ПОЕЗІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

3. ПОЕЗІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Говорячи про епоху Відродження як про великого історичному перевороті, Ф. Енгельс у передмові до "Діалектика природи" підкреслював, що в ході цього перевороту в Європі склалися нації, народилися національні літератури, викував новий тип людини. Ця епоха "мала потребу в титанах" - і "породила титанів по силі думки, пристрасті і характеру, але багатосторонності і вченості".

Важко знайти великого діяча культури епохи Відродження, який би не писав віршів. Талановитими поетами були Рафаель, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі; вірші писали Джордано Бруно, Томас Мор, Ульріх фон Гуттен, Еразм Роттердамський. Мистецтву писати вірші навчались у Ронсар принци Франції. Вірші складали римські папи і італійські князі. Навіть екстравагантна авантюристка Марія Стюарт зронила витончені віршовані рядки, прощаючись з Францією, де протікала її весела юність. Ліричними поетами були видатні прозаїки та драматурги. Очевидно, великий переворот мав свій ритм, чітко уловлюваних талановитими людьми, і що корчились їх пульс. У видимому хаосі історичних подій, що обрушилися на Європу, - у війнах, повстаннях, великих походах за тридев'ять земель, нові й нові відкриття - звучала та "музика сфер", той голос історії, який завжди прислухатися в революційні епохи людям, здатним його почути . Ці нові ритми життя з величезною силою зазвучали в поезії, що народжувалася на нових європейських мовах, які в багатьох випадках набували свої закони саме у зв'язку з діяльністю поетів.

Важливим і загальним моментом для всієї європейської поезії епохи Відродження було те, що вона відірвалася від співочого мистецтва, а незабаром і від музичного акомпанементу, без якого була немислима народна лірика середньовіччя, а також мистецтво лицарських поетів - трубадурів і мінезингерів. Ціною зусиль сміливих реформаторів поезія стала областю суворо індивідуальної творчості, в якому нова особистість, народжена у бурях Відродження, розкривала свої відносини з іншими людьми, з суспільством, з природою. Збірники італійських поетів XIV-XV століть ще називаються по-старому: "Пісенник" - "Канцоньєре", але вірші вже друкуються для проголошення вголос або читання про себе, заради збільшується племені любителів поезії, забували весь світ над книгою віршів, подібно юним героям " Божественної Комедії "Паоло і Франчески.

Однак поезія нового часу допомогла до кінця порвати зв'язок з піснею, особливо народною. Більше того, саме в епоху раннього Відродження по всіх країнах Європи прокочується могутня хвиля народної поезії, переважно пісенної. Можна сказати, що розквіт ліричної поезії в цю пору почалася саме з поезії народних мас - селянських і міських, повсюдно в Європі відчували, як наростають їх сили, їх вплив на життя суспільства. Епоха Відродження стала епохою великих народних рухів, підриває підвалини середньовіччя, що сповіщає прихід нового часу.

Глибинні зв'язку народного бунту й критики феодальної ідеології розкриваються в "Бачення Петра Пахаря", поемі 70-х років XIV століття, приписуваної безвісно невдасі Вільяму Ленгленду і переповненій відгомонами усної народної творчості. Носієм моральної істини тут виведений трудівник, орач. У XIV столітті, очевидно, склався і сюжетний основний кістяк балад про бунтар і народного заступника Робіна Гуда, що стали улюбленим народним читанням, як тільки в Англії заробили друковані Верстати.

Своєрідним заповідником балади, де вона існує до цих пір як живий поетичний жанр, стали численні архіпелаги Північної Атлантики з їх змішаним населенням переважно данського походження. Датська балада часів Відродження, зразки якої включені до цього тому, стала класичним жанром народної поезії Північної Європи.

Починаючи з середини XV століття друкарню верстати викидають безліч видань, розрахованих на широкі кола читачів, зразки народної поезії - пісні, романси, загадки, а також "народні книги" (серед них - книга про Тіля Уленшпігель і книга про доктора Фауста). Їх переробляють і використовують письменники-гуманісти, навіть досить далекі від руху народних мас, але відчувають тягу до народних джерел. Погортаємо п'єси Шекспіра, його сучасників і попередників. Скільки народних балад ми знайдемо в самому серці їх задумів; у пісні Дездемони про Івушка-вербі, у пісні Офелії про Валентиновим дні, в атмосфері Арденнської лісу ("Багато шуму нема з чого"), де поневіряється Жак, настільки нагадує про інше лісі - Шервудському, притоні стрілка Робіна Гуда і його веселої зеленої братії. А адже, перш ніж потрапити в чорнильниці складачів, ці мотиви ходили по площах англійських міст, по сільських ярмарках і придорожнім харчевня, виконувалися бродячими співаками, лякали побожних пуритан.

У поета тієї епохи був і ще одне джерело натхнення: класична стародавність. Пристрасна любов до знань гнала поета в далекі подорожі в анатомічні театри, в кузні і в лабораторії, - але також і в бібліотеки. До XV століття освічений європеєць знав дещо які твори латинської літератури, врятованих від античного Риму, у свою чергу багато засвоїло в культури Стародавньої Греції. Але сама грецька культура стала широко відома пізніше, особливо після XV століття, коли в боротьбі з турками звалилася Візантія, остання опора середньовічної грецької цивілізації на Близькому Сході. Тисячі біженців-греків, що хлинули із земель, завойованих турками, в християнські країни Європи, несли з собою знання рідної мови та мистецтва, багато хто став перекладачами при європейських дворах, вчителями грецької мови в європейських університетах, радниками при великих типографських будинках, які видавали античних класиків у оригіналі та переказах.

Античність стала як би другим світом, в якому жили поети Відродження. Вони рідко здогадувалися про те, що культура античності була побудована на поті і крові рабів, народ античності вони уявляли собі як аналогію народу свого часу і так його зображували. Приклад тому - збунтувалася чернь в трагедіях Шекспіра, "античні" селяни і ремісники на полотнах художників Ренесансу або пастухи і пастушки в їхніх віршах і поемах.

Поступово в потоці літературного розвитку тієї епохи намітилися дві течії: один у боротьбі за становлення нової національної літератури орієнтувалося на античні зразки, воліло їхній досвід народної традиції, вчило молодь писати "по Горацію" або "за Арістотелем". Інший раз у своєму прагненні бути ближче до античних зразків ці "вчені" поети навіть відкидали риму, яка була безперечним завоюванням європейської середньовічної поезії. Представники іншого напряму - серед них Шекспір і Лоні де Вега, - високо цінуючи античну літературу і нерідко добуваючи з її скарбниць сюжети й образи для своїх творів, все ж таки відстоювали за письменником не тільки право, але й обов'язок, перш за все, вивчати і відтворювати в поезії живе життя. Про це розмовляє з акторами Гамлет, стосовно до сценічної майстерності, про те ж твердить Лоне де Вега в трактаті "Про новий мистецтві писати комедії". Саме Липі прямо висловлює думку про необхідність рахуватися з народною традицією в мистецтві. Але й Шекспір у своїх сонетах, розповідаючи про якийсь побратимі по перу, який оскаржував його поетичну славу, протиставляє його "наукового", "прикрашена" манері свій власний "простий" і "скромний" стиль. Обидві течії в цілому становили єдиний потік гуманістичної поезії, і хоча в ньому були внутрішні суперечності, обумовлені "різних країнах різними суспільними причинами, поети-гуманісти протистояли тим письменникам свого часу, які намагалися захищати старий феодальний світ, застарілі естетичні норми і старі поетичні засоби.

П'ятнадцятий століття принесло багато нового в італійську поезію. До цього часу патриціанські прізвища стали поступово захоплювати владу в містах, які з купецьких держав-комун вдягалися в герцогства і князівства. Сини флорентійських багатіїв, наприклад, знаменитого банкірського дому Медічі, хизувалися гуманістичної освіченістю, протегували мистецтвам і самі були не чужі їм. Поети-гуманісти створювали латинські вірші в розрахунку на освічених читачів. Під пером таких талантів, як Анджело Поліціано, відродився на потребу міської знаті культ галантних лицарів і прекрасних дам. Місто-комуна, обороняв свої права від важкої хватки будинку Медічі, відповів на виникнення нової аристократичної культури бурхливим розвитком народної сатиричної і побутової пісні; над романтичним захопленням феодальним минулим глумився Пульчі в героюокомічній поемі "Великий Морганті". Однак і у Флоренції і, особливо, у Феррарі - столиці-фортеці герцогів д'Есте, відродилася в оновленому варіанті любовно-пригодницька лицарська поема. Граф Маттео Боярдо, а пізніше, вже в XVI столітті, феррарскій поет Лудовіко Аріосто у витончених октавах оповідають про нечувані подвиги і пригоди лицаря Роланда (Орландо), який перетворився з суворого героя середньовічного епосу в збожеволілого від ревнощів палкого коханця. Звертаючись до фантазії різних століть і народів, Аріосто створив твір, у якому багато віщує "Дон-Кіхота".

Самий пізній внесок у європейську поезію Відродження належить поетам Піренейського півострова; рішучий поворот до нового світогляду і нової культури стався тут тільки на межі XV і XVI століть, чому були свої причини. Перш за все, - тривала реконкіста, яка зажадала напруження всіх сил роз'єднаних і нерідко ворогували між Собою братніх народностей, які населяли півострів. Історичний розвиток Іспанії протікало своєрідно. Королівська влада не мала міцної опори в іспанських містах, і хоча вона по черзі зломила непокірну аристократію і міські комуни, справжнього державного і національного об'єднання не відбулося: іспанські королі володарювали, спираючись лише на силу зброї і церковну інквізицію. Відкриття в кінці XV століття Америки і захоплення величезних її областей з золотими та срібними копальнями на короткий термін призвели до нечуваного збагачення Іспанії, а потім до падіння золота в ціні і катастрофічного зубожіння країни, де гонитва за легкою наживою витіснила турботу про розвиток ремесла і землеробства. Іспанська держава стала втрачати і своє політичне могутність, в кінці XVI століття від неї відпали Нідерланди, в 1588 році була розгромлена "Непереможна армада" - іспанський флот, посланий на завоювання Англії. Запанувала реакція. Натовпи жебраків і волоцюг потягнулися за випаленим сонцем полях і дорогах країни, яка, ставши царством авантюристів і мародерів, багато в чому залишалася феодальної країною.

І, проте, в Іспанії розквітла блискуча ренесансна культура. Вже література пізнього середньовіччя була тут багата й різноманітна. Арагонські, кастильські, Андалуські традиції зливалися в щось нове, вбирає в себе і впливу Галісії з її школою трубадурів, і Каталонії, і особливо Португалії, яка вже в XV столітті почала боротися за нові морські шляхи і в цілому обганяла Іспанію в галузі культурного розвитку. Тісні культурні зв'язки з Іспанією були посилені півстолітнім (1580 - 1640 рр..) Підпорядкуванням Португалії іспанській короні. Дуже важливим для літератур Іберійського півострова було їх багатовікове сусідство з літературами арабського світу. Через це сусідство іспанські поети отримали чимало мотивів і образів, особливо помітних у романсах XV - XVI століть. З іншого боку, Іспанія в ту пору була тісно пов'язана з Сицилійського королівства, з Венецією, тримала гарнізони і флоти в багатьох містах і гаванях Італії. У період свого формування іспанська ренесансна поезія пережила сильний і тривалий вплив італійської. (Те ж стосується і до літератури Португалії)

Романтики в будь-якій літературі Західної Європи були продовжувачами та учнями майстрів епохи Відродження. Її повнокровне, людяне мистецтво служило зразком для численних прогресивних поетів XX століття. Художник соціалістичного реалізму, Йоганнес Р. Бехер знайшов потрібним у свої дослідження про сучасну літературу включити "Мале вчення про сонеті" - етюд, що містить уважний аналіз шести мовних аспектів сонета: французької, німецької, англійської, італійської, португальської та іспанської.

Данте, Шекспір, Лопе де Вега, Сервантес, видані багатьма мовами народів СРСР, стали не просто нашими сучасниками, а й нашими соратниками. Як і картини художників Відродження, драматургія, пісні та вірші ренесансних поетів увійшли в культурний ужиток радянської людини.

Один з титанів Відродження - Джордано Бруно - назвав свою книгу: "Діалог про героїчний ентузіазм". Таку назву дуже точно визначає духовну атмосферу Відродження, яка відображена в поезії XIV - XVI століть. Ця поезія розкрила красу людини, багатство його внутрішнього життя і незліченну різноманітність його відчуттів, показала пишність земного світу, проголосила право людини на земне щастя. Література Відродження підняла покликання поета до високої місії служіння людству.