1.4. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення

України.

 

Проблема регіоналізму в новітній історії України.

У соціологічній літературі регіон постає насамперед як простір певної соціальної структури, організації влади та культурних традицій, що дає підстави соціологам говорити про територіально диференційовану спільно­ту людей. Із позиції соціологічного підходу територіальну організацію мож­на розуміти як сукупність територіальних спільнот різного рівня та відно­син між ними. Завданням соціологічного дослідження є дослідження регіональних відмінностей умов життєдіяльності терито­ріальних спільнот. У соціологічному аналізі соціально-територіальної структури суспільства дослідник акцентує увагу на соціальному механізмі функціонування і розвитку соціально-територіальних спільнот.

Як свідчать результати масових соціологічних опитувань, для абсо­лютної більшості українських громадян поняття "регіон" набуває двох зна­чень: це і місцевість, де вони постійно проживають, і та частина території України, яка відрізняється від області своєю історією, культурою, еконо­мікою та розмірами.

Виокремлюють дві основні форми щодо розвитку феномена регіоналізму в Україні. Перша по­в'язана з економічними інтересами регіонів і в цілому географічно збіга­ється з наявним адміністративно-обласним поділом. Ця форма потенційно здатна стати домінантним чинником регіоналізації. Однак на сучасному етапі, коли ще зарано говорити про справжній баланс між захистом загаль­нодержавних економічних інтересів та обстоюванням місцевих економіч­них інтересів на регіональному рівні, вирішальну роль відіграє друга форма регіоналізму — історико-етнічна, ігнорування якої створює передумови для помітної напруженості у внутрішньополітичній ситуації.

Регіональні відмінності політичної культури як предмет соціологічного дослідження.

Українські соціологи приділяють належну увагу впливу історичних особливостей суспільного розвитку територіальних спільнот на ставлення їх до подій історичного минулого нашої країни, атрибутів її державності, ви­бору векторів зовнішньої політики та стратегічних партнерів.

Соціологічні дослідження середини 1990-х років, що мали на меті вияв­лення регіональних відмінностей у політичних орієнтаціях населення Львова і Донецька, дали підстави авторам їх висунути припущення: най­суттєвішими відмінностями між мешканцями обох міст є етнічні й по­літичні, тоді як соціальні відмінності відходять на другий план.

Соціальні дослідники відзначають існування регіональних відміннос­тей політичної культури не лише по осі "Схід-Захід". Так, Н.Погоріла вису­ває гіпотезу про існування "горизонтального" (Захід-Схід) та "вертикаль­ного" (Північ-Південь) культурального поділу України. Аналізуючи по­літичну культуру як комбінацію політичної компетенції, довіри до політи­ків і політичної активності, Н.Погоріла вказує на відсутність лінійного зв'язку зазначених елементів політичної культури з віссю "Захід-Схід". По­над те, з її точки зору, протистояння політичних культур на зразок "громадянська-відчужена" є характерним радше для Центру і Півдня .

У площині політичної культури політологи вказують на три вектори впливів у політичному просторі України: південно-західний — вектор впли­ву на культурні та релігійні процеси; південно-східний — вектор впливу на економічні рішення; південний (включно з АР Крим) — вектор впливу на сепаратистські та автономістські тенденції в українській політиці. По­ряд із тим у сучасному українському суспільстві виокремлюються три по­літичні субкультури — російська, українська та західна, відмінності між якими пояснюються насамперед різним рівнем соціально-економічної ак­тивності та ставленням до національних інтересі. [18; 94 - 102].

Отже, йдеться про сегментації політико-культурного простору України. Наявні регіональні спільноти вирізняються особливою регіональною свідо­містю, грунтованою на регіональній ідентифікації, регіональних інтересах і Цінностях, спільному історичному та політичному досвіді, етноконфесійних особливостях, наявності регіональних "агентів" формування політич­ної культури.

Таким чином, правомірно говорити про відсутність у сучасному укра­їнському суспільстві консенсусної політичної культури з узгодженим став­ленням громадян у цілому всієї країни до певних політичних сил, які від­стоюють відповідні ідеологічні цінності та політичний вектор розвитку, зокрема щодо зовнішньополітичного курсу за умов розгортання глобалізаційних процесів.

Натомість є підстави говорити про існування в нашій країні конф­ліктних політичних культур у регіональному вимірі. Наукова проблема по­лягає в тому, наскільки істотним є рівень зазначеної конфліктності й, пере­дусім, які саме складники політичної культури заторкує у часовому зрізі.

Для розв'язання поставленої проблеми використано функціональний підхід у дослідженні політичної культури. До головних функцій політичної культури відносять:

•   пізнавальну (показники: інтерес до політики, політичні знання);

•   оцінну (оцінка політичної ситуації та політичних подій, діяльності політичних організацій та лідерів);

•   орієнтаційну (ставлення до ідеологічних цінностей, до різних по­літичних сил, які відстоюють такі цінності);

•   інтеграційну (довіра до політичних інститутів, політична іденти­фікація);

•   активаційну (політична участь, політична компетентність, готов­ність до політичних акцій, електоральні преференції);

•   прогностичну (очікування і застереження, пов'язані з політичною перспективою).

Предметом нашого дослідження є вплив регіоналізму на найважливіші функції політичної культури територіальних спільнот України впродовж першого десятиріччя державної незалежності. З огляду на масові соціальні заворушення наприкінці 2004 року ("помаранчева революція") та можливі нові сценарії соціально-політичного розвитку країни з-поміж згаданих функцій політичної культури найактуальнішими видаються інтеграційна й активаційна. Комбінування цих функцій дає змогу побудувати чотири типи політичних культур: інтеграційно-активаційний, інтеграційно-пасивний, дезінтеграційно-активаційний та дезінтеграційно-пасивний.

Регіон як чинник впливу на зазначені функції політичної культури ціка­витиме нас насамперед з погляду принципів територіальної організації со­ціально-політичних та соціокультурних аспектів життєдіяльності людських спільнот. Сумісність спільних соціально-культурних цінностей та рівень по­літичної солідарності аналізуються в термінах історичної ідентичності, про­сторово-територіальної самоідентифікації, бажаного вектора розвитку ре­гіону, пов'язаного з опозицією "національна інтеграція — регіональна авто­номія" та рівня авторитаризму територіальних спільнот.

Емпіричними даними для виявлення можливих регіональних відмін­ностей в політичній культурі населення України будуть слугувати загаль­нонаціональні опитування, проведені в межах моніторингового проекту "Українське суспільство" впродовж 1994-2005 років, друга хвиля націо­нального масового опитування "Політична культура населення України" (листопад 1991 року), а також загальнонаціональне опитування 1997 року, проведене в рамках соціологічного проекту "Регіони в Україні: динаміка, рухи і політика". [19; 115 - 117].

Вплив регіонального чинника на політичну культуру розглядається на підставі чотирьох макрорегіонів: Центру, Заходу, Сходу і Півдня. Доціль­ність такого поділу полягає у збільшенні вибіркової сукупності для статис­тичного аналізу й виправдовується збігом території названих макрорегіонів із географічним розподілом електоральних відмінностей під час парламент­ських та президентських виборів останнього десятиріччя.

Розподіл вибірок за макрорегіонами подано в таблиці 1. Для врахування відмінностей кількісного складу цифрами позначено: 1 — моніторингове дослідження "Українське суспільство"; 2 — друга хвиля опитування "По­літична культура"; 3 — опитування "Регіони в Україні". Відмінності макрорегіонального розподілу викликані відмінностями в побудові вибіркової су­купності та в розмірах вибірки.

У всіх таблицях дані наведені у співвіднесенні з кількістю відповідей, а не з загальною кількістю респондентів.


Таблиця 1. Розподіл вибірок за макрорегіонами України

Макроре-гіони Склад за областями N
1 2 3  
Центр Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Київська (разом із Києвом), Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська 590 456 329
Захід Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька 326 366 251
Схід Харківська, Донецька, Луганська 402 281 294
Південь Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим 482 649 326

 

Регіональний чинник інтеграційної функції.

Аналіз регіонального чинника інтеграційної функції політичної культу­ри ґрунтується на виявленні історичної ідентичності територіальних спіль­нот, їхньої просторово-територіальної самоідентифікації та орієнтації їх, щодо бажаного вектора розвитку регіону за лінією "унітарність — авто­номність". Показниками власне інтеграційної функції виступають: довіра до політичних інститутів (базового тріумвірату — президента, парламенту, Уряду) та політична ідентичність.

Як свідчить проведене за участю автора загальнонаціональне дослі­дження, переважна більшість громадян України артикулює важливість знання культури та історії для етнічної ідентифікації людини. Проте став­лення до подій національної історії має свої особливості.

Яким чином характер оцінки окремих історичних персоналій або подій є інструментом побудови соціальної самоідентифікації та створення сучас­них "уявлених" спільнот, допомагає з'ясувати історична ідентичність, формована в межах дискурсу офіційного тлумачення історії та персоніфіко­ваної пам'яті індивіда. Історична ідентичність у поєднанні з пам'яттю вмож­ливлює виокремлення персоніфікованої схвальної оцінки історичних пер­соналій або подій незалежно від їх часової віддаленості та співвідноситься з поглядом на історичні події, сформованим під впливом знань, набутих ПІД час навчання в межах середньої та вищої освіти, тверджень політичних фігурантів різної орієнтації, поширюваних засобами масової інформації.

Побудова історичної ідентичності набуває вибіркового характеру по­рівняно з офіційним викладенням історії, коли одні факти або персоналії минулого інкорпоруються в загальний дискурс і стають об'єктами визнання та захоплення, а інші — об'єктами ізоляції, заперечення або забуття. Кри­терієм для таких селекційних процесів зазвичай є політична кон'юнктура та система цінностей відповідного соціального, політичного та економічного середовища. [5; 72 – 89].

Поряд з історичною ідентичністю вплив регіонального чинника на інте­граційну функцію політичної культури визначає, великою мірою, просто­рово-територіальна ідентичність регіональних спільнот.

Соціальні групи та індивіди демонструють у своїй поведінці численні види ідентичностей, включно з політичною і територіальною. Остання на­буває чітких рис і стає вагомим чинником політичного життя у "багатоскла­дових суспільствах" (за А.Лейпхартом), де групи населення виокремлюють­ся за певними сегментовими розрізненостями, передусім соціокультурними та ідеологічними.

Шлях особистості до просторово-територіальної спільноти включає та­кі віхи: пошук цієї спільноти, опертя на яку надає особистості впевненості; усвідомлення себе як її частинки, тобто інтеграція з "ми"; формування по­чуттів належності до спільноти, солідарності з нею; інтеріоризація групових ідеалів, цінностей, інтересів, потреб, цілей, норм; формування почуття від­повідальності особистості перед спільнотою.

Аналіз просторово-територіальної ідентифікації допомагає виявити рівень ідентифікації індивіда з певного масштабу просторово-територіаль­ною спільнотою; визначити самоідентифікацію індивіда як соціального ак­тора в межах тієї чи тієї просторово-територіальної спільноти.

Особистість, розглядувана крізь призму системи зв'язків та відносин із спільнотами, постає як носій взаємопов'язаних ідентитетів, які справляють взаємовплив як сукупність самовизначень через віднесення до різних спільнот. [19; 120 - 123].

Відмінності між регіональними політичними ідентичностями форму­ються під впливом довго і короткотермінових чинників. Перші охоплюють особливості поселенської мережі, етнічного складу, релігійності, історичної ідентичності, установок стосовно демократії та тоталітаризму, стереотипи щодо регіональної автономії та збереження унітарного устрою національної держави. Короткотермінові чинники, своєю чергою, пов'язані з ситуативни­ми інтересами регіональних еліт, розміщенням загальнонаціональних ін­формаційних ресурсів та конфігурацією регіонального медійного простору, поточними політичними процесами (типовий приклад — виборчі пере­гони).

У результаті взаємодії зазначених чинників може виникати "патерн регіонального розвитку" — історично утворюваний тип відтворення регіо­нальної ідентичності, своєрідний "соціокультурний код" регіону, який ви­значає тип його розвитку.

Ідентитети особистості розгортаються в соціальному просторі за гори­зонталлю та вертикаллю. У нашому випадку йдеться про вертикальний ідентитет, який формується у просторово-територіальній сфері в різних за рівнем спільнотах. Тому просторово-територіальну ідентифікацію можна розглянути за вертикаллю по висхідній: від локального населеного пунк­ту, де постійно проживає людина, до макроідентифікації із "громадянами світу".

Локальний включає ідентифікацію зі своїм населеним пунктом або регіоном, що є цілком логічним, якщо зважити на специфіку розуміння рес­пондентами поняття "регіон". Національний рівень передбачає ідентифіка­цію з громадянами України та представниками своїх етносу /нації, а постра­дянський — відповідно, з населенням колишнього Радянського Союзу. І на­решті, транснаціональний рівень, що об'єднує тих, хто ідентифікував себе з громадянами Європи та світу.

У сучасному постмодерному світі особистість увіходить у нову систему координат самовизначення й самоідентифікації. Внаслідок активної взає­модії різних культур людина за допомогою масової інформації не тільки ідентифікує себе із спільнотами "тут" і "тепер", а й залучається до глобальної системи соціального простору. [19; 169 - 174].

Аналіз позиції "громадянин світу" цікавий і з іншої причини. З одного боку, вибір цієї позиції можна тлумачити як міру усвідомлення людиною своєї свободи внаслідок зруйнування "залізної завіси" закритої радянської системи, вивільнення з-під тотального контролю, а також як вираз її праг­нення до пізнання досягнень світової культури. З іншого боку, вибір цієї по­зиції може також свідчити про нехтування національними досягненнями, цінностями, про порушення міжгенераційних зв'язків і традицій.

У сучасному дискурсі домінують такі актуальні поняття, як "інтер­націоналізація" та "глобалізація". У громадських дебатах у Східній та За­хідній Європі набувають дедалі більшого значення міжнародні координати суспільної орієнтації та політики. При цьому зазвичай забувають той факт, що зазначена орієнтація в обох частинах Європи відповідає поглядам пер­шою чергою еліти. Місце, де люди почувають себе затишно і де добре орієнтуються, значною мірою залишається локальним. [26; 54 - 63].

В Україні належність до регіону або до нації є домінантним простором соціального досвіду, орієнтації та емоційного зв'язку. Привертає увагу той факт, що за останні п'ять років рівень локальної самоідентифікації помітно зменшився, а національної — навпаки, зріс. Належність до колишнього Ра­дянського Союзу є лише для небагатьох простором, з яким вони емоційно ідентифікують себе. Хоча за вказаний проміжок часу загальна чисельність цієї категорії респондентів істотно скоротилася, однак вона все ще зали­шається доволі істотною.

Для визначення регіонального чинника інтеграційної функції політич­ної культури важливий також рівень поширеності орієнтацій територіаль­них спільнот щодо бажаного вектора розвитку регіону в системі коор­динат "національна інтеграція —регіональна автономія".

Орієнтації щодо бажаного вектора розвитку регіону визначалися на підставі двох напрямів: унітарного, орієнтованого першою чергою на розви­ток зв'язків з іншими регіонами (областями) та інтеграцію з Україною в цілому, та автономного, що передбачає опору на власні можливості регіону. Емпіричною базою дослідження в цьому разі слугують опитування "Регіони України" 1997-го року та "Українське суспільство" 2004-го року. [23; 50].

Формулювання запитань у цих двох опитуваннях принципово не від­різняється, однак у першому респонденти мали змогу обирати один із шести запропонованих варіантів відповіді, тоді як у другому — лише з трьох. Відмінність ця пояснюється тим, що в опитуванні 1997 року в переліку мож­ливих варіантів відповідей містилися також варіанти зовнішньополітичних орієнтацій, що є методологічною помилкою. Втім, для нашого дослідження важливим є не порівняння абсолютних числових показників, що за вказа­них відмінностей взагалі некоректно, а насамперед виявлення загальних тенденцій щодо унітарної та автономної орієнтацій (дані опитувань у таб­лиці 4 без урахування респондентів, які вказали на інший, ніж унітарний або автономний, бажаний вектор розвитку регіону).

Серед усіх макрорегіонів у 1997 році вищий рівень підтримки унітарно­го шляху розвитку демонстрували жителі Заходу і Центру порівняно з насе­ленням Сходу і Півдня (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Що ж до рівня підтримки автономного вектора розвитку розбіжності між учасниками опитування з різних макрорегіонів не виявилися скільки-не­будь значимими.

 

Таблиця 2. Динаміка орієнтацій стосовно бажаного шляху розвитку макрорегіонів, %

Макрорегіони Орієнтації щодо вектора розвитку
Унітарний Автономний
1997 2004 1997 2004
Центр 37,1 52,1 11,9 25,0
Захід 43,8 57,5 10,8 25,5
Схід 22,8 55,1 13,6 30,0
Південь 26,7 49,1 10,4 30,8
Загалом країні 32,2 53,0 11,7 27,7

Сім років по тому найвищий показник підтримки унітарного розвитку залишався за мешканцями Заходу, однак, на відміну від першого опитуван­ня, помітна різниця в підтримці фіксується стосовно населення не тільки Півдня, а й Центру. Що ж до Сходу, то тут рівень підтримки унітарного роз­витку свого регіону фактично не відрізняється від настроїв Заходу. Рівні підтримки автономного вектора розвитку залишилися рівномірно розпо­діленими між макрорегіонами. Певний виняток становить розбіжність між Півднем і Центром, які демонструють дві крайні позиції: відповідно, най­нижчу та найвищу підтримку автономного розвитку. Але принципово важ­ливим є той факт, що в обох опитуваннях частка прихильників першочерго­вого розвитку зв'язків з іншими регіонами та інтеграції з Україною в цілому значно перевищує кількість симпатиків опори насамперед на власні можли­вості регіону і, відповідно, відцентрових тенденцій державотворення.

Аналіз інтеграційної функції політичної культури дає змогу визначити орієнтації громадян щодо політичної системи, їхні уявлення про базові цінності та відповідні політичні інститути.

Для інтеграційної функції політичної культури важливе значення має також політична ідентичність регіональних спільнот, операціоналізація якої здійснюється через прихильність до певної політичної течії, почуття національної гордості, вибір України своєю батьківщиною. Почуття національної гордості є одним із базових показників ставлен­ня до політичної системи та нації. В період політичної нестабільності та соціальних трансформацій таке почуття спільної ідентичності та спільної історії може солідаризувати людську спільноту. Вимірювання рівня почуття національної гордості здійснювалося за п'ятибальною шкалою, де 1 бал означає відсутність гордості, а 5 балів — цілковиту наявність гордості. Використано масив даних моніторингу "Українське суспільство" за відповідні роки.


Таблиця 3. Динаміка почуття національної гордості, %

Макрорегіони 2002 2003 2004 2005
Центр 3,38 3,17 3,15 3,66
Захід 3,73 3,42 3,50 3,99
Схід 3,07 2,83 2,82 3,06
Південь 2,96 2,86 3,06 3,29
 Загалом 3,26 3,06 3,11 3,48

Упродовж чотирьох років спостережень найвищий рівень почуття на­ціональної гордості був притаманним жителям Заходу, причому останніми роками цей показник поступово зростав до максимальної позначки за весь час проведення моніторингу з цього питання. Цей результат красномовно свідчить про регіональну ідентичність мешканців Західної України, пере­дусім Галичини, що чітко простежується в єдності розуміння історичної спадщини та консенсусі стосовно національної ідеї.

Протилежну картину ми спостерігаємо у випадку Сходу, жителі якого висловлюють сильні почуття регіональної належності, ідентифікуючи себе з місцевою спільнотою безвідносно до "історичної ідентичності". Симво­лічна бідність є результатом історії даного регіону, насамперед Донбасу, як зони важкої промисловості, осередку життєдіяльності індустріальних маг­натів і робітників — вихідців із сільських степових поселень. [29; 234 - 245].

Водночас привертає увагу поступове зростання впродовж останніх трьох років, особливо після подій "помаранчевої революції", почуття націо­нальної гордості серед мешканців усіх макрорегіонів, що є позитивним для інтеграційної функції політичної культури регіональних спільнот.

Щоправда, не слід забувати також про ситуативний вплив міжнародної уваги до подій в Україні, особливо медійного резонансу українських подій у країнах Західної Європи та Північної Америки. Пересічного українця не міг не тішити той факт, що про його країну заговорили, і не суто з приводу нега­раздів, а саме через масове соціальне піднесення, "пробудження українського народу".

Із почуттям національної гордості безпосередньо пов'язане ставлення до України як своєї Батьківщини. Для вимірювання такого ставлення ми ви­користовували два індикатори: сприйняття України як своєї Батьківщини та вибору України як Батьківщини. Емпіричною базою слугували дані про­екту "Українське суспільство" за відповідні роки.

 

Таблиця 4. Динаміка ставлення до України як до Батьківщини, %

Макрорегіони Сприйняття України як своєї Батьківщини

Імовірність вибору України як своєї

Батьківщини

 

2002 2003 2005 2004 2005
Захід 92,6 88,2 97,5 74,2 88,6
Центр 88,9 83,9 94,4 58,9 83,6
Схід 78,1 64,2 84,8 56,1 67,1
Південь 77,8 70,6 86,1 61,4 66,1
Загалом по Україні 76,7 76,7 90,6 61,3 78,8

Насамперед зазначимо факт помітного зростання позитивного ставлен­ня до України як до Батьківщини після подій "помаранчевої революції" не­залежно від макрорегіону.

Але серед усіх учасників опитування мешканці Західного та Централь­ного макрорегіонів частіше за респондентів зі Сходу та Півдня сприймають Україну як свою Батьківщину (розбіжність значима на одновідсотковому рівні). Частка людей, які з різним ступенем імовірності ("безумовно, так" та "ймовірно, так") обрали б Україну своєю Батьківщиною, виявилася най­більшою на Заході, а найменшою на Півдні.

Таким чином, інтеграційна функція політичної культури за показником ставлення до України як до Батьківщини є найбільше вираженою серед мешканців Заходу, а найменше — Півдня. Що стосується інших макро­регіонів, то тут Центр за цим показником тяжіє до Заходу, а Схід — до Півдня (м'який, проміжний варіант відмінностей). [26; 79-100].

Попри зафіксовані відмінності, проте, можна говорити про наявність за­гальної тенденції зміцнення спільної національно-державної ідентичності в Цілому по всій Україні. Якщо у разі мешканців Заходу і Центру, ймовірно, спрацьовує емоційне піднесення після перемоги В.Ющенка, то на Сході і Півдні мають місце інші чинники. Однією з можливих причин зростання позитивного ставлення до України в цих макрорегіонах може бути своє­рідна захисна реакція на закиди щодо сепаратизму та відсутності патріотич­них почуттів.

Регіональний чинник активаційної функції

Аналіз регіонального чинника активаційної функції політичної культу­ри Ґрунтується на виявленні інфраструктури громадської активності насе­лення, наявних регіональних агентів формування політичної культури та Рівня авторитаризму територіальної спільноти. Показниками власне інтеграційної функції є: політична активність і залученість, а також політична ефективність та готовність до соціального протесту.

Наявність зазначеної інфраструктури на регіональному рівні, її розга­луженість важливі як чинники створення відповідного середовища для за­лучення широкого загалу в суспільно-політичне життя, передусім для со­ціально-політичної самоорганізації територіальних спільнот.

За таких умов особливої вагомості набуває роль регіональних агентів формування політичної культури, насамперед регіональних еліт.

Регіональні еліти прийшли до незалежності із цілком прагматичних мо­тивів. Ті, хто мав реальну владу в Радянській Україні, бачили в незалежності оптимальний спосіб збереження того, чим володіли за умов загальної еко­номічної кризи, яка почала поступово охоплювати всі сфери радянської еко­номіки. Регіональним елітам було що втрачати, тому вони так оперативно пішли на поступки націонал-демократам у тому, що стосувалося формуван­ня ідеологічного та культурного фасаду держави.

Ставлення регіональних еліт до центральної влади України як до спад-коємнісної системи передбачає дві лінії стратегії та зразків взаємодії: мо­дерністську та антимодерністську. Так, у кожному макрорегіонів України одні представники регіональних еліт демонструють модерністські установ­ки, тоді як інші тяжіють до авторитаризму радянського зразка. [17; 17 - 26].

Політичні актори в такій системі можуть розглядатися як "свої" або як "чужі" у відносинах із політичною структурою. "Свої" зацікавлені у збере­женні статус-кво, тоді як "чужі" мають прореформістські погляди і часто воліють законодавчих змін, сподіваючись у такий спосіб змінити на краще своє становище. При цьому "чужі" підтримують реформи до тієї межі, поки зміни не заторкують їхньої власної безпеки. Власне політичне довголіття виявляється в такому разі важливішим, ніж політичні програми та кон­цепції. Політика постає не як реалізація суспільного блага, а радше в ленін­ському її розумінні — як логіка здобуття влади.

Схильність регіональних еліт до модерністської або до авторитарної мо­делі поведінки можна визначити, як пропонують німецькі соціологи, на підставі: ставлення до поточних трансформацій режиму та регіональної політики; політичних цілей та стратегій щодо їх реалізації; дискурсивних практик територіальної спільноти; місця її в політичній структурі країни та наявних зовнішніх контактів. [18; 21 - 25].

Ілюстрацією наведеного підходу є типологізація регіональної еліти Львівської області з виокремленням у ній двох основних груп. Першу групу становлять моральнісні націоналісти, а другу — функціонально-прагма­тичні актори. До складу першої групи входять дві підгрупи; авторитарні націоналісти, акцентовані на сильній централізації влади й авторитарній формі управління державою, та громадянські націоналісти з демократични­ми уявленнями про державний устрій. Обидві підгрупи були пов'язані з мобілізацією громадянської активності наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років і, цілком імовірно, під час "помаранчевої революції". Своєю чергою, друга група включає радянських адміністраторів, зазвичай "праце­влаштованих" в органах виконавчої влади, та політично активних бізнес­менів, серед яких поширений прагматичний підхід до політики.

Незважаючи на зазначені відмінності, в межах місцевої еліти Львівщи­ни існує консенсус щодо національного питання. При цьому ставлення еліти не відрізняється від настроїв пересічних громадян, що позначається на електоральній поведінці, зокрема, виявляється у підтримці правих і право-центристських партій.

Що стосується профілю регіональної еліти Донбасу, то його визначає надмірна концентрація промислових підприємств, які ще за радянських часів були інструментами політичного та соціального контролю над робо­чою силою. Через колектив керівництво підприємства визначає рівень со­лідарності робітників і сприяє як об'єднанню, так і роз'єднанню робочої сили. За радянських часів це був радше символічний колективізм, оскільки колектив не перетворився на самоорганізацію робітників, а зорганізовувався згори. Робітники залежали від управлінців, з боку яких очікували захис­ту на робочому місті від зовнішніх загроз. Одночасно із цим, певні стратегії всередині підприємств мали ефект індивідуалізації. Профспілки створюва­лися також згори, їхні організації на підприємствах були складовою ке­рівництва цих підприємств. [20; 175 - 180].

Сьогодні низька професійна мобільність, схильність до професійної та територіальної самоідентифікації є особливо відчутними у вугільній промис­ловості, де більшість робітників ідентифікують себе з своїм підприємством та місцевим населенням. Вони, як і раніше, залежать від шахтоуправлінь не тільки стосовно роботи, а й щодо всіляких форм соціального захисту. За та­ких соціально-економічних умов головним регіональним актором форму­вання політичної культури населення Східного макрорегіону є насамперед директорський корпус найпотужніших промислових підприємств.

Місцева еліта висловлює гордість за свою належність до "старого ін­дустріального регіону", посилаючись на трудові традиції та технічні здобут­ки. Відсутність альтернативного бачення розвитку регіону, окрім тради­ційного індустріального, супроводжується пасивним ставленням до змін.

Відмінності агентів формування політичної культури впливають також на рівень поширеності авторитарних настроїв серед регіональних спільнот України. Актуальність цього питання пов'язана насамперед із загальноправовим підтекстом подій навколо президентських виборів 2004 року та з перспективами політичної реформи.

У 1994 році найпоширенішими авторитарні настрої були серед меш­канців Сходу та Півдня, натомість протилежна ситуація спостерігалася в Центрі та на Заході. Десять років по тому зросла чисельність прихильників "сильної руки", першою чергою, серед респондентів Заходу, а також Центру, тоді як мешканці Сходу і Півдня стали більш демократично налаштовани­ми. Ситуація істотно змінилася після подій "помаранчевої революції".

Довіра до політичних інститутів, як засвідчили президентські вибори 2004 року, значною мірою визначається ставленням суспільства до чинних законів. На цих виборах факти маніпулювання законом про вибори призве­ли до суперечності між правом і законом, розбіжності між легітимністю і ле­гальністю. Легітимність без закону втрачає свій процедурний характер і стає обмеженою. В результаті під час виборів 2004 року в Україні фактично не було жодного повноцінного претендента на посаду глави держави, а в країні виникла ситуація "напівпрезидентів трипрезидентської напівреспубліки". Один із трьох мав мандат майдану, другий — мандат ЦВК, а третій — мандат за Конституцією. Офіційне легальне право виявилося не­здатним захистити інтереси суспільства шляхом дотримання легальної, юридичної процедури.

Маніпуляція законодавством про виборчий процес, яке не враховує на­лежним чином інтересів суспільства і не спирається на авторитет судової влади, призвела до втрати легітимності законодавством та втягнення країни в кризу правозастосування. Ситуацію додатково ускладнили й самі головні фігуранти президентських виборів, демонструючи широкому загалу при­клади правового нігілізму. Один із кандидатів поспішно склав присягу в парламенті, тоді як інший вимагав від Центральної виборчої комісії завчас­ного офіційного оголошення результатів другого туру голосування. Крім того, перед проведенням переголосування другого туру обидва кандидати на багатолюдних мітингах закликали своїх прихильників не визнавати ле­гітимності перемоги свого конкурента. [13; 173 - 186].

Гострота політичної боротьби за крісло Президента України на виборах 2004 року значною мірою була зумовлена вкрай високими владними повно­важеннями глави держави. Цей аспект є особливо актуальним з огляду на ставлення наших громадян до перспектив політичної реформи та на очіку­ваний рівень суспільної підтримки переходу від президентської влади до парламентсько-президентської форми управління державою.

Наведена динаміка підтримки тоталітаризму серед регіональних спіль­нот України фіксує тенденцію помітного зростання авторитарних настроїв в усіх макрорегіонів і, як наслідок, у цілому по Україні. Побічним результа­том зміни ставлення до "сильної руки" стало істотне зменшення частки тих, хто раніше не міг визначити своєї позиції.

Показником практичної залученості населення до соціально-політич­ного життя є політична активність і залученість. Для операціоналізації цього показника використовувались такі емпіричні індикатори: факт член­ства у громадських або політичних організаціях; частота участі в політич­них мітингах, а також частота контактування з активістами громадсько-політичних рухів, партій. [6; 247].

Результати масових опитувань фіксують загальне зменшення участі людей у політичних мітингах та контактування з активістами політичних партій порівняно з початковим періодом державної незалежності України. Така тенденція є характерною для всіх регіонів. Так, рівень участі мешканців Західного регіону в політичних мітингах у листопаді 1991 році був найвищим в Україні, однак у 2004 році помітно скоротився і за цим показни­ком зрівнявся зі Східним регіоном. Останній єдиний з усіх регіонів не відзначився скільки-небудь відчутним скороченням участі громадян у по­літичних мітингах. Що ж до контактів з активістами політичних партій, то в листопаді 1991 року в Західному регіоні люди були активнішими, ніж на Півдні та Сході, але не відрізнялися за цим показником від Центру. Згідно з опитуванням 2004 року, Західний регіон став єдиним, де на той час не відбу­лося значного скорочення таких контактів.

Окремо слід сказати про участь у політичних акціях у період "помаран­чевої революції". Дані моніторингового опитування 2005 року свідчать про значні регіональні відмінності. Так, брали участь в акціях в Києві та інших населених пунктах і допомагали мітингувальникам половина громадян у Західному регіоні, чверть — у Центральному і значно менше — на Сході та Півдні (відповідно 8% та 5%).

Політична ефективність і готовність до соціального протесту розгля­даються як наявний рівень здатності пересічних громадян впливати на суб'єктів політичної діяльності. Операціоналізація регіонального виміру цього показника політичної культури здійснювалась на підставі таких ем­піричних індикаторів: здатність респондентів до протидії уряду України та місцевій владі у випадку, коли вони утискають їхні права й інтереси; го­товність опитаних взяти участь у різних заходах відстоювання своїх прав та інтересів. [21; 337 - 346].

Упродовж 11 років частка наших громадян, здатних (хоча б на вербаль­ному рівні) протидіяти рішенням уряду, які утискають їхні права й інтереси, залишилась незначною. Після подій "помаранчевої революції" мало місце відчутне зростання даного показника в цілому по Україні, однак більше по­ловини респондентів залишалися песимістами в оцінках свого впливу на вищий орган виконавчої влади країни. У регіональному вимірі помітне зростання кількості здатних вплинути на уряд зафіксовано лише в Центрі.

Передумовою практичного втілення соціального протесту є вибір най­ефективніших і водночас прийнятних для особистої участі засобів та заходів обстоювання своїх прав та інтересів.

До несанкціонованих заходів в опитуванні 2000 року відносились: бой­кот; несанкціоновані мітинги, демонстрації; страйки; захоплення будівель, блокування шляхів сполучень; створення озброєних формувань. В опиту­ванні 2005 року цей перелік скоротився із вилученням останньої позиції як найменш імовірної для реального втілення. Але в опитуванні 2005 року до переліку варіантів ізнов увійшла зазначена позиція й було долучено участь у передвиборчих кампаніях.

Окремо варто спинитися на юридичному аспекті бойкоту як можливої форми соціального протесту. Бойкотування як реакція на рішення та дії (чи бездіяльність) органів державної влади та місцевого самоврядування, юри­дичних і посадових осіб у сфері управління в разі, коли вони порушують права та свободи громадян, у цілому є несанкціонованим. Проте чинна в Україні нормативно-правова база дає підставу тлумачити бойкот як ле­гітимний спосіб захисту прав і свобод людини й громадянина в разі пору­шення їх державними органами або іншими суб'єктами правовідносин у різних сферах діяльності.

Загальною тенденцією останніх 11 років є поширення серед населення України думки про найбільшу ефективність та прийнятність для особистої участі таких форм соціального протесту, як збирання підписів під колектив­ними відозвами та проведення законних мітингів і демонстрацій.

На особливу увагу заслуговує ставлення респондентів до несанкціоно­ваних заходів соціального протесту після подій "помаранчевої революції". Як свідчать наведені дані, порівняно з попереднім роком по всіх регіонах зросла кількість готових підтримати несанкціоновані заходи протесту. Однак важливим для збереження конституційного порядку є той факт, що зростання показників на Сході та Півдні, більшість мешканців яких відчу­вають психологічну травму через програш підтримуваного ними кандидата на пост глави держави, не перевищує показників першого року президент­ства Л.Кучми. Натомість в абсолютних цифрах зросла частка готових під­тримати несанкціоновані форми протесту на Заході та в Центрі, абсолютна більшість мешканців яких проголосували за переможця останніх прези­дентських виборів в Україні. [25; 222 - 226].

Своєю чергою, найбільшою мірою частка соціально пасивних, які вира­жають відмову брати особисту участь у будь-якій із запропонованих форм соціального протесту, за період соціологічного спостереження зменшилась У Центрі та на Заході, тоді як на Сході та Півдні ситуація фактично не зміни­лася.

Отже, варіабельність оцінок історичного минулого, викликана розмаїттям соціокультурних стереотипів сприйняття історичних подій, помітно впливає і на сприйняття сьогоднішнього політичного життя, на політичні орієнтації та електоральний вибір регіональних спільнот. У цьому зв'язку можна гово­рити про два різновиди регіоналізму.

Західна Україна слугує прикладом готовності почасти поступитися власною самостій­ністю задля збереження унітарності української національної держави. Тут масова політична свідомість спрямована на збереження національної дер­жави, а не політичного устрою. Водночас Схід і Південь виявляють регіоналізм самодостатності, за якого на перше місце виходить захист інтересів територіальної спільноти. Слід зазначити, що, на відміну від Донбасу, в АР Крим існує радше не економічна самодостатність, а передусім соціокультурна та ідеологічна відокремленість. [11; 49].

Позиція територіальної спільноти центральної частини України до подій "помаранчевої революції" була про­міжною між Заходом, з одного боку, і Сходом та Півднем — з іншого, а тепер наявна регіональна диференціація політичних орієнтацій дає підстави гово­рити про певне ідеологічне протистояння Заходу та Сходу із Півднем, хоча за більшістю інших показників політичної культури ці регіони істотно не відрізняються.

Зокрема, впродовж останнього десятиріччя відбувалося по­ступове нівелювання відмінностей національної самоідентифікації меш­канців різних регіонів України із зростанням рівня національної просторо­во-територіальної самоідентифікації та відповідне зниження локальної. Наближення громадян України у своїх уподобаннях до центристської платформи вможливлює зменшення впливу ідеологічних розбіжностей між прихильниками двох крайніх політичних течій: лівих і правих. Переважан­ня центристської політичної платформи поміж інших політичних течій в усіх регіонах дає підстави стверджувати: політична ідентичність за показни­ком близькості до певних політичних течій не є дезінтеграційним чинником політичної культури сучасного українського суспільства.

 Варто також за­значити, що чимала кількість тих, хто політично не визначився або дистанціювався від будь-яких політичних течій, істотно зменшує вплив цього показника на формування політичної ідентичності регіональних спільнот. Регіональні варіативності розвитку політичної культури населення Ук­раїни не є усталеними в часовому континуумі, оскільки відчутно реагують на достатньо потужний вплив ситуативних чинників: інтересів регіональ­них еліт, конфігурації медійного простору й потенціалу інформаційних ре­сурсів, поточних політичних процесів. Відтак, той самий регіон може демонструвати різну динаміку окремих показників політичної культури залежно від конкретного проміжку часу. Тому відмінності між регіонами можуть полягати не тільки в міжрегіональ­них особливостях станом на певний проміжок часу ("статичні відмінності"), а й у різних темпах внутрішньорегіональної динаміки як реакції регіональ­ної спільноти на зміни в соціально-політичному житті за останнє деся­тиріччя ("динамічні відмінності"). [5; 117].

 Зафіксований відверто низький рівень довіри регіональних спільнот не тільки до основних загальнодержавних інститутів влади, а й до місцевих, відсутня масова підтримка політичних лідерів і течій сепаратистського штибу дає підстави говорити про відсут­ність "достатніх інституціональних передумов, які б "сфрагментували" дер­жавно-територіальну спільноту". Що ж до регіональної еліти, то вона також не зацікавлена загострювати відносини з центральною владою з огляду на свою недостатню спромож­ність конкурувати із потужними фінансово-промисловими групами Росії та побоювання втратити власний бізнес. У випадку Донбасу практично всі скільки-небудь фінансово привабливі приватизовані підприємства нале­жать саме місцевій еліті. Отже, територіальна цілісність і суверенітет Украї­ни є однією з головних передумов збереження капіталів для національної економічної еліти, незалежно від регіону проживання. Протилежна реакція, підвищена резистентність еліти Донбасу щодо центральної влади може бути спровокована намаганням Києва реприватизувати місцеві великі підприємства і таким чином "дотиснути" регіональні олігархічні групи. Такий сценарій розвитку є вельми небезпечним з огляду на існування феномена психологічної травми значної частини виборців Донбасу, які вважають, що програли президентські вибори та прагнуть реваншу на парламентських виборах 2006 року. Відмінності історичної ідентичності регіональних спільнот не познача­ються на "індексі громадянськості", що є агрегованим показником рівня політичної залученості, активності та політичної ефективності. [6; 15 - 46].

Помітне зростання участі в законних мітингах, демонстраціях, згідно з опитуванням 2005 року, є наслідком передусім масових соціальних збурень під час остан­ніх президентських виборів. Чи має це зростання лише ситуативний харак­тер, або ж в українському суспільстві справді намітилася тенденція зростан­ня соціальної активності та самоорганізації, можна буде сказати вже після парламентських виборів у березні 2006 року. Таким чином, з позицій обраного для аналізу функціонального підходу політичну культуру всіх регіонів України можна визначити як таку, що тяжіє до інтеграційно-пасивного типу з певними непринциповими відхи­леннями. Зазначена типологізація не бере до уваги період "помаранчевої ре­волюції", яка слугує радше зразком форс-мажорних соціально-політичних обставин.

Що ж до стереотипів розвитку політичної культури регіональних спіль­нот, то тут насамперед викликає стурбованість помітне зростання авторита­ризму в усіх регіонах України, але найпомітніше — в Західному регіоні, після завершення подій "помаранчевої революції". Отже, перед політичною елітою країни стоїть проблема легітимації чинних законів, без розв'язання якої неможливо побудувати інноваційно-демократичний тип масової по­літичної культури та рухатися в напрямі усталеної демократичної системи західного типу.



Информация о работе «Психологічні чинники прояву політичної культури студентської молоді»
Раздел: Психология
Количество знаков с пробелами: 150446
Количество таблиц: 11
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
89045
0
2

... . Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність. 1.4 Молодь як суб’єкт культурологічного аналізу в контексті процесів демократизації суспільства Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе ...

Скачать
50058
3
0

... полягає в акценті на себе та акценті на інших. ВИСНОВКИ 1. У роботі проведено теоретичний аналіз і емпіричне дослідження присвячене особливостям цінностей студентської молоді з різним електоральним вибором. Цінності в роботі розглядаються як стандарти і переконання, які керують життєвим вибором індивіда. Електоральний вибір визначається як продукт відображення й переробки людиною процесів й ...

Скачать
61510
0
0

... і; нечітко визначена щодо культурних запитів, ціннісних та культурних орієнтирів. ВИСНОВОК Таким чином, соціологія молоді безумовно являється однією зважливих складових соціологічного знання. Наскільки важливою і потрібною є соціологія молоді для української держави, що не так давно здобула незалежність і стала на шлях демократичних перетворень, можна простежити проаналізувавши завдання і ...

Скачать
87993
0
0

... іально-правової держави багато в чому залежить від паралельного розвитку громадянського суспільства. І тут треба визнати факт недосконалості, «недооформлення» політичної системи і нерозвиненості інститутів громадянського суспільства в Україні; низького рівня політичної і громадської участі населення в суспільних справах. Недостатньо динамічний розвиток держави і громадянського суспільства взаємно ...

0 комментариев


Наверх