Суспільно-політичні та національні питання в програмах загальноросійських політичних партій
Діяльність українських парламентських громад в І-ї та ІІ-ї Державних думах Росії
Розвиток науки та освіти на українських землях у складі Російської імперії в др. пол. ХІХ – початку ХХ ст
Ліберальна і демократична інтелігенція в українському національному русі на початку ХХ ст
Політика урядів Австро-Угорщини і Російської імперії в українському та польському питанні у роки Першої світової війни
Соціально-економічне становище українських територій у роки Першої світової війни
Революційні події у Петрограді в жовтні 1917 р. та їх вплив на Україну
Аграрне питання в Україні у період революційних перетворень і громадянської війни
Особливості соціально-економічної політики в УСРР у 1922-1928 рр
Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й УСРР(УРСР) 1929 і 1937 рр
Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії
Особливості функціонування націоналістичних організацій на західноукраїнських землях
Кооперативний рух в Україні: особливості в УСРР і на західноукраїнських територіях
Характер і наслідки урбанізації в Радянській Україні у 1920-1930-ті рр
Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.)
Навигация
Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії
Деякі питання української історії
105464
знака
0
таблиц
0
изображений
37. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії
Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численна й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).
В Східній Європі українська діаспора поділена так:
у Польщі: 200—300 тисяч українців
у Чехословаччині: 120—150 тисяч українців
у Румунії: 100—150 тисяч українців
у Югославії: 45—50 тисяч українців
У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напіврядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні — найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі — вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);
яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехословаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території — і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.
38. Діяльність української політичної й військової еміграції. Її вплив на міждержавні відносини в 1910-1930-ті рр.
Українська міжвоєнна еміграція – це еміграція військова та політична, яка є результатом поразки національно-визвольної боротьби на Україні 1917-1920-х рр. Українці емігрували разом з установами уряду та військами її армії. Центрами скупчення міжвоєнної української еміграції стали Франція, Німеччина, Італія, Англія. Однак, вважаючи своє становище емігрантів тимчасовим, яке неодмінно мусить змінитись їхнім поверненням на незалежну батьківщину, головні еміграційні хвилі з Центральної та Східної України, Галичини та Буковини були спрямовані у найближчі сусідні європейські країни, зокрема Польщу, Чехословаччину, Румунію. Розпорошившись по багатьох європейських країнах, українські емігранти, проте, не перетворились на безлику людську масу, а виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації і не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності. В еміграції продовжили діяльність екзильні уряди УНР та ЗУНР, старі та новоутворені політичні партії, а великим досягненням українців було створення в основних емігрантських центрах численних громадських, культурно-освітніх та наукових установ, організацій, гуртків тощо. Окрім угруповань Армії УНР, на територію Румунії потрапила незначна кількість вояків-галичан, рештки українських партизанських загонів А. Гулого-Гуленка, Н. Махна та інших партизанських з'єднань, а також певна кількість військовиків Руської армії, серед яких були й українці за походженням, які були інтерновані у кількох таборах. Кількість українського вояцтва у румунських таборах була значно меншою (близько 2 тис. чоловік), ніж у Польщі та Чехословаччині.
3. Формування політичної свідомості українців в системі суспільно-політичних Росії і Австро-Угорщини (др. пол. ХІХ – початок ХХ ст.)
Соціально-економічна і національна дискримінація породжувала в українців відчуття несправедливості, розуміння нерівноправного порівняно з іншими народами імперії становища, була важливою, але не єдиною передумовою формування у селян національної свідомості. Також пробудженню свідомості і гідності селянських мас сприяли значною мірою суспільно-політичні рухи – народовський і радикальний та густа мережа українських культурно-освітніх господарських і молодіжних товариств та організацій. Отже, соціальний статус селян, їх важке соціально-економічне становище, наявність ідеологічних засад, в основі яких лежала ідея створення незалежної соборної держави України, з чим пов’язувалося остаточне вирішення аграрно-селянського питання, створення українських політичних партій (РУРП, УНДП, УСДП), які послідовно опрацьовували цю ідею, роз’яснювали, поширювали та агітували за неї селянство, діяльність товариств „Просвіта”, „Сокіл”, „Січ” були важливими передумовами формування національної свідомості селян й залучення їх до національно-визвольних змагань.
40. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині
Пацифікацією були названі масові репресії восени 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.
41.Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр.
Незважаючи на антиукр. політику правлячих кіл Польщі ЧСР та Румунії їхні політ режими допускали певну політ діяльність. Так у Польщі в 1925 р існувало 12 укр політ партій. Укр. Народно демократичне об’єднання (УНДО) , яке утворилось у 1925 р, було ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. УНДО виступала за конституційну демократію і незалежність Укр. Вагомою політ силою була Укр. Соціал-радикальна партія (УСРП) , яка була партією соціалістичного напрямку. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принципи демократичного соціалізму з ідеєю незалежності Укр. Ще однією впливовою силою була Комуністична партія Сх. Галичини, яка в 1923 р перетворилася на комуністичну партію Зх Укр. (КПЗУ). Вони боролися за місця у польському парламенті. У 1920 р була заснована Укр. військова орг-я (УВО), яку очолив Є. Коновалець. У 1929 р. була заснована ОУН в результаті об’єднання УВО з іншими націоналістичними орг-ями. ОУН очолив Є. Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі Д. Донцова, який проголошував прийнятними для здобуття незалежності Укр. будь-які методи та засоби. У Закарпатті політ. життя було особливо складним. Суто укр. партій тут не було, проте діяли певні політ. течії. Найвпливовішими течіями були русинство і народовці (українофіли). Русинський напрям вимагав автономії краю, користувався підтримкою населення. Народовський послідовно відстоював укр. характер населення краю і виступав за автономію з перспективою возз’єднання з Укр. державою. Мадярофіли прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини. Комуністи виступали за приєднання до Рад. Укр. У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності укр. політ. партій. Там діяла єдина легальна партія 1927 р Укр. нац. Партія (УНП) це була партія ліберального спрямування, на чолі з В. Залозецьким. (шукали компроміс з урядом Румунії). Комуністична партія Буковини 1918 р боролася за возз’єднання з Рад. Укр. 1926 р вона об’єдналася з Компартією Румунії лідери С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк. Націоналістичний табір (лідери О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський) використовуючи умови конспірації зуміли об’єднати навколо себе молодь і селянство. У 1938р в Румунії була встановлена військова диктатура й всі партії перейшли на нелегальне становище.
Похожие работы
... культурною діяльністю для добра українського народу.[220,С.9] Значення постатей Митрополита А.Шептицького та Патріарха Й.Сліпого важко переоцінити. Яскравим свідченням цього є розпочатий Українською Греко-Католицькою Церквою процес беатифікації Митрополита Андрея Шептицького. Після розвалу тоталітарно-імперського СРСР Україна стала незалежною, самостійною державою, на території якої проживають ...
... українсько-словацької міжпарламентської групи, яка повинна взяти на себе роль ініціатора та координатора взаємодії законодавчих структур. Чинники, які впливали на розвиток системи українсько-словацького міждержавного співробітництва в 1990-ті роки і будуть визначати його майбутню еволюцію варто розділити на декілька груп. Це – головна група: системні або визначальні системотворчі фактори. Вони ...
... перше десятиліття радянської влади і проявився в усіх галузях національної культури. Однак, з початку 30-х років розпочалися жорстокі репресії проти української інтелігенції. Національне відродження перетворилося в "Розстріляне Відродження". Лекція 7. Культура України у 1939- 1991 рр. План лекції. 1. Українська культура під час війни та у повоєнне десятиріччя. Ждановщина. 2. Неоднозначний ...
... ів стала одразу після повалення комуністичного режиму в Румунії та здобуття Україною незалежності. Початковий етап становлення українсько-румунських відносин затьмарила спроба деяких радикальних політичних кіл Румунії виступити з прямими територіальними претензіями до України. 24 червня 1991 р. було ухвалено декларацію Парламенту Румунії про пакт Ріббентропа-Молотова та його наслідки для України, ...
0 комментариев