тому-таки Пілсудському здійснити військовий переворот проти парламентських інституцій, який лівиця в принципі захищала. 20 грудня 1920 року та сама коаліція лівиці, центру та національних меншин 298 голосами проти 221 обрала президентом засновника кооперативної системи Польщі Станіслава Войцеховського. Переможна коаліція луснула невдовзі — після того, коли Вінсенти Вітос пішов на партнерство своєї селянської партії П'яст з правицею навесні 1923 року. В усякому разі обрання Войцеховського було вже певною мірою поступкою інших партій правиці, яка розглядала його принаймні кандидатом, що викликав спротив поза її лавами.

Посада Войцеховського була слабкою подобою французького президентства за часів Третьої республіки. Обраний терміном на сім років, президент був позбавлений як законодавчої ініціативи, так і права вето, і міг би розпустити сейм лише за згоди трьох п'ятих загальної кількості 111 сенаторів у присутності принаймні половини з 444 депутатів сейму, а сенат у такий спосіб одночасно розпускає себе. Насправді, ці норми для розпуску президентом не були практично застосовані, і їхня недієздатність перетворилася на важливий фактор, який посприяв кризі 1926 року. Так само недіючим було право сейму розпуститися двома третинами голосів.[21,71]

В дійсності, виконавча влада лишалася за кабінетом міністрів, який був підпорядкований більшості сейму. Велика кількість партій та їхня схильність до розколу, надзвичайне маневрування навколо посад та часті зміни партнерів робили таку більшість напрочуд нестабільною. Міністерські перестановки, отже, теж були частими. Уряд, який Пілсудський усунув під час перевороту в травні 1926 року, був чотирнадцятим урядом Польщі з листопада 1918 року, не кажучи вже про перетасування міністерських портфелів в одному уряді.

Ця нестабільність призводила до послаблення міністрів стосовно і до партійних лідерів, і до окремих депутатів. Міністр, часто настільки швидкоплинний на посаді, що нездатний ознайомитися адекватно з роботою свого відомства, був нерідко заляканий лідером своєї партії аж до перетворення політики міністерства та його персоналу на оплот партії. Депутати-індивідуали, які діяли провідниками для могутніх інтересів та виборців, безсоромно застосовували тиск і на міністрів, і на державних службовців. У свою чергу уряд мав намагатися гарантувати підтримку депутатів за допомогою поміркованого використання кредитів, ліцензій на експорт та імпорт, оренду землі, лісові концесії, управління алкогольною та тютюновою монополіями. За іронією долі, ті депутати, які, з одного боку, звичайно перевищували свою владу хронічними втручаннями у справи адміністрації, мали водночас уникати своєї основної законодавчої та бюджетної відповідальності за допомогою надмірного звертання до делегованих повноважень та до ретроспективного законодавства економічного та податкового відхилень урядом. Брутальний та сильний партизанський тиск погіршував загальне політичне падіння та доводив до краю боязкість міністрів.[21,65]

Поки корупція та запроданство були, очевидно, не настільки поширені, наскільки вважала громадська думка, саме це переконання в їхній повсюдності виявилося фатальним для панування політичного ладу. За станом на 1926 рік сейм, хоч і був обраний на основі загального виборчого права, не контактував з громадськістю, яка потребувала сильнішої та дисциплінованішої влади. Тим, хто отримав вигоду від цього падіння престижу законодавчої влади зокрема і парламентської політики загалом, був Пілсудський, який у травні та липні 1923 року вперто дотримувався своєї попередньої відмови від президентства, поступившися своїми військовими обов'язками та обравши виключну політичну самітність.

Пілсудський спричинив відставку з усіх посад його складу 28 травня правоцентристського коаліційного уряду, де лідер П'ясту Вінсенти Вітос був прем'єр-міністром, а націонал-демократи мали найважливіші портфелі та задавали політичний тон. Ця відставка утамувала голод селян з приводу радикальної земельної реформи, а невдала спроба уряду протистояти катастрофічній інфляції спричинила серйозне безладдя та призвела до падіння цього уряду 14 грудня 1923 року. Він був замінений позапартійним кабінетом міністрів на чолі з фінансовим експертом Владиславом Грабським, який був тісно зв'язаний з націонал-демократами.

Суміш політиків та експертів (кабінет Грабського керував головно за допомогою делегованих повноважень) таким чином вказувала на послаблення влади та престижу законодавчого органу. Кабінет рішуче змінював валютну та банківську системи, заступаючи безнадійно піддану інфляції марку злотим на золотій основі; уряд твердо збирав податки та енергійно впроваджував індустріалізацію. Але його підірвало падіння на світовому ринку цін на три головних продукти польського експорту — вугілля, лісоматеріали та цукор - і початок з 15 червня 1925 року тарифної війни Німеччини проти Польщі. За цих обставин програма Грабського поєднання промислового розвитку з фінансовою стабілізацією виявилася неспроможною, і черговий наїзд на злотий разом із суспільним неспокоєм змусили уряд 14 листопада 1925 року піти у відставку. Падіння уряду було широко інтерпретоване як поразка не лише демократії, але навіть напівдемократії, оскільки демократія, вважалося, вже зреклася разом з поступкою законодавчої влади широких декретних прав Грабському на початку терміну дії його уряду.

Тоді розкрутилася нова інфляційна спіраль, і шалено зросло безробіття. Суспільне розчарування було глибоким; великі жертви останніх двох років виявилися марними. Але хоча Пілсудський виграв у цій атмосфері кризи та катастроф, його час ще не прийшов; політичні партії наважилися ще на одну спробу широкої парламентської коаліції. 20 листопада 1925 року був сформований кабінет на чолі з міністром закордонних справ попереднього уряду Грабського графом Александером Скржинським.[9,120]

Зловісним був спосіб формування кабінету Скржинського. Парламентські лідери п'яти партій, членів коаліції - націонал-демократичної, християнсько-демократичної, селянської П'яст, національно-трудової та соціалістичної (селянська партія Визволєніє була єдиною основною польською групою, яка ухилилася від участі або підтримки) — розподілили портфелі, а потім запросили Скржинського як непартійну людину очолити цей кабінет. Прем'єр-міністр, який зберіг також портфель міністра закордонних справ, був фактично сторонньою людиною у власному уряді. Він був зобов'язаний своїм становищем тому факту, що партійні лідери не довіряли один одному достатньо, аби зголоситися на видатну політичну фігуру прем'єр-міністра, та тому очікуванню, що його добра репутація на Заході (він пристосував зовнішню політику Польщі до системи Локарно) могла б полегшити там пошуки позичок та кредитів Польщі. Відома як уряд "національної згоди", ця п'яти- партійна коаліція була особливо недоречною, тією, що складалася з партій, які дотримувалися діаметрально протилежних податкових та економічних теорій у ситуації нагальної та сильної податково-економічної кризи. Націонал-демократи наполягали на посадах міністрів фінансів та освіти (що були і вирішальні для економічної політики і для політики стосовно етнічних меншин) як ціну за входження у кабінет міністрів. З іншого боку, соціалісти визначилися, аби витискати з уряду витрати на стимулювання торгівлі та підвищення добробуту через міністерство громадських робіт та міністерство праці та добробуту. Хоча призначення військовим міністром одного з протеже Пілсудського здобуло його прихильність, цей кабінет був надто розірваний внутрішніми суперечностями, щоб займати сильну позицію в будь-якому спірному питанні або уникати остаточного розколу.

У березні та квітні 1926 року курс злотого впав. Багато банків зазнали фіаско, оскільки вклади панічно забиралися. Третина промислової робочої сили стала безробітною, і це без урахування виходу молоді на ринок праці або кількох мільйонів "надлишків" сільських злидарів. Демонстрації безробітних та бунти з людськими жертвами траплялися у багатьох містах. Вимоги ввести диктатуру стали поширенішими та відвертішими, і навіть ті, хто опирався цьому суворому засобу, домагалися перегляду конституції, аби посилити президента та надати йому дійової влади для розпуску законодавчої влади.

Міністр фінансів, націонал-демократ, наполягав на цілковито дефляційній політиці стосовно кризи. Він роз'єднав автоматичне співвідношення заробітної плати та цін (скасування надбавки за вартість життя), звільнення 18 000—25 000 залізничників та жорстке скорочення (приблизно на 35 відсотків) компенсаційних виплат хворим, інвалідам та людям похилого віку. Він також підняв усі податки, за винятком податку на реальну власність, на 10 відсотків та запровадив подушний податок у п'ять злотих на особу. Ціни на газ, електрику, пальне, сіль, тютюн, сірники та алкоголь зросли з тим, щоб відповідні державні підприємства та монополії стали економічно життєздатними.

Соціалісти також прагнули збалансувати бюджет, але не безсоромно за рахунок робітників, службовців та державних чиновників. Соціалісти зазнали подвійних утруднень. Спочатку вони пропонували зменшити витрати скороченням вартості утримання поліції та армії, але відмовилися від останньої пропозиції на вимогу свого колишнього товариша Пілсудського, якого багато з соціалістів досі вважали одним з них. Також спочатку вони погоджувалися на тримісячне скорочення у надбавці за вартість життя державним службовцям, але, знітившися від тиску комуністів на свою лівицю та від ображеної відповіді тих вражених, вони відмовилися наприкінці березня продовжувати цю поступку. Потім вони вимагали також негайних масштабних вкладень у будівництво та промисловість, аби змінити криву безробіття, так само як тяжке оподаткування капіталу та суттєве збільшення податку на реальну власність. Коли націонал-демократи відмовилися обговорювати таку політику, маршал (спікер) сейму 18 квітня 1926 року скликав надзвичайну конференцію політичних лідерів, яка виявилася невдалою. Дебати були скоріше формальними, ніж справжніми, після того як кожна сторона протягом кількох днів мала застереження, що не повинна піти. Зазнавши поразки у спробі замінити податково-економічну програму правиці своєю соціалісти 20 квітня відкликали своїх міністрів з уряду.

Наступного дня Скржинський повідомив президента Войцеховського про відставку всього свого кабінету, але той переконав Скржинського відстрочити цей крок до того, як проект бюджету на травень-червень буде прийнятий сеймом аби уникнути урядового вакууму протягом критичного часу першотравневих робітничих демонстрацій. Лідери правиці та центру, які вели переговори між собою про поновлення коаліції 1923 року, наполягали, аби Скржинський замінив міністрів-соціалістів, що вибули, членами своїх партій та подовжив діяльність уряду на такій реконструйованій основі. Втім, водночас Скржинський був переконаний, шо Польщею не можна керувати проти волі Пілсудського та соціалістів. Отже, він тимчасово перерозподілив попередні портфелі соціалістів на непартійній та "діючій" основі, і після того, як Першотравень, так само, як і національне свято 3 травня, мирно минули, і пройшов проект бюджету на травень-червень, Скржинський подав у відставку 5 травня 1926 року, поклавши початок останній й найжорстокішій урядовій кризі парламентської доби.

Лідери правиці та центру знехтували скептицизмом Скржинського та інших державних мужів, що рефлектували, стосовно можливості урядування в Польщі проти і Пілсудського, і соціалістів та ігнорували також той факт, що законодавча влада, в якій вони керували, спираючися на арифметичну більшість, вже не віддзеркалює політичних настроїв громадськості, роздратованої хронічними кризами, їхнє формування ще одного коаліційного кабінету на чолі з Вітосом 10 травня та одночасні їхні натяки на радикальне видалення їхніх ворогів з державного апарату спровокувало насильницький випад у відповідь з боку Пілсудського та лівиці 12—14 травня 1926 року. Відтоді Пілсудський був переконаний, що надавав партійній системі досить часу, аби виправитися, і що його більше не можуть засуджувати за передчасне або непотрібне, або просто самовдоволене захоплення влади.

На додаток до цього нещасливого опису парламентського виродження, дві інших групи проблем — організація армії та зовнішня політика — торували шлях до перевороту Пілсудського.


Розділ 2. Здобуття незалежності Польщі та становлення Польської держави

 


Информация о работе «Роль політичного, громадського і військового діяча Юзефа Пілсудського в політичній розбудові Польщі»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 161328
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
350134
0
0

... культурною діяльністю для добра українського народу.[220,С.9] Значення постатей Митрополита А.Шептицького та Патріарха Й.Сліпого важко переоцінити. Яскравим свідченням цього є розпочатий Українською Греко-Католицькою Церквою процес беатифікації Митрополита Андрея Шептицького. Після розвалу тоталітарно-імперського СРСР Україна стала незалежною, самостійною державою, на території якої проживають ...

Скачать
371414
1
0

... вчитель". Вони постійно прагнули дати своїм вихованцям міцні знання, формували у них кращі людські риси характеру. Приємним є те, що багато молодих вчителів школи є нашими випускниками.     ДОДАТКИ до Історії села Чемеринці (спогади, записи з інших джерел)[163] Розповідь Круп’яка Семена Історія переселенців, яких доля закинула до села Чемеринців і на Україну, які проживали і ще частина ...

Скачать
136073
0
0

... нський — міністр морських справ, А. Ревуцький - міністр єврейських справ, Й. Назарук - міністр у справах преси та інформації, Д. Симонів — державний контролер, М. Корейський - державний секретар[47]. 10 лютого 1919 р. Директорія у Вінниці вирішує перервати переговори з РНК РСФРР, оскільки вони через позицію московської сторони не були конструктивними[48]. До того ж, у цей час значно активізується ...

0 комментариев


Наверх