ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

153026
знаков
9
таблиц
2
изображения

1.1 ПСИХОЛОГО-ЛІНГВІСТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Коли йдеться про гармонійне виховання особистості, насамперед мають на у вазі музичну освіту людини, вміння розумітися на мистецтві, знання іноземних мов, фізичний розвиток тощо. Та чи часто доводиться чути, що важко назвати людину досконалою без уміння вправно володіти рідною мовою? Але ж мова – це те що, виявляє саму сутність людини, і тому мовне виховання має бути першоелементом у цілісній системі розвитку особистості. ”Людина може володіти кількома мовами. Залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою” [1;12] - зазначав Б. Антоненко-Давидович, сам щиро закоханий в українське слово та глибоко переконаний в тому, що однією й тією ж мовою... можна і полову віяти, й святий вогонь викрешувати, усе залежить від того, як хто вміє володіти цим чарівним інструментом, що ним є мова. Людина повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

Виховувати мовленнєву культуру потрібно розпочинати з раннього дитинства, і чи не провідна роль у цьому належить найближчому оточенню дитини – сім’ї та вчителю початкової школи. Це середовище, в якому юній особистості передається виховний соціальний досвід народу, багатство духовної культури, національна ментальність.

Відомо, що до п’яти років дитина оволодіває 60% загального лексичного запасу, який забезпечує можливість спілкування, щоб потім розвиватись і вдосконалюватись під активним впливом соціальних факторів.

Вже у початковій школі мовленнєвий розвиток повинен спиратися на вивчення теорії, оскільки саме теорія дає систему базових лінгвістичних знань, без яких неможливе вільне і грамотне володіння як мовою, так і мовленням. Розвиток мовлення учнів не треба відокремлювати від вивчення теоретичних відомостей про мову. Він нерозривно пов’язаний з вивченням системи мови.

Знання теорії мови – ще не обов’язкова умова гарного мовлення, але знання системи мови, закономірностей функціонування її одиниць розвиває мовлення учнів, вдосконалює його. З іншого боку, усвідомлення ролі мовних засобів для розвитку мовлення є стимулом до освоєння теоретичних відомостей, мотивує вивчення мовної системи.

Щоб сформувати мовну особистість необхідно враховувати дані психології. Сучасному вчителю без подібних знань неможливо обійтися на уроках. Практика ж показує, що досить часто вчителі нехтують саме цим компонентом. Але ж спілкування – не проста передача інформації однієї особи іншій. Спілкування – це необхідна умова розвитку людини в суспільстві.

Сучасна шкільна методика навчання учнів мовлення виходить з теорії мовленнєвої діяльності, концептуальні положення якої розроблені видатними вченими Л.С.Виготським, О.М.Лєонтьєвим, О.Р.Лурією, М.І.Жинкіним та ін. Ці ідеї практично були реалізовані в працях Т.А.Ладиженської, М.Р.Львова, В.І. Капинос, Н.А.Іпполітової.

Л.С.Виготський висунув такі ідеї: мовленнєва діяльність - це знакова діяльність; мовний розвиток – процес, пов’язаний із психічним розвитком, розвитком практичної діяльності, соціальних форм поводження; розвиток знакового позначення в мовленнєвій діяльності є розвитком узагальнення за допомогою мовного знаках[19; 26].

Послідовник Л.С.Виготського О.М.Лєонтьєв, розглядаючи структуру спілкування як діяльність, виділяє такі його риси: інтернаціональність (наявність специфічної мети, специфічного мотиву); результативність, тобто ступінь збігу досягнутого результату з накресленою метою, обов’язковий соціальний контроль за процесом спілкування і його результатами [55; 95].

На основі теорії діяльності О.М.Лєонтьєва розвивається теорія поетапного формування розумових дій П.Я.Гальперина. Вона дозволяє зробити висновок про те , що навчання мови має розглядатися як навчання різних видів мовленнєвої діяльності.

У формуванні комунікативно – мовленнєвих умінь учнів можна виділити кілька етапів:

- попереднє ознайомлення з метою дії, створення необхідної мотивації;

- складання схеми передбачуваних дій;

- виконання дій у матеріальному чи матеріалізованому вигляді;

- формування дії як зовнішньо-мовленнєвої ;

- виконання дій подумки.[20; 236-277].

Ученими ( Л.С. Виготський, О.М. Леонтьєв, С.Л.Рубінштейн, І.А.Зимня) розроблені основні положення особистісно-діяльнісного підходу до навчання. „Згідно з особистісно-діяльнісним підходом у центрі навчання перебуває сам школяр, його мотиви, цілі, його неповторна психологічна індивідуальність, тобто учень як особистість. Вчитель в контексті такого підходу визначає навчальну мету уроку й організовує, спрямовує і корегує весь навчальний процес, виходячи з інтересів учня, рівня його знань і умінь”[33; 63].

Розглядаючи спілкування як організацію і керування навчальною діяльністю учнів, прихильники особистісно-діяльнісного підходу орієнтують процес навчання на вирішення школярами дослідницьких, комунікативних, пізнавальних завдань, а це вимагає визначення таких видів мовних робіт, що спрямовані на розвиток творчих здібностей учнів.

Щоб створити методику, яка б сприяла розвитку культури мовлення учнів, необхідно спиратися на моделі формування мовлення (О.Р.Лурія, О.М.Леонтьєв, І.А.Зимня), що мають деякі загальні риси: допускають наявність проміжної фази розгортання створеної раніше програми висловлення; розглядають ступені, відбивають механізми породження висловлення.

Мовлення може бути успішним, якщо воно спрямоване на досягнення визначених цілей. Основна умова породження мовлення – мотив, ”потреба виразити в мовному висловленні який-небудь зміст”[56;117].

Таким чином , розвиток мовлення, формування комунікативної компетенції необхідні для вміння контролювати правильність і доцільність своїх висловлювань, а також для вільного володіння мовою. А це в свою чергу, допомагає особистісному розвитку учня.

Психологічну основу комунікативно-мовленнєвих умінь складає теорія діяльності, тобто мовлення організоване з точки зору психології подібно до інших видів діяльності.

Мовленнєва діяльність характеризується мотивованістю, цілеспрямованістю, ситуативністю і складається з чотирьох фаз: орієнтування в ситуації спілкування, планування, реалізації задуму за допомогою експресивних засобів мови, контролю.

Ефективність мовленнєвого розвитку дітей значною мірою залежить від урахування даних сучасної психології і психолінгвістики, які повинен знати сьогодні вчитель.

Отже, формування вчителем культури мовлення учнів неможливе без певних знань з психології і вміння їх застосовувати на практиці. Бо формування культури мовлення нерозривно пов’язане з формуванням в учнів уміння мислити.

Мовленнєва майстерність талановитого мовця може почати виявлятися уже на рівні граматичної правильності, тобто на першому етапі опанування мови. Засвоюючи норми учень вчиться правильності мовлення, опановує елементи його стилістичної виразності, бо неграмотне мовлення не може бути стилістично виразним. Високий рівень культури мовлення досягається учнями при засвоєнні основних норм (орфоепічних, лексичних, граматичних ) літературної мови.

Орфоепія – наука про правильну вимову – мала б посідати чільне місце в шкільній освіті. Навчання правильної вимови необхідне такою ж мірою, як і навчання орфографії і пунктуації, тобто писемної мови. Зауважимо, що – говорить людина більше, ніж пише. Уміння говорити правильно, „красиво” – це не тільки естетичний фактор у вербальному спілкуванні. Відхилення від орфоепічних норм перешкоджає чіткому взаєморозумінню, переключає увагу слухачів зі змісту на фонетичні особливості , тоді як звичайно фонетичний бік мовлення перебуває у сфері підсвідомості носіїв мови.

Розгляд питання про формування в учнів орфоепічних навичок викликає необхідність розкриття самого поняття „орфоепічна навичка”, її психологічної породи.

Сам термін „орфоепічна навичка”, введений Р.І.Аванесовим ще в 50-х рр. ХХ ст., частіше вживається в методичній літературі. У працях із психології на місці терміна „орфоепічна навичка” переважно вживається „вимовна навичка” без належної її диференціації. Відсутність чіткого розрізнення понять ”вимовна навичка” і „орфоепічна навичка” ґрунтується на спільній артикуляційно-слуховій основі цих двох видів навичок. Однак між вимовними та орфоепічними навичками не завжди існує повна відповідність.

Відхилення від орфоепічних норм, які існують у певному мовному середовищі, відповідно впливають і на формування вимовних навичок. А тому ступінь взаємної відповідності між вимовними та орфоепічними навичками в кожному конкретному випадку залежить від характеру мовного оточення, носія мови.

Розглядаючи орфоепічні навички в системі інших мовленнєвих навичок, психологи вказують на їхній неоднорідний характер. Орфоепічна навичка, на думку П.О.Шеварьова, за своєю природою формування є розумовою навичкою. Цим вона також наближається до орфографічної навички.

Формування вимовних навичок у дитини здійснюється в процесі наслідування і проходить кілька етапів. У ранньому віці в результаті послідовного засвоєння комплексів рухів таких органів мовного апарату, як голосові зв’язки, язик, нижня щелепа, губи та піднебіння, у дітей розпочинає формуватися звуковимова. Усі ці компоненти рухів координуються зі слуховими враженнями та уявленнями. Поступово між окремими слуховими уявленнями про звуки мовлення і відповідними артикуляційними рухами встановлюються тісні взаємозв’язки.

При цьому слід пам’ятати, що формуючись у процесі наслідування, вимовні навички дітей раннього віку ґрунтуються на неусвідомленій основі. Вони підпорядковані процесу безпосереднього пізнання речей і явищ навколишнього світу. Своєрідність засвоєння мовних явищ неграмотними дітьми, - відзначає С.Ф.Жуйков, - полягає в тому, що „Предметом усвідомлення виявляються позначувані мовними одиницями (реченнями, словами) предмети, явища дійсності; формальний же бік мовних одиниць (звуко-буквений склад, структура, інтонація і ін.) усвідомлюється не чітко (не виділяється як особливий предмет усвідомлення)”[33;154].

На це ж вказує і О.М. Гвоздєв, який твердить, що раннє розуміння дитиною слів базується не на фонемному звучанні, а на загальному сприйнятті ритміко-мелодійної структури слова чи фрази. На наступних стадіях оволодіння мовленням в процесі наслідування дитина засвоює вимовні особливості і фонетичну систему літературної мови (чи діалекту) тих носіїв мовлення, з якими вона повсякденно спілкується.

Позитивні фактори навколишнього мовного середовища, зокрема, такі суспільні форми мовного впливу, як телебачення, радіо, кіно у дошкільному та молодшому шкільному віці відіграють хоча й важливу, але все ж не першорядну роль. Слухаючи передачі по радіо та дивлячись по телебаченню, переглядаючи телефільми, дитина передусім фіксує свою увагу на змісті почутого й побаченого, не затримуючи її на звуковій (формальній) стороні мовлення. Тому тільки відповідна орієнтація з боку дорослих – батьків, учителів – на правильне чи неправильне звучання певного слова чи звука може загострити її мовно-слухову увагу.

Прийшовши до школи, дитина повністю володіє сформованими вимовними навичками, які виявляються у вимовлянні окремих звуків (голосних та приголосних), їхніх сполучень, окремих граматичних форм, у способах наголошування слів. Сформовані у процесі неусвідомленого наслідування, вимовні навички дошкільників не завжди відображають орфоепічні норми даної мови. Крім того, як свідчать дані дослідників дитячого мовлення, у значної кількості дітей виявляються недоліки вимови навіть у віці 6-7 років.

Тому з початком шкільного навчання виникає необхідність приводити вимовні навички окремих дітей у відповідність з орфоепічними нормами. У зв’язку з цим важливо брати до уваги твердження І.П. Павлова, який писав, що створені раніше зв’язки між окремими аналізаторами не руйнуються, не знищуються, а тільки гальмуючись, поступово пригасають. Замість них налагоджуються нові тимчасові зв’язки. Дане твердження свідчить про тривалість такої перебудови.

Складність перебудови тимчасових нервових зв’язків у мовній діяльності, що полягає в боротьбі раніше створених слухових уявлень від власного мовлення і слухових відчуттів, залежить від мовлення середовища, що О.М.Гвоздєв помітив навіть у дошкільному віці. Цілком зрозуміло, що подібна боротьба між слуховими враженнями та власними мовноруховими відчуттями відбувається також в учнів, які вперше в житті знайомляться з певною орфоепічною нормою в школі та починають її засвоювати. Через те, що такий процес завжди пов’язаний з необхідністю переучування, тобто перебудовою раніше налагоджених тимчасових зв’язків, можна робити висновок про те, яку важливу роль для учнів відіграє стійке мовне середовище. Саме завдяки йому зміцнюються нові зв’язки. Перед учителем стоїть завдання – створити максимальну кількість мовних ситуацій і, насамперед спеціально дібрати вправи для закріплення цих зв’язків і подолання явищ інтерференції (змішування умінь і навичок сформованих, наприклад, літературною мовою і діалектом). Ці явища, за даними психологічних досліджень, активно виявляються на етапі формування нових навичок.

У системі вивчення мови значення орфоепічних навичок для усного мовлення можна прирівняти до значення орфографічних навичок для писемного мовлення. І ті і інші служать засобом здійснення комунікативних функцій в двох його формах – усній і писемній. Та відсутність системного підходу до роботи над вимовою, справедливо вважає О.О.Леонтьєв, є причиною того, що орфоепічні дії досить рідко виступають метою особливої навчальної діяльності, знання і навички учнів з орфоепії ще не стали предметом актуального усвідомлення і свідомого контролю [55; 165].

Оволодіння правильним усним мовленням – процес, який складається з активних дій дитини: фізичних рухів мовних органів та інтелектуально-емоційних зусиль. Із багатьох дій, які учень виконує на уроці в процесі мовного спілкування з учителем та товаришами по навчанню, виділяються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо:

1) активна вимова і слухання мовних одиниць (робота органів мовлення, напруження слухових органів );

2) розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю; постійне зіставлення власної вимови із зразком орфоепічно правильного мовлення;

3) запам’ятовування (робота пам’яті).

Наведені компоненти процесу формування в учнів орфоепічних навичок свідчать, що, крім механічних дій, які ґрунтуються на наслідуванні, для цього процесу обов’язковими є і розумові операції.

Метою орфоепічної роботи на уроках української мови в початкових класах є свідоме засвоєння учнями основних орфоепічних норм та практичне володіння ними в мовній практиці. Орфоепічні норми об’єднують правила вимови звуків, (голосних та приголосних), окремих звукосполучень та граматичних форм. У програмному матеріалі початкового курсу рідної мови закладено багато можливостей для засвоєння учнями орфоепічних норм. Найбільше таких можливостей виявляється у вивченні фонетики, орфографії та морфології, зокрема у розділах програми „Звуки і букви”, „Будова слова”.

Відхилення від орфоепічно правильної вимови, що трапляються в мовленні молодших школярів, найчастіше пояснюються такими причинами: 1) діалектним оточенням; 2) впливом спорідненої мови ([д ó ч к а], [й á б л о к о]); 3)орфографічним (побуквенним) читанням слів ([д з в’ і н ó к], [с е л ó], [д и′ в и т’ с’ а], замість [дз в’ і н ó к], [с е л ó], [д ú в и ц’: а]); 4) анатомо-фізіологічними вадами мовного апарату.

Отже, користуючись відповідними методичними прийомами, добираючи для цього систему різноманітних тренувальних вправ, вчитель має працювати не тільки над ознайомленням учнів з основними правилами літературної вимови, а й над подоланням окремих вимовних вад, які вже склалися в мовленні дітей у дошкільному віці.

Українська мова відзначається великим лексичним багатством. Боротьба за мовну культуру – це боротьба проти лексичних помилок у мовленні. Вони бувають тоді, коли мовець не розуміє значення слова, не вміє дібрати потрібне слово для того, щоб точно і виразно висловити думку. Звідси різні групи лексичних хиб у мовленні.

Для формування культури українського мовлення школярів важливе значення має лексичне багатство мови.

Збагачення словника учня – одне з головних завдань навчання мови, умова успішного розвитку мовлення і засвоєння знань та умінь з мови. На уроках української мови, читання й інших предметів реалізується складна система збагачення й активізації нових слів – як спеціальних так і загальновживаних. Ця система, зазвичай, називається словниковою роботою і розглядається як складова частина системи розвитку мовлення учнів. Цілеспрямованими матеріалами та завданнями з лексики насичені майже всі вправи з української мови: на синоніми, антоніми, омоніми, на вживання слів в окремих комунікативних ситуаціях . Лексична робота проводиться переважно практично[67; 56].

Серед лексичних помилок і недоліків найпоширеніші ті, що стосуються:

1) тавтологічно невиправданого повторення тих самих або однокореневих слів, яке є виявом слабкої вимогливості до вибору слова, мовленнєвої неуважності: „зробити роботу”, „ потрібно краще працювати, щоб покращити наше життя” (зам. потрібно краще працювати , щоб поліпшити наше життя), „осінній день осені” ( зам. осінній день ) , „святкове свято” (зам. свято);

2) багатослів’я, вживання зайвих слів (плеоназм): „кожна хвилина часу”, „вперше знайомитися”, „у лютому місяці”, „довга тривала подорож”, „вільна вакансія”. Особливо багатим на зайві слова мовлення буває у повсякденному спілкуванні учнів: „хто мені скаже?”, „які частини мови у нас є змінними?”, „про що це нам свідчить?”. Безумовно не слід часто вживати ,притім без потреби, слова „ ну”, „значить” , „також” , „так сказати”, „га” , „ага” , „як це”, що не мають ніякого смислового навантаження;

3) вживання слів у невластивому для контексту значенні: „відбиття (зам. зображення) життя”, „грати значення” (зам. роль);

4) порушення лексичної сполучуваності слів: „день відчинених (зам. відкритих) дверей”, „мова йдеться” (зам. мова йде або просто - йдеться);

5) вживання лексичних, діалектизмів. Їх – залежно від особливостей місцевої говірки – може бути більше або менше, і за своїм характером вони, звичайно, різні. Діалектизми переважають насамперед у побутовій лексиці – назвах страв, одягу, взуття тощо. Наприклад: мешти (туфлі), гладунець (глечик), нафти (гас).

Як свідчать спостереження, значна частина лексичних помилок учнів зумовлюється невиправданим повторенням тих самих або однокореневих слів (тавтологія), а також зайвих слів (плеоназм);

6) сплутування слів, різних за значенням але близьких за звучанням, - паронімів: „ювіляр” і „ювелір”, „кампанія” і „компанія”;

7) невміння дібрати потрібний синонім: через обмеженість словникового запасу учень не може вибрати із синонімічного ряду слово, яке найточніше передасть думку;

8)кальки з російської мови стійких словосполучень: „приймав участь”, „слідуюче запитання”.

В мовленні дітей, які щойно прийшли в школу є значна кількість недоліків, тому треба частіше повертатися до тих чи інших помилок, які діти допускають в усному мовленні, з тим, щоб запобігати їм.

Отже, вчитель вже з першого класу повинен особливу увагу звертати на збагачення лексичного запасу мовлення школярів.

Граматика у школі має самостійне та прикладне значення. Перше полягає в тому, що учні оволодівають системою знань про рідну мову, її будову та закономірності; граматика забезпечує розумовий розвиток учнів, оскільки побудована на узагальнених абстракціях. Прикладне значення граматики полягає у тому, що на її основі засвоюються орфографія, пунктуація та культура мовлення, формуються поняття норми мови.

Оволодіваючи мовою, учні засвоюють граматичні значення, - різноманітні відношення між предметами та явищами, позначеними словами. Кожна мова має свої , притаманні лише їй граматичні значення словотворення морфем та граматичні значення в синтаксисі.

До морфологічних граматичних значень належать рід, число, відмінок, здрібнілість, одиничність (у іменників); ступені порівняння (у прикметників); час, вид, стан (у дієсловах); синтаксичні значення - предикативність, узгодження, керування, головні й другорядні члени речення. Оволодіти граматичною будовою української мови – це значить навчитись утворювати від однієї основи форми однини і множини теперішнього, майбутнього, минулого часу, відмінювати слова за відмінками та особами, вживати слова з суфіксами та без них , правильно вживати рід іменників, самостійно утворювати граматичні форми за аналогією, оволодіти складносурядними і складнопідрядними реченнями відповідно до граматичних законів та правил української мови.

Щодо граматичних помилок, то серед них, залежно від порушення конкретної граматичної норми можна виділити словотворчі, морфологічні і синтаксичні.

Словотворчих помилок порівняно мало, і являють вони собою неприйнятні в літературній мові утворення, наприклад: „Галін” (від Галя), „дочкин” (від дочка), „з року в рік” (рік у рік), „яккраще” (якнайкраще).

Більш поширеними є помилки в морфологічних формах слів: „баче”, „хотять”, „самий прекрасний”. Стійкими все ще залишаються помилки у вживанні словосполучень числівників з іменниками на позначення часу: „в шість годин”, (о шостій годині), „без чверті десять” (за чверть десята), „п’ять хвилин десятої” (п’ять хвилин на десяту).

Із синтаксичних помилок слід насамперед вказати на неправильну побудову дієслівних словосполучень, до чого спричиняє хибна аналогія з відповідними конструкціями російської мови. Каменем спотикання тут здебільшого є словосполучення з прийменником по: „по закінченні (після закінчення) школи”, „по цій причині” (з цієї причини), „скучати по матері” (за матір’ю). Іноді можна почути і таке: „розкажи за брата” (про брата), „при житті (за життя) письменника”, „іти до школи” (в школу), „іду на річку” (до річки), „іди за водою” (по воду). Спостерігається тенденція будь-що наслідувати вимову, що її дотримуються органи масової інформації, вживаючи, всупереч правописові, в родовому відмінку іменників другої відміни, що означають назви деяких машин, а також населених пунктів, замість усталеного -а закінчення -у: „зупинка поїзду”, „біля комбайну”, „до Парижу”. Те саме можна сказати і про вживання закінчення -й замість -і в іменниках третьої відміни на -ість: „меншости”, „незалежности”, „повісти”, „области”.

Вадою синтаксису українського мовлення є і надмірне вживання однотипних речень, що стоять поряд, зокрема підрядних, та ще й із тими самими сполучними словами: що, щоб, який, чий, коли та ін., або дієприкметниковими чи дієприслівниковими зворотами, порівняннями. Цього недоліку мовлення потрібно уникати під час спілкування.

З перших уроків вчитель повинен вчити молодших школярів граматично правильного мовлення. Поступово переходячи від простих до складних граматичних конструкцій, можна навчити дітей літературного мовлення.

Отже, культура мовлення формується багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, правильною вимовою.

Під культурою мовлення необхідно розуміти сукупність таких якостей, які здійснюють вплив на адресата з врахуванням конкретної ситуації й у відповідності до поставленого завдання. До них належать :

-           точність і правильність мовлення;

-           логічність;

-           чіткість (ясність) і зрозумілість;

-           чистота мовлення;

-           виразність;

-           багатство і різноманітність мовлення.

Точність - одна з найважливіших ознак культури мови. Вона утримує нас від зайвого говоріння. Ця ознака складається з двох компонентів: а) адекватне, об'єктивне мовне відображення дійсності; б) вживання слів і висловлювань, узвичаєних для мовців, що володіють нормами літературної мови.

Точності можна досягти, виконуючи дві вимоги.

1. Оформляти й виражати думку треба відповідно до предметів і явищ дійсності, відповідно до понять про них. Слід пам’ятати, що в народі здавна точність пов'язувалася з умінням чітко мислити, знанням об'єкта мовлення, умінням зіставляти слово з особою, предметом, дією, явищем. Слово має виражати найістотніше в них.

2. Обов’язковою умовою досягнення точності мови є увага до стилю і жанру текстів, умов, середовища і колориту спілкування, культурно-освітнього рівня мовців, бо в кожному типові мовного спілкування рівень точності „свій”, і мовець повинен -ділового, де „все правда”. Може здатися, що серед наведених нижче висловів тільки останній є точним, а всі інші — евфемізми, тобто замінники з наближеним до нього значенням: Чи Ви не помилились? (Може, це зовсім не так?) Чи сказане Вами справді є таким? (Чи є правдою те, що Ви сказали?) Може, це не зовсім так? (Може, це Ваша фантазія). Може, Ви помилились? (Ви, мабуть, помилились). Мені здається, Ви кажете неправду. (Це Ваша вигадка). Це все неправда. (Це все обман). Насправді, всі можуть бути точними у певному контексті і відповідати мовній ситуації.

Точність мови - це відповідність змісту мови предметно-речовій дійсності, реальним особам, системі понять. Точність залежить від вибору словами вислову, а також від уміння мовця зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище, слово і поняття про них. При цьому треба враховувати, з яким нині значенням вживається певне слово, а не вживати його з будь-яким з інших значень, які також йому були властиві чи й нині рідко вживаються.Поняття „точність” практичної (щоденної) мови не збігається з поняттями точності у науковій, офіційно-діловій і художній мові.

У науковому і офіційно-діловому стилях точність досягається через систему термінів, а в художньому - через систему образних засобів мови.

Точність охоплює граматичну правильність, без чого важко її досягти. Але граматична правильність не є гарантією точності. В одному з підручників для початкової школи є таке граматично правильне речення: „Великий сніг йде вночі”. Але в учнів може скластися неточне враження, що великий сніг можливий тільки вночі, бо на це зорієнтовує порядок, слів. Адже комунікативно вагомі слова ставляться на початку або в кінці речення.

У реченні „Метелики падають з неба”, поданому окремо, також є неточність („метелики падають”), бо метелики літають і не з неба. Автор підручника мала на увазі сніжинки і їх схожість із метеликами, але не врахувала, що у молодших школярів ще немає достатнього досвіду образного бачення та узагальнення. Для них треба спочатку точно назвати речі своїми іменами, потім показати, чим вони схожі, виділити риси подібності і скласти речення з порівнянням: Сніжинки падають з неба. Вони, як метелики, літають у повітрі.

Логічність мовлення є його основною якістю, необхідною для успішного здійснення пізнавальної та комунікативної функції мови. Розрізняють логічність предметну і понятійну. Предметна логічність мовлення полягає в тому, що смислові зв'язки та відношення між мовними одиницями, які встановлюються в процесі мовлення, відповідають смисловим зв’язкам і відношенням у реальному світі. Понятійна логічність - це відображення структури логічної думки і її розвитку в семантичних зв’язках, структурах і поєднаннях мовних елементів, які використовуються у даному мовленні. Оскільки за предметами та ознаками, явищами і процесами в нашій свідомості формуються уявлення та поняття (і, навпаки, за уявленнями і поняттями ми відтворюємо образи предметів та явищ за аналогією до відомих), у мовленні обидва види логічності взаємопов'язані, двоєдині. Але в конкретних формах і типах мовлення за обов’язкової наявності обох яскравіше видно то один, то інший вид логічності. Наприклад, в описах конкретних речей очевидною є предметна логічність, а в наукових статтях виразною буде логічність понятійна. В окремих формах мовлення, зокрема, в певних художніх текстах - казках, фантастиці, феєріях - предметна логічність трансформується в образну. Понятійна логічність зберігається й тут, як вісь тексту, по якій розвивається і розгортається в мовних елементах думка.

Першою умовою логічності мовлення є логічність мислення, логічність міркувань як етапів розгортання думки. Вміння дисциплінувати своє мислення, міркувати послідовно, спиратись на попередні етапи думання, розвивати наступні, шукати джерела і причини явищ, висувати положення (тези), давати пояснення та обґрунтування фактам, вмотивовувати висновки - все це необхідні умови логічності мовлення, а, значить, і високої культури його. Адже без культури думання не може бути культури мовлення.

Другою умовою логічності мовлення є знання мовцями мовних засобів, за допомогою яких можна точно передати предмет думання і саму думку про нього, забезпечити смислову зв'язність мовлення, уникаючи, таким чином, суперечливості у викладі матеріалу. Тобто кожен мовець має володіти не лише логікою мислення, а й логікою викладу думки. Остання залежить не тільки від логіки мислення (хоча в основному від цього), а й від ситуації спілкування, від рольових характеристик співбесідників, від призначення і мети спілкування. Всі чинники спілкування відкладаються у зовнішньому вираженні логіки викладу - у мовленнєвому текстовому матеріалі і можуть бути піддані лінгвістичному, і, зокрема, семантико-стилістичному аналізу. В результаті цього аналізу і виявляється те, наскільки адекватний виклад думки її змісту і самій структурі думки, наскільки точно у мовному матеріалі відображено розвиток думки, чи є у викладі алогізми та інші неточності; якщо є, то чим вони зумовлені. Логічність як комунікативна якість властива всім типам мовлення, бо ґрунтується на зв’язку мови та мислення. Але вона може своєрідно виявлятися у різних функціональних стилях і жанрових різновидах мови. Найбільш послідовно витримується логічність у науковому стилі мови. Тут вона становить основну і специфічну для даного стилю якість і називається відкритою (однозначною, без підтексту). Принцип „відкритої логічності” є основним для організації наукового тексту і виявляється він у словосполученнях, реченнях, порядку слів, надфразових єдностях, зв'язному тексті (в тричастинній його композиції - вступ, виклад, висновки). Основними засобами вираження логічності є точний добір слова для називання, правильні (логічні, несуперечливі) сполучення слів щодо заданих смислових зв’язків між реаліями та валентністю слів, порядок слів відповідно до смислового членування на „дане” і „нове”. Важливими є лексичні повтори – „підхоплювачі”, співвіднесеність займенників, вживання синонімів та антонімів, використання службових слів (прийменників, сполучників, часток), вставних слів і словосполучень для вираження логічних зв’язків і смислових відношень між частинами. Стилістика вивчає особливості і закономірності використання мовних засобів для досягнення логічності викладу у всіх функціональних стилях і жанрових різновидах. Так, у художньому мовленні при збереженні основних передумов логічності (послідовність, несуперечливість, точність відображення предметів, зв’язків та відношень) додається нова - вираження ідейно-художнього задуму у межах певного літературного жанру. В художньому творі, як правило, є логічність пряма, відкрита, текстова (тема, зміст та сюжет з конкретними героями) і логічність прихована, підтекстна. Часто вона є основою в ідейному спрямуванні твору. Тоді конкретні образи стають мовними, і літературними символами, якими виражається ідея твору. Прикладами з української літератури можуть бути Прометей у поемі Тараса Шевченка „Кавказ” як образ безсмертя тих, хто бореться за народ, образ Кобзаря, образ Каменярів та ін.

Стилістика вивчає і мовні засоби, якими створюються художні алогізми. Поєднання несумісних і неспіввідносних слів використовується як стилістичний прийом (оксюморон) для створення свіжого образу художнього, підкреслення внутрішньої суперечливості тощо („Мертві душі” М-. Гоголя, „Украдене щастя” І. Франка, „Ніж у Сонці” І. Драча; „Говорю я з тобою мовчки... і, говорячи, не мовчи. Нащо правді словесна маска. Ти мовчанням мені кричи”. - В. Симоненко). Алогізмами можна створити й комічний ефект. Наприклад, у гуморесці Остапа Вишні „Як варити і їсти суп із дикої качки” комічний ефект досягається оксюморонами: „Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами... Спішу, щоб на вечірню зорьку спізнитись... А вранці дика качка зривається шукати вашого пострілу...” та ін.

Ясність мови визначається як її зрозумілість і забезпечується точністю та логічністю. Ясним здаватиметься усне мовлення адресату, якщо його мислення встигатиме за мисленням мовця, а ще краще, якщо трохи випереджатиме. Слухач у такій ситуації адекватно „прочитує” те, що чує, про що здогадується, і часто каже: „Я все зрозумів”. Ясності усного мовлення сприяють: чітка дикція, логічне й фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений ритм, спокійний та ввічливий тон.

На письмі ясність досягається послідовністю лінійного викладу матеріалу, що відображає логічне розгортання думки, точним називанням, членуванням тексту на абзаци відповідно до тем, підтем і сегментів думки, повтором домінантних, ключових і наскрізних слів.

Ясність має бути обов’язковою ознакою гарної мови в усіх типах спілкування.

Чистота мови уявляється нам передусім бездоганністю її елементів - без неосвоєних недоречних запозичень з інших мов, невластивих українській мові форм. Нині українська мова зазнає шаленого тиску з боку російської та англійської і засмічується їхніми елементами. Вчені говорять, що до зросійщення української мови додався процес британізації: „брифінг”, „ексклюзив”, „маркетинг”, „менеджер”, „ділер”, „кілер” тощо. Адже „кілер” - це вбивця, і від того, що він убиває на замовлення, вбивство не перестає бути вбивством, а він вбивцею, кримінальним злочинцем, отже, не треба його ховати за незнайомим словом.

Частина цих елементів практично увійде в лексику української мови як синоніми до наших слів. Гірше буде, якщо при цьому витісняться питомо українські слова, бо це загрожуватиме самобутності нашої мови.

Засмічують літературну мову не лише чужі слова, а й свої вульгаризми, лайки, все те, що ображає гідність людини і не відповідає моральним критеріям українського менталітету.

Чистота мови повинна простежуватися на всіх рівнях її структури і використання: на рівні орфоепії - літературно-нормативна вимова; на рівні орфографії — грамотне письмо; на рівні лексики - відсутність чужих слів, вульгаризмів, суржику, немотивованих повторів; на рівні синтаксису -правильна, завершена будова речень, нормативні словоформи.

Чистота мови є запорукою її виразності й естетичності.

Виразність мови складається з двох засад: інформаційної виразності (змістової) і виражальної (чуттєво-мовної) виразності. Тому вважають, що виразність - це швидше ознака структурної специфіки тексту, а не лише слів. Виразність може бути відкритою, інтенсивно показаною (експліцитна, експресивна) і прихованою (імпліцитна, імпресивна).

Виразність є ознакою культури мови всіх стилів. У наукових текстах вона досягається точністю слів і логічністю викладу, профільними терміносистемами. У художній літературі виразність „робиться” художніми засобами і стилістичними фігурами, комбінуванням слів, що мають переносні значення, здатні до зміни. Офіційно-діловий стиль базується на адміністративно-управлінській термінології, сегментуванні тексту, різних рівнях стандартизації. Публіцистичний стиль увиразнюється суспільно-політичною лексикою, інформаційними штампами та експресивними художніми засобами.

Урок належить до навчального підстилю наукового стилю. Його виразність, досягається цінністю наукової інформації, дидактичною послідовністю її викладу, аксіомністю чи доведеністю тез, точністю, емоційністю лексики.

Різноманітність і багатство мови можна вважати однією спільною ознакою, бо різноманітність - це наявність неоднорідних за змістом, значенням, формою, забарвленням одиниць, а багатство означає низку різноманітностей. Під цими поняттями розуміють тематичні групи лексики, багату синонімію (лексичну та граматичну), тропіку (метафори, епітети, порівняння, метонімії, синекдохи тощо), стилістичні фігури (повтори, паралелізми, періоди, градації).

Як і деякі інші, поняття „різноманітність і багатство” мови відносні. Щодо всієї мови має значення „велика різноманітність і велике багатство”, а стосовно певного стилю, підстилю, жанру, конкретного тексту послідовно зменшується, можливо, аж до одного слова, бо текст може потребувати доречності, точності, однозначності, яку здатне дати тільки одне слово.

Одним із критеріїв культури мови є естетичність. Вона спирається на всі попередні ознаки: точність, логічність, чистоту, доречність, лаконічність, виразність, різноманітність, образність, які у взаємодії та пропорційності створюють гармонію усного чи писемного тексту. Одноманітний, нечіткий, невиразний, засмічений суржиком, випадковими словами текст ніколи не справить враження гарної, вишуканої мови і не викличе почуття естетичного задоволення.

Естетика щоденної практичної мови досягається оптимальним добором мовних засобів, потрібних для певної комунікативної настанови, гармонійною цілісністю тексту. Почуття естетичного задоволення викликається ввічливим, дотепним мовленням.

Проте естетичність мови найповніше виявляється у художній літературі, основною функцією якої є естетичний вплив на читача. Тут вона досягається зоровою та слуховою образністю, емоційно-вольовою експресивністю лексики, барвами мовних засобів.

Про багатство і виразність індивідуального мовлення людини бажано судити, зважаючи на те, кому воно належить і в якій сфері реалізоване:

а) мовлення письменника, науковця, управлінця, робітника, селянина, педагога, учня, малюка тощо;

б) побутове мовлення, мова художнього, твору, офіційного листа, наукової статті;

в) чи ситуація є виграшною для мовця, чи може він у ній повністю виявити якість свого мовлення і можливості творчого використання.

Щоб досягти виразності й багатства власного мовлення, треба:

- постійно збагачувати інтелект, удосконалювати мислення, не лінуватися думати;

- вважати одноманітність мовлення неестетичним, а бідність словника - ознакою поганого тону;

- постійно збагачуватися новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення власного та споріднених фахів;

- виробити увагу до чужого бездоганного мовлення, аналізувати, чим воно досконале: багатством словника, інтонацій, особливостями тембру, різноманітністю синтаксичних структур, умінням будувати фрази і текст, індивідуальною образністю, порівняннями, епітетами, метафорами тощо;

- читати, якщо не постійно, то хоча б періодично, українську класичну і сучасну літературу та публіцистику, пресу з тим, щоб мати „на слуху” рівень розвитку сучасної української літературної мови;

- постійно бути уважним до власного мовлення і мовлення найближчих людей, колег, не розслаблюватися, дбати про природність, невимушеність мовлення;

- бути уважним до життя, до різноманіття його форм, барв, явищ, процесів як у природі, так і в суспільстві;

- сприймати мову як свою людинолюбну сутність, як картину світу, як порадника і помічника у суспільному житті;

- своє мовне вдосконалення розуміти як органічний стан і поширювати це розуміння серед колег, близьких людей, особливо серед дітей, школярів, юнацтва.

Мовна культура не постає на пустому місці, це постійна робота, спрямована на вдосконалення свого мовлення, розвиток інтелекту, на виховання і вдосконалення кращих людських чеснот, створення свого фахового образу, досягнення соціального престижу.


РОЗДІЛ ІІ. ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ НА УРОКАХ РІДНОЇ МОВИ

 


Информация о работе «Формування культури мовлення молодших школярів на уроках рідної мови»
Раздел: Педагогика
Количество знаков с пробелами: 153026
Количество таблиц: 9
Количество изображений: 2

Похожие работы

Скачать
101390
2
2

... і нічого не наказало?” і роботу над ними [Додаток 1]. Працюючи над розробкою спеціальної методики формування комунікативних умінь і навичок на уроках рідної мови, ми користувались методичними посібниками, в яких були запропоновані вправи для формування комунікативних умінь і навичок молодших школярів. Серед них, звичайно, були і твори за зачином та кінцівкою і лише за зачином. Ми усистематизували ...

Скачать
118122
8
0

... ї активності у молодшого школяра на уроках української мови в експериментальному дослідженні З метою визначення ефективності різних видів вправ, спрямованих на розвиток пізнавальної активності у молодших школярів на уроках української мови, було проведене контрольне тестування. Яке ставило перед собою вирішення таких завдань: 1) виявити рівень розвитку пізнавальної активності у молодших ...

Скачать
50020
0
0

... навичок. Гра стимулює пізнавальну активність учнів, викликає в них позитивні емоції у процесі навчальної діяльності, сприяє розвитку асоціативного мислення та фантазії. Така організація дітей до роботи з текстом на всіх уроках читання є продуктивною, суттєво допомагає при навчанні молодших школярів читанню. Урок читання , як і будь який урок рідної мови , в першу чергу повинен задавати високий ...

Скачать
144864
4
3

... -практичних конференціях ТНПУ ім. В. Гнатюка в 2008-2009н. роках та у виступах на педагогічних читаннях у м. Львові в 2007-2009рр. Розділ 1. Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання 1.1.     Сутність та розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів Кожна людина користується рідною мовою, щоб передати свої думки і розуміння думок, висловлених іншими. Дитина, ...

0 комментариев


Наверх