2.2. Робота вокаліста над звукоутворенням у методиках І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева
У наш час існують найрізноманітніші методики постановки голосу. Але в основі лежить одне - уміння зняти навантаження з голосових зв'язувань, а силу звуку перекласти на подих. У практиці кращє користуватися відомостями, отриманими із праць Ф. Заседатєлєва, Л. Роботнова, М. Фомичова, І. Левидова, з методології В. Багадурова. Теоретичні установки цих авторів, що стосуються роботи голосових зв'язок, черевного преса, процесів дихання, положення гортані при фонації та ін.., науково обґрунтовані й викладені в простій, доступній формі. Є. Малютін, Р. Юссон, Л. Дмитрієв, В. Морозов та інші радянські і закордонні вчені з нових позицій вивчають процес звукоутворення. Пошуки й дослідження в наукових лабораторіях тривають, можливо, що в майбутньому вокальна педагогіка буде ще надійніше поставлена на наукову основу [11,8].
У методиці І. Прянішникова є два пункти що складають основу постановку голосу та виховання співака:
Вірна постановка голосу – що для цього треба.
Положення тіла, рота та язика.
артистичний або художній спів.
Так педагог вважає, що всякий співак повинен володіти, по можливості, приємним, чистим, повним, сильним, нормально вібруючим і витривалим голосом. Всі ці якості даються переважно природою, але досить рідкими є голоси, що володіють ще до навчання всіма цими властивостями, тобто не мають ніяких недоліків. Правильно проведеними та наполегливими вправами розвиваються і значно вдосконалюються ці якості, знищуються недоліки голосу, а також здобувається вміння володіти їм. Це штучне виправлення голосу називається постановкою голосу.
Від правильно поставленого голосу потрібно:
1) правильне положення рота, язика, усього тіла;
2) правильний початок звуку (атака);
3) рівне витримування звуків;
4) правильне зв'язування звуків;
5) правильна постановка звуку у всіх регістрах;
6) бездоганна інтонація.
У цих умовах, у зв'язку із правильним подихом полягає весь склад вокального мистецтва, інше відноситься до розвитку віртуозності й художності співу, які не представляють вже труднощів тому, хто ясно зрозуміє й твердо засвоїть початкові правила й не буде прагнути вперед раніше, ніж голос не буде зовсім поставлений. У постановці голосу головні труднощі вокального мистецтва [10,39].
2. Положення всього тіла, рота та язика. Учень повинен практикуватися в ньому неодмінно стоячи, і при цьому спостерігати, щоб стояти твердо на обох ногах, інакше мускули однієї половини тіла будуть не в однаковій напрузі з відповідними мускулами іншої половини, що відбивається на волі звуку. Згодом необхідно навчитися співати, не дотримуючись цієї обережності, тому що на сцені потрібно співати при всіляких положеннях тіла. Корпус треба тримати прямо, не схрещуючи рук на грудях, отчого стискується грудна клітка, а тримати їх зовсім вільно опущеними долілиць; грудину необхідно тримати трохи піднятою [10.40].
Голова не повинна опускатися вниз та підніматися вгору; вона повинна залишатися в природному положенні, і навіть бути скоріше опущеною, ніж закинутою назад, тому що при цьому положенні звук робиться рідким і недостатньо округленим. Треба звертати увагу на те, щоб не тільки горлові та грудні, але й інші мускули всього тіла не були напружені. Неприродне положення частин тіла, навіть самих віддалених від голосового апарата мають вплив - іноді скривлена ступня або напруга пальців ноги вже впливають на волю голосу. Можна відвикнути від напруги мускулів корпуса, роблячи під час співу руками різні рухи не в такт співу; від напруги шийних мускулів, що особливо впливають на волю голосу, можна відвикнути, рухаючи головою убік, угору та вниз, спостерігаючи, щоб при цьому голос залишався незмінним по звуку і силі, щоб рухи ці не супроводжувалися перервами або тремтінням голосу.
Деякі старі методи співу рекомендують нижню щелепу трохи висувати вперед. Це зовсім помилково, тому що звук голосу робиться при цьому ненатуральним. Насамперед, те, що було сказано вище, стосується положення рота - ніщо в такому ступені не шкодить якості звуку, як неприродне відкривання рота. Неможливо вказати для всіх однаковий ступінь і форму відкривання рота, це залежить від будови рота кожного співака, можна сказати тільки, що рот повинен бути відкритий якнайбільше, але так, щоб співаючий не почував при цьому постійній незручності у вилицях, а також щоб на обличчі не було гримаси. При невмінні нормально відкривати рот, учень спочатку часто почуває незручність у вилицях навіть при мало відкритому роті; до цього учень повинен звикнути, хоча йому буде здаватися, що його вчать неприродному положенню рота - момент появи на обличчі гримаси, та межу відкриття рота може визначити тільки вчитель[10,41].
Також неможливо встановити й загальну для всіх форму рота. Зі зміною форми відкритого рота змінюється характер звуку, чому форма рота, у кожного співака окремо, повинна відповідати найкращій якості звуку; одним доводиться відкривати рот більш вертикально, іншим більш горизонтально, одним дуже сильно, іншим менше - справа вчителя визначити кожному учневі, при якій формі рота голос звучить краще. Рот варто відкривати й надавати йому належну форму до початку звуку. Відкривання рота одночасно з початком звуку шкідливо відзначається на його якості й при співі голосних чується щось схоже на склади уа, уе, уо.
Закривати рот треба після закінчення звуку. В іншому випадку здається, що голос раптово обірвався, і при цьому часто чується приголосний звук м, особливо якщо рот закривається раніше закінчення звуку. Рот повинен бути відкритий однаково як на високих, так і на низьких нотах - більше або менше відкриття рота не має впливу на висоту звука. Язик при співі голосних кінцем трохи торкається задньої поверхні нижніх зубів у самого кореня.
Це положення язика найбільш вигідне для сили, повноти й свободи звука, при ньому звуковим хвилям створюється найбільш вільний вихід.
Для вимови приголосних, крім участі губ, щік та інших органів артикуляції, потрібні лише рухи самого кінця язика і його середини, але не втягування або стискання всього язика. Корисно під час співу дивитися у дзеркало, щоб бачити, чи правильно виконується все сказане вище, а також щоб не робити обличчям гримас. У багатьох співаків з'являється під час співу певна гримаса, наприклад, у вигляді скривлення рота, піднімання брів, морщення чола, косого положення очей та ін., - все це відбувається тільки тому, що при первісному навчанні не зверталося уваги на подібні дурні звички, що вкорінюються настільки, що спів без них робиться неможливим [10.42].
3. Кожен, хто цілком володіє технікою співу, описаною в попередніх розділах, може вважатися у віртуозному відношенні закінченим співаком. Але щирому артистові-художникові треба мати ще артистичну, художню сторону, без якої немислимо справжнє мистецтво. Ця артистичність, хоча б у зародку, дається природою, і справа артиста розробити її; той же, хто позбавлений цього артистичного дарунка, ніколи не буде захоплювати слухачів, діяти на їхню душу, як би він не намагався замінити цей недолік закінченістю техніки. Однак і співак, обдарований навіть самою художньою натурою, дарма буде намагатися виразити своє безпосереднє захоплення й почуття, якщо він не володіє способами, якими воно виражається.
Способи ці становлять:
1) музичні відтінки (нюансіровка);
2) драматичне вираження (фразування).
Музичні відтінки (нюансіровка). До музичних відтінків або інакше, до нюансировки відносяться всілякі ступені сили звуку, тембри, crescendo, decrescendo, різні способи зв'язування звуків і т.д., тобто всі відтінки співу, що не залежать від тексту. Наприклад, вокалізи мають тільки музичне вираження або тільки музичні відтінки; також досить одних музичних відтінків при виконанні будь-якої вокальної п'єси, як вокалізу, тобто співу без слів на якому-небудь гласному звуці. Технічне виконання всіх засобів нюансировки було розглянуто в іншому розділі, треба встановити, як і коли вони можуть уживатися, згідно з вимогою художнього вираження й гарного смаку [10,85].
Розробку нюансів у п'єсі можна зрівняти з обробкою картини в живописі - як там робиться спершу контур малюнка, потім кладуть головні тіні, і, нарешті, відбуваються різні деталі, так і в співі треба насамперед вивчити музику й текст твору без усяких відтінків, потім застосувати головні фарби нюансировки, forte, piano, portamento, характерні тембри, і потім уже обробляти дрібні подробиці цих нюансів. Вибір фарб залежить від почуття й розуміння співаючого, але можна й строго визначити деякі правила нюансировки, застосування яких буде завжди доречно. Найбільш елементарні із цих правил полягають у наступному:
1) усяка нота значної тривалості не повинна бути від початку до кінця однієї сили, а повинна бути філірувана;
2) кожна фраза, що прямує вгору повинна йти crescendo, a кожна спадна desrescendo;
3) при повторенні музичної фрази, треба змінювати відтінки, щоб додати повторюваній фразі нову привабливість і інтерес.
Однак можуть зустрітися численні відступи від цих правил, особливо заради драматичного вираження. Ступінь сили або рельєфності нюансировки має велике значення — якщо нюансувати занадто слабко, виконання робиться холодним, при занадто ж сильних фарбах воно переходить в утрировку; ступінь нюансировки залежить винятково від особистого смаку, розуміння й відчуття артиста.. Все джерело музичних ефектів полягає в їхній розмаїтості та у протилежностях. Підготовлювання ефектів і зміна одного ефекту іншим, протилежним служить кращим засобом нюансировки; наприклад, пасажу, що складається зі швидких нот, повинні передувати кілька витриманих нот; forte повинне чергуватися з piano, але чергування це повинне бути натуральним, осмисленим і різноманітним; forte тільки тоді робить враження дійсної сили, коли воно підготовлено попередньої piano. He варто співати все однаково сильно й енергійно, тому що тоді враження сили губиться, вухо слухача незабаром звикає до цієї незмінної сили й перестає зауважувати її. Те ж саме можна сказати й відносно pianissimo, не підготовленого попереднім forte.
Початок музичної фрази не повинен бути уривчасто грубим або відразу занадто сильним - вухо і почуття слухача вимагають, щоб усякий вступ, зберігаючи натуральність і легкість, був спокійним і стриманим. Відтінки повинні йти підсилюючись, і поступово дійти до максимуму, показати найбільшу силу фарб, необхідну твором, який виконується. Найбільш доречні ефекти бувають неприємними, коли робляться зненацька або рвучко. Це зауваження стосується не тільки цілих фраз, але й окремих нот, тобто коли окремий звук повинен бути виконаний forte, то й у цьому випадку силу треба підготувати деяким посиленням звуку, а не викрикувати його відразу forte, що є й некрасиво, і шкідливо для голосу [10,87].
Методика звукоутворення та виховання співака В. Луканіна ґрунтувалася на працях радянських та закордонних вчених. Основа її полягає у: 1) якості співака – художника; 2) процесі звукоутворення.
В. Луканін вважає, що необхідно якомога раніше прищеплювати студентові бажання усвідомити та уявити собі процес звукоутворення. Вітчизняна вокально-методична література по цьому питанню існує.
На думку педагога, співак-художник повинен володіти: 1) гарним голосом 2) музичним і сценічним даруванням 3) гарними зовнішніми даними. Відсутність одного із цих елементів заважає роботі педагога і знижує її якість. Приймаючи студента у клас, педагог має враховувати все компоненти обдарованості співака (особливо його музикальність), а не зосереджувати увагу тільки на голосі.
Для того, щоб реалізувати ці якості, перетворити починаючого вокаліста в професійного артиста-художника, у першу чергу педагог повинен домогтися гарної постановки голосу, сформувати співочий тон, виявити тембр; навчити співака вокальній техніці та умінню розпоряджатися нею; розвити в ньому художнє сприйняття музики, здатність проникати в її зміст, розуміти її стильові особливості; навчити відрізняти глибину почуттів від чутливості; навчити музичної декламації та музичному виконанню взагалі; прищепити художній смак і високу вимогливість до себе як виконавця.
Співак повинен дбайливо ставитися до музичного добутку, до авторських ремарок, уникати не зазначених автором нюансів, особливо фермат і невиправданих прискорень, „говірка” замість співучих речитативів.
При роботі над твором співак повинен учитися мислити великим планом, більшими шматками, не засмічуючи виконання зайвою деталізацією й перебільшеною нюансіровкою. Необхідно прищеплювати критичне відношення до творчості інших співаків. Корисно запозичити гарне, коштовне у великих артистів, але в жодному разі не копіювати їх. Варто завжди пам'ятати, що найголовніше у співака - його індивідуальність, його власний неповторний тембр, його розуміння і його трактування твору [11,14].
У процесі звукоутворення В. Луканін визначає найбільш важливі моменти:
1.Положення гортані. При співі гортань повинна бути в трохи зниженому стані, причому цей стан треба втримувати до закінчення фонації. Узяття подиху через ніс сприяє встановленню такого положення.
2. Момент «пам'яті вдиху». Під час співу в гортані повинне бути відчуття продовження подиху. Це називається «пам'яттю вдиху». Вона сприяє втриманню глотки у вільному широкому стані, завдяки чому вдається уникнути стиску її шийними м'язами.
3.Еластичність подиху. Вона забезпечується м'якою, ненапруженою й рівномірною роботою м'язів діафрагми й черевного преса при співі. При цьому основні труднощі полягають в тім, як розподілити запас подиху, не створюючи зайвого підв’язкового тиску.
4.Координація між натягом зв'язок і подачею подиху. Відомо, що взятий подих утримується і регулюється певними м'язами й черевним пресом, тому необхідно остерігатися передчасного (перед узяттям подиху) затиску цих м'язів, а також надмірної напруги їх, що приводить до порушення координації в роботі голосових зв'язок і подиху, у результаті чого з'являється різкий крикливий звук, позбавлений тембру.
При вокалізації велике значення має вміле користування «позіхом» - співом при піднятому м'якому небі з маленьким язичком, що сприяє утворенню гарного звуку. М'яке небо піднімається при співі автоматично, цьому допомагає взятий через ніс подих.
Язик при співі повинен лежати спокійно, кінчиком торкатися нижніх зубів. Насильницьке укладання язика при співі протипоказане і шкідливе, однак якщо неспокійне його положення відбивається на якості звуку, варто спробувати обережно виправити цей недолік [11,8].
У методиці В. Самарцева важливим аспектом роботи над постановкою голосу є вивчення голосового апарата:
Фізіологічна частина
Звукопідтримуюча та звукоформуюча частина
Особлива будова надставної трубки у баса
Прикриття звуків верхнього регістра чоловічих голосів.
В. Самарцев вважає, що перша частина голосового апарата – це зв’язки, надставна трубка у вигляді надгортанника, гортанної порожнини рота, носової порожнини. Ще є гайморові порожнини, які теж допомагають звукоутворенню.
Друга частина - звукопідтримуюча та звукоформуюча - грудна клітка в цілому, а вроздріб: трахея, бронхи, легені, гладкі м'язи цих органів і організму в цілому й діафрагма. Початок процесу звуковидобування: грудною кліткою, що служить також резонатором низьких частот, вдихаємо повітря; концентруємо - накопичуємо його в легенях, бронхах, трахеї; виштовхуємо, перекриваючи вихід зв'язками; одержуємо звук, формуємо цей звук, завдяки надставній трубці та резонаторам, випускаємо у вигляді мелодії, пісні або розмови.
Надставна трубка являє собою своєрідний рупор, устям якого є ротовий отвір. З акустики відомо, що віддача звукової енергії рупором тим краще, чим більше розміри устя рупора. Для людського організму цей термін не завжди доречний і для багатьох музичних інструментів також. Колоратурне сопрано, концентруючи звук у головних резонаторах і завдяки більш високій частоті звука, може перекрити голосне звучання хору, симфонічного оркестру. У природі свист буде почутий на більшій відстані, ніж низькочастотний рик. Звук труби буде почутий на більшій відстані, ніж звук туби й т.п. У людській надставній трубці все залежить від її будови, від резонування [12,23].
Бас, маючи особливу будову надставної трубки, уміючи вловити резонанс того або іншого залу та розгойдати це резонування може „валити” колони й балкони. Міфологічні „Ієрихонські труби” - це цілком реально. Звуки голосу італійського тенора Ф. Таманьо були чутні на площі перед Великим театром, хоча він співав у залі.
Сила звуку Ф. Шаляпіна досягала 111 дб - цей звук відповідає звукові злету реактивного лайнера. У природі ричання лева, що перебуває в певній місцевості, але за умови, що сприяють поширенню звука сприяє відповідна резонуюча місцевість. У древніх багатотисячних цирках під кам'яними сидіннями монтувалися горщики, тобто порожнечі, що дають можливість резонувати в цілому тому або іншому залу. Звідси чутність у древніх цирках без якого-небудь посилення людського голосу. У більшості оперних театрів така акустика існує. Із часом і технічними досягненнями людства, що будує багатотисячні стадіони, які пристосовані для масових видовищ, на зміну природному звучанню голосу та інструментів прийшло технічне звучання, що змінює саму природу людського голосу, що дає неправильне уявлення про його можливості. У людства немає альтернативи технічному прогресу.
Є одна альтернатива - візуально сприймати спілкування в живому виді. Інше спілкування - за рамками даного викладу. Як показують спостереження, у живій повсякденній мові й при професійному співі є істотне розходження в частині положення гортані й артикуляторних органів.
У добре поставленому вокальному голосі та сама артикуляторна основа як і в добре поставленому голосі драматичного актора: близькість звуку (на зубах), діапазон звучання, тембральне фарбування, подих, більша довжина фраз на одному подиху, фарбування звучання слова залежно від змісту вимовного слова й фрази, про думку, закладеної в цьому відрізку й про образ у цілому. У повсякденній мові ці компоненти відсутні [12,25].
Найбільш складне питання в педагогіці вокалу - прикриття верхнього регістра чоловічих голосів. Під „прикриттям” звичайно розуміється зміна тембру звука на верхніх нотах, пов'язане зі зміною в роботі голосового апарата. Деякі співаки спеціально навчаються цьому звуку але цей прийом не завжди приводить до бажаного результату; інші по своїй природній постановці голосу самі мають у своєму арсеналі „прийом” прикриття верхніх нот і успішно демонструють цей прийом на практиці.
У деяких співаків у характері звучання при переході до верхнього регістра зміни значні й вимагають спеціального „згладжування” регістрів. У співаків, що мають природну постановку на всьому діапазоні голос сам „прикривається” і звучить майже однородно, шлях до верхніх нот є природним продовженням грудного регістра, що переходить у головний регістр без значних труднощів. Але це явище в природі зустрічається дуже рідко. Значним образом „прикриття” і перехід до головних резонаторів зв'язаний зі звуженням входу в гортань, що обмежує над зв’язкову порожнину гортані. Саме тут проявляється найважливіша якість голосу: „метал”, „блиск”, „близькість” і „помітність” звучання. У високих жіночих голосів ці якості закладені від природи, завдяки більш високій частоті звучання голосу, високому звучанню в головних резонаторах і амплітуді коливання звуку. Серед жіночих, найбільш складний голос сопрано й контральто, що має три регістри, які треба однородно вирівняти [12,44].
Чоловічі голоси бас, баритон, тенор - центральні. На початку виникнення оперного мистецтва в Італії в стародавніх операх часто використовувалися чоловічі сопрано-дисканти або кастрати. Голос цих хлопчиків до мутації має великий сопрановий діапазон, до двох з половиною октав; після кастрації голос залишається на тім же рівні та у зрілих літах.
Це явище пов'язане з використанням католицькою церквою дитячої хорової й сольної пісні в церковних ораторіях і месах, у молитовних службах. При первісному переході церковної пісні на світський рівень і створенні класичної опери та ораторії, що виконується на міфічні сюжети, тенора-кастрати були провідними співаками в Італії. Всі чоловічі голоси при переході від середини співочого діапазону до верхів, поділяються на два регістри, які в обов'язковому порядку повинні бути згладженими. Єдиним вірним шляхом для педагога, який виховує професійного класичного співака, є розуміння правильності співочого звуку у всій сукупності вимог до системи виконавської майстерності голосу. Тільки педагог-професіонал зможе домогтися від співака потрібного результату [12,47].
Висновки до другого розділу:
За результатами аналізу методик вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева встановлено, що найголовнішим в методиках по постановці голосу є дихання. Саме завдяки диханню можливе правильне звукоутворення і довголітнє використання голосового апарату. Для цього педагоги І. Прянішников, В. Луканін, В. Самарцев використовують ряд прийомів, завдяки яким можна досягти правильної роботи дихального апарату.
В методиках вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева існують однакові погляди на процеси звукоутворення і принципи його правильного використання. Для якісного звучання голосу необхідно вміло використовувати резонатори і знати всі принципи звукоутворення.
Є деякі відмінності методики В. Самарцева від методик І. Прянішникова і В. Луканіна, вони полягають у необхідності виявити найкращі якості учня та розвивати їх, слухати якнайбільш різноманітної вокальної музики та видатних виконавців, щоб згодом мати змогу побачити у своєму учні кращі якості та підібрати відповідний репертуар. Неможна примушувати учня займатися вокалом, він сам повинен прагнути цього. Тільки справжня любов до співу робить учня співаком.
Неможна перешкоджати співаку під час навчання переходити до іншого педагога. Можливо, що в іншого педагога йому буде краще, і він швидше опанує майстерність вокалу. Використовувати методи інших педагогів у роботі з учнем можна, і навіть потрібно, але тільки якщо це не шкодить йому.
Співаку варто займатися вокалом при наявності професійного голосу з діапазоном у дві октави. Виконувати всі вимоги, поставлені педагогом. Повністю довірятися йому. Вести здоровий спосіб життя, підкорити свою волю та розум наполегливому вивченню предмета. Досконально знати музичну грамоту, володіти хоча б одним музичним інструментом. Дбайливо ставитися до свого голосового апарата та завжди попереджати педагога про незручності в гортані під час співу. У випадку хвороби - також.
Максимально звернути увагу на свій організм, вивчити його та пристосовувати до співу. Ніякі педагоги не навчать пасивного співака співати. Лише він сам, під спостереженням педагога, повинен вчитися правильно формувати звук. Він повинен дуже багато читати, пізнавати мистецький світ, бути грамотним, ерудованим, займатися самоосвітою.
Постановка голосу - справа важка і часом недосяжна. Існує багато людей, які мають прекрасні вокальні дані, що не стали співаками у силу тих або інших обставин. Співак - це сукупність безлічі складових: музикальність, зосередженість, сила волі, емоційність, знання в багатьох сферах культури та мистецтва, почуття стилю, музичний слух, акторські дані, уміння спілкуватися з публікою.
До всіх складових треба додати величезне бажання співати і тільки тоді, через певний час, можна стати співаком, але продовжувати вчитися співати приходиться все життя.
ВИСНОВКИ
1. Проблемами постановки голосу співака у різні часи займалися видатні вітчизняні вокальні педагоги, вокалісти-виконавці: М. Глинка, О. Варламов, О. Даргомижський, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова та М. Мусоргського, Л. Дмитрієв, В. Морозов, Г. Стулова, А. Менабєні, Д. Люш, М. Павлов, О. Полякова, Н. Малишевої, М. Донец-Тессейер, Ф. Анікєєва і З. Анікєєвої, О. Агаркова, Ю. Ковнер, Б. Васильєва, І. Алієва, П. Степанов,
І. Левідов, О. Серов, та інші.
2. Незважаючи на могутній потенціал, яким володіє вітчизняна школа співу, сучасний стан її розвитку, сучасні запроси вокального мистецтва висувають проблему необхідності узагальнення існуючого педагогічного досвіду педагогів-вокалістів.
3. Для опрацювання були вибрані вокальні методики І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева, чиї методи стали нашим надбанням під час навчання.
4. З появою опер М. Глінки потрібен був новий тип оперного співака, підготовлена не тільки для виконання опер, але й для засвоєння нових творчих завдань. Роль М. Глінки була виняткової тому, що композитор був чудовим співаком і педагогом-вокалістом. По суті, перший композитор-професіонал, М. Глінка був і першим педагогом-вихователем професійних російських оперних співаків.
5. Перед вокальним мистецтвом другої половини XX століття постали складні проблеми: створення нового виконавського стилю відповідного сучасним вокальним жанрам, нової мелодійної мови, а відповідно, створення нової (удосконалення вже існуючої) вокальної техніки.
6. За результатами аналізу методик вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева встановлено, що найголовнішим в методиках по постановці голосу є дихання. Саме завдяки диханню можливе правильне звукоутворення і довголітнє використання голосового апарату.
7. В методиках вокальних педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева існують однакові погляди на процеси звукоутворення і принципи його правильного використання. Для якісного звучання голосу необхідно вміло використовувати резонатори і знати всі принципи звукоутворення.
8. Є деякі відмінності методики В. Самарцева від методик І. Прянішникова і В. Луканіна, вони полягають: у важливості виявлення і розвитку якостей учня, необхідності розвитку його слухацького досвіду, самостійного виявлення учня (вибір педагога) тощо.
9. Самарцев у своїй методиці наполягає на умові занять вокалом при наявності професійного голосу з діапазоном у дві октави, веденням учнем здорового способу життя, досконалого знання музичної грамоти тощо.
10. Постановка голосу – справа важка і часом недосяжна. Співак – це сукупність безлічі складових: музикальність, зосередженість, сила волі, емоційність, знання в багатьох сферах культури та мистецтва, почуття стилю, музичний слух, акторські дані, уміння спілкуватися з публікою.
Список литературы
Асафьев Б. В. Глинка, Музгиз, М, 1947.- 308 с.
Глинка М. И. Записки М, 2004. – 424 с.
Серов А. Н. Избранные статьи, т. 1. Воспоминания о Михайле Ивановиче Глинке, Музгиз, М, 1950. – 627 с.
Степанов П. А. Воспоминания о М. И. Глинке, в сб. «Глинка в воспоминаниях современников», Музгиз, М, 1955. – 67 с.
Левидов И. И. Певческий голос в здоровом и больном состоянии, издательство «Искусство», М – Л, 1939. – 256 с.
Стасов В. В. Избранные статьи о музыке, ст. «Осип Афанасьевич Петров». Музгиз, Л. – М., 1949. – 327 с.
Шорникова М. Музыкальная литература: Русская музыка XX в. – Ростов н/Д: Феникс, 2003. - 256 с.
Дмитриев Л.Б. Основы вокальной методики. – М, 1968. - 368 с.
Овчинников М. А. Творцы русского романса. Вып.2: М.: Музыка. -1991. – 415 с.
Прянишников И. П. Советы обучающимся пению. – М, 1958. – 111 с.
Луканин В. М. Мой метод работы с певцами. – Л, 1972. – 48 с.
Самарцев В. И. Певец и голос. – Луг, - 2008. – 140 с.
Очерки истории русской советской драматургии. В двух томах. – М,
1934 – 1945. – 408 с.
Лапшина Н.П. „Мир искусства”. Очерки истории и творческой практики. -М, 1977. - 342 с.
Левая Т.Н. Русская музыка начала XX в. в художественном контексте эпохи. - М, 1991. - 168 с.
Дрейден С.Д. Музыка-революции. - М, Сов. композитор, 1970. - 605 с.
Музыка ХХ века: Очерки: 1890-1945. - 1917-1945. Ч.2., Кн.3. - 589 с.
Музыка ХХ века: Очерки: 1890-1945. - 1917-1945. Ч.2, Кн.4. - 510 с.
Рапацкая Л. А. „Искусство серебрянного века”. – Л. "Владос," 1998. - 192 с.
Келдыш Ю. К. История русской музыки. Части: первая и вторая в двух книгах. М.-Л. Музгиз. 1947-1978г. - 472 с.
http://www.teatr-obraz.ru/masterstvo/system-golos.html
http://bel-canto.ru/
http://www.uverenost.ru/p40.htm
http://www.golos.net/
http://www.sunhome.ru/psychology/1256
http://ua.referats.net.ua/view/27297
http://www.citynews.net.ua/news/2648-vokalnaja-shkola-instituta-kultury-i.html
http://lib.ru/CULTURE/MUSICACAD/PECERSKAYA/vocal.txt
http://belcanto-2004.narod.ru/
http://revolution./culture/00003549.html
http://www.studentport.ru/referat/referat.php?id=23779
http://www.referat.ru/pub/leech/oLqBb*1hzxEQb2PKvXGw7*o2naJB%24zn5cOAdMFQkscXgSy9IKogi9G0TL3KZEIiTXsgHOEODTB%24l8!NmDRK7C1Rj9XcCFLSdPLW!*9dzko0e
http://www.krugosvet.ru/articles/121/1012101/1012101a10.htm
Список литературы
Для подготовки данной работы были использованы материалы с сайта http://referat.ru
0 комментариев