3. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ

Неможливо зрозуміти радянські перемоги кінця 1942 і літа 1943 р., не розказавши про титанічні зусилля по перебудові радянської економіки, яка була повністю переорієнтовано до 1942 р. на виробництво озброєння за рахунок скорочення випуску цивільної продукції. У листопаді 1941 р. промислове виробництво, дезорганізоване німецькою окупацією найважливіших економічних районів і перебазуванням більше 1500 заводів на схід, впало до 52% від рівня листопаду 1940 р. Однак, по завершенні другого етапу евакуації промислового потенціалу (літо 1942 р.) визначився явний підйом економічних показників. Важливу роль у цьому зіграла діяльність Комітету по обліку і розподілу трудових ресурсів, на який була покладена задача забезпечення перебазованих підприємств робочою силою. Гострота проблеми визначалася тією обставиною, що 11 млн. чоловік знаходилося в рядах Червоної Армії. За цих умов у лютому 1942 р. уряд провів мобілізацію міського населення, а в листопаді розповсюдив цю міру і на сільських жителів. Протягом тільки цього року 3 мли. чоловік, в тому числі 830 тис. юнаків і дівчат, які щойно закінчили школу, були в обов'язковому порядку направлені в промисловість і будівництво. Крім того, щоб замінити кваліфікованих робітників, які пішли на фронт, 1 млн. 800 тис. дорослих та юнаків пройшли прискорений курс навчання у фабрично-заводських училищах (ФЗУ). Ці заходи супроводжувалися широкою кампанією «соціалістичного змагання» і «курсу на рекорди», як у кращі часи стаханівського руху, а також введенням більш жорстких умов праці і трудової дисципліни (укази від 26 червня 1941 р. про збільшення робочого дня, від 26 грудня 1941 р. про обмеження плинності кадрів і т.д.). У більш широкому плані якісний склад зайнятого в народному господарстві населення зазнав за роки війни двох глибоких трансформацій. Частка жінок в народному господарстві стала переважаючою, збільшившись з 37 до 53% від загальної чисельності працюючих. Жінки виконували майже весь об'єм сільськогосподарських робіт, освоїли безліч професій у промисловості, будівництві і на транспорті. Друга зміна полягала в оновленні робітничого класу, майже такому ж значному, як у 30-і рр. Враховуючи масові призови в армію в 1942 р. (З млн. чоловік) і те, що заводи втратили 2,8 млн. робітників, які пішли на фронт або не встигли евакуюватися з окупованих районів, в кіпці 1942 р. на виробництві, ймовірно, залишалося не більше третини робітників з довоєнним стажем. З І943 по 1945 р. З мли. чоловік поповнили ряди робітничого класу. З 9,5 мли. робітників в 1945 р. не більше 2,5 млн. працювали в промисловості з 1940 р. Незважаючи на такі масштаби оновлення, кваліфікація робочої сили, здається, не тільки не постраждала, але, швидше, навіть поліпшилася завдяки діяльності ФЗУ та інших професійно-технічних установ. За чотири роки війни продуктивність праці у промисловості завдяки зусиллям робітників збільшилася на 40%. Оновлення радянського робітничого класу - друге після того, що відбулося в 1928 - 1935 рр. - зіграло важливу суспільно-політичну роль і мало два наслідки: з одного боку. цей процес унеможливив формування колективної пам'яті у робітників, які вважалися «класом-гегемоном» радянського суспільства; з іншого - через численні можливості просування він надихнув механізми мікросоціальної інтеграції на індивідуальному рівні, що лежали в основі соціального консенсусу в сталінському Радянському Союзі.

У кінці 1942 р. СРСР значно випередив Німеччину у випуску бойової техніки не тільки в кількісному (2100 літаків, 2000 танків щомісяця), але багато в чому і в якісному відношенні (модернізований '1-34/85 перевершував німецького «тигра», а аналога штурмовика Іл-2, прозваного «винищувачем танків», німецькій промисловості взагалі не вдалося створити). Свого максимального рівня виробництво озброєнь досягло в 1944 р. Пріоритет у ньому, мабуть, віддавався масовому виробництву, що жорстко обмежувало впровадження нових зразків, яке вимагало тривалого освоєння, що викликалося необхідністю підтримки загального технологічного паритету з противником. Важливу роль в промисловому виробництві грало використання пращ ув'язнених: враховуючи географічне положення більшої частини таборів, можна передбачити, що на них припала чимала частина роботи по розвитку необхідної для евакуйованих підприємств інфраструктури.

У Радянському Союзі завжди існувала тенденція до недооцінки союзницького постачання за ленд-лізом. Якщо вірити «Військовій економіці СРСР в період Великої Вітчизняної війни» голови Держплану СРСР М.Вознесенського, що вийшла в 1948 р. і містить дані, якими досі користуються радянські історики, це постачання у вартісному виразі склало не більше 4% від загального обсягу виробництва в СРСР під час війни. Американські ж джерела оцінюють допомогу союзників в 11-12 млрд. доларів (427 тис. вантажівок, 22 тис. літаків, 13 тис. танків, 2,6 млн. т нафтопродуктів, 720 тис. т кольорових металів, 4,5 млн. т продовольства і т.д.). Проблема постачання викликала постійне листування на найвищому рівні, тон якої часто був колючим. Союзники звинувачували СРСР у «невдячності», оскільки в своїй пропаганді він повністю обходив мовчанням іноземну допомогу. Зі свого боку Радянський Союз підозрював союзників у намірі підмінити матеріальним внеском відкриття другого фронту. Так, «другим фронтом» радянські солдати жартома прозвали американське тушковане м'ясо, яке, щоправда, сподобалося їм.

Насправді ж постачання за ленд-лізом готових виробів, напівфабрикатів і продовольства зіграли економічно дуже важливу роль - в тій мірі, в якій вони дозволили радянській економіці зменшити негативні наслідки спеціалізації на військовому виробництві, а також не боятися порушення економічних взаємозв'язків через неможливість збалансованого зростання.

Не менш істотно, ніж підкорення усього народногосподарського потенціалу потребам фронту і матеріальна допомога союзників, на корінну зміну обстановки влітку 1943 р. на користь СРСР вплинуло варварство гітлерівців на окупованих територіях. Навіть в тих регіонах і республіках, які в 30-і рр. жорстоко постраждали від радянського режиму, встановлені нацистами порядки бентежили і виключали найменші наміри до співпраці з окупантами. Почуття патріотизму, загострене звірствами і підтримуване спогадами про дійсне поліпшення матеріальних і культурних умов життя, яке відбувалося при радянській владі, стало найважливішим чинником духовної єдності радянського народу, тієї суспільної згоди, яка зіграла головну роль у боротьбі за виживання СРСР. Немає ніяких сумнівів у тому, що в 1944 р. суспільні механізми функціонували набагато чіткіше, ніж в 1937-1938 рр.

Вторгнення в СРСР не було, за задумом Гітлера, просто військовою операцією. Воно переслідувало особливі цілі, чітко визначені його баченням майбутнього Німеччини: знищивши більшовизм і зруйнувавши Радянську державу, завоювати на сході життєвий простір для німецьких колоністів. Ці цілі обґрунтовувалися переконанням Гітлера у специфічно єврейській природі більшовизму і його глибокою ненавистю до всіх слов'янських націй. Віковий, на думку Гітлера, конфлікт між Німеччиною і слов'янським світом робив Росію, незалежно від її політичного устрою, постійним джерелом загрози для німців. Нарешті, його переконання в неповноцінності слов'янської раси служило ще одним доводом за безповоротне знищення в Росії будь-яких форм політичної організації. У рабів не буває держави.

А.Розенберг, теоретик «східної політики», який очолив з 17 липня 1941 р. міністерство у східних справах, що управляло окупованими територіями на Сході, вносив у ці міркування певний нюанс. Прибалт за походженням, він знаходив глибокі расові і культурні відмінності між народами СРСР і розраховував на їх невдоволення політикою інтеграції націй в унітарну державу, яка проводилася більшовиками. Розенберг пропонував ізолювати росіян на їх «історичній території» в межах Московії за допомогою кордону неросійських націй (Україна, Прибалтика, Кавказ), дозволивши останнім державні структури, жорстко контрольовані Німеччиною. Нарівні з точкою зору Гітлера, який відкидав будь-які поступки якому б то не було з народів СРСР, і «селективною політикою» Розенберга в адміністрації і дипломатії Німеччини існувала третя тенденція, що мала протягом деякого часу успіх завдяки підтримці генерала Йодля. На думку її прихильників, потрібно було відділити радянську владу від народу і використати проти режиму політичне і соціальне невдоволення громадян, і, передусім селян. З цими трьома підходами до проблеми «східних територій» нацисти експериментували почергово і непослідовно.

Перші місяці війни, відмічені стрімким просуванням німецьких армій, укріпили Гітлера в переконанні, що швидка перемога робить зайвою які б то не було пошуки підтримки населення. Відносно доброзичливе відношення, зустрінуте у населення перших завойованих районів, якими стали приєднані до СРСР в 1939 р. області України і Білорусії, захоплення мільйонів полонених, що розгубилися в перших боях, здавалося, цілком підтверджували тезу, згідно з якою Схід був населений неповноцінними людьми, звиклими підкорятися насильству з боку переможця. Та ж ідея «освячувала» фанатичні акції по масовому знищенню євреїв і комуністів, які здійснювалися айнзацгрупами - спеціальними командами, створеними для цієї мети в 1941 р. Єврейське населення, особливо численне в Білорусії і деяких районах України, методично знищувалося в концентраційних таборах або на місці (50 тис. трупів були виявлені у ровах Бабиного яру під Києвом). Радянські євреї склали одну з найчисленніших (1050 тис.) груп із 6 мли. євреїв, знищених фашистами в різних країнах. Негайного розстрілу всіх політробітників вимагав «наказ про комісарів». Полонені комуністи опинялися перед дилемою: зізнатися в своїй партійній приналежності і бути відразу страченими або ж приховати її, а потім тримати відповідь перед партією. Радянські військовополонені (не менше 70 тис. за перші три тижні війни; більше 2 млн. до кінця 1941 р.; 5,75 млн. з початку війни до 1 травня 1944 р., згідно з німецькою статистикою) зазнавали особливо жорстокого ставлення. Біля 3,3 млн. з них загинули внаслідок масового винищування і голоду в таборах зі значно гіршим режимом, ніж для полонених з інших країн.

Управління окупованих територій, затверджене літом 1941 р., також відображало відмову Гітлера розглядати будь-яке розв'язання проблеми, крім «повної колонізації». Практикувалися три форми адміністративної організації захоплених районів СРСР: приєднання до інших держав (район Біло-стоку в Західній Білорусії був приєднаний до Східної Пруссії; Західна Україна - до «Польського генерал-губернаторства»; «Трансмістрія», між Дніпром і Бугом, - до Румунії); цивільна адміністрація (Остланд - прибалтійські держави, Білорусія і Україна); військова адміністрація. Під владою останньої знаходилися всі захоплені території Росії, Криму і Кавказу. У будь-якому випадку на всі адміністративні пости призначалися представники окупаційної влади. У районах з цивільною адміністрацією колишні структури управління були збережені тільки в сільській місцевості на рівні села й повіту. Ніякого розширення їх прав не передбачалося навіть після закінчення війни.

Невдача «бліцкригу», що відсунула закінчення війни на невизначений термін, зробила необхідним внесення деяких коректив у гітлерівську політику «повної колонізації». Однак через жорстокість окупантів і реквізиційний характер економічної політики, що проводилася ними, зроблені поступки - дуже обмежені - не принесли бажаного ефекту. Дуже показово у зв'язку з цим їх відношення до захоплення селянами колгоспних земель і худоби, що відбулися в багатьох місцях після відходу радянської влади. Ідея заохочення цього процесу руйнування колгоспів видалася деяким фашистським ідеологам цілком відповідною їх ідеї руйнування радянського режиму зсередини. 26 лютого 1942 р. німецька адміністрація обнародувала аграрний закон, який відміняв все радянське законодавство в цій області і перетворював колгоспи по типу традиційної громади. Природно, німецька адміністрація залишала за собою право встановлювати обсяги постачання, за виконання яких громада несла колективну відповідальність. Застосування цього закону в різних регіонах не було однаковим. Так, на Україні німці утрималися навіть від найменших спроб деколективізації із страху дезорганізувати різкими змінами виробництво в цій найбагатшій аграрній області країни. У Білорусії, яка грала другорядну роль у виробництві сільськогосподарської продукції, приватна власність була поступово відновлена. В окупованих районах Росії зміни найчастіше обмежувалися збільшенням індивідуальних наділів при збереженні колгоспних структур. У гірських районах Кавказу, де переважало скотарство, німецькі власті відразу ввели приватну власність. Однак диференційоване застосування аграрних реформ не справило на селянство очікуваного ефекту. Його стриманість пояснювалася не тільки безперечним патріотизмом, але й зростаючими масштабами грабежів, яким німецькі власті піддали сільські райони. З осені 1942 р. продовольчі реквізиції німців постійно зростали, а довільні і абсолютно нереалістичні квоти, що призначалися Берліном, нагадували селянам про найгірші часи першої п'ятирічки; непослідовні кроки по деколективізації, що робилися окупантами, губилися на цьому фоні. До економічного грабежу додався грабіж людських ресурсів: зростаючі потреби рейху в робочій силі привели до масової примусової відправки працездатного населення в Німеччину (більше 4,2 млн. чоловік в 1942-1944 рр., згідно з німецькою статистикою). Щоб не бути відправленими у Німеччину, багато селян йшло в партизани. З осені 1942 р. аграрна політика Німеччини на окупованих територіях потрапила у безвихідь. «Реформи» послабили і навіть знищили в деяких районах структури колективного господарювання, але вони не створили пової системи - цілісної і здатної задовольнити селянство, та не поліпшили сільське господарство. Виробництво зернових поменшало в порівнянні з попереднім роком вже в 1942-1943 рр. і наполовину впало в 1943-1944 р., тоді як німецькі реквізиції збільшилися вдвічі.

Невдача цієї політики, яку можна було передбачувати вже влітку 1942 р., на якийсь час (літо 1942 - початок 1944 рр.) надихнула прихильників «східної політики» Розенберга, заснованої на етнічному роздробленні СРСР. Кілька народів різної чисельності стали випробувальним полігоном для ідей Розенберга. Прибалтійські країни, де німецька культура завжди була в пошані, вирішено було залучити до німецької долі. Однак умови цього возз'єднання не були сприятливими для національного розвитку прибалтів, які вважалися частково русифікованими та євреїзованими (особливо литовці). Це означало, що значну частину населення Латвії та Литви потрібно було перемістити на схід і замінити німецькими колоністами. Прибалтійське населення під час війни все ж користувалося привілейованим статусом, який допускав існування національних урядів, природно, прогерманських, але підтримуваних частиною населення, що бачило в них хоч якийсь захист від окупантів. На початку 1944 р. місцеві власті домоглися від німців, які бажали знайти в цих районах добровольців для своєї армії, поступок в культурній та національній областях. Однак ці поступки, які залишали без відповіді основне питання про політичну автономію, не могли за великим рахунком задовольнити сподівання прибалтійських народів, які були сильно прив'язані до своєї історичної традиції, а з іншого боку, розуміли, що вони не зможуть звільнитися від радянського напування, не спираючись на Німеччину.

На Кавказі німців цікавили, передусім, нафтові ресурси, а не можливості колонізації. У довгострокових планах нацистів цьому регіону була відведена роль проміжного плацдарму для подальшої експансії в напрямі нафтоносних районів Іраку та Ірану. Німеччина намагалася уникнути опору з боку кавказьких народів і навіть привернути їх на свою сторону, розробивши з цією метою досить ліберальну політику, яка залишала можливість місцевої ініціативи. Остання проявилася у зв'язку з відходом Червоної Армії в формі антирадянських повстань трьох гірських мусульманських народів: карачаївців, кабардинців та балкарців. Німецька армія визнала права місцевих комітетів, які отримали релігійну, політичну та економічну автономію. Кавказький досвід укріпив в Берліні «мусульманський міф», використовуючи який інший мусульманський народ - кримських татар - одержав підтримку від німців і зміг створити в 1942 р. в Сімферополі Центральний мусульманський комітет. Проте, німці навідріз відмовилися від падання кримським татарам автономії, якою користувалися кавказькі горці, із страху перед відродженням натюркістського руху, зломленого радянською владою на початку 20-х рр. Цей неспокій був тим більше обґрунтованим, що на ділі основним результатом нацистської політики в Криму було відродження татарських національних організацій.

За задумом теоретиків «східної політики», підтриманими українськими емігрантами і націоналістами, в національному розпаді СРСР найважливішу роль могла зіграти Україна - за умови визнання Німеччиною українських національних сподівань. Однак, враховуючи життєву важливість цього району для економічних інтересів рейху і великогерманського колоніального проекту, Гітлер не став перетворювати Україну на дослідну лабораторію для перевірки ідей Розенберга. У цьому регіоні, який доброзичливо (принаймні. в його західній частині) зустрів німецькі війська, окупація, покликана створити умови для майбутньої германізації цієї території, населеної, передусім слов'янами, прийняла дуже жорсткі форми. Численні втрати понесла місцева інтелігенція, запідозрена в пропаганді націоналізму. Переслідування євреїв здійснювалося з такою жорстокістю, що спричинило засудження у населення, традиційно настроєного швидше антисемітські. Вже до 1942 р. німці майже втратили там усяку довіру.

Непослідовна, розірвана різнонаправленими тенденціями, незмінно ігноруючи інтереси місцевого населення - за винятком відношення до кавказьких горців - гітлерівська «східна політика» терпіла крах. Розвиток партизанського руху свідчив про рішучість чинити опір окупації у населення, яке мало багато причин для невдоволення радянським ладом (особливо в сільських районах, що пройшли через примусову колективізацію і викликаний нею голод). До відносної стабілізації фронту після битви за Москву опір на окупованих територіях був дуже слабким. Населення зайняло вичікувальну позицію, і бійці, які залишилися у ворожому тилу і уникли полону, виявилися в цих районах, приголомшених масштабом поразок, в ізоляції. Перші партизанські загони, що стихійно сформувалися з цих солдат і комуністів, які пішли в підпілля, почали діяти в Тульській та Калінінській областях взимку 1941-1942 рр. До ЗО травня 1942 р., коли в Москві був створений Центральний штаб партизанського руху, опір на окупованих територіях залишався здебільшого поза всяким контролем з боку не тільки радянського військового командування, але й партії. Жорстокість окупантів, відправлення населення в Німеччину посилили партизанський рух, який у великій мірі залежав від ставлення до нього місцевого населення. Починаючи з осені 1942 р., партизани встановили контроль над рядом районів, передусім в Білорусії, північній частині України, в Брянській, Смоленській і Орловській областях. До цього часу Центральний штаб партизанського руху, прагнучи встановити тісну взаємодію між партизанами і регулярною армією, налагодив перекидання в німецький тил зброї і організував підготовку кількох сотень командирів партизанських загонів. Значення партизанських операцій зросло до кінця 1942 р., коли німецькі комунікації виявилися сильно розтягнутими. Для їх охорони і боротьби з партизанським рухом тільки в жовтні 1942 р. з фронту були зняті 22 німецькі дивізії. Діючи як допоміжні сили Червоної Армії, партизанські групи здійснили за шість вирішальних місяців, з жовтня 1942 по березень 1943 р., 1,5 тис. диверсій на залізницях, значно сповільнивши доставку німецької бойової техніки на фронт. До осені 1943 р. з ладу було виведено більше 2 тис. км залізничних шляхів. Німці зробили марну спробу за допомогою масштабної каральної операції з участю десяти дивізій знищити білоруських партизанів (яких нараховувалося до 100 тис. чоловік), що базувалися в лісах півдня республіки. Не зумівши розгромити партизанську армію, гітлерівські карателі спалили кілька тисяч білоруських сіл, прагнучи позбавити партизанський рух його бази.

Незважаючи на незаперечний військовий внесок партизан, що відволікали на себе до 10% німецьких сил на Східному фронті, військово-політичне керівництво так і не змогло повністю відмовитися від недовіри до руху, який певний час розвивався без усякого контролю і до того ж був неспростовним свідком політичного вакууму, створеного в 1941 р. в цілих районах безладною втечею радянської цивільної та військової влади. Коли регулярна армія увійшла в «партизанські краї», партизани, що чекали негайного зарахування в її ряди, були замість цього відправлені в тил для належного «перевиховання».

Поразки перших місяців війни, численні спроби німців дестабілізувати радянський режим, використовуючи політичне, національне і соціальне невдоволення населення, безумовна необхідність впливу на патріотичні почуття не могли не вплинути на деякі аспекти сталінської ідеології. Російські цінності, національні і патріотичні, реабілітовані у другій половині 30-х рр., з новою силою прозвучали в промові Сталіна, переданій по радіо 3 липня 1941 р. Відмовившись від слова «товариші», яке звучало дуже пореволюційному, Сталін обрав традиційне звернення до народу, яке протягом віків закликало до національного єднання: «Брати і сестри! Смертельна небезпека нависла над Вітчизною». Посилання на великий російський народ «Плеханова й Леніна, Бєлінського й Чернишевського, Пушкіна й Толстого, Глінки й Чайковського, Горького й Чехова, Семенова й Павлова, Рєпіна й Сурикова, Суворова й Кутузова» міцно зайняли своє місце в ідеологічному контексті «священної війни». Приймаючи 7 листопад 1941 р. парад військ, які відправлялися прямо на фронт, Сталін закликав їх надихатися в битвах «мужніми образами наших великих предків - Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського, Суворова й Кутузова». Відновлення традиційних цінностей в армії, остаточна відмова від інституту політ комісарів на користь принципу єдиноначальності були кроками в тому ж напрямі. Разом з тим послідовно проводилася думка про те, що саме російський народ - перший серед рівних - несе основний тягар Великої Вітчизняної війни. Щоб нейтралізувати адресовану неросійським меншинам нацистську пропаганду, підкреслювалися історичні зв'язки, що об'єднували Росію з іншими народами, прославлялися такі історичні особистості, як Богдан Хмельницький, який приєднав Україну до Росії. У радянських і партійних апаратах республік у ці роки знову почали просуватися національні кадри.

Другий аспект ідеологічної еволюції режиму за роки війни полягав у зближенні з Російською православною церквою, нерозривно пов'язаною з національною історією. Поворот значною мірою був викликаний позицією, зайнятою самою церквою. У перший же день війни митрополит Сергій у своєму пастирському посланні благословив народ на «захист священних рубежів Батьківщини». Реакція радянської влади не примусила себе чекати: у вересні 1941 р. були закриті антирелігійні періодичні видання, розпущений «Союз войовничих безбожників». У 1942 р. митрополити Олексій та Микола були запрошені до участі в роботі Комісії з розслідування фашистських злочинів. 9 листопада 1942 р. «Правда» опублікувала вітальну телеграму митрополита Сергія Сталіну: «Я вітаю в Вашій особі богообраного вождя... який веде нас до перемоги, до процвітання в мирі і до світлого майбутнього народів...» 4 вересня 1943 р. три вищих ієрархи Російської православної церкви були прийняті Сталіним у Кремлі, що підвело рису під роками розриву між державою та церквою (в цьому випадку, як і в інших, поворот у війні дозволив Сталіну відступити від своєї політики так, що ніхто не запідозрив його в капітуляції перед обличчям безвихідної ситуації). Під час зустрічі Сталін дав згоду на обрання патріарха, який би зайняв престол, що був порожнім з 1924 р. Скликаний через три дні Помісний собор - перший з 1917 р. - обрав патріархом митрополита Сергія, який фактично очолював церкву протягом сімнадцяти років. В наступному місяці урядом була створена Рада у справах релігій під головуванням Г.Карпова. Після смерті патріарха Сергія 15 травня 1944 р. патріарший престол зайняв ленінградський митрополит Олексій, обраний 2 лютого 1945 р. на соборі, який одночасно ухвалив нове Положення про управління Російською православною церквою. У серпні 1945 р. церкві було дозволено придбавати будівлі та предмети культу. Зближення з православ'ям супроводжувалося заходами по урегулюванню відносин з ісламським духовенством. У жовтні 1943 р. в Ташкенті було створене Центральне управління мусульман. Впровадження муфтія, що засвідчило в очах правовірних добру волю радянської влади відносно ісламу, порушило німецькі плани в Криму і на Кавказі.

Враховуючи німецькі прагнення до деколективізації - дуже обережної - сільського господарства, радянський уряд постарався забезпечити собі підтримку селянства. Ця задача була особливо важкою. Якими б не були наміри держави, їй було необхідно вилучати (що, природно, владі популярності не додавало) все більшу частину урожаю в економічній обстановці, яка сильно ускладнилася через скорочення числа колгоспників, реквізиції армією більшої частини коней, повне припинення виробництва тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, що привело до падіння продуктивності праці в сільському господарстві майже на 40%. Для компенсації неймовірно низьких закупівельних цін, які не покривали й чверті собівартості майже всієї продукції колективних господарств, скорочення розмірів натуральної оплати прані колгоспників до 75%, місцевій владі, сильно ослабленій до того ж відходом на фронт більшої частини з 200 тис. сільських комуністів, довелося дозволити велику свободу в реалізації селянами продукції їх підсобних господарств. В умовах карткової системи і зростаючої нестачі продуктів колгоспний ринок помітно активізувався, забезпечуючи 50% споживання продовольства городян (проти 20% напередодні війни) і 90% грошових прибутків колгоспників. У такій ситуації байдужість селян до колективної праці не могла не рости, і участь селянства у спільних зусиллях країни забезпечувалася за допомогою ставки на особисті інтереси колгоспника. Це було визнанням слабкості політики, що проводилася з початку 30-х рр. і великою поступкою селянству.

Ослаблення політичного та ідеологічного контролю заради економічної ефективності спостерігалося і на промислових підприємствах. Припинення різного роду «політичних зборів» в робочий час супроводжувалося передачею організаційних і кадрових питань у виняткове ведення технічних керівників. Подібним чином, хоч і з деяким запізненням, події розвивалися і в армії після ліквідації інституту політичних комісарів. На службу патріотичній і національній пропаганді були мобілізовані всі літературні і художні форми. Ідеологічний контроль був пом'якшений, багато які письменники, поети і композитори, до війни вимушені мовчати, отримали можливість публікувати свої твори при дотриманні єдиного критерію - їх патріотичної спрямованості. Відоме послаблення політичного та ідеологічного контролю проявилося також в масовому залученні в партію з серпня 1941 р. «усіх, хто відзначився на полі бою». За роки війни в партію вступили 4 млн. радянських громадян, в основному військові з діючої армії, приваблені лозунгами патріотизму і боротьби за свободу Батьківщини. На початку 1945 р. ВКП(б) нараховувала більше 5,7 млн. членів.

Затвердження ідеології, що великою мірою робить ставку на ідеї патріотизму і народності, супроводжувала зростаюча персоніфікація вищої влади на вершині державної ієрархії. Початок цьому процесу поклала концентрація всіх повноважень, цивільних і військових, в руках Сталіна. Замінивши 6 травня 1941 р. Молотова на посту голови Ради Народних Комісарів, Сталін уперше з 1917 р. об'єднав традиційно розділені партійну і державну владу. З початком війни він очолив ДКО, Ставку Верховного Головнокомандування і Народний комісаріат оборони, а потім надав собі титули Маршала та Генералісимуса. Виправляючи положення, яке спочатку сильно похитнулося (багато в чому через власні помилки), Сталін зумів, завдяки перемогам Червоної Армії, особливо під Сталінградом, і зростанню своєї популярності на міжнародній арені, стати втіленням новознайденої національної гордості. Його особистість ототожнювалася з вищою цінністю - Батьківщиною, і солдати йшли в бій з криком: «За Батьківщину, за Сталіна!» Не побувавши жодного разу у військах на фронті або в тилу, він зумів примусити народ повірити в свою непогрішимість, розсіяти сумніви і гіркоту попередніх років, звалити на підлеглих відповідальність за довершені помилки.

Нарешті, останній аспект еволюції в ідеологічній і політичній сфері, який привернув в той час загальну увагу, полягав в очевидному відмежуванні радянського керівництва від ідеї світової революції і в скасуванні Комінтерну - основного знаряддя підривної політичної діяльності СРСР, що одностайно засуджувався в передвоєнні роки міжнародним співтовариством. 15 травня 1943 р. Сталін розпустив цю організацію, яка, як він пояснив, «виконала свою місію». Цей акт був покликаний позбавити ґрунту твердження нацистської пропаганди про прагнення Москви втручатися в життя інших держав і навіть більшовизувати їх, об'єднуючи різні течії руху опору в окупованих країнах. Через кілька місяців революційна пісня «Інтернаціонал», що з 1917 р. служила гімном СРСР, була замінена гімном у славу Батьківщини і Сталіна. Розпускаючи Комінтерн, Сталін, звичайно, поступався тиску, який чинився на нього союзниками, але разом з тим він вже думав про післявоєнну перспективу і прагнув усунути з шляху європейських компартій, які стояли в багатьох країнах перед реальною перспективою приходу до влади, перешкоду, якою могло б стати обвинувачення в тому, що вони є агентами Москви.

Ідеологічним змінам, що відбулися в роки війни, було призначене більш або менш тривале життя. Так, нові відносини між державою і Російською православною церквою, упор на всенародну єдність навколо ідеї радянської Батьківщини, спадкоємиці великої російської держави (ця тема вже визначилася до війни), зростаюча персоніфікація влади стануть стійкими елементами ідеології в післявоєнний період. У інших аспектах еволюція виявилася більш ефемерною, наприклад, в ослабленні ідеологічного контролю над інтелігенцією і економічного - над селянством. Війна примусила частково відмовитися від волюнтаристських методів у господарській сфері, що проявилося в зростанні ролі вільного ринку і терпимості по відношенню до дрібнотоварного виробництва. Цьому «дрейфу у бік консенсуального правління» (Ж.Сапір), який склав нарівні з націоналізмом і патріотизмом один із основних елементів національної згоди під час війни, було призначено закінчитися з поверненням до миру.

вітчизняна війна радянський союз



Информация о работе «Радянський Союз у війні (1941-1945)»
Раздел: История
Количество знаков с пробелами: 73648
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
169562
0
0

... Північному флоту довелось виконувати різноманітні операції, але провідне місце серед них займала боротьба на морських комунікаціях і захист конвоїв союзників. Говорячи про діяльність Радянського Військово – Морського флоту у Великій Вітчизняній війні потрібно сказати і про дії, які вели окремі флотилії. Раніше вже говорилось про важливу роль, яку відіграла Ладозька військова флотилія у взаємодії ...

Скачать
78277
0
0

... організаційно-інструкторського відділу і особливого сектору ЦК КП(б)У про підпільно-партизанський рух в Україні періоду Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр.", Документи періоду Великої Вітчизняної війни". В цих документах міститься важлива інформація щодо становища єврейського населення на окупованих землях, повідомлення про масове знищення мирного населення, у тому числі і євреїв. Отже, ...

Скачать
44888
0
0

... рейси під безперервним вогнем він перевіз більше ста бійців. Після бою за Дніпро, йому також присвоєно звання героя Радянського Союзу. Не оминула війна і моїх країв, зокрема Черкащини. З перших днів війни труднощі стали на захист Вітчизни. З початком Великої Вітчизняної війни Черкащина стала ареною бойових дій. 57 дивізій, 13 бригад, 1300 літаків гітлерівської групи «Південь» були націлені на ...

Скачать
10159
1
0

... К. Жуковим 6 червня 1944 року війська під командуванням Дуайта Ейзенхауєра висадились в північній Франції – відкриття другого фронту. 24 серпня визволення Парижу. 16 червня 1944 – бомбардування Англії крилатими ракетами ФАУ-1 25 липня 1944 наступ англо-американських військ в Нормандії 8 вересня – бомбардування Англії балістичними ракетами ФАУ-2 28 жовтня 1944 - перемир’я між ...

0 комментариев


Наверх