Приватна власність - основа формування та розвитку громадянського суспільства

2.4 Приватна власність - основа формування та розвитку громадянського суспільства

Видатний французький філософ-просвітитель XVIII ст. Ж.-Ж. Руссо вважав, що перша людина, яка обгородила ділянку спільної землі кілками, сказала «це моє», а інші через свою простодушність повірили в це, була справжнім засновником громадянського суспільства, тобто суспільства індивідуалізованої, приватної власності. До речі, Ж.-Ж. Руссо вбачав трагедію у тому, що серед тих людей не знайшлося іншого, який би вирвав кілки, викрив би цього брехуна, ліквідував з самого початку приватну власність, що спричинила страшні біди, муки і горе. Але щодо цього останнього Ж.-Ж. Руссо був не мав рацію тому, що не врахував історично прогресивної, утворюючої, цивілізаційної ролі приватної власності. Ця роль проглядає через два суспільних зрізи: перший, структурний, що опосередковується відношенням «власник - громадянське суспільство - держава»; другий - мотиваційний, що виявляється через розуміння власності як рушійної сили розвитку суспільства. Перший - допомагає зрозуміти, що якщо у людини є власність і вона надійно захищена законом, то вона набуває впевненості, поводиться з гідністю перед владою будь-якого рівня. Тут громадянське суспільство виступає як спільність, головною діючою особою якої є людина-власник. Власність у цьому розумінні е надзвичайно широким поняттям; це і засоби виробництва, грошові суми, акції, інформація, що необхідна людям, інтелект, що виробляє ідеї, просто фізична здатність до праці тощо.

Другий зріз виявляє приватну власність як могутній стимул творчої, заінтересованої діяльності людини. Адже вона не тільки, як стверджує Ж.-Ж. Руссо, поділила людей на бідних і багатих, спонукала жадобу наживи, але й виявила інтерес людей до виробництва, чим сприяла формуванню структур громадянського суспільства, автономних щодо держави. У цьому розумінні приватна власність виступила великим завоюванням і двигуном людської цивілізації. Без неї не було б таких унікальних явищ світової історії, як антична Греція і Рим, епоха Відродження та Нового часу.

Отже, саме приватна власність була і є основою виникнення автономного індивіда, такої ж сім'ї, асоціацій, партій, профспілок людей. А громадянське суспільство саме і передбачає збалансований взаємоконтроль і взаємообмеження державних і недержавних органів і рухів - щоб державні органи, їх діяльність завжди були у полі зору недержавних органів і рухів, а останні в свою чергу погоджували свою діяльність із законом і враховували об'єктивні потреби держави.

Істотно, що такій глобальній теорії, якою є проблема формування і розвитку громадянського суспільства, відомі й інші риси, властивості, принципи і ознаки цього явища. Так, Г. В. Плеханов вважав, що до структур громадянського суспільства слід відносити спільноту і особистість, а вся російська історія є нічим іншим, як безперервною боротьбою державності з прагненнями до автономії особи і спільноти.

І дійсно, у цьому є раціональне зерно, яке полягає в тому, що громадянське суспільство - це не просто система виробничих відносин, як у К. Маркса, а це структурований суспільний організм, в якому властиву їм роль відіграють особа, партія, громадське об'єднання, господарське товариство і т. ін. Визнання структурних елементів громадянського суспільства зовсім не означає їх протиставлення державі, а тим більше політичної системи економічній. Тут слід зрозуміти, що в громадянському суспільстві існує автономний індивід. Автономний не в розумінні цілковитої ізоляції, тоді і громадянське суспільство було б неможливим, а автономний в розумінні того, що всі його суспільні зв'язки мають такий характер, при якому вони не суперечать, а навпаки, забезпечують його свободу власними силами, методами і формами. Це означає, що автономний індивід для забезпечення своєї свободи повинен мати право створити відокремлені від держави партії, спілки, об'єднання, товариства і т. ін.

Будь-який вид свободи індивіда (політична, інтелектуальна, особиста) в умовах громадянського суспільства може бути реальним лише за умови володіння ним економічною свободою, а остання у свою чергу забезпечується за наявності у нього власності. Тобто найголовнішими ідеями, що свідчать про реальність громадянського суспільства, завжди визнаються дві умови, а саме:

а) забезпечення свободи і обгрунтованої нею автономної особистості;

б) демократичне вирішення проблеми власності і її форм, що забезпечують цю автономію і свободу. Так, Г. Гегель, розглядаючи саме ці моменти, а як відомо, він абсолютизує державу, а тому вважає, що не громадянське суспільство повинно забезпечувати належний статус особистості, а держава, але це не має для нас принципового значення тому, що в основоположних питаннях Г. Гегель дотримувався ідентичних позицій, неодноразово доводячи, що в державі людину визнають і до неї ставляться, як до розумної, як до вільної, як до особистості, тому що вона долає свою природність і підкоряється загальному, тобто законові, і ставиться до інших так, як би хотіла, щоб ставились до неї, тобто визнає інших теж розумними, вільними особистостями [2, 75-95.]. З цих роздумів ми частково отримуємо відповідь на питання про те, як у громадянському суспільстві забезпечуються свобода і пов'язана з нею автономія особи. Адже виходячи з цього, можна стверджувати, що вона корениться в розумній і доцільній організації суспільного життя людей. Для того щоб самому отримати свободу, слід підпорядкувати свої природні бажання загальним інтересам, і суспільство в особі інших індивідів оцінить це, визнає тебе розумною особистістю і надасть свободу. Аналогічну позицію займає і російський письменник, просвітитель, публіцист Д. Фонвізін, який, досліджуючи, у чому е найбільше добро для держав і народів і що є істинною сутністю усіх систем законодавства, дійшов висновку, що це те, «... про що тепер він буде розмірковувати: зольність і власність» [23, 49]. Інший російський учений І. Пнін співає власності і особистій безпеці особи дифірамби: «Власність! священе право! душа співмешканняі джерело законіві мати достатку і задоволення! Де ти поважаєшся, де ти недоторкана - там тільки благословенна країна, там тільки спокійний і благополучний громадянин».

Але як свобода і автономність особи пов'язується з володінням нею власністю? Для того, щоб зрозуміти це, слід знову звернутися до теоретичних основ ідеї громадянського суспільства. Про діалектичний зв'язок економічної свободи з усіма іншими її проявами писали: Д. Мілль, який розглядав індивідуальну свободу кожної окремої особистості як найважливішу цінність; Алексіс де Токвіль, що зіставляв свободу з демократією і соціалістичною ідеєю; лорд Актон, який розглядав внутрішні аспекти свободи; Ф. Хайек та багато ін. Так, останній у праці «Дорога до рабства» головний недолік соціалізму вбачає не в ідеалах, в принципі вони добрі, хоча в багатьох випадках і нездійсненні, а в методах -ліквідації приватного підприємництва, скасуванні приватної власності на засоби виробництва, системі всеохопленого планування економіки і т. ін. Водночас він підкреслював, що при всіх досягненнях людського розуму він не здатний замінити керівництво процесами, що саморегулюються в суспільстві. Це вбило би і вбиває індивідуальні зусилля мільйонів окремих особистостей [24, 177-183].

До того ж Ф. Хайек відстоює не індивідуалізм, що переростає в егоїзм і самозакоханість, а визнання абсолютного пріоритету поглядів, сподівань, схильностей кожної людини. Суть справи у тому, переконує він, що «... стихійні, ніким не спрямовані зусилля окремих людей можуть у кінцевому рахунку привести до виникнення складної, розгалуженої структури економічної діяльності. Все викладене вище не заперечує планування, але воно повинно поєднуватися з принципами економічного лібералізму і насамперед принципом конкуренції. До того ж планування і контроль повинні поєднуватися з конкуренцією таким чином, щоб: планування підпорядковувалось конкуренціїта керувалося нею; контроль здійснювався б лише у відповідних умовах і був однаковим для всіх.

Не можна не погодитись і з юридичною думкою Ф. Хайека про те, що в умовах всеохопленого планування і керівництва важко уникнути передавання законодавчих повноважень органам виконавчої влади тому, що представницькі органи неефективні в умовах деталізованого керівництва економікою, що нівелює саму сутність ідеї правової держави.

Ці роздуми лауреата Нобелівської премії з економіки 1974 р. Ф. Хайека звертають на себе увагу тому, що з них випливають надзвичайно важливі висновки щодо громадянського суспільства. Це, по-перше, висновок про необхідність підтримки економічного індивідуалізму, що спрямований проти економічної рівності і колективізму, але не заперечує формальної рівності громадян перед законом і, по-друге, теза про те, що за умови абсолютного колективізму і «закритого суспільства» до влади приходять найгірші, бо в суспільстві, що обтяжене тоталітаризмом, більше шансів на успіх мають люди без моральних основ і без освіти і, навпаки, за умови свободи і демократії формуються умови, за яких чим вищі розумові здібності і рівень освіти, тим людина є індивідуальнішою і тим менше можлива її одностайність з тими, що керують. З цього випливає також те, що одна з найболючіших проблем громадянського суспільства, а саме про співвідношення більшості і меншості, повинна вирішуватись на основі ліберального гуманізму, який стверджує, що людину слід поважати не тільки як члена групи, як суб'єкта, що намагається досягнути певних групових цілей, але і як відособленого соціалізованого індивіда зі своїми власними потребами й інтересами, світосприйняттям і самоусвідомленням.

Отже, з точки зору класичної теорії громадянського суспільства саме таким є співвідношення свободи особи, її автономності і власності. А до якісних характеристик громадянського суспільства вона відносить такі положення:

- громадянське суспільство повинно бути суспільством не тільки політичної демократії, але і соціальної, що дає кожній людині можливість мати гідний рівень життя;

- це суспільство, де повністю відсутнє усяке відчуження людини від засобів виробництва і знарядь праці, а також результатів своєї праці, насамперед приватної власності;

- громадянське суспільство на гуманістичній, демократичній основі охоплює усі економічні, господарські та інші зв'язки, забезпечуючи їх інтенсивний розвиток;

- людині в громадянському суспільстві забезпечується можливість повною мірою виявляти свої здібності, що у свою чергу є найважливішим фактором, який стимулює розвиток суспільства в цілому;

- воно користується пріоритетом щодо держави, яка є його складовою частиною. Державна влада зобов'язана охороняти суспільство, сприяти задоволенню його потреб, подоланню конфліктних ситуацій;

- громадянське суспільство є основою створення і функціонування правової держави.

Класична теорія цього поняття у більшості випадків розуміє під ним механізм соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого (особливо родини), різноманітних об'єднань, суспільних рухій і публічної комунікації. Його розуміють як місце соціальної дії, автономної від держави, як проект (мрію) деяких інтелектуалів і активістів, спробу об'єднати широкий спектр діяльності в єдину боротьбу проти тоталітаризму [24, 452]. У радянсько-французькому виданні 1989 р. «50/50. Опыт словаря нового мышления» це поняття тлумачиться так: «Громадянське суспільство це сфера спонтанного самовиявлення вільних індивідів і асоціацій громадян, що сформовані добровільно, яка захищена необхідними законами від прямого втручання і свавільної регламентації діяльності цих громадян з боку органів державної влади ».