Источники закрепления международных прав и обязанностей международных организаций

126. Источники закрепления международных прав и обязанностей международных организаций.

Международные договоры, относящиеся к источникам права меж­дународных организаций, можно разбить на три группы: договоры между государствами; договоры между государствами и международ­ными организациями и договоры между международными органи­зациями. Среди договоров первой группы особое место занимают учредительные акты международных организаций. Они определяют правовую природу международных организаций, наделяя их правами и обязанностями, составляющими их правосубъектность. При этом Устав ООН, закрепивший основные принципы международного пра­ва, является источником» имеющим важное значение для всех отрас­лей международного права, включая право международных орга­низаций. Это означает, что международные организации должны действовать в соответствии с общепризнанными принципами и нор­мами, закрепленными в Уставе ООН.

Из других договоров между государствами следует выделить меж­дународные соглашения, устанавливающие нормы общего порядка для международных организаций. Так, в ряде соглашений признается принцип ответственности международных организаций, например в Договоре о принципах деятельности государств по исследованию и использованию космического пространства, включая Луну и другие небесные тела, от 27 января 1967 г. В договорах о привилегиях и иммунитетах международных организаций, например в Конвенции о привилегиях и иммунитетах ООН от 13 февраля 1946 г., регулируется правовой статус международных организации на территории го­сударств.

К группе договоров между государствами и международными организациями относятся соглашения о месте пребывания штаб-квартиры международной организации, о ее представительстве в государствах, функциональные соглашения, направленные на реали­зацию целей организации: о технической помощи; о финансовой помощи; об опеке; о предоставлении вооруженных сил и других видов военной помощи и т.д.

184. Формы правотворческой деятельности в международном праве.

Міжнародна правотворчість — це активно творча діяль­ність суб'єктів міжнародного права щодо формування правової норми через узгодження державних інтересів, волі (позицій). Звідси випливає висновок, що головним суб'єктом правотворчого процесу є держава.

Сформована державна воля, якщо вона може бути за­доволена в національних умовах, формулює внутрішньо­державний правовий акт; якщо для її реалізації необхідні зусилля інших держав, то вказана воля формує відповідну позицію держави для досягнення результату разом з інши­ми державами.

Це відбувається в певному правовому порядку. Про­цесу міжнародно-правового нормоутворення властиві дві стадії: а) досягнення згоди інших суб'єктів міжнародного права (передусім держав) щодо змісту правил поведінки; б) досягнення згоди (на рівні волевиявлення) стосовно визнання цих правил поведінки як норм міжнародного права.

Міжнародна правотворчість починається з правотворчої (договірної) ініціативи, що може здійснюватися у формі запропонування проекту угоди. Цьому передує доправотворча стадія, коли на основі усвідомлення своїх потреб та інтересів держава формує власну позицію і ус­відомлює, що захист її без зусиль інших держав немож­ливий. Сформована позиція держави, як правило, бу­дується на трьох основних компонентах: а) власному ба­ченні механізму розв'язання проблеми; б) прогнозі пер­спективи її впорядкованого розвитку; в) можливості ви­користання потенціалу інших держав при вирішенні вка­заної проблеми.

220. Классификация норм международного права.

Міжнародне право досить жорстко підходить до форму­лювання основних принципів. Зазвичай беруться до уваги три джерела, в яких держави прямо ставили за мету сфор­мулювати основні принципи міжнародного права: Статуї ООН, Декларація про принципи міжнародного права і За­ключний акт Гельсінкі 1975 р. Статут і Декларація назива­ють тільки сім принципів: 1) незастосування сили або за­грози силою; 2) мирного вирішення міжнародних спорів; 3) невтручання; 4) співробітництва; 5) рівноправ'я і само­визначення народів; 6) суверенної рівності держав; 7) доб­росовісного виконання зобов'язань за міжнародним правом.

Гельсінський акт 1975 р. додатково назвав ще три принципи: 8) територіальної цілісності; 9) поваги прав людини; 10) непорушності кордонів. Останній принцип визнано лише щодо європейського регіону, а значить, не може вважатися універсальним. Отже, основні міжнарод­но-правові акти принципово зупиняються лише на дев'я­ти універсальних принципах міжнародного права.

Ситуація змінюється, якщо брати до уваги інші декла­рації Генеральної Асамблеї ООН, а саме Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р., Декларацію про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав 1982 р. та ін.

Численні резолюції ООН називали такі принципи: справедливості, добросовісності, незловживання правом, добросусідства, спільної спадкоємності людства, охорони навколишнього середовища тощо. Окремі автори відразу ж запровадили зазначені принципи до своїх класифікацій основних принципів міжнародного права, не звернувши уваги на досить слушне застереження Інституту міжнарод­ного права про те, що резолюції Генеральної Асамблеї ООН уживають поняття «принцип» частіше в неправово­му значенні.

Як зауважує 1.1. Лукашук, це поняття використовуєть­ся в таких значеннях: 1) як правове і як неправове; 2) як норма вищого чи найвищого порядку; 3) як норма, що породжує конкретні правила; 4) як норма, важлива для цілей резолюції; 5) як ціль, якої необхідно досягнути як вимоги до правової чи іншої політики; 6) як керівна заса­да для тлумачення.

Якщо взяти до уваги окремі дослідження вчених або рішення наукових асоціацій, то кількість «основних» принципів міжнародного права сягне нескінченності. До­сить часто до принципів, визначених в основних доку­ментах ООН, науковці додають свої, збільшуючи їхню кількість, таким чином, у декілька разів. Лише в Декла­рації про прогресивний розвиток міжнародного публічно­го права, які стосуються нового економічного порядку, ухваленій на конференції Асоціації міжнародного права 1986 р., було названо такі принципи: 1) панування міжна­родного публічного права у міжнародних економічних від­носинах; 2) добросовісне виконання зобов'язань; 3) прин­цип справедливості і солідарності; 4) право на допомогу та сприяння в розвитку; 5) обов'язок співробітничати в глобальному розвитку; 6) невід'ємний суверенітет над природними ресурсами, економічною діяльністю і багат­ствами; 7) право на розвиток; 8) принцип спільної спад­коємності людства; 9) принципи рівності і недискримі­нації; 10) принцип рівноправної участі країн, що розви­ваються, в міжнародних відносинах; 11) принцип матері­альної рівності; 12) права кожної держави на блага науки і технології; 13) принцип мирного вирішення спорів.

Ясна річ, що за такої «принципотворчості» необхідна класифікація хоча б для того, щоб їх запам'ятати. Кіль­кість класифікацій на сьогодні, мабуть, не менша за кіль­кість основних принципів міжнародного права.

Не применшуючи значення решти класифікацій, роз­глянемо деякі з них (окремі автори пропонують кілька класифікацій). Так, В, П. Панов, М. Ф. Філімонова, С. В. Шульга пропонують таку класифікацію:

1) принципи забезпечення і захисту глобальних цінно­стей (а) поваги прав та основних свобод людини; б) за­хисту навколишнього середовища; в) рівності і самови­значення народів і націй);

2) принципи мирного співробітництва (а) співробіт­ництва держав; б) суверенної рівності держав; в) добро­совісного виконання міжнародних зобов'язань; г) невтру­чання у внутрішні справи держав; д) поваги державного суверенітету);

3) принципи забезпечення миру та безпеки людства (а) заборона застосування сили і загрози силою; б) мир­ного розв'язання спорів; в) непорушності кордонів; г) за гального і повного роззброєння; д) територіальної ціліс­ності);

4) спеціальні принципи (практично всі з перерахова­них вище, крім: поваги прав та основних свобод людини, співробітництва держав, суверенної рівності держав і доб­росовісного виконання міжнародних зобов'язань);

5) функціональні принципи (а) співробітництва дер­жав; б) суверенної рівності держав; в) добросовісного ви­конання міжнародних зобов'язань; г) мирного розв'язан­ня міжнародних спорів);

6) нові статутні принципи — йдеться про принципи Статуту ООН (а) поваги прав та основних свобод люди­ни; б) рівності й самовизначення народів і націй; в) забо­рони застосування сили або загрози силою; г) мирного вирішення спорів);

7) нові (післястатутні) принципи {а) захисту навко­лишнього середовища; б) загального і повного роззбро­єння).

Така класифікація, мабуть, не задовольнила М. Ф. Філімонову, і вона згодом запропонувала нову: 1) за фор­мою закріплення (а) писані принципи — принципи те­риторіальної цілісності, непорушності кордонів; б) звичаєві принципи — принцип співробітництва держав з охорони довкілля); 2) за історичною ознакою — принципи, шо ви­никли в період: а) рабовласництва; б) феодалізму; в) ста­новлення капіталістичного способу виробництва; г) доста­тутні; д) статутні; є) післястатутні. Автор не зазначає, які принципи належать до певної епохи. Починає хроноло­гічний ряд принцип добросовісного дотримання міжна­родних зобов'язань, а завершує — принцип, який зобо­в'язує суб'єктів міжнародного права співпрацювати в за­хисті навколишнього середовища. Очевидно, що така «класифікація» мало допомагає при з'ясуванні сутності основних принципів; 3) за ступенем важливості відносин, що захищаються принципами (а) такі, що забезпечують загальнолюдські цінності, знищення яких призведе до знищення самої цивілізації: поваги прав та основних сво­бод людини, співробітництва держав у сфері охорони дов­кілля; б) пов'язані з інтересами держав — невтручання у внутрішні справи, незастосування сили або загрози си­лою, загальне і повне роззброєння тощо); 4) спеціальні та функціональні принципи.

Висловлювалися й інші пропозиції щодо класифікації основних принципів, а саме: а) принципи, б) принципи-ідеї, в) принципи-цілі тощо.

Нині, коли ще не вироблені взаємовизнані критерії формулювання основних принципів, доцільніше керува­тися в їхній класифікації міжнародно-правовими актами. А вони дають підстави поділяти всі основні принципи на: 1) універсальні; 2) регіональні (наприклад, непоруш­ності державних кордонів); 3) локальні чи партикулярні (див., наприклад, Принципи співробітництва СРСР і Франції 1972 р.; Основи взаємовідносин СРСР і США 1972 р. та ін.).

Можна також виокремити: 1) загальносистемні прин­ципи; 2) галузеві принципи; 3) принципи інституту між­народного права.