Аналіз методичних прийомів роботи над розвитком дихання

2.1. Аналіз методичних прийомів роботи над розвитком дихання.

Відомо, що всі люди мають здатність співати, тобто здатність передавати голосом, більш-менш вірно, відомі мелодії, але художній спів вимагає наявності деяких більш складних умов, без яких дійсно гарний спів неможливий. Умови ці визначаються наступними трьома головними вимогами:

Володіння співочим голосом і добрим слухом;

Мистецтво виконання, тобто вироблення техніки співу;

Почуття й розуміння того, що виконується.

Співочий голос, слух і внутрішнє почуття даються тільки природою; навчанням і практикою їх можна до відомого ступеню розвити та удосконалити, але якщо цих якостей немає й у зачатку, зовсім даремно приступати до вивчення співу - ніяких сприятливих результатів у цьому випадку очікувати не можна. Відсутність природного внутрішнього почуття можна ще певною мірою замінити мистецтвом виконання; що ж стосується самого голосу і слуху, то при повній їх відсутності, ніщо не може не дати, не замінити їх.

Щоб бути професійним співаком, немає необхідності мати неодмінно видатний голос, але він повинен бути приємним, чистим, здатним до передачі відтінків тембру й досить гнучким для вироблення хоча б первісної вокалізації. При наявності цих якостей голосу, артистичне виконання цілком досяжне більшою або меншою працею.

Неможливо переоцінити важливість подиху в співі. Звук неможливий без подиху, тому всі викладачі вокалу приділяють цьому особливу увагу, до великого невдоволення починаючих вокалістів. Вся справа в тому, що дихальні вправи для багатьох можуть спочатку здатися непотрібними й безрезультатними. Але це не так. Починаючий вокаліст може зовсім не представляти як правильно співати. Він приходить до педагога вокалу й по-перше повинен навчитися правильного подиху.

При роботі з подихом основну увагу І. Прянішников приділяє таким аспектам:

Розвитку грудного подиху

Окремим доданком подиху (вдих, затримка, видих)

Дотримання правил подиху

Відновлення подиху

1. І. Прянішников вважає що у життєвому процесі людина дихає зовсім інстинктивно, не маючи ні найменшої необхідності усвідомлювати собі цей процес; в співі подих грає більш важку й складну роль і повинен бути підлеглим волі співаючого, досягти ж цього неможливо, не усвідомивши процесу подиху.

З описів фізіологічного пристрою голосового апарата відомо, що подих виробляється легенями та бронхами за допомогою грудної клітки, дихальних шляхів і діафрагми. Існують два головних типи подиху, а саме:

1) Подих верхньою частиною грудної клітки, «грудний» подих.

2) Подих при активній участі діафрагми й нижніх ребер, «діафрагматичним». Інші типи подиху, - ключичний або плечовий та черевний, - не допускаються в мистецтві співу.

Грудний тип подиху. При вдиханні обсяг грудної клітки збільшується підняттям верхньої частини грудної клітки й рухом ребер, діафрагма піднімається, за нею втягується (підтискається) живіт. При видиханні верхня частина грудної клітки й ребра опускаються, причому зменшується обсяг грудної клітки, а діафрагма й живіт приходять у нормальне положення. При кожному вдиху й видиху відбувається дуже помітний рух грудної клітки, - особливі підняття й опускання верхньої її частини, - що тягне часто за собою відповідне піднімання й опускання плечей.

Діафрагматичний тип подиху. Діафрагматичний тип подиху відбувається при нерухливих або трохи піднятих верхніх ребрах і грудній кісці, обсяг же грудної клітки збільшується скороченням діафрагми, що приймає більше пласку форму, а також розширенням нижніх ребер. При вдиху діафрагма натискає на черевну порожнину й випирає живіт, а нижні ребра розширюються. При видиху діафрагма й нижні ребра, приходячи в нормальне положення, давлять на легені й виганяють повітря, що перебуває в них. Слідом за розслабленням і підняттям діафрагми черевна порожнина теж приходить у нормальне положення, живіт обпадає, а нижні ребра стискаються. Грудна клітка залишається в основному нерухомою, крім маленького, майже непомітного руху нижніх ребер, живіт же рухається вперед та назад, під одягом це майже непомітно, особливо, коли співаючий стоїть обличчям до слухача; так переважно доводиться співати [10,32].

Нормальне дихання людини вважає І. Прянішников - діафрагматичне. Так дихають всі ті, у кого живіт і нижні ребра не стягнуті одежею, тобто чоловіки й жінки, що не носять корсета; ті що носять корсет, а тим більше стягуючі його, без винятку дихають грудьми. При стягнутій талії черевна порожнина й нижні ребра позбавлені руху, необхідного для діафрагматичного подиху, і подих мимоволі робиться грудним, котрий поступово, у міру звички з дитячих років, стає природженим.

Якщо для життєвого процесу байдуже, який практикується тип подиху, то для співу необхідно засвоїти більш відповідний вимогам правильного артистичного співу.

І. Прянішников виділяє недоліки грудного типу подиху. Хоча в співі часто вживається цей тип подиху, а деякі педагоги навіть учать йому, все-таки треба віддати перевагу діафрагматичному типу подиху. При грудному типі подиху звук голосу часто буває:

1) недостатньо чистим і металевим;

2) мало гнучким і нетривалим;

3) повітря виходить нерівномірно, тому звук часто тремтить і колишеться;

4) пластика страждає від некрасивого піднімання та опускання плечей і грудей, а також від цього руху грудної клітки збільшується стомлення грудних м'язів. Особливо часто зустрічаються останні два недоліки, тобто нетвердість звуку від нерівномірного натиснення грудної клітки на легені та піднімання плечей, що складає враження, начебто співак співає із працею, тоді як у дійсності він не відчуває жодної напруги [10,32].

Переваги діафрагматичного типу подиху. Цей тип подиху має наступні переваги перед грудним:

1) Набагато легше досягти вміння давати звук рівно, тривало й без усякого тремтіння, тому що набагато легше надавлювати на легені рівномірно й повільно діафрагмою, аніж грудною кліткою.

2) Глядач не помічає рухів живота й нижніх ребер, і йому здається, начебто співак зовсім не відновляє запасу повітря.

Важливим з погляду І. Прянішникова є способи оволодіння діафрагматичним типом подиху. Тому, хто не звик до діафрагматичного типу подиху, воно здається спочатку стомлюючим і ненатуральним; переваги його з'ясовуються лише в міру звикання до нього; особам же, які від природи користується діафрагматичним типом дихання, застосування його й під час співу не представляє ніякої складності.

Спочатку необхідно опанувати діями м'язів, що приводять у рух діафрагму й нижні ребра. Для цього насамперед треба звільнити талію від усякого стиснення одягом. Потім — набирати в легені повітря (неодмінно стоячи) і випускати його так, щоб верхні ребра й грудна клітина не рухалися, а залишалися постійно трохи піднятими. Набирати й випускати повітря треба кілька разів, при незмінному положенні верхньої частини грудної клітини. Якщо при цьому покласти долоню на живіт, то буде помітно, як він випинається при вдиху та опускається при видиху. Це значить, що діафрагма при вдиху опускається, а при видиху приходить у нормальне положення, тобто відбувається правильний діафрагматичний подих. При цьому також і нижні ребра повинні трохи розширитися, що легко відчути рукою. Без цього руху нижніх ребер подих буде недостатньо глибоко, тобто не можна набрати в легені потрібну кількість повітря. При необхідності взяти дуже велику кількість повітря буде трохи підніматися й верхня частина грудей, але можна досягти того, що рух цей буде дуже незначним [10,34].

Якщо учень не може одразу засвоїти діафрагматичний тип подиху, то йому треба лягти на спину без подушки й тоді він сам почне мимоволі застосовувати діафрагматичний тип подиху. По рухові живота, поклавши на нього руку, можна одержати явне поняття про процес, що відбувається, залишається лише спостерігати, як він виробляється. Усвідомивши собі це, треба намагатися досягти стоячи такого ж руху. Якщо грудна кістка й верхні ребра будуть нерухомими, повільніше та рівномірно буде при вдиху приходити в нормальне положення діафрагма, тобто чим повільніше й рівномірно буде опускатися живіт, тим триваліше й рівномірно буде виходити повітря з легенів, а отже, тим тривалішим і рівнішим буде подих.

При застосуванні діафрагматичного типу дихання треба спостерігати, щоб не натискалися м'язи нижньої частини живота, а діяли переважно діафрагма й нижні ребра [10,32].

2. І. Прянішников пропонує наступні способи розвитку співочого подиху. Усвідомивши собі й цілком засвоївши діафрагматичний тип подиху, можна приступитися до його розвитку, тобто до придбання здатності набирати в легені потрібну кількість повітря, потім призупинити на якийсь час подих і, нарешті, випускати повітря як можна триваліше й рівномірно. При цій вправі не треба давати звуку, отже, голос не стомлюється. Вправи для розвитку співочого подиху не повинні обмежуватися першими днями навчання, їх варто продовжувати протягом багатьох місяців, тому що повне володіння співочим подихом досягається не швидко, іноді після декількох років навчання. Вправа полягає в наступному: треба поставити метроном на цифру 60, щоб він відбивав секунди, потім взяти повільний повний, глибокий подих, не наповнюючи надмірно легені, тобто не настільки, щоб зробилося неможливим утримувати повітря.

Повним (співочим) подихом називається подих, при якому легені й бронхи бувають наповненими настільки, що можна при деякому зусиллі, втягти ще небагато повітря. Взявши повний подих, треба затримати його кілька секунд, тобто призупинити подих, і потім почати випускати повітря як можна рівніше та повільніше, спостерігаючи, щоб груди не спадали й щоб процес видихання відбувалися винятково діафрагмою та нижніми ребрами. З початку видиху треба пошепки, не перериваючи струменя повітря, слухати удари метронома. Число полічених ударів покаже, скільки секунд тривав видих, а із часом, по зростанню числа ударів, можна судити про збільшення тривалості видихання. При кінці видиху треба спостерігати, щоб не випускати повітря без необхідного залишку, тобто треба припиняти видих тоді, коли повітря залишається стільки, що для подальшого видихання доводиться вже вичавлювати його напругою мускулів[10,35].

Закінчивши видих, треба через кілька секунд повторити вправу доти, поки не почується стомлення м'язів грудини і діафрагми. Таку вправу корисно повторювати кілька разів у день і неодмінно перед їжею, а не на повний шлунок, коли глибокий і повний подих неможливий. Для починаючого співака ця вправа дуже корисна.

Можна вважати удари метронома подумки або стежити за числом секунд по годинниках, але відлічування пошепки має перевагу, бо при ньому втримувати повітря в легенях легше, ніж при співі. Ніколи не можна досягти того, щоб видих при співі був так само тривалий, як при шепоті, але для розвитку співочого подиху, щоб уникнути стомлення, голосу, досить вправлятися, уважаючи пошепки удари метронома [10,35].

3. І. Прянішников виводить такі правила подиху при співі. Переходячи до розвитку подиху під час співу, насамперед треба помітити, що вищенаведені два правила, а саме: 1) ніколи не набирати повітря надмірно;2) ніколи не випускати його без належного залишку, - відносяться не тільки до описаної вище вправи, але також до всякого співу, і становлять одне з найголовніших умов, від яких залежить краса звуку, правильність і свобода співу, заощадження голосу. Варто звернути на це серйозну увагу і намагатися із самого початку навчання цілком засвоїти ці два основні правила. Крім того, повинні бути дотримувані ще наступні правила:

1) Вдихання не повинне бути гучним. Шум, що супроводжує вдих, походить від занадто швидкого й рвучкого втягування повітря; це неприємно для слуху й дуже шкідливо для голосових зв'язок, тому що повітря при цьому проходить між ними і дратує їх. Гучне втягування повітря буває іноді й наслідком того, що співак при видиху випускає з легенів надмірну кількість повітря, після чого буває неможливим спокійно, без пориву, зробити його новий запас.

2) Взявши подих, треба на мить затримати його. Якщо цього не дотримувати, а починати звук безпосередньо за закінченням вдихання, то на початку звуку витрачається занадто багато повітря, звук втрачає металевість, і, крім того, буває чутно придих, тобто при початку звуку чується шум повітря, що виривається, супроводжуваний буквою х.

3) Якщо із закінченням фрази в легенях залишається зайвий запас повітря, його треба випустити поступово; інакше буває чутно придих, неприємний для слуху, що до того ж сушить горло.

4) Ніколи не слід витрачати повітря більше, ніж необхідно для співу даної ноти або фрази: треба вміти малою кількістю повітря робити якнайбільшу дію.

Якщо дві фрази розділені невеликою паузою, то по закінченні першої фрази треба зараз же починати відновляти подих тому, що перед самим початком другої фрази, вдихання прийдеться зробити занадто швидко й рвучко; не слід брати подих в останній момент перед початком співу. Деякі співаки мають звичку на високих нотах витрачати більшу кількість повітря, це зовсім неправильно. При співі нот однакової тривалості, кількість повітря, що витрачається, повинне бути однаково, яка б не була висота звуку, тому що висота ця залежить тільки від ступеня напруги голосових зв'язок і від ступеня звуження голосової щілини, а не від сили й кількості видихуваного повітря [10,36].

Постійне вдихання ротом, особливо в задушливій концертній залі або на сцені, надзвичайно сушить горло, а тому треба користуватися всякою тривалою паузою або мовчанням, щоб дихати носом, що дає можливість слизовим оболонкам зробитися знову вологими.

Резюмуючи все сказане про подих, ми одержуємо п'ять правил:

1) Тип подиху повинен застосовуватися завжди діафрагматичний.

2) Вдихання повинне бути рівномірним та спокійним, без усякого шуму, і легені не повинні надмірно наповнюватися повітрям.

3) Взявши подих, треба на мить затримати повітря й потім випускати його повільно, зовсім рівномірно, і в кількості, потрібній для співу нот необхідної сили й тривалості.

4) Повітря ніколи не повинне бути випущеним без залишку.

5) Вдих треба робити заздалегідь, а не в останній момент перед співом.

4. І. Прянішников пропонує коли відновляти подих. Відносно подиху треба вказати правила, що визначають, коли можна відновляти запас повітря.

У співі треба розрізняти дві сторони:

1) винятково музичну сторону, тобто музику крім змісту слів або навіть зовсім без слів;

2) музичну фразу нерозривно з текстом.

Тому розберемо правила поновлення подиху при співі без слів, наприклад, при співі вокалізів, а потім визначимо, які ускладнення в поновленні подиху спричиняє текст. Насамперед треба вказати, що зовсім неправильно дихати на поділі тактів, як це намагаються робити деякі починаючі учні. Правило полягає в тому, щоб для поновлення подиху користуватися всякою паузою, тому що на ній можна передохнути непомітно, не перериваючи музичної фрази. Якщо одиночні ноти розділені паузами і якщо на кожну з цих нот не потрібно всього запасу подиху, то на таких паузах не варто відновляти подиху, поки не витратиться весь запас повітря.

Можна відновляти подих на поділах музичних речень і періодів, тому що як граматичні речення відокремлюються одне від одного розділовими знаками, так і музичні можуть розділятися маленьким припиненням, хоча б у нотах і не стояло паузи. Тому необхідно вміти розрізняти музичні речення і періоди. Треба брати подих, по можливості, перед слабким часом такту (але ніяк не на поділі тактів), інакше сильний час такту, збігаючись із атакою звуку, буде акцентуватися занадто сильно, а подих зробиться занадто помітним. При необхідності відновити подих всередині музичної фрази, що не має паузи, мимоволі робиться маленьке припинення, що віднімає деяку долю в написаних нот; для цього припинення треба скоротити ноту перед подихом, а не ту, що за подихом; ця нота повинна починатися строго в темпі і мати повну свою тривалість, інакше порушується акцент розміру.

Можна радити брати подих перед ферматою, щоб зробити її правильно та красиво, а також перед великим пасажем і перед нотою, тривалістю в кілька тактів. При співі зі словами музична сторона повинна бути дотримана, тобто по можливості повинні бути виконані всі правила подиху, необхідні співом без слів; але разом з тим треба пам'ятати, що у вокальній музиці поет має рівне право з композитором, і навіть поетові надається перевага в тих випадках, коли строге виконання музичних правил затемнює або спотворює зміст тексту. У музиці композиторів, що знають спів, музичні речення та періоди збігаються із граматичними, так що подихи, за правилами музичними, збігаються з розділовими знаками тексту; але тому що така вокальна музика зустрічається далеко не завжди, треба бути дуже обачним щодо місць поновлення подиху, інакше можна зовсім спотворити зміст тексту, тому що перепочинки роблять на слухача враження розділових знаків [10,38].

У жодному разі не дозволяється дихати посередині слова, а також не можна розділяти подихом слова, які за змістом мови не можуть бути поділені, хоча б у цьому місці подих навіть був потрібен музичною фразою. Взагалі, якщо співак затрудняється визначити місця для поновлення подиху, то варто тільки вголос продекламувати даний текст: те, що є нерозривним у читанні, не повинне бути поділюване в співі, і, навпаки, де припиняється голос при декламації, там може бути поновлюваний і подих. При цьому способі ніколи не буде перекручений зміст тексту.

У фразах, незручно написаних щодо подиху, співак буває іноді примушений брати його навіть посередині фрази; у таких випадках треба вміти зробити це зовсім непомітно для публіки. Всі ці правила щодо поновлення подиху дають тільки загальні теоретичні вказівки, яких треба, по можливості, дотримуватися, на ділі ж постійно зустрічаються виключення, що ставлять співака в необхідність діяти зовсім інакше.

Подих як вираз настрою. У співі подих, крім поновлення запасу повітря й крім ролі розділових знаків, має часто ще психологічне значення. Подих служить самим зрозумілим і важливим виразом щиросердечного настрою: веселий дихає легко й жваво, засмучений важко й повільно, страждаючий або розлючений сильно й галасливо втягує повітря. При передачі подібних настроїв, особливо на сцені, варто звертати увагу на подих і вживати його відповідно до необхідного настрою. Щирий артист завжди буде користуватися подихом для драматичного вираження [10,38].

У методиці В. Луканіна подиху приділяється основне значення для правильного і легкого співу.

Подих – основа співу (звукоутворення); вірніше говорити про комплексну роботу найважливіших елементів голосоутворення: подиху, голосових зв'язок, грудних, головних і носоглоткових резонаторів, рото глоткової порожнини й артикуляційного апарата разом узятих. Якщо не будуть нормально замикатися й розмикатися голосові зв'язки, резонатори не будуть правильно використані.

У В. Луканіна кожний елемент голосоутворення однаково важливий, кожний одержує відповідне тренування тільки при спільній роботі з іншими. Через це відпадає необхідність у спеціальній дихальній гімнастиці, що рекомендується деякими педагогами. Подих тренується тільки під час співу й у процесі співу. Подих варто брати швидко, щоб уникнути перевантаження - у помірній кількості (на початку занять рекомендується брати подих через ніс); після вдиху треба зімкнути голосові зв'язки, затримати подих і потім приступитися до атаки звуку. Застосовуються три види атаки: тверда, м'яка й придихова. Кожна з них використовується в певних обставинах. М'яка атака у вправах сприяє рятуванню від різкого й напруженого звуку.

В основному педагоги застосовують ніжнєреберне діафрагмальне дихання (косто-абдомінальне), хоча не заперечують можливості використання й інших способів подиху, крім ключичного. Характер кожного твору (ліричний, драматичний, героїчний, трагічний) вимагає відповідного способу дихання. У творах ліричних ви будете брати спокійний глибокий подих і застосовувати м'яку атаку звуку; у творах драматичних, героїчних - активний глибокий подих, тверду атаку. Твір швидкий, віртуозний на глибокому диханні проспівати неможливо. Наприклад, при виконанні в опері М. Глінки „Руслан і Людмила” рондо Фарлафа буде швидкий грудний неглибокий подих; в цьому випадку ніколи розбирати, яким способом взяти подих - доводиться брати й ротом. Якщо ж артист за умовами сценічної дії змушений співати лежачи на спині, то варто використовувати глибоке діафрагмальне (черевне) дихання. Корисне спостереження лікаря - фоніатра М. Фомічова: „Подих у того самого співака змінюється залежно від творів, що виконуються. Так, наприклад, мажорні твори з високою теситурою при виконанні обумовлюють більш високий тип подиху. У тих же співаків при виконанні низьких по теситурі, мінорних творів зі смутним або похмурим текстом спостерігається більш низький тип подиху” [11,9].

У всіх випадках необхідно уникати зайвого набору повітря й перевантаження подиху, не втрачаючи в той же час його опори. Колишній термін „маска” у Ленінградській консерваторії замінений терміном „висока позиція”. Знаходженню й відчуттю цієї позиції допомагають вправи, побудовані на складах зі приголосними м і н, наприклад ма-мі-мо-мі-ма, міа— міа — міа — ма, ніа — ніа — ніа — на, наі — наі — наі— на, нао - нао - на, ма – а - ма, на – а - на та ін. Необхідно домагатися, щоб студент відчув звучання голосних там, де звучать приголосні н і м.

Власні відчуття педагога при співі, поряд з роботою вокального та функціонального слуху, є одними з важливих факторів контролю над своєю роботою. Відчуття при звукоутворенні у вокаліста відіграють більшу роль, тому варто звертати на них увагу студента й рекомендувати йому фіксувати їх [11,10].

У нерозривному зв'язку зі співочим апаратом у методиці В. Самарцева є подих. Педагог вважає, що феномен співочого подиху вивчений настільки ж слабко, як і сам спів. У науковій літературі співочий подих називається „косто – абдомінальним”, простіше - грудобрюшним. Феномен природної постановки голосу й подиху вкрай рідкий, а у зв'язку з вимогою тих або інших завдань до співочого голосу і подиху цей феномен практично відсутній.

Тут потрібна, вважає В. Самарцев, зовсім чітка та правильна установка вокального педагога співакові. Від природи людина просто дихає, не замислюючись над тим, як вона дихає. У вокалі йде цілеспрямована установка всього дихального апарата в цілому. У природі дихальний процес обумовлений забезпеченням надходження кисню в організм для його нормальною життєзабезпечення [12,47].

У співі цей процес порушується свідомо. Як досягти володіння дихальним апаратом настільки, щоб виконати на одному подиху цілий вірш? Дія складається наступним чином: відбувається нагромадження повітря у всіх вищезгаданих порожнинах, затримка цього повітря за допомогою зв'язок, випускання повітря з відповідним тиском, потрібним для отримання звуку на „піано” або „форте”, зрівноваження тиску звуку в надставній трубці за допомогою звуження входу в гортань тиску повітряного стовпа. Якщо дотримуватися такої схеми, можливо одержати результат правильного, професійно „обпертого” звуку. Педагоги, знаючи, що основою прекрасного звучання голосу того або іншого виконавця є „опора” звуку всілякими методами, дають установку співакові: „стовп повітря” у груди, сильну напругу м'язів черевного преса й попереку, підняття ваги та ін. Часто спостерігається зворотний процес. Співак, що має прекрасні дані, але не володіє подихом, швидко утомлюється, втрачає силу голосу, його блиск, втрачає верхні ноти. Голос перестає „нестися”, летіти у зал. Цей голос приречений на „не змикання”, „крововилив” у зв'язки, „вузлики” на зв'язках та інші професійні хвороби співака, та й драматичного актора, лектора, педагога, що часто спілкуються з аудиторією за допомогою голосу.

У наслідку, після закінчення активної професійної роботи в таких людей спостерігаються різноманітні негативні наслідки цієї роботи. Дихальний і голосовий апарат у процесі багаторічної професійної діяльності піддається величезним змінам: роздуті бронхи й легені, втрата активності гладких м'язів цих органів, міжреберних м'язів і діафрагми, преса й артикуляторних органів. Історія має приклади, як треба поводитися виконавцям, що закінчили активну творчу діяльність, щоб зберегти форму. Так співак кінця XIX початку XX століть Маттіа Баттистіні - король баритонів, майже півсторіччя не сходив з афіш світової оперної сцени, кумир меломанів, найяскравіший представник школи „бельканто”, говорив: „Треба правильно й щодня шукати й тренувати голос”. Він і в 70 років виконував щодня вокальні вправи. В даному розділі автор прагнув заповнити знання широкого читача в пізнанні природи співочого голосу, дати елементарні поняття про звукоутворення на основі вже давно відомих даних, бажаючи наблизити читача до першооснов вокалу [12,49].