2. Вивчення цінової еластичності

Можна виділити наступні методи визначення цінової еластичності.

1. Обробка статистичної інформації про продаж товарів на різних ринках або на одному ринку, але в різні моменти часу по різних цінах. Для застосування даного методу необхідна хороша база даних, приведена до однаковим умовам щодо ринкових сегментів, типів споживачів місць продажу товарів і тому подібне, що впливають на цінову еластичність. Крім того на купівельну спроможність споживачів, їх відношення до зміни ціни впливають багато чинників зовнішнього середовища (рівень інфляції, валютний курс регулярність виплати зарплати, діяльність конкурентів і ін.). Частково подолати вказані труднощі дає можливість коректне використання відповідних методів математичної статистики. Найбільшу практичну цінність має використання цих методів при визначенні короткострокової еластичності попиту.

2. Постановка цінових експериментів. Якщо немає надійної статистики щодо впливу рівня цін на об'єм реалізації, то для визначення ціновій еластичності можливе проведення спеціальних експериментів. Ціни можуть або мінятися протягом певного часу в декількох магазинах або призначатися різні ціни на однакові товари в декількох магазинах в один і той же час. Наприклад, на пробному ринку на невеликий період часу вводиться п'ятипроцентне підвищення ціни на досліджуваний товар. Якщо опиниться, що це підвищення не відбилося на об'ємі продажів, то воно вводиться на всіх ринках.

Істотно важливим при проведенні цінових експериментів є збереження незмінними всіх інших чинників, що впливають на купівельне поведінка споживачів. В умовах нестабільної економіки це зробити надзвичайно складно.

3. Проведення опиту споживачів з метою з'ясування, при яких цінах вони готові купувати певні товари. Одній з складнощів даного підходу є те, що деколи спостерігається істотна відмінність між висловами споживачів і їх реальною поведінкою на ринку. Крім того респонденти зазвичай схильні занижувати об'єми передбачуваних покупок високому рівні цін. Як і для попередніх методів, опити споживачів в основному використовуються для визначення короткострокової еластичності попиту.

4. Побудова економіко-математичних моделей (окрім статистичних).

Моделювання поведінки людини, переклад мовою формульних залежностей багатьох психологічних і соціальних чинників з виробленням конкретних кількісних рекомендацій, що цікавлять практиків, представляє важковирішуване завдання. Такі моделі, швидше, представляють теоретичний інтерес і в практичному маркетингу не використовуються.

Розглянемо деякі методи визначення цінової еластичності.

Як наголошувалося вище, з теоретичної точки зору чутливість продажів по відношенню до ціни визначає крива попиту. Проте побудувати криву попиту досить важко. Достатньо надійний спосіб побудувати таку криву – це перевірити, як реалізується товар по різних цінах на декількох ринках з аналогічними системами просування, розподіли і купівельними сегментами. На таких ринках схожою повинна бути і конкуренція, причому вона не повинна мінятися в період вивчення попиту аж до ухвалення остаточного цінового рішення. На жаль, подібний експеримент під силу далеко не всім маркетологам, оскільки його проведення вимагає значних засобів і, крім того, як указувалося вище, на продажі крім цін впливають і інші чинники, які не піддаються контролю.

Якщо є достатньо широкий розкид цін на аналогічні товари, то будь-який ринок буде сприйнятливий до ціни. Наприклад, за відсутності дефіциту ніхто не почне платити за пляшку прохолодного напою 100 доларів якщо її легко можна купити за 1 долар. При цьому слід пам'ятати, що визначаючи ціну, компанія повинна укластися між її нижчою межею (яким у загальному випадку є її власна структура витрат) і вищою межею, яку складають ціни конкурентів. Саме у цих межах слід розглядати чутливість до ціни покупців.

Нижче наводиться приклад визначення цінової еластичності на основі опиту споживачів

Припустимо, що респондентам задавалося питання: «Чи зміниться об'єм ваших покупок при зміні ціни на товар, що вивчається, на 10%?».

Використовувалися наступні варіанти відповідей: не зміниться; зміниться; важко відповісти.

Для відповідей «зміниться» були два варіанти подальших, уточнюючих відповідей: об'єм покупок зміниться на 5—10%; об'єм покупок зміниться більш ніж на 10%. Припустимо, що 20% респондентів відповіли, що об'єм покупок залишиться тим самим; 75% — зміниться і 5% респондентів важко відповісти. З 75% респондентів 30% з їх числа змінили б об'єм покупок на 5—10%, а що залишилися 45% — на 10% і більш.

Коефіцієнт цінової еластичності попиту (Э) в даному прикладі може бути розрахований таким чином. Для середньої зміни об'єму покупок в 7,5%:

 

Е1= 7,5 : 10 = 0,75.

Для зміни об'єму покупок на 10% і більш беремо 10% (при проведенні реального опиту по виявленню цінової еластичності треба брати більше градацій зміни об'єму покупок, чим дві, як це зроблено в даному прикладі):

 

Е2 = 10 : 10 = 1,0.

 

Для респондентів, які відповіли «не зміниться», Е3 = 0.

Підсумковий коефіцієнт цінової еластичності, зважений на долю кожної групи респондентів, визначається як:

 

Э = Е1х0,3 + Е2х0,45 + Е3х0,2 = 0,75х0,3 + 1х0,45 + 0х0,2 = 0,675.

 

У звичайному випадку зменшення об'єму покупок при збільшенні ціни величина

Э має негативне значення.

Одним з напрямів дослідження цін є визначення, чи є на кривій попиту такі цінові крапки, в яких цільовий ринок буде особливо чутливий до ціни.

Якщо розрахунок кривої попиту є важким завданням, то, принаймні на кривій попиту можна визначити ключові цінові крапки – такі її значення, при яких багато споживачів або купують товар, або від нього відмовляються, внаслідок чого продажі різко зростають або скорочуються.

Реальна крива попиту рідко на практиці має безперервний плавний вигляд; вона може мати різкі злами, в яких крива попиту робить стрибок.

Самий високий прибуток досягається саме в цих крапках на кривій попиту. Це відбувається тому, що вище за цінову крапку рівень продажів різко падає значно скорочуючи прибуток. Нижче за цінову крапку рівень продажів не міняється, але оскільки ціна понижена, то зменшується і прибуток. Виявлення цінових крапок дозволить звузити вибір при визначенні ціни.

Виникнення цінових крапок обумовлюється декількома причинами. поперших, є ціни, перевищення яких відчуватиметься особливо виразно просто тому, що нова цифра здається набагато більшою. Наприклад, 1000 гр. на вигляд значно більше 999 гр.: перше число – чотиризначне, а друге –тризначне. По-друге, існують звичні цінові крапки, тобто такі ціни, які давно знайомі покупцеві і які роками не зазнають змін (на жаль, такі цінові крапки в Росії відсутні). Третьою причиною виникнення цінових крапок є їх близьке розташування до цінам конкурентних товарів. Коли ціна товару перевищує ціну конкурента багато покупців перемикаються на товар конкурента, викликаючи тим самим різкий стрибок на кривій попиту. Ступінь падіння кривої визначається сприйманою відмінністю в іміджі і функціональних характеристиках товарів-конкурентів. Якщо відмінності в характеристиках товарів-конкурентів істотні, те виникнення цінової крапки маловірогідне. Якщо ж товари-конкуренти практично ідентичні, попит на товар визначатиметься тільки тим, яка його ціна – вище або нижче за ціну конкурента.

Великий інтерес представляє побудова кривої попиту і знаходження на їй ключових крапок для нового товару. Так, в роботі [4] приводяться результати опитування покупців у дверей універмагу Kmart відносно покупки нової продуктової лійки. Їм задавалося питання: «Яка максимальна ціна, яку ви заплатили б за даний товар?» Спочатку кожному покупцеві були продемонстровані інші лійки, наявні в продажу в даному універмазі, за ціною в 2,99 і 4,99 долара. Стрибок кривої попиту мав місце в цінових крапках при ціні за лійку в 0,99, 1,49 і 1,99 долара.

Досвід показує, що точність визначення величини цінової еластичності деколи складає ±25%. Такий значний розкид недопустимий при вирішенні практичних завдань ціноутворення. Тому вивчення цінової еластичності попиту зазвичай доповнюється або замінюється вивченням цінової чутливості на основі дослідження системи цінностей споживачів. Як вже було показано в одній із статей даній серії, головна ідея цього підходу полягає в тому, що споживачі порівнюють достоїнства товару і витрати на його придбання і використання. Коли товар забезпечує якнайкраще співвідношення достоїнства/витрати, споживач здійснює покупку. Таким чином чутливість до ціни визначається сприйманою цінністю товару. Встановлення прямої залежності між ціною на товар і попитом на нього, як це робиться в дослідженні еластичності, — це спрощення, що ігнорує важливу причинну змінну — сприйняття покупця, на яке, крім ціни, впливають і багато інших чинників: ціни конкурентів, форми продажу товару, імідж товару і тому подібне Тому вельми важливе завдання — розібратися в сприйнятті, виявити його чинники, а потім знайти кошти дії на них.

Для вирішення подібних завдань можуть використовуватися композиційний і декомпозиційний підходи .

Композиційний підхід полягає у формуванні значень повної корисності на основі вимірювань значущості і корисності певних характеристик товару, отриманих шляхом вивчення думок споживачів, що враховують їх індивідуальні переваги. Далі здійснюється згортання оцінок корисності окремих характеристик товару в підсумкову, інтегральну оцінку.

Дане дослідження може бути здійснене по-різному. Один підхід заснований на оцінці різних властивостей товару і отриманні потім комплексною оцінки.

Припустимо, що на основі композиційного підходу були визначені інтегральні оцінки відношення споживачів до товару певної марки (сприйманій ними цінності окремих марок). Ці оцінки, що представляють суму оцінок по окремих атрибутах з урахуванням ваги останніх, для шести конкуруючих марок мають наступні значення:

 

А(1)= 1,07; А(2)= 1,05; А(3)= 1,09; А(4)= 1,10; А(5)= 0,98; А(6)= 0,70.

Видно, що сприймана цінність товару мазкі 6 нижче середньою, тоді як марки 3 і 4 сприймаються як якнайкращі. За інших рівних умов (наприклад, інтенсивності діяльності по просуванню товару) для того щоб товар мазкі 6 був прийнятий ринком, його ціна повинна бути істотно нижче, ніж у конкурентів. Хай середня ціна рівна 33 000 крб., тоді ціни пропорційні сприйманій цінності, рівні:

 

Ц(1)= 35 146 руб; Ц(2)= 34 700 руб; Ц(3)= 35 991 руб; Ц(4)= 36 418 руб;

Ц(5)= 32 406; Ц(6)= 23 216 крб.

 

Щоб стати конкурентноздатною, марка 6 повинна бути приблизно на 1000 крб. дешевший. Якщо ж ціна мазкі 4 буде встановлена нижче приведеною вище то можна розраховувати на збільшення її ринкової частки.

Подібні оцінки дозволяють вимірювати чутливість до ціни в термінах не об'ємів продажів, а сприйманій цінності товару (його корисності). Такий підхід є менш чітким. Проте він дозволяє порівнювати відносну чутливість до ціни різних груп споживачів.

Аналогічні результати можна отримати і на основі декомпозиційного підходу.

Декомпозиційний підхід, в протилежність композиційному починається з класифікації переваг різних товарів, сукупність властивостей яких вже визначена. З цієї класифікації виводяться лежачі в її основі приватні корисності для кожної характеристики, що дозволяє якнайкращим з можливих способів реконструювати порядок переваг респондентів.

Таким чином, для даного покупця повна корисність товару конкретної марки рівна сумі її приватних корисностей. Приватні корисності, які покупці привласнюють атрибутам, оцінюються безпосереднім чином. Ці приватні корисності відображають суб'єктивну цінність, що асоціюється з кожним атрибутом; фактично вони витікають із сприйманого ступеня присутності атрибуту і його важливості, вплив яких неможливо розділити. Тому високий рівень корисності може бути результатом або високому ступеню важливості і низького рівня сприйманої присутності атрибуту, або низькою ступені важливості, що компенсується високим рівнем сприйманого присутність. Для визначення приватних корисностей використовуються різні методи, такі як сумісний аналіз або аналіз компромісу (аналіз кривих байдужості) [6].

На основі декомпозиційного підходу вимірюється чутливість до ціни марки товару, що вивчається, в порівнянні з впливом на функцію корисності респондента інших атрибутів. Унаслідок достатньої складності даних методів і необхідності спеціальної підготовки респондентів, необхідності використання при їх опиті різних допоміжних засобів (зразків продукції, товарних знаків, логотипів і так далі) деком позиційний підхід використовується головним чином для вивчення обмежених груп споживачів зокрема для учасників фокус-групи.

 

Вибір цінової стратегії підприємства

 

Етапи розроблення цінової стратегії (попередня оцінка цінової стратегії підприємств).

Якщо фірма обрала для себе стратегію «прямолінійного просування за конкурентом», тобто орієнтується на рівні цін, що використовуються фірмою — лідером ринку, то вона приречена на пасивне ціноутворення. Проте компанія лише тоді може бути спокійною за своє майбутнє, якщо вона веде самостійну, тобто активну маркетингову (в тому числі й цінову), політику і ця політика спрямована на забезпечення їй стійкої конкурентоспроможності і високої віддачі капіталу.

Розроблення самостійної цінової стратегії — постійно відтворюваний процес. Не можна створювати таку стратегію одноразово і потім користуватися нею без будь-якого коригування протягом тривалого часу. Стратегія ціноутворення повинна постійно перевірятися на ґрунті фактично досягнутих результатів і у разі необхідності коригуватися. А головне, вона повинна відповідати саме тій загальній маркетинговій стратегії, якої в даний момент дотримується фірма.

Нагадаю, що основними типами маркетингових стратегій є:

проникнення на ринок;

розвиток ринку;

сегментація ринку;

розроблення нового товару чи модифікація вже існуючого для завоювання нових ринків (наприклад, для задоволення особливих запитів покупців в інших країнах).

Цей процес передбачає врахування багатьох чинників, і щоб уявити його краще, скористаємось рис. 7.5. Як ми бачимо, процес розроблення цінової стратегії складається з трьох етапів: 1) збір вихідної інформації; 2) стратегічний аналіз; 3) формування стратегії, а також десятьох елементів (видів діяльності).

Рис. 7.5. Основні елементи та етапи
процесу розроблення цінової стратегії

Розглянемо тепер детальніше зміст кожного з цих етапів та елементів, щоб скласти уявлення про те, що повинен робити спеціаліст з ціноутворення у разі зміни ринкових умов чи під час підготовки до впровадження на ринок нового товару своєї фірми.

Збір вихідної інформації. Як уже зазначалося, роль інформації як інструменту в руках менеджера в процесі управлінні розвитком конкурентної боротьби на ринку товарів є визначальною. Проте ще більшою є роль комплексної інформації для обґрунтування цінової стратегії. Неувага до того чи іншого типу даних звичайно породжує вади розроблення цінової стратегії і веде в підсумку до прямих втрат прибутку чи отриманню його в менших обсягах порівняно з можливим рівнем.

Таблиця 7.6

Вплив неврахування інформації на цінові рішення

Категорії учасників процесу розроблення цінової стратегії Види інформації, що найчастіше ігноруються Небажані наслідки ігнорування інформації
Маркетологи Дані про витрати фірми Прийняття цінових рішень, що забезпечують максимізацію завойованої фірмою частки ринку, але не прибутковості продажу
Фінансові менеджери Дані про реальну цінність товарів фірми для покупців та закономірності поведінки останніх Прийняття цінових рішень, які підривають можливості для розширення збуту й зниження на цій основі питомих постійних витрат

Фінансові
менеджери та маркетологи

Дані про конкурентів та їх можливості Прийняття цінових рішень, результативність яких зводиться до нуля в умовах першої зворотної реакції конкурентів

Оцінка витрат. Оцінюючи витрати, основну увагу слід приділити пошуку відповіді на запитання: які види витрат щодо цінового рішення, яке розглядається, можуть бути попереджені.

Врахування фінансових цілей. Починаючи розроблення цінової стратегії, спеціаліст з ціноутворення разом із фінансистом і вищими менеджерами фірми повинні уточнити, в чому полягають на даний момент основні цілі фірми. Якщо цього не зробити, то цінова стратегія може залишитися незадовільною з погляду власника компанії.

Визначення потенційних покупців. Виявляючи потенційних покупців, треба не тільки визначити, які категорії покупців можна зацікавити товаром фірми, а й зрозуміти, чому він їх зацікавить.

Уточнення маркетингових стратегій фірми. Ціноутворення є досить особливим елементом загальної маркетингової стратегії фірми. Відповідно й розроблення цінової стратегії повинно бути орієнтовано на розв’язання завдань маркетингу загалом.

Визначення потенційних конкурентів. Для розв’язання цього завдання необхідно насамперед визначити теперішніх і майбутніх конкурентів, діяльність яких може суттєво позначитися на прибутковості продажу власних товарів фірми.

Стратегічний аналіз. На даному етапі вся раніше зібрана інформація піддається формалізованим процедурам узагальнення та оцінки з метою отримання відправних точок для створення кінцевого варіанту цінової стратегії.

Фінансовий аналіз. Проведення фінансового аналізу визначається:

інформацією про можливі варіанти ціни;

інформацією про продукт і витрати на його виробництво;

інформацією про можливий вибір того сегмента ринку, в якому фірма може завоювати покупців кращим задоволенням їхніх запитів чи в якому в неї з інших причин існують більші шанси на створення собі стійких конкурентних переваг.

Сегментний аналіз ринку. Метою цього аналізу є уточнення оцінки ринкових умов діяльності фірми на основі переходу від розгляду ринку в цілому до дослідження конкретних його сегментів. При цьому в центрі уваги перебувають проблеми доцільної цінової дискримінації.

Аналіз конкуренції. Мета такого аналізу — оцінка (прогнозування) можливого ставлення конкурентів до змін цін і тих конкретних кроків, які вони можуть зробити у відповідь на дії конкурентів. На цій основі необхідно намагатися визначити, які зворотні дії конкурентів можуть вплинути на рівень прибутковості фірми і взагалі на вигідність цієї стратегії, яку вона збирається проводити на ринку.

Оцінка впливу державного регулювання. Метою цього різновиду стратегічного аналізу є визначення тих можливих кроків органів державного управління економікою, які можуть безпосередньо вплинути на процес реалізації цінового рішення чи всієї цінової стратегії фірми.

Формування стратегії. Отримавши відповіді на всі поставлені вище запитання, спеціаліст з ціноутворення може починати підготовку для керівництва фірми проекту документа, що приписує бажану цінову стратегію. При цьому звичайно необхідно використовувати досвід реалізації таких стратегій іншими фірмами чи досвід, описаний в літературі. Але копіювати навіть найкращий досвід не варто: кожна комбінація «товар — фірма — конкуренти — покупці — держава» (рис. 7.6) настільки унікальна, що стратегію для власної фірми необхідно розробляти самостійно з урахуванням усіх особливостей цієї комбінації. Лише тоді конкретна ціна, яка є вершиною піраміди цінової стратегії фірми, забезпечить фірмі реальне підвищення прибутковості операцій.

Вибір типу цінової стратегії. Вище ми вже згадували, що існують кілька типових стратегій маркетингу. Так само комерційна практика дає можливість виокремити кілька типових стратегій ціноутворення. Основними з них є:

стратегія преміального ціноутворення («зняття вершків»);

стратегія нейтрального ціноутворення;

стратегія цінового прориву (занижених цін).

Щоб зрозуміти економічний зміст цих стратегій, слід проаналізувати їх виходячи з:

співвідношення цін, що пропонуються, із середнім, уже сформованим рівнем цін на аналогічні товари на ринку;

оцінки покупцями економічної цінності товарів, що пропонуються.

Рис. 7.6. Формування ціни як підсумок взаємодії
основних чинників комерційної діяльності

Різницю між стратегіями можна уявити із зображення на рис. 7.7, де горизонтальна вісь являє собою шкалу суб’єктивної оцінки покупцями економічної цінності товару, а вертикальна вісь — суб’єктивну оцінку покупцями рівня ціни товару відносно його економічної цінності.

Рис. 7.7. Типи цінових стратегій та їх економічні характеристики

Як видно на рис. 7.7, для стратегії цінового прориву характерним є те, що ціни, які встановлює фірма, сприймаються покупцями як дуже низькі, низькі чи помірні відносно економічної цінності товару. Це дає можливість охопити більшу частку ринку і досягати високого обсягу продажів, а отже, більшого обсягу прибутків за низької частки прибутків у ціні одиниці товару.

Стратегія цінового прориву — встановлення цін на більш низькому рівні, ніж, на думку більшості покупців, заслуговує товар з даною економічною цінністю, і отримання більшої маси прибутків за рахунок збільшення обсягу продажів та частки ринку.

Для стратегії преміального ціноутворення (частіше її називають стратегією «зняття вершків»), навпаки, є характерним встановлення фірмою ціни на рівні, який сприймається більшістю покупців як надто високий відносно економічної цінності даного товару. Але це співвідношення цінності і ціни задовольняє покупців певного вузького сегмента ринку, і фірма отримує прибуток за рахунок того, що продає товар саме їм за цінами, що включають преміальну надбавку за найбільш повне задоволення запитів цієї групи покупців.

Стратегія преміального ціноутворення, чи «зняття вершків», — встановлення цін на більш високому рівні, ніж, на думку більшості покупців, повинен коштувати товар з даною економічною цінністю, і отримання вигоди від високої прибутковості продажів на вузькому сегменті ринку.

У деяких випадках фірма може скористатися особливим, ніби динамічним різновидом преміального ціноутворення, — стратегією ступінчатих премій, яка дає можливість розсунути часові рамки, в яких фірма може «знімати вершки» з даного ринку.

Стратегія ступінчатих премій — встановлення цін з величиною преміальних надбавок до ціни, що дискретно знижується. Це дає можливість забезпечити продажі в сегментах ринку зі зростаючою чутливістю до рівня ціни.

В умовах нейтральної стратегії фірма встановлює ціни, які сприймаються більшістю покупців, як в цілому відповідні економічній цінності даного товару, тобто адекватні відношенню «ціна/цінність», яке склалося на даному ринку.

Слід підкреслити, що в усіх випадках не йдеться про абсолютні рівні цін. Товар може коштувати надзвичайно дорого, проте сприйматися покупцями, як відносно дешевий («недооцінений») порівняно з товарами інших фірм, що мають той самий рівень економічної цінності.

На практиці можна зустріти й комбінований варіант цінової стратегії, який зазвичай називають стратегією «найшвидшого повернення коштів». Для неї є характерним співвідношення елементів стратегії цінового прориву та стратегії «зняття вершків».

Стратегія найшвидшого повернення коштів — встановлення цін у такий спосіб, щоб прорватися в сектор ринку, де продаж товару забезпечує найбільший рівень прибутковості, що дає можливість за короткий строк повернути кошти, вкладені в організацію виробництва товару.

Не треба вважати, що фірма абсолютно незалежна у виборі своєї цінової стратегії. Вибір визначається структурою її витрат, мотивами, якими керуються на ринку її покупці, позицією на ринку, що була завойована фірмою та її репутацією у клієнтів. Крім того, можливою є ситуація, коли фірма одночасно реалізує кілька типів цінових стратегій (особливо це характерно для галузей з високими постійними витратами).

Стратегія ціноутворення, що ґрунтується на угодах господарюючих суб’єктів, які стримують конкуренцію. Ця стратегія спрямована на: встановлення (підтримку) цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок. Стратегія фіксованих цін — це договір між конкурентами підтримувати фіксований рівень цін, щоб уникнути цінової війни та цінової конкуренції взагалі.

Стратегія горизонтальних фіксованих цін ґрунтується на договорі між конкурентами однієї галузі про підтримання певної ціни, тим самим виключаючи цінову конкуренцію та обмежуючи вибір для споживачів.

Стратегія вертикальних фіксованих цін ґрунтується на угоді між виробником та роздрібним торговцем про те, що рекомендована виробником роздрібна ціна повинна дотримуватись у місцях продажу. Раніше ця стратегія вважалася засобом забезпечення прибутку для виробників і була узаконеною в рамках законодавства про вільну торгівлю, нині розглядається як обмеження торгівлі.

 

Оцінка помилок і ризику встановлення цін

 

Суть ризику

У наявній літературі неоднозначно трактується поняття ризиків, його елементів і рис. В результаті дискусій в економічній науці склалися, в основному, дві теорії ризику: класична і неокласична.

Класична теорія, видними представниками якої є Миль і Сеніор, при дослідженні підприємницького прибутку розрізняють в структурі підприємницького доходу дві складові:

а) відсоток, як частка на вкладений капітал,

б) плата за ризик як відшкодування можливої риски, пов'язаної з підприємницькою діяльністю. Згідно цієї теорії, ризик ототожнюється з очікуванням втрат, які можуть відбутися в результаті реалізації того або іншого рішення. З економічної точки зору, ризик в цій теорії – це можливий матеріальний збиток, нанесений виконанням того або іншого рішення.

Таке тлумачення ризику є одностороннім. Воно спричинило розробку іншої теорії, яка була названа неокласичною. Ця теорія виникла в 20–30-і роки нинішнього сторіччя в Англії і Франції. Її представниками є вчені Найт, Маршалл (Англія) і Пігу (Франція).

Ця теорія заснована на наступних положеннях: підприємство (або фірма), яке працює в умовах невизначеності і прибуток якого є випадковій змінній величиною, повинне керуватися в своїй діяльності двома критеріями: розміром очікуваного прибутку і величиною його можливих коливань.

Згідно цієї теорії, поведінка підприємця обумовлюється концепцією так званої граничної корисності. Це означає, що якщо потрібно вибрати один з двох варіантів інвестування капіталу, що дає однаковий підприємницький прибуток, то слід вибирати той з варіантів, в якому коливання прибутку будуть меншими.

З цієї теорії ризику виходить, що вірний прибуток завжди має велику корисність, чим прибуток того ж очікуваного розміру, але пов'язаний з можливими коливаннями.

В даний час в своєму первинному вигляді жодна з цих теорій не використовується. Найбільш визнається неокласична теорія ризику, але з певними доповненнями, внесеними до неї Кейнсом, який:

1) вперше систематизував існуючі теорії ризику і дав докладну класифікацію підприємницьких ризиків;

2) доповнив неокласичну теорію чинником «задоволення», який полягає в тому, що підприємець в очікуванні більшого прибутку швидше за все піде на більший ризик.

У економічній літературі ризик розглядається з погляду можливого матеріального збитку, пов'язаного з реалізацією господарських, організаційних, технічних рішень, з аваріями, стихійними лихами, банкрутством, зменшенням цінності акцій, грошової одиниці і так далі, а також – з погляду ухвалення рішень, пов'язаних з стяганням прибутку або доходу.

Існують два протилежні погляди на природу ризику. По-перше, ризик розуміється як невдача, небезпека матеріальних і фінансових втрат, які можуть наступити в результаті реалізації вибраного рішення. По-друге, ризик ототожнюється з передбачуваним успіхом і стяганням прибутку.

Вперше найбільш загальне визначення ризику дав Найт: ризик – це образ дій в неясній, невизначеній обстановці.

Ризик – це ситуативна характеристика діяльності, яка може мати невизначений результат і несприятливі наслідки у разі неуспіху.

Ці визначення більшою мірою відносяться до поняття ризик в цілому. Про економічний же ризик слід говорити як про процес ухвалення рішень в умовах невизначеності з урахуванням як економічних, так і політичних, етичних, психологічних і інших наслідків, головним чином несприятливих.

Ситуації ризику – ситуації, які не мають однозначного результату або рішення, але обов'язково вимагають вибору одного з декількох варіантів.

Економічний ризик – це діяльність господарських суб'єктів , пов'язана з ситуацією неминучого подоланням невизначеності вибору, в процесі якої є можливості оцінити вірогідність досягнення бажаного результату, невдачі і відхилень від них по всіх даних варіантах.

В процесі господарської діяльності при ухваленні рішень треба:

1) враховувати ступінь вірогідності досягнення потрібного результату і вірогідність відхилення від нього;

2) намагатися виявляти можливості реалізації своїх рішень, щоб запобігати несприятливим наслідкам.

Розрізняють дві функції ризику – стимулюючу і захисну.

Стимулююча функція має два аспекти: конструктивний і деструктивний. Перший аспект виявляється в тому, що ризик при рішенні економічних завдань виконує роль своєрідного каталізатора, особливо при ухваленні інноваційних інвестиційних рішень. Другий аспект виявляється в тому, що ухвалення і реалізація рішень з необґрунтованим ризиком ведуть до авантюризму. Авантюра – різновид ризику, що об'єктивно містить значну вірогідність неможливості здійснення задуманої мети, хоча особи, що ухвалюють такі рішення, цього не усвідомлюють.

Захисна функція також має два аспекти: історико-генетичний і соціально-правовий.

Зміст першого аспекту полягає в тому, що люди завжди стихійно шукають форми і засоби захисту від можливих небажаних наслідків. На практиці це виявляється в створенні страхових, резервних фондів, страхуванні підприємницьких рисок. Суть другого аспекту полягає в необхідності впровадження в господарське, трудове, кримінальне законодавство категорій правомірності ризику. Вперше щось схоже було в кримінальному законодавстві СРСР і союзних республік, де передбачалося поняття господарської і професійної рисок і регламентувалося звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з ними.

В нинішньому законодавстві не міститься інформація про економічний ризик. В результаті уявлення про відповідальність дещо розмите у випадках, коли негативні наслідки відбуваються, з одного боку, в наслідок обґрунтованого ризику, а з іншої – в наслідок некомпетентності господарського керівника.

Оцінка ризиків. Процес оцінки ризику включає три етапи:

1) виявлення можливих варіантів вирішення проблеми;

2) визначення можливих економічних, політичних, моральних і інших наслідків, головним чином негативних, які можуть наступити в результаті реалізації рішення;

3) інтегральна сторона ризику, яка у свою чергу складається з двох взаємозв'язаних аспектів, – якісного і кількісного.

Основним є кількісний аспект оцінки ризику. Проте прийнято вважати, що недоцільне здійснення рішень, які при їх відповідності кількісним параметрам оцінки не відповідають якісним параметрам ризику. Такий підхід прийнято вважати технократичним.

Існують три основні критерії кількісної оцінки ризику.

Суть першого полягає в тому, що рішення, вибирані в ситуації ризику, повинні перш за все оцінюватися з позиції вірогідності досягнення передбачуваного результату і можливого відхилення від поставленої мети.

З математичної точки зору, ризик буде рівний різниці між очікуваним результатом дії за наявності точних даних обстановки і результатом, який може бути досягнутий, якщо ці дані не визначені. За загальним правилом вважається недоцільним ухвалення рішень, вірогідність реалізації яких складає 0,4–0,5, тобто рішень, ризик яких вимірюється вірогідністю 0,5– 0,6 і вище.

З фінансової точки зору, ризик може бути трьох ступенів:

1) допустимий ризик, пов'язаний з втратою прибутку у разі не реалізації рішень;

2) критичний ризик, пов'язаний з можливістю неотримання (втрати) виручки або доходу;

3) катастрофічний ризик, що впливає на ліквідацію позицій фірми, на можливість її платоспроможності; такий ризик є прямою передумовою банкрутства фірми.

Другий критерій кількісної оцінки ризику полягає в тому, що кращим буде те рішення, яке в існуючих умовах забезпечує досягнення потрібного результату при менших витратах в порівнянні з іншими варіантами.

Суть третього критерію полягає в тому, що кращим буде те рішення, на реалізацію якого витрачається менше всього часу.

Ступінь ризику визначається як множина(произведение) очікуваного збитку і вірогідності того, що цей збиток відбудеться. В цьому випадку ступінь ризику виразиться формулою:

R = Y1 • B1 + (Y1+ Y2) • B2

 

 де Y1 і Y2, – величини можливого збитку у разі не реалізації рішення в абсолютному виразі відповідно для I і II варіантів;

 В1 і В2, – вірогідність того, що збиток відбудеться, і того, що рішення не буде реалізовано, відповідно для I і II варіантів.

Економічний ризик складається з двох доданків – суми можливого збитку, понесеного унаслідок невірного рішення, і витрат пов'язаних з реалізацією цього рішення.

Покажемо це на прикладі.

Потрібно вибрати кращий з варіантів, пов'язаних з виробництвом продукції.


Показники I варіант II варіант
1. Пропонована собівартість одиниці виробу 5 млн. гр. 5,3 млн. гр.
2. Об'єм випуску виробів 900 950
3. Можливий не отриманий прибуток 900 млн. гр. 375 млн. гр.
4. Витрати по доставці продукції 150 млн. гр. 50 млн. гр.

І варіант R1= 5х900=4500млн гр.

R2 =900+150 =1050т млн. гр.

Всього:5550 млн. гр.

ІІ варіант R1 = 5,3х950 = 5035 млн. гр.

 R2 =3785=50 =425 млн.гр.

Всього: 5460 млн.гр

Як видно, економічно вигіднішим є II варіант. Чинник ризику є важливим стимулятором активних дій фірми в області вивчення ринку, підвищення ефективності її діяльності, знаходження виробничих резервів.

Ухвалення будь-якого рішення, у тому числі і економічного, без елементів ризику не обходиться.

В процесі своєї діяльності підприємці стикаються з сукупністю різних видів ризиків, які відрізняються між собою по місцю і часу виникнення, сукупності зовнішніх і внутрішніх чинників, що впливають на їх рівень і, отже, за способом їх аналізу і методами опису.

Як правило, всі види ризиків взаємозв'язані і впливають на діяльність підприємця. При цьому зміна одного виду ризику може викликати зміну більшості останніх.

Класифікація ризиків означає систематизацію безлічі ризиків на підставі якихось ознак і критеріїв, що дозволяють об'єднати підмножини ризиків в більш загальні поняття.

Найбільш важливими елементами, покладеними в основу класифікації ризиків, є:

·           час виникнення;

·           основні чинники виникнення;

·           характер обліку;

·           характер наслідків;

·           сфера виникнення та інші.

За часом виникнення ризики розподіляються на ретроспективні, поточні і перспективні ризики. Аналіз ретроспективних ризиків, їх характеру і способів зниження дає можливості точніше прогнозувати поточні і перспективні ризики.

По чинниках виникнення ризики підрозділяються на:

·           Політичні ризики - це ризики, обумовлені зміною політичної обстановки, що впливає на підприємницьку діяльність (закриття меж, заборона на вивіз товарів, військові дії на території країни і ін.).

·           Економічні (комерційні) ризики - це ризики, обумовлені несприятливими змінами в економіці підприємства або в економіці країни. Найбільш поширеним видом економічної риски, в якій сконцентровані приватні ризики, є зміни кон'юнктури ринку, незбалансована ліквідність (неможливість своєчасно виконувати платіжні зобов'язання), зміни рівня управління і ін.

По характеру обліку ризики діляться на:

·           До зовнішніх ризиків відносяться ризики, безпосередньо не пов'язані з діяльністю підприємства або його контактної аудиторії (соціальні групи, юридичні і (або) фізичні особи, які виявляють потенційну і (або) реальну цікавість до діяльності конкретного підприємства). На рівень зовнішніх рисок впливає дуже велика кількість чинників - політичні, економічні, демографічні, соціальні, географічні і ін.

·           До внутрішніх ризиків відносяться ризики, обумовлені діяльністю самого підприємства і його контактної аудиторії. На їх рівень впливає ділова активність керівництва підприємства, вибір оптимальної маркетингової стратегії, політики і тактики і ін. чинники: виробничий потенціал, технічне оснащення, рівень спеціалізації, рівень продуктивності праці, техніка безпеки.

По характеру наслідків ризики підрозділяються на:

·           Чисті ризики (іноді їх ще називають прості або статичні) характеризуються тим, що вони практично завжди несуть в собі втрати для підприємницької діяльності. Причинами чистих рисок можуть бути стихійні лиха, війни, нещасні випадки, злочинні дії, недієздатності організації і ін.

·           Спекулятивні ризики (іноді їх ще називають динамічними або комерційними) характеризуються тим, що можуть нести в собі як втрати, так і додатковий прибуток для підприємця по відношенню до очікуваного результату. Причинами спекулятивних рисок можуть бути зміна кон'юнктури ринку, зміна курсів валют, зміна податкового законодавства і так далі

Класифікація ризиків по сфері виникнення, в основу якої покладені сфери діяльності, є найчисленнішою групою. Відповідно до сфер підприємницької діяльності зазвичай виділяють: виробничий, комерційний, фінансовий і страховий ризик.

Виробничий ризик пов'язаний з невиконанням підприємством своїх планів і зобов'язань по виробництву продукції, товарів, послуг, інших видів виробничої діяльності в результаті несприятливої дії зовнішнього середовища, а також неадекватного використання нової техніки і технологій, основних і оборотних засобів, сировини, робочого часу. Серед найбільш важливих причин виникнення виробничої риски можна відзначити: зниження передбачуваних об'ємів виробництва, зростання матеріальних і/або інших витрат, сплата підвищених відрахувань і податків, низька дисципліна постачань, загибель або пошкодження устаткування і ін.

Комерційний ризик - це ризик, що виникає в процесі реалізації товарів і послуг, проведених або куплених підприємцем. Причинами комерційної риски є: зниження об'єму реалізації унаслідок зміни кон'юнктури або інших обставин, підвищення закупівельної ціни товарів, втрати товарів в процесі звернення, підвищення витрат звернення і ін.

Фінансовий ризик пов'язаний з можливістю невиконання фірмою своїх фінансових зобов'язань. Основними причинами фінансової риски є: знецінення інвестиційно-фінансового портфеля унаслідок зміни валютних курсів, нездійснення платежів.

Страховий ризик - це ризик настання передбаченого умовами страхових подій, внаслідок чого страховик зобов'язаний виплатити страхове відшкодування (страхову суму). Результатом риски є збитки, викликані неефективною страховою діяльністю як на етапі, передуванні укладенню договору страхування, так і на подальших етапах, - перестраховка, формування страхових резервів і тому подібне Основними причинами страхового ризику є: неправильно певні страхові тарифи, азартна методологія страхувальника.

Формуючи класифікацію, пов'язану з виробничою діяльністю, можна виділити наступні ризики:

·           Організаційні ризики - це ризики, пов'язані з помилками менеджменту компанії, її співробітників; проблемами системи внутрішнього контролю, погано розробленими правилами робіт, тобто ризики, пов'язані з внутрішньою організацією роботи компанії.

·           Ринкові ризики - це ризики, пов'язані з нестабільністю економічної кон'юнктури: ризик фінансових втрат із-за зміни ціни товару, ризик зниження попиту на продукцію, валютний ризик трансляції, ризик втрати ліквідності і ін.

·           Кредитні ризики - ризик того, що контрагент не виконає свої зобов'язання повною мірою в строк. Ці ризики існують як у банків (ризик не повернення кредиту), так і у підприємств, що мають дебіторську заборгованість, і у організацій, що працюють на ринку цінних паперів

·           Юридичні ризики - це ризики втрат, пов'язаних з тим, що законодавство або не було враховано взагалі, або змінилося в період операції; ризик невідповідності законодавств різних країн; ризик некоректно складеної документації, внаслідок чого контрагент в змозі не виконувати умови договору і ін.

·           Техніко-виробничі ризики - ризик нанесення збитку навколишньому середовищу (екологічний ризик); ризик виникнення аварій, пожеж, поломок; ризик порушення функціонування об'єкту унаслідок помилок при проектуванні і монтажі, ряд будівельних ризиків і ін.

Крім вищенаведених класифікацій, ризики можна класифікувати по наслідках:

·           Допустимий ризик - це ризик рішення, в результаті нездійснення якого, підприємству загрожує втрата прибули. В межах цієї зони підприємницька діяльність зберігає свою економічну доцільність, тобто втрати мають місце, але вони не перевищують розмір очікуваного прибутку.

·           Критичний ризик - це ризик, при якому підприємству загрожує втрата виручки; тобто зона критичної риски характеризується небезпекою втрат, які свідомо перевищують очікуваний прибуток і, в крайньому випадку, можуть привести до втрати всіх засобів, вкладених підприємством в проект.

·           Катастрофічний ризик - ризик, при якому виникає неплатоспроможність підприємства. Втрати можуть досягти величини, рівної майновому стану підприємства. Також до цієї групи відносять будь-який ризик, пов'язаний з прямою небезпекою для життя людей або виникненням екологічних катастроф.

Існує велика кількість видів і класифікацій ризиків залежно від специфіки діяльності компанії. Окремо класифікуються інвестиційні ризики, ризики на ринку нерухомості, ризики на ринку цінних паперів і ін.

Ризик у визначенні цін і страхування цін

Встановлення ціни на продукцію, що випускається фірмою, як правило, пов'язане з певним ступенем ризику. З чималою часткою ризику зв'язано також і визначення цін на виробничі ресурси (сировина, матеріали, устаткування, паливо, робоча сила і ін.). Допущений прорахунок (помилка) у встановленні рівня ціни на вироблювану продукцію може привести до значних втрат виручки від реалізації, а при еластичності попиту від ціни ці втрати можуть істотно збільшитися. Втрати в об'ємі реалізованої продукції можуть виникнути і при визначенні цін на споживані фірмою послуги.

Оскільки в умовах інфляції, динамічності попиту і зростання цін на продукцію, що випускається фірмою, а також на сировину, матеріали, паливо прогнозувати динаміку цін навіть на близьку перспективу досить нелегко, то помилка в ціні на 5–7% – справа цілком звичайна. Виходячи з цього неважко зрозуміти, в якому ступені встановлення цін пов'язане з ризиком.

Фірмі необхідно визначити розмір ризиків і шляхом порівняння ступеня ризику різних альтернативних варіантів зупинитися на варіанті, який би в найбільшій мірі відповідав стратегії ризику, вибраної керівництвом фірми.

Як відомо, ризик в підприємницькій діяльності – це вірогідність виникнення збитків або втрат в результаті здійснення якої-небудь події, передбаченої прогнозом, планом або програмою. Оскільки ризик – поняття імовірнісне, він може бути зміряний методами теорії вірогідності і математичної статистики. Вірогідність означає можливість отримання певного результату. Наприклад, якщо фірма визначила ціну на свій товар у розмірі 100 гр. за одиницю і продала 90% його за вказаною ціною те вірогідність того, що ціна була встановлена правильно, складе 0,9, а ризик помилки – 0,1 або 10%. Ризик пов'язаний з вірогідністю нездійснення мети фірми, з недообліком реальної ситуації на ринку.

Ризик в господарській діяльності вимірюється як в абсолютному виразі – сумою втрат і збитків, так і ступенем ризику, тобто мірою вірогідності недосягнення планованого рівня ціни. Перший показник характеризує абсолютний ризик, другий, – ризик відносний. Абсолютний ризик виражається в гривнях, відносний – у відсотках або в долях одиниці.

Ринкова ціна по своїй економічній природі є величиною випадкової. В умовах ринку унаслідок акту купівлі-продажу вона може прийняти тільки одне значення, яке заздалегідь невідоме і залежить від безлічі випадкових чинників. Всі ці чинники не можуть бути враховані учасниками даної операції. А раз ціна – величина випадкова, то, отже, це змінна величина, конкретне значення якої не визначене і залежить від випадку, але якою властива функція розподілу вірогідності. Ця функція і дозволяє судити про ступінь ризику.

В умовах обмеженої інформації при визначенні цін часто буває непросто вибрати відповідну емпіричну функцію розподілу вірогідності. Тому на практиці зручніше користуватися такими, що найчастіше вживаються в теорії вірогідності стандартними функціями розподілу вірогідності:

- нормальним розподілом вірогідності, або розподілом Гауса;

- показовим (експоненціальним) розподілом вірогідності, який вельми широко використовується в розрахунках надійності (а розрахунок цін вимагає певних критеріїв надійності);

- розподілом Пуассона, який часто використовується в теорії масового обслуговування.

У господарському житті слід користуватися принципом розумного ризику. У підприємницькій діяльності цей принцип означає : ухвалюючи рішення про ціни, необхідно керуватися таким співвідношенням вірогідності здійснення і нездійснення події, при якій приблизно дві третини шансів сприяють успіху і одна третина, – не сприяє.

Одна третина шансів, яка не сприяє успіху, виступає стимулом для вживання заходів по їх усуненню. Цьому принципу при нормальному розподілі вірогідності відповідає інтервал значень випадкової величини (ціни), рівний відхиленню від математичного очікування в межах середнього квадратичного відхилення, тобто М(х)± (х).

Економістові при характеристиці відхилень легше користуватися процентними співвідношеннями (коефіцієнтами).

Коефіцієнт варіації при нормальному розподілі вірогідності характеризує інтервал відхилень випадкової величини (ціни) при імовірнісному результаті, відповідному двом третинам шансів «за» і одній третині шансів «проти» в процентному відношенні до математичного очікування. Це звичний для економіста процентний вираз імовірнісних відхилень. Слід вважати, що коефіцієнтом вірогідності в цінових розрахунках необхідно користуватися, оскільки він дає визначену, хоча і імовірнісну, базу для цінових розрахунків при визначенні ризику.

Важливе значення для фірми в умовах інфляції має оцінка інфляційного очікування. Така оцінка необхідна для:

- обліку зміни цін на ринку при розробці загальної стратегії розвитку фірми;

- обліку зміни цін при розробці бізнес-планів;

- обґрунтування цін на продукцію, що випускається фірмою, і оцінки можливої зміни цін на виробничі ресурси, споживані нею;

- обліку впливу зміни цін на дохід і виручку фірми від продажу її продукції;

- аналізу впливу зміни цін на витрати виробництва і збуту, зокрема на засоби виробництва і оплату праці;

- підведення фінансових підсумків діяльності фірми: прибули (збитків), ліквідності, платоспроможності;

- вибору оптимальної структури виробництва.

Для оцінки інфляційного очікування в ціновій політиці фірми використовуються:

- звідний індекс споживчих цін (ІПЦ);

- індекс цін виробників промислової продукції;

- індекс тарифів на вантажні перевезення;

- індекс цін на матеріально-технічні ресурси;

- індекс цін на сільськогосподарську продукцію;

- індекс цін на послуги для населення.

Інфляційні очікування підвищення цін можуть ґрунтуватися на таких джерелах зовнішньої інформації:

- щорічний прогноз економічного і соціального розвитку країни, що представляється Урядом у Верховну Раду

чинникам і умовам, що впливають на кінцеві показники;

- вивчення і виявлення чинників і умов, які робитимуть вплив на темпи інфляції, встановлення кількісної міри їх дії на темпи інфляції;

- визначення (розрахунок) темпу інфляції;

- імовірнісна оцінка інфляційного очікування по схемах найбільш сприятливої соціально-економічної ситуації, оптимальної соціально-економічної ситуації і менш сприятливої ситуації.

При проведенні оцінки інфляційного очікування слід враховувати як об'єктивні закономірності і умови утворення динаміки цін, так і дію державних органів на інфляційні процеси.

Досвід зарубіжних країн і практика проведення реформ в Україні показують, що головною умовою ефективної антиінфляційної політики виступає тільки комплексна державна дія на два таких найважливіших чинника, як: а) платоспроможний попит; б) пропозиція товарів і послуг, витрат виробництва і збуту.

В результаті такої дії може бути досягнуте істотне зниження інфляції попиту і витрат.

Обидва названі чинники взаємозв'язані. Проте для оцінки інфляційного очікування фахівцям, що здійснюють прогноз, необхідно визначити головне: – якою мірою в прогнозі темпів інфляції враховується формування рівноважного ринку і ринкового конкурентного ціноутворення.

Раніше були розглянуті суть і економічні наслідки для фірми ризиків в ціноутворенні в результаті допущення помилок при визначенні цін на свої товари. Далі висловлюються методи страхування цін від можливих їх змін під впливом різних ринкових чинників.

Розглянемо акт купівлі-продажу, який може бути здійснений або на ринку, або в магазині. В цьому випадку передача товару до рук покупця і грошей в руки продавця здійснюються одночасно.

Проте в ринковій практиці вельми часті такі ситуації, коли при оптовому продажу товару продавець і покупець укладають договір постачання, в якому передбачаються зобов'язання сторін: постачальник (продавець) зобов'язується у встановлений термін поставити покупцеві певну кількість товарів, а покупець бере на себе зобов'язання купити цей товар за заздалегідь обумовленою ціною. Таким чином, по-перше, ціна товару, передбачена договором, а по-друге, між укладенням договору купівлі-продажу і реальним здійсненням акту купівлі-продажу є часовий розрив (лаг). Але, як відомо, в умовах ринку ціни не залишаються незмінними, вони схильні до коливань під впливом ринкової кон'юнктури. Звідси після закінчення певного часу ринкова ціна на даний товар може стати вище або нижче за ціну, встановлену договором постачання.

У разі підвищення або зниження ціни для фірми-постачальника виникає ризик. Оскільки фірма-постачальник прагне по можливості уникнути цього ризику, подивимося, як це можна зробити.

Практика ринкового господарювання підказала необхідність страхування цін, яке проводиться методом включення в договори постачання певних обмовок. Їх декілька.

По-перше, обмовка про можливість підвищення або зниження витрат. Вона включається в договір купівлі-продажу в тих випадках, коли на ціну великий вплив робить ряд зовнішніх і внутрішніх чинників, що обумовлюють зростання витрат на виробництво. Фірма – виробник товару прагне перекласти ризик збільшення ціни на споживача.

Цей випадок можна проілюструвати наступним умовним прикладом. Взуттєва фірма уклала договір з оптовою базою на постачання певної кількості жіночих чобітків за ціною 250 гр. за пару. Проте в умовах інфляційного зростання цін ринкові ціни на матеріали постійно ростуть. У собівартості чобітків їх частка складає 80%. Під впливом зростання інфляції керівництво фірми вимушене також підвищувати заробітну плату працівників, питома вага якої у витратах на виробництво складає 10%. Тому до моменту оплати оптовою базою собівартість вказаних чобітків буде вища за ціну, передбачену договором. Щоб уникнути ризику втрати виручки, фірма – виробник взуття включає в договір постачання обмовку про підвищення ціни на чобітки, якщо будуть збільшені її витрати на шеірматериали і заробітну плату.

По-друге, обмовка про коливання ринкової ціни, яка має декілька різновидів.

1. Обмовка про підвищення ціни. В цьому випадку всяке зростання ринкової ціни означає збільшення ціни, передбаченої в договорі постачання.

2. Обмовка про зниження ціни. Вона означає, що всяке зниження ринкової ціни неминуче повинне привести до зменшення ціни, позначеної в договорі постачання.

3. Обмовка про будь-яку зміну ціни. В цьому випадку відбувається відповідне підвищення або зменшення ціни, вказаної в договорі постачання.


ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОЦЕСІВ ЦІНОУТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ

 

Загальні питання регулювання цін

Економіці змішаного типу притаманний такий вид управління, за якого держава створює ефективну систему регулювання економіки, не порушуючи при цьому механізмів ринкового саморегулювання. Складовими системи регулювання економічних відносин є підсистеми фінансово-валютного, бюджетного, кредитного, податкового та цінового регулювання, головна мета функціонування яких — підтримування балансу попиту та пропозиції, споживання та накопичення товарної та грошової маси.

Однією з найважливіших задач держави є забезпечення такого співвідношення монополії та конкуренції, яке не призводить до руйнівних наслідків в економіці. Ця задача вирішується за допомогою антимонопольного законодавства. Антимонопольними вважаються такі закони, які забороняють дії, спрямовані на обмеження конкуренції: розподіл ринку, вертикальне та горизонтальне фіксування цін, дискримінацію у торгівлі тощо.

Більшість країн з економікою змішаного типу застосовують певні принципи ціноутворення, що декларуються у вигляді законодавчих актів, які регламентують порядок і методологію формування цін.

Вплив на виробників з боку держави може бути прямим (шляхом установлення певних правил ціноутворення) і непрямим (через такі економічні важелі, як фінансово-кредитний механізм, оплата праці, оподаткування).

Пряме регулювання цін здійснюється здебільшого у таких галузях, як транспорт, зв’язок, електроенергетика, водопостачання тощо. Серед прямих методів державного регулювання цін — адміністративне встановлення цін, широко розповсюджене у розвинених країнах.

Непрямі методи впливу держави на процеси ціноутворення спрямовані на зміну кон’юнктури, створення певного режиму у сфері фінансування, валютних і податкових операцій, а отже, на встановлення оптимального співвідношення між попитом і пропозицією на ринку.

Законодавче регулювання процесів ціноутворення в Україні

На теперішній час в Україні існує певна система впливу на процеси ціноутворення. Ця система, з одного боку, обмежує підприємства у визначенні ціни, а з іншого — створює більш-менш справедливі умови функціонування для усіх учасників економічних відносин, сприяє створенню вільного конкурентного середовища, обмежує розвиток негативних тенденцій — монополістичного ціноутворення, штучного підвищення цін на товари першої необхідності тощо.

Регулювання процесів ціноутворення в Україні ґрунтується на системі законів і законодавчих актів, основними з яких є:

·          Закон України «Про ціни і ціноутворення»;

·          Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»;

·          нормативні документи Верховної Ради України;

·          нормативні документи Кабінету Міністрів України;

·          нормативні документи Державної податкової адміністрації України;

·          роз’яснення Вищого арбітражного суду України;

·          нормативні документи органів місцевого самоврядування.

Дія Закону України «Про ціни і ціноутворення» від 3.12.1990 р. № 507-ХІІ поширюється на всі підприємства та організації незалежно від форм власності, підпорядкованості й методів організації праці та виробництва. Цей Закон спрямований на забезпечення:

·          рівних економічних умов і стимулів для розвитку всіх форм власності, економічної самостійності підприємств, організацій та адміністративно-територіальних регіонів країни;

·          збалансованого ринку засобів виробництва, товарів і послуг;

·          протидії монопольним тенденціям виробників продукції, товарів і послуг;

·          об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалентність обміну;

·          розширення сфери застосування вільних цін;

·          підвищення якості продукції;

·          соціальних гарантій, в першу чергу, для низькооплачуваних і малозабезпечених громадян, включаючи систему компенсаційних виплат у зв’язку із зростанням цін і тарифів;

·          створення необхідних економічних гарантій для виробників;

·          орієнтації цін внутрішнього ринку на рівень світового ринку.

Законом декларується вільне встановлення цін (тарифів) на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін (тарифів). Характер державного регулювання цін висвітлюється у статтях 8, 9 і 10 Закону. Згідно з цими статтями державне регулювання цін (тарифів) здійснюється шляхом установлення:

¾        державних фіксованих цін (тарифів);

¾        граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін (тарифів).

Державні фіксовані та регульовані ціни (тарифи) встановлюються на ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення, а також на продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на підприємствах, що мають монопольне становище на ринку.

Ціни (тарифи) на житлово-комунальні послуги (в тому числі на електроенергію і природний газ для комунально-побутових потреб населення України), послуги громадського транспорту і зв’язку встановлюються Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України.

Зміна рівня державних фіксованих і регульованих цін (тарифів) на окремі види продукції, товарів і послуг здійснюється в порядку і в строки, що визначаються тими органами, які відповідно до цього Закону затверджують або регулюють ціни (тарифи). Зміна державних фіксованих і регульованих цін (тарифів) може здійснюватись у зв’язку із зміною умов виробництва та реалізації продукції, що не залежать від господарської діяльності підприємств.

У розділі III Закону висвітлюються питання, пов’язані з контролем за цінами. Визначено, що державний контроль за цінами здійснюється у разі встановлення та застосування державних фіксованих і регульованих цін (тарифів). При цьому в сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства.

Стаття 14 Закону встановлює відповідальність за порушення державної дисципліни цін. Згідно з цією статтею вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін і чинного порядку визначення вартості будівництва, здійснюваного із залученням коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим, місцевих бюджетів, а також коштів державних підприємств, установ та організацій, підлягає вилученню в дохід відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих Рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки. Вказані суми списуються з рахунків підприємств та організацій в банківських установах за рішенням суду (арбітражного суду). Особи, винні в порушенні порядку встановлення та застосування цін (тарифів), притягуються до адміністративної або кримінальної відповідальності.

Іншим законом, що справляє значний вплив на процеси ціноутворення, є Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» від 18.02.1992 р. № 2132-ХІІ. Цей Закон визначає правові основи обмеження монополізму і запобігання йому, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. Стаття 4 Закону дає визначення діям, що вважаються зловживанням монопольним становищем на ринку. Згідно з цією статтею зловживанням монопольним становищем вважаються:

·          обмеження або припинення виробництва, а також вилучення з обороту товарів, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

·          часткова або повна відмова від реалізації чи закупівлі товару за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту, що призвели або можуть призвести до створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;

·          установлення дискримінаційних цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що обмежують права окремих споживачів;

·          установлення монопольно високих цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести до порушення прав споживачів;

·          установлення монопольно низьких цін (тарифів, розцінок) на свої товари, що призвело або може призвести до обмеження конкуренції.

Додатково до статті 4 Закону стаття 5 визначає, що антиконкурентними узгодженими діями визнаються погоджені дії (угоди), що призвели або можуть призвести до встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок.

Крім зазначених законів, в Україні є чинними нормативні документи, що визначають порядок ціноутворення на конкретні товари чи послуги. Серед цих нормативних актів такі:

·          Закон України «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» від 17.06.1999 р. Відповідно до пункту 1 статті 6 Закону щорічно до 1 січня наступного року Кабінет Міністрів України згідно з пропозиціями агропромислового комплексу України визначає мінімальну ціну на цукровий буряк, що поставляється для виробництва цукру;

·          постанова Національної комісії з регулювання електроенергетики України від 18.03.1999 р. № 337 «Про затвердження граничного рівня оптової ціни на газ природний, що використовується для потреб населення, і тарифів на послуги з транспортування та розподілу газу природного для споживачів України»;

·          наказ Міністерства транспорту України від 14.02.2000 р. № 53 «Про затвердження тарифів на перевезення пасажирів, багажу та вантажобагажу залізничним транспортом у внутрішньодержавному сполученні»;

·          наказ Міністерства фінансів України від 28.03.2000 р. № 65 «Про затвердження цін на дорогоцінні метали, що скуповуються у населення».

Слід зазначити, що разом із регулюванням цін внутрішнього ринку в Україні здійснюється регулювання цін на експортовану продукцію. Цей процес відбувається із застосуванням механізму індикативних цін. Методика формування та використання індикативних цін регламентується наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України (МЗЕЗіТ України) від 8.08.1996 р. № 506.

Під індикативними цінами розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту (імпорту) на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно із законодавством України, а також якісних показників товару, і які затверджено МЗЕЗіТ України.

Індикативні ціни формуються за декількома основними напрямами (залежно від виду товару та режиму його експорту з України / імпорту в Україну):

·          на товари походженням з України, щодо імпорту яких в інші країни вжито в будь-яких видах антидемпінгових заходів, а також щодо імпорту яких в інші країни існують зобов’язання (в тому числі односторонні) у зв’язку із призупиненням антидемпінгових компенсаційних заходів. Наявність таких заходів і процедур МЗЕЗіТ України визначає відповідно до офіційної інформації, наданої йому центральними органами державної виконавчої влади в установленому порядку та відповідній формі;

·          на товари походженням з України, щодо імпорту яких в інші країни вірогідна загроза вжиття антидемпінгових заходів, — з метою запобігання їм. Вірогідність застосування таких заходів і процедур МЗЕЗіТ України визначає відповідно до офіційної інформації, наданої йому центральними органами державної виконавчої влади в установленому порядку та відповідній формі;

·          на товари походженням з України, імпорт яких обмежений в певні країни світу згідно з відповідними міжнародними угодами України або іншими (в тому числі односторонніми) міжнародними зобов’язаннями України;

·          на товари походженням з України, експорт (імпорт) яких з України (в Україну) здійснюється в межах спеціальних режимів (процедур) та інших режимів нетарифного регулювання (на період дії таких режимів), встановлених згідно з чинним законодавством України та її міжнародними зобов’язаннями.

Згідно із затвердженим відповідно до чинного законодавства України переліком індикативних цін фахівцями Держзовнішінформу проводиться моніторинг відповідних ринків експорту товарів українського походження з використанням таких інформаційних джерел:

·          біржові котирування;

·          ціни спеціалізованих аукціонів з торгівлі окремими видами продукції;

·          довідкові ціни спеціалізованих комерційних видань і публікацій, у тому числі відео, комп’ютерних, електронних та інших подібних банків даних;

·          статистичні дані митних, фінансових, банківських, інформаційних та інших державних органів та установ і недержавних організацій України;

·          комерційні пропозиції, листи, протоколи намірів, прейскуранти та каталоги на продукцію відомих фірм, підприємств, порівняльні індекси цін;

·          звіти та довідки торговельно-економічних місій у складі посольств України за кордоном;

·          контрактна практика поставок товарів, що підлягають реєстрації в МЗЕЗіТ України;

·          прейскуранти та відпускні ціни українських товаровиробників;

·          інші інформаційні джерела.

Індикативні ціни, затверджені МЗЕЗіТ України, є обов’язковими до використання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності всіх форм власності під час укладення та здійснення всіх видів зовнішньоекономічних угод.

Контроль за дотриманням експортерами рівнів індикативних цін здійснюється таким чином:

·          відповідність цін на товари, зовнішньоекономічні угоди по яких підлягають реєстрації чи потребують отримання ліцензії в МЗЕЗіТ України, індикативним цінам контролюється фахівцями управління ринкової кон’юнктури та цінової інформації МЗЕЗіТ України. Ціна товару зазначається в картці реєстрації (обліку) контракту чи ліцензії і не потребує додаткового обґрунтування експортером для митних, податкових та інших державних органів;

·          відповідність цін на товари, зовнішньоекономічні угоди по яких не підлягають реєстрації чи не потребують отримання ліцензії в МЗЕЗіТ України, індикативним цінам контролюється митними органами України у порядку, встановленому Держмиткомом України за погодженням з МЗЕЗіТ України.

У разі відхилення ціни угоди від індикативної ціни на товари, угоди щодо яких підлягають реєстрації чи потребують отримання ліцензії в МЗЕЗіТ України, заявник подає додаткові документи, що підтверджують обґрунтованість можливого відхилення, висновки Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу зовнішніх товарних ринків, який уповноважений підготовлювати експертні висновки для МЗЕЗіТ України під час проведення Міністерством офіційних експертиз, або висновки однієї з уповноважених експертних організацій.

У разі відхилення ціни угоди від індикативного рівня на товари, угоди щодо яких не підлягають реєстрації чи ліцензуванню в МЗЕЗіТ України, для митного оформлення таких товарів потрібно надати лист-погодження, який видається МЗЕЗіТ України, або експертний висновок Державного інформаційно-аналітичного центру моніторингу зовнішніх товарних ринків, який уповноважений надавати експертну допомогу підприємствам, установам та організаціям під час здійснення ними зовнішньоекономічної діяльності, на основі наданих заявником додаткових документів, що підтверджують обґрунтованість такого відхилення.

 

Регулювання цін у промислово розвинених країнах

Вивчення досвіду з ціноутворення та регулювання цін промислово розвинених країн дає змогу зрозуміти закономірності і тенденції цих процесів, що сприяє формуванню цінового механізму в Україні в період переходу її економіки до ринку.

Історія підтвердила неефективність як монополізованої, так і чисто ринкової економіки, віддавши перевагу економіці змішаного типу. Особливість останньої полягає в тому, що вона являє собою систему, яка поєднує на умовах рівноправності державний і недержавний сектори, причому державні органи створюють ефективну систему регулювання економіки, не порушуючи механізмів ринкового саморегулювання. Як зазначалося, систему регулювання економічних відносин складають підсистеми фінансово-валютного, бюджетного, кредитного, податкового і цінового регулювання, головна мета яких — підтримування балансу попиту та пропозиції, споживання та накопичення товарної та грошової маси. За допомогою антимонопольного законодавства (вперше таке законодавство було прийняте в США наприкінці ХІХ ст.) вирішується одна з найважливіших задач держави — забезпечення такого співвідношення монополії і конкуренції, що не призводить до руйнівних наслідків в економіці.

Правила з ціноутворення, використовувані більшістю країн з економікою змішаного типу, оформляються у вигляді законодавчих актів, що регламентують порядок і методологію формування цін. Методологічний аспект ціноутворення в розвинених країнах полягає у визначенні державними органами загальних принципів, методів і нормативів установлення цін. Крім прийняття рішень зі стратегічних і тактичних питань, державні органи беруть на себе функцію введення конкретних цін на товари і послуги, що мають для національної економіки вирішальне значення. Ними здійснюється й контроль над цінами. Сфера контрольованого державою ціноутворення охоплює від 10 до 30% загального обсягу продукції, що випускається.

Державне регулювання цін у країнах з ринковою економікою — це втручання держави (за допомогою законодавчих, адміністративних і бюджетно-фінансових заходів) в процес ринкового ціноутворення з метою сприяти стабільному розвитку економічної системи в цілому, тобто через ціни нівелювати циклічні коливання процесів відтворення. Регулювання цін носить антикризовий та антиінфляційний характер.

На способи і методи державного регулювання цін впливають: національні, кліматичні, сировинні, політичні фактори, місце країни у світовому поділі праці тощо.

Розглянемо заходи і методи, за допомогою яких здійснюється державне регулювання цін у промислово розвинених країнах.

Помітне прискорення темпів зростання оптових і роздрібних цін на внутрішньому ринку США в 70-х роках, переростання помірної інфляції у «галопуючу» спричинили необхідність модифікації економічної стратегії країни. Першою реакцією держави стала спроба перемогти інфляцію за допомогою методів прямого регулювання цін. У серпні 1971 р. з ініціативи Адміністрації президента Р. Ніксона вперше за післявоєнні роки у США було встановлено централізований контроль над цінами. Складний економічний стан країни і тиск суспільної думки змусили президента Р. Ніксона, який був проти встановлення прямого контролю над цінами і заробітною платою, вдатися до надзвичайних заходів. Цьому сприяли такі обставини:

1)         за сформованої економічної ситуації зниження рівня інфляції викликало б вкрай хворобливі наслідки, насамперед збільшення масштабів безробіття;

2)         домінувала думка, що інфляція може бути обмежена без зменшення зайнятості, якщо буде введено контроль над цінами.

Не маючи альтернативної програми непрямого регулювання економіки, президент пішов на заморожування цін і заробітної плати. Слід зазначити, що в короткостроковому періоді пряме регулювання цін сприяло стабілізації економіки країни: до осені 1972 р. знизилися темпи підвищення оптових і роздрібних цін, трохи збільшилася зайнятість, почав швидко зростати ВНП. Однак незабаром виявилися негативні наслідки централізованого регулювання цін. Заморожування цін і заробітної плати обмежувало міжгалузевий перелив капіталів, гальмувало інвестиційну політику, знижувало рівень ділової активності, стримувало зростання доходів. Вже в травні 1974 р. Адміністрація президента Л. Форда відмовилася від прямого контролю над цінами.

Спроби прямого регулювання цін мали місце й в наступні роки. Вони стосувалися, насамперед, внутрішніх цін на енергоносії, що, відбиваючи зростання імпортних цін на нафту, нафтопродукти і природний газ, зростали в 1974—1981 рр. високими темпами, стимулюючи розкручування інфляційної спіралі. Заморожування внутрішніх оптових цін на нафту, нафтопродукти і природний газ, стримуючи розвиток інфляційних тенденцій, призвело до низки негативних явищ в економіці. Внаслідок зменшення інвестицій в енергетичне господарство, відсутності зацікавленості видобувних корпорацій у розробленні нових родовищ нафти і природного газу через контроль над рівнем цін імпорт нафти в США, незважаючи на зростання світових цін, збільшувався високими темпами аж до 1981 р. Президент Р. Рейган у січні 1982 р. скасував контроль над внутрішніми цінами на нафту і нафтопродукти. «Контроль над цінами стримував виробництво, стимулював споживання, придушував технологічні досягнення і робив США більш залежними від енергетичного імпорту», — так коментував Рейган своє рішення.

На теперішній час американська адміністрація, обмежуючи державне фінансування і пряме регулювання цін по окремих товарних групах, наголошує на активному використанні ринкових важелів і методів непрямого регулювання, що сприяють загальному оздоровленню економіки країни. У цілому такий підхід в останні роки справляв стабілізуючий вплив на розвиток інфляційних процесів. Серед основних напрямів непрямого регулювання цін можна виділити такі:

·          регулювання дисконтної ставки федеральних резервних банків;

·          скорочення дефіциту державного бюджету;

·          федеральні закупівлі товарів і послуг;

·          податкова політика.

Ці напрями державної макроекономічної політики впливають на зміну співвідношення попиту та пропозиції на внутрішньому ринку США, визначаючи базові пропорції обміну та рівня цін. Пряме державне регулювання цін нині застосовується в країні лише у високомонополізованих галузях, що підпадають під юрисдикцію антитрестовського регулювання. Так, спеціальні комісії встановлюють тарифи на користування електроенергією і деякі комунікаційні послуги. Всього у США державою регулюється від 5 до 10% цін.

Варто зупинитися на державному регулюванні цін на продукти аграрного комплексу. У рамках федеральних сільськогосподарських програм фермери, що займаються вирощуванням зернових, одержують від міністерства сільського господарства США позики на фінансування виробництва. Вони можуть продавати зібраний врожай за ринковими цінами і розплачуватися за позики частиною виторгу. Якщо ринкові ціни опускаються нижче рівня контрольних цін, встановлених конгресом, то фермер може здати врожай державі за контрольними цінами, розраховуючись за позику та одержуючи прибуток. У такий же спосіб регулюються ціни в молочній промисловості. Конгрес визначає «справедливий» рівень контрольних цін на молоко, олію, сир. Якщо ринкові ціни знижуються нижче цього рівня, то держава скуповує продукти і використовує їх на безкоштовні сніданки для школярів, допомогу бідним, продовольчу допомогу слаборозвиненим країнам, а також продає їх іншим державам.

Сільськогосподарський закон, прийнятий в 1985 р., вніс зміни в американську аграрну політику. Відповідно до цього закону були істотно знижені заставні ставки, що визначають обсяг наданих фермерам кредитів. Для пшениці і кормового зерна рівень заставних ставок нині становить 75—85% від середньоринкової ціни за попередні п’ять років, до того ж міністру сільського господарства надане право знижувати їх рівень ще на 20% з метою підвищення конкурентоспроможності американської продукції на світовому ринку. При цьому держава намагається підтримувати співвідношення між цінами на сільськогосподарські продукти і товарами, що придбаваються фермерами. В цілому контроль над цінами здійснюють антитрестовські управління міністерства юстиції і Федеральна торгова комісія.

Незважаючи на дію принципу вільного встановлення цін в умовах ринкового господарства Франції, роль держави зводиться до прямого регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспортні послуги або до здійснення контролю над цінами в умовах конкуренції. Державний сектор в економіці Франції має невелику питому вагу у ВНП і включає галузі-монополісти (наприклад, газову промисловість, електроенергетику і транспорт), а також деякі галузі, що працюють у режимі ринкової конкуренції (наприклад, національний і комерційний банки, страхові компанії та окремі фірми). У першому випадку держава встановлює всі економічні параметри діяльності галузей-монополістів, зокрема обсяг інвестицій, оплату праці і ціни на готову продукцію, а в другому — впливає на економічні параметри господарської діяльності цих галузей, спонукуючи конкуренцію їх з приватним сектором. Така специфіка економіки Франції визначила співвідношення між регульованими і вільними цінами на товари і послуги: приблизно 20% цін регулюються державою, інші 80% знаходяться в режимі вільного ринкового ціноутворення.

Слід зазначити, що Франція є однією з промислово розвинених країн, де існував досить твердий режим державного регулювання цін, який частково зберігається й нині. Складна економічна ситуація в країні до 1947 р., різке зниження купівельної спроможності французького франка, його девальвація обумовили необхідність вжиття рішучих заходів щодо контролю над цінами.

Наприкінці 1947 р. з урахуванням деякого підвищення темпів відновлення економіки було введено політику «контрольованої свободи цін»: підприємці набули права змінювати ціни, попередивши про це державні органи, що мали право скасовувати такі зміни. Однак уже на початку 1948 р. ціни на товари були переведені на режим вільних (повністю чи частково). Разом з тим, протягом наступних років (1949—1957) урядом Франції було прийнято шість законів про блокування цін, що привело до поступового посилення цінового контролю. У 1960—1962 рр. здійснено майже повну лібералізацію цін на промислові товари, але вже з середини 1963 р. уряд ухвалив рішення про нове блокування цін у зв’язку із новою економічною політикою («розвиток без інфляції»). Одночасно були заморожені ціни на деякі продукти харчування і послуги. З 1965 по 1972 р. державне регулювання цін здійснювалося через контракти стабільності, програмні контракти і контракти проти підвищення цін. Відповідно до контрактів стабільності держава укладала з підприємствами угоди, за якими вони мали право підвищувати ціни на одні товари, одночасно знижуючи ціни на інші. Основна мета такого механізму державного регулювання цін — підтримка стабільності загального рівня цін. Програмні контракти були спрямовані на сприяння еволюції цін відповідно до умов міжнародної конкуренції. Цей механізм державного регулювання цін поширювався на всі товари і послуги, що згідно з контрактами стабільності раніше підлягали контролю. Відповідно до програмних контрактів підприємства надавали державі інформацію про свої інвестиційні програми, фінансовий стан, зайнятість, перспективи виходу на зовнішні ринки, а також докладну інформацію, пов’язану з формуванням цін, зокрема з аналізом ринку і конкуренції, техніко-економічними параметрами товарів, продуктивністю праці та методами фінансового керування тощо. Контракти проти підвищення цін мали на меті забезпечити високу конкурентоспроможність французьких товарів та уповільнити темпи зростання інфляції. У разі укладання підприємствами таких контрактів уряд брав на себе зобов’язання не вживати заходів, що ведуть до зростання витрат виробництва.

У 70-х роках уряд Франції знову почав застосовувати систему заходів для блокування і регулювання цін. Так, у другій половині 1975 р. тимчасово були заблоковані ціни на всі товари і послуги державного і приватного секторів економіки, а в 1976 р. ціни в держсекторі могли підвищуватися тільки на визначений відсоток. При цьому держава укладала з підприємствами контракти, за якими ті зобов’язувалися обмежувати зростання цін на свою продукцію. На окремих етапах розвитку економіки блокування охоплювало всі ціни, тобто заморожувалося 100% цін. Якщо прибуток підприємства зростав швидше за ціни, воно обкладалося спеціальним антиінфляційним податком.

Тим часом стає очевидно, що система твердого контролю над цінами з використанням принципу блокування цін вичерпала себе. Французькі економісти дійшли висновку, що подібний контроль над цінами робить ринок менш гнучким, стримує зростання виробництва, конкуренцію і на певному етапі обмежує вільний перелив капіталів, мобільність ринків праці, товарів і послуг. Водночас ускладнюється процес інвестування, розширюються рамки бюрократизації господарської діяльності. Вчені також звернули увагу на низьку ефективність контролю над цінами в боротьбі проти інфляції, визначаючи, що темпи інфляції у Франції (9—10% на рік) в середині 70-х років були значно вищі, ніж у країнах, де ціни регулюються не адміністративними, а непрямими економічними методами.

У травні 1973 р. уряд оголосив про лібералізацію цін на промислову продукцію, відповідно до якої блокування цін скасовувалося в більшості секторів економіки. Однак програма лібералізації здійснювалася досить обережно. На першому етапі лібералізації цін були відібрані галузі, де існувала досить сильна конкуренція (наприклад, годинникова і кулькопідшипникова промисловість), а також галузі, де через специфіку вироблених товарів не спостерігалося різких стрибків у цінах (наприклад, молочноконсервна і кондитерська промисловість), і такі галузі, що завдяки системі соціального забезпечення мали стабільний ринок (наприклад, фармацевтична промисловість). Процес лібералізації цін продовжувався протягом першої половини 80-х років, і до 1986 р. з-під державного контролю було звільнено близько 90% цін на промислову продукцію.

Лібералізація цін не означала повного припинення всякого втручання держави в процес ціноутворення. Перехід від політики прямого втручання в керування підприємствами (на рівні мікроекономіки) до система глобального регулювання (на рівні макроекономічних процесів) для економіки означав лише зміну форми втручання — перехід від твердих методів до методів непрямого впливу на ринок і ціни. Тому одночасно з рішенням про лібералізацію цін ухвалюється й рішення про цінову конкуренцію в промисловості. Ним заборонялося: створення всякого роду союзів виробників, імпортерів, оптових і роздрібних торговців; укладання будь-яких угод про «мінімальні ціни» або про «ціни, що рекомендуються» на промислову продукцію, товари народного споживання і послуги. Твердий контроль над цінами, що існував у Франції протягом майже 40 років, на етапі інфляційного розвитку економіки і низької загальносвітової кон’юнктури сприяв стабілізації економіки країни.

Регулювання і контроль над цінами в Іспанії держава здійснює щодо товарів першої необхідності, а також товарів і послуг, виробництво яких монополізовано. Переліки товарів і послуг, що підпадають під примусове ціноутворення, регулярно публікуються в бюлетенях комерційної інформації. Це стосується, в основному, продукції підприємств держсекторів і деяких компаній. Контроль над формуванням цін здійснюється Вищою радою цін при Міністерстві економіки і фінансів, що є робочим органом урядової комісії з економічних питань. Державне регулювання цін здійснюється на основі дозвільних цін, цін повідомлення та місцевих цін.

Дозвільні ціни. Державна чи приватна компанія, що передбачає підвищення цін на конкретний товар або послугу, подає клопотання до Вищої ради з цін і після одержання дозволу від урядової комісії проводить підвищення цін. Такі ціни встановлюються на:

·          соєву олію;

·          електроенергію, газ, бензин, гас, дизпаливо, нафту для виробництва добрив та інші види палива;

·          фармацевтичні товари;

·          страхування в сільському господарстві;

·          поштові й телеграфні послуги;

·          послуги телефонного зв’язку;

·          залізничні, автомобільні, пасажирські та вантажні перевезення;

·          морські пасажирські перевезення у межах країни, а також фрахтування суден для даного виду перевезень, повітряні перевезення пасажирів у межах країни.

Ціни повідомлення. Підвищення цін на такі товари, як стерилізоване молоко, рослинна олія, фуражне зерно, мінеральні добрива, відбувається після повідомлення Вищої ради з цін про майбутнє підвищенні за один місяць до його здійснення.

Місцеві ціни. Підвищення цін на такі товари і послуги, як водопостачання для потреб населення, міські пасажирські перевезення, залізничні перевезення, послуги клінік, санаторіїв, лікарень, входить до компетенції провінційних комісій з цін.

У всіх випадках клопотання, що подається до Вищої ради з цін чи до провінційних комісій, мають містити:

·          опис товарів і послуг, на які пропонується підвищення цін;

·          опис структури витрат виробництва;

·          опис способів реалізації товарів і послуг;

·          діючі ціни і тарифи на ці товари і послуги, а також передбачувані нові ціни і тарифи;

·          обґрунтування зростання витрат виробництва, а отже, підвищення цін.

В останні роки список товарів і послуг, ціни на які підпадають під державне регулювання, значно скоротився. Так, кількість галузей економіки, де мало місце активне втручання держави в ціноутворення, зменшилася до 21 (проти 174). На теперішній час питома вага встановлюваних безпосередньо державою регульованих цін у загальній структурі споживчих цін становить близько 10%.

Систему ціноутворення в Данії зумовлюють ринкові фактори. Державний вплив на формування цін дуже обмежений і зводиться, здебільшого, до допомоги у формуванні максимально сприятливих умов для вільної конкуренції приватних виробників, що самі встановлюють ціни на свою продукцію виходячи з таких критеріїв, як обсяги виробничих витрат, співвідношення попиту та пропозиції тощо. Гнучке застосування системи споживчих податків дає змогу уряду впливати на рівень цін тих чи інших товарів і на споживання певних товарів у бажаному напрямі (наприклад, обмежувати споживання спиртних напоїв). Ціни і тарифи в державному секторі, масштаби якого невеликі, визначаються фолькетингом, муніципальною і міською владою. Питома вага встановлюваних безпосередньо державою твердих чи регульованих цін у загальній структурі споживчих цін становить близько 6%.

Основним юридичним актом з ціноутворення є закон про конкуренцію, прийнятий фолькетингом 1 червня 1989 р. Нагляд за діяльністю монополій у сфері ціноутворення здійснює Рада з питань конкуренції, члени якої призначаються міністром промисловості на чотирирічний термін. У разі порушення порядку встановлення цін Рада зобов’язує підприємця протягом визначеного терміну (до одного року) ввести прийнятні ціни на свою продукцію чи використовувати конкретні правила розрахунку цих цін. Якщо підприємець відмовляється надати Раді необхідну інформацію і при цьому неодноразово і грубо порушує положення закону про конкуренцію, Рада може направити спеціальне звернення міністерству промисловості з викладом своїх пропозицій щодо характеру санкцій стосовно порушника. Тексти звернень публікуються в пресі.

Хоча в Данії фактично відсутня система державних дотацій до цін, однак у сфері споживання надаються державні субсидії на придбання медичних препаратів. Але це розглядається як елемент системи соціального забезпечення, а не як дотації до цін.

Процес ціноутворення на сільгосппродукцію визначається механізмом сільськогосподарської політики ЄС. При цьому в Данії існує досить розгалужена система державної підтримки фермерів, що передбачає, зокрема, надання державних гарантій на позики та пільгові рентні умови для капітального будівництва, ведення дренажних і зрошувальних робіт, упровадження енергозбережних систем.

Державне регулювання ціноутворення в Греції здійснюється як шляхом безпосереднього визначення цін і контролю за їх дотриманням, так і проведенням політики цін і доходів на певних етапах розвитку країни в рамках загальноекономічної політики чи в окремих галузях економіки.

На теперішній час ціни на споживчі товари і послуги приблизно 20% найменувань регулюються державними органами. Правовою основою регулювання цін є указ президента країни, затверджений у 1989 р. Він являє собою Кодекс ринкового регулювання, відповідно до якого всі товари і послуги, що підлягають ціновому регулюванню, поділяються на дві групи.

Перша група — це товари і послуги, встановлення цін на які віднесено до компетенції уряду та інших державних і частково державних організацій. Це сільгосппродукти масового виробництва (пшениця, тютюн, ізюм), тарифи на електроенергію, громадський транспорт, зв’язок і поштові відправлення, авіапасажирські перевезення і деякі інші послуги. Вирішення питань щодо зміни цін на зазначені товари і послуги покладено на Міжміністерський комітет з цін і доходів, очолюваний міністром національної економіки. До складу Комітету входять міністри: фінансів, промисловості, сільського господарства, торгівлі, міністри праці, охорони здоров’я та деякі інші. Розгляд питань щодо зміни цін здійснюється Комітетом за поданням різних міністерств і державних компаній або з ініціативи самого Комітету чи уряду. Другу групу утворюють усі інші товари і послуги. Регулювання цін цієї групи товарів і послуг здійснює міністр торгівлі. Передбачається й можливість передачі ним виконавських функцій (цілком або частково) місцевим органам влади. Однак останні відіграють допоміжну роль, оскільки їх рішення не є чинними без затвердження міністром торгівлі.

Товари і послуги другої групи поділяються на три категорії: істотні недостатні; істотні достатні; несуттєві. На товари і послуги першої категорії встановлюється верхня межа ціни чи максимальний прибуток (у відсотковому чи абсолютному вимірі) окремо для оптового і роздрібного торговця (підприємства). До цієї категорії віднесено основні продукти харчування, на 10 з яких (два види сирів, чотири види хліба, борошно одного сорту і цукор, на який встановлюється оптова ціна, та ін.), встановлюється верхня межа ціни, а також безалкогольні напої, послуги ресторанів, барів, закусочних (низьких категорій), сільськогосподарські знаряддя, деякі види автомобілів і нові запчастини до них, бензин, мазут, дизпаливо, зріджений газ, послуги таксі тощо (всього 121 позиція).

Ціни на товари і послуги другої категорії — деякі види сировини і напівфабрикатів, вироби зі шкіри, гіпс, азбест, окремі види домашнього обладнання, послуги автостоянок, ресторанів вищих категорій і розважальних закладів, пунктів хімчистки (всього 86 видів) — регламентуються менш суворо і контролюються тільки з метою запобігання одержання торгового надприбутку. При цьому питання щодо надприбутку вирішується в кожному конкретному випадку.

Ціни на товари і послуги третьої категорії, які не вважаються товарами першої необхідності, формуються вільно, без участі органів державної влади.

Перелік товарів, віднесених до тієї чи іншої категорії, досить рухливий. Наприклад, на теперішній час число товарів із твердо встановлюваною ціною зменшилося до 10 (проти 84). З 1979 р. міністр торгівлі має право визначати граничну ціну, граничний торговий прибуток чи припустиме збільшення ціни (у відсотках до існуючого) на всі види товарів і послуг другої групи.

Регулювання цін на окремі товари, товарні групи і послуги може мати свої особливості. Так, ціни на фармацевтичні товари встановлюються міністром торгівлі на підставі мінімальних цін провідних фармацевтичних фірм Європи і погоджуються із Союзом фармацевтичних компаній та міністерством охорони здоров’я. Ціни встановлюються, як правило, на рік і тільки у виняткових випадках можуть змінюватися протягом року. Розмір орендної плати за житло з 1987 р. визначається державою, хоча майже весь житловий фонд знаходиться в приватному володінні. Орендна плата обчислюється виходячи з вартості земельної ділянки, ступеня зносу будинку та коефіцієнта поверховості. Ціни фіксуються на дворічний термін.

За рішенням уряду промислові, ремісничі та зовнішньоторговельні підприємства і фірми певних галузей повинні надавати місцевим органам торгової інспекції калькуляцію цін у разі їх зміни, а також цін на нові товари.

Для підготовки рішень щодо зміни цін у міністерстві торгівлі створено Дорадчий комітет, у роботі якого беруть участь представники зацікавлених міністерств, федерацій промисловості, торговельних палат, кооперативів, різних галузевих союзів тощо. Остаточне рішення ухвалює міністр торгівлі.

Контроль за дотриманням регульованих цін і збирання інформації про рівні цін на ринку здійснює спеціальний відділ міністерства торгівлі. У віданні цього міністерства є спеціальна служба — ринкова поліція, що систематично здійснює контроль над цінами на ринках і в магазинах.

Для підтримування цін на зниженому рівні, а також з метою збільшення обсягу реалізації товарів споживчого і господарського призначення, домашнього вжитку тощо в країні двічі на рік проводиться розпродаж товарів за зниженими цінами.

За порушення правил про ціни чи правил конкуренції Комітет з конкуренції уповноважений виносити рішення про стягнення штрафів у розмірі від 300 до 30 тис. дол. США.

Становить інтерес досвід державного регулювання цін у Швеції. Тут спостереження і контроль над цінами здійснює спеціальний орган — Державне управління цін і конкуренції, підпорядковане міністерству цивільної адміністрації. Крім того, з 23 губерній Швеції функціонують контори з проведення такої роботи чисельністю від 2 до 10 осіб. І це на 9 млн. населення!

На думку шведських експертів, заморожування цін ефективне лише в короткостроковому періоді — для відновлення різких дисбалансів на ринку і придушення сплесків інфляції. Закон про регулювання цін надає право вживати заходів щодо прямого впливу на ціни (заморожування) у випадку війни чи небезпеки її виникнення або у разі загрози значного загального підвищення цін. Законом передбачено також можливість для держави встановлювати максимальний рівень цін на окремі товари, вводити порядок, за якого підвищення цін допускається лише після попереднього повідомлення про це та обґрунтування розміру підвищення. Кардинальні рішення з питань державного регулювання цін, конкуренції і доходів ухвалюються лише парламентом.

Вплив на рівень цін здійснюється через державну монополію і державні заходи. Так, існує державна монополія на винно-горілчані вироби, поштові та деякі інші види телекомунікацій і поштових послуг, на аптечну торгівлю. Значний вплив на ціни справляє державний енергетичний концерн і шведські залізниці.

Крім того, держава твердо регулює закупівельні ціни на такі найважливіші види сільськогосподарської продукції, як зерно, молоко, м’ясо, яйця та деякі інші продукти харчування і сільськогосподарської сировини, з урахуванням інтересів фермерів. Щорічно в переговорах між урядом та об’єднанням сільськогосподарських виробників за участю представників споживачів установлюється рівень цін на продовольчі товари. Основна форма відшкодування витрат сільськогосподарським виробникам пов’язана із щорічним фіксуванням гарантованого рівня цін, який закріплюється в переговорах між урядом і фермерами. Важливе джерело засобів для субсидування сільського господарства Швеції — митні збори на імпортовану сировину. Вони встановлюються в розмірі різниці між більш високими цінами на внутрішньому ринку і цінами зовнішнього ринку.

Особлива сфера ціноутворення — ціни на житло. Враховуючи їх надзвичайно високий рівень, держава надає житлові субсидії і позики.

Слід зазначити, що у Швеції здійснюється індексація доходів населення (один раз на рік). Ураховується індекс цін на товари, що входять у мінімальний споживчий кошик, однак індексація доходів має обмежені масштаби. Фактично вона вважається заходом, що сприяє врахуванню інфляції в механізмі ціноутворення. Індексація має місце лише в окремих угодах тривалого характеру, а також у контрактах з оренди житла і приміщень. Певною формою індексації доходів є нарахування базових сум, використовуваних для щорічного нарахування пенсій. Для обчислення базової суми, фіксованої на рік, ураховуються споживчі ціни.

Застосування тих чи інших форм контролю над цінами та їх обмеження змінюються залежно від економічної ситуації і динаміки цін. Вагомим є обмеження частки заробітної плати, яку компанії мають право переносити на ціни. Так, в останні роки ця частка становила від 40 до 65%. Природно, що введення такого обмеження впливає на можливості збільшення заробітної плати.

В Японії заборонено встановлювати «несправедливі» як монопольно високі, так і монопольно низькі ціни, що переслідують ціль «вибити» конкурента з ринку. Вжито обмежувальних заходів щодо одночасного підвищення цін. Вони поширюються на галузі, де обсяг виробництва більше 30 млрд. єн. Якщо в таких галузях більше двох фірм протягом трьох місяців підняли ціну приблизно на ту саму величину (в абсолютному вимірі чи у відсотках), то Комісія зі справедливих угод вправі зажадати від них доповіді про причини такого підвищення і за необхідності вдатися до розслідування. Винятки передбачені лише на випадок різкого погіршання ділової кон’юнктури, коли ціни падають нижче витрат і виникає загроза банкрутства значної кількості фірм галузі. З дозволу Комісії у такому разі допускається узгодження виробниками обсягів виробництва, продажів, капіталовкладень, рівнів завантаження устаткування та цін. Коли Комісія одержує заяву з проханням про дозвіл таких дій, вона зобов’язана в короткий термін обнародувати причини своєї згоди чи відмови. Ухвалюючи рішення, вона повинна консультуватися з міністром, до компетенції якого віднесено відповідну галузь.

Держава регулює ціни на рис, пшеницю, м’ясо і молочні продукти, залізничні тарифи, тарифи на водо- і теплопостачання, електроенергію і газ, освіту і медичне обслуговування. Загалом регулюється близько 20% споживчих цін.

Фінляндію в 80-ті роки називали «скандинавською Японією», оскільки вона досягла високого рівня економічного розвитку й посіла одне з перших місць у світі за рівнем життя населення. І хоча економіка Фінляндії спирається, в основному, на приватну власність і вільне підприємництво, держава відіграє роль важливого регулятора економічного розвитку країни, зокрема політики встановлення цін.

У політиці ціноутворення державі належать важливі функції. Через міністерство торгівлі здійснюються планування і контроль над цінами на продукти харчування, зерно, енергоносії (особливо бензин), продукцію винно-горілчаної промисловості. Значна роль державного сектору в кредитуванні підприємництва, орієнтованого на реалізацію товарів і послуг за цінами, доступними для населення з середнім і низьким рівнем доходів. Фірми, що організують продаж товарів за низькими цінами, одержують від держави кредит на значні терміни під низькі відсотки. У цілому система ціноутворення Фінляндії характеризується гнучкістю і стимулюванням споживання, особливо у сфері роздрібних цін і послуг.

У соціально орієнтованій ринковій економіці Фінляндії через ціни, податкове регулювання забезпечується проведення низки заходів, спрямованих на підвищення життєвого рівня населення. Взяти, приміром, торгівлю овочами, фруктами, цитрусовими. У цій північній країні протягом року є досить представницький вибір таких продуктів за невисокими цінами. Держава заохочує торгівлю вітамінізованими продуктами, не обкладаючи податком їх ввіз у країну, в ряді північних районів існують і пільги щодо їх реалізації.

Практично всі національні програми по найважливіших галузях економіки Фінляндії базуються на планово-розрахунковому ціноутворенні, оскільки ринкове ціноутворення ефективно регулює лише поточні потреби суспільства.

Як бачимо, в цивілізованих країнах держава не відсторонюється від контролю за ціноутворенням на внутрішньому ринку і від розумного регулювання цін, причому вирішує ці задачі різними методами, з урахуванням особливостей розвитку ринкової економіки країни.


Информация о работе «Маркетингове ціноутворення»
Раздел: Маркетинг
Количество знаков с пробелами: 233102
Количество таблиц: 10
Количество изображений: 11

Похожие работы

Скачать
78967
1
61

... ·  Фінальні знижки – знижки на останню партію товару. ·  Складні знижки – передбачають одночасне надання кількох видів знижок.   РОЗДІЛ 8. Розрахунок тарифа за одиницю реалізованої теплової енергії Комунального підприємства Інформація про підприємство Повна назва КП УЖКГ: – Комунальне підприємство «Управління житлово-комунального господарства», скорочена назва – КП УЖКГ. Місцезнаходження: ...

Скачать
301657
7
15

... ічного планування виділяють 5 рівнів: 1. Ситуаційний аналіз. Ситуаційний аналіз – це процес виявлення ринкових можливостей туристичного підприємства, заснований на результатах маркетингових досліджень. 2. Планування цілей туристичного підприємства; 3. Розробка альтернативних стратегій 4. Вибір та оцінка стратегії; 5. Розробка оперативних маркетингових планів. В маркетинговій ді ...

Скачать
45167
21
0

... підтримка пропорційності рівнів цін і тарифів; • розгалужена мережа каналів реалізації продукції та послуг, яка породжує різноманітні види цін. [5, с.14-15; 6, с.13-15] 3. Система цін та особливості вітчизняного ціноутворення в умовах переходу до ринку   Політика ціноутворення є складовою загальної економічної та соціальної політики України і спрямована на забезпечення: рівних економічних ...

Скачать
203135
13
3

... за цінами на підприємстві було завершено перевірку з дотримання порядку застосування цін і тарифів. Порушень виявлено не було. 5. Напрямки перетворень у системі ціноутворення на ВАТ "Тера" 5.1 Основні рекомендації по вдосконаленню ціноутворення на підприємстві   Стратегія обґрунтування цін на підприємствах базується на різних принципах. 1. Забезпечення відповідності напрямків і змісту ці ...

0 комментариев


Наверх