Система оподаткування в Італії

Зміст

Вступ

1. Історичні передумови розвитку податкової системи Італії

Розділ 2. Загальна характеристика прямого та непрямого оподаткування

2.1. Структура правового регулювання оподаткування в сучасній Італії

2.2. Особливості прямого оподаткування в Італії

2.3. Особливості непрямого оподаткування в Італії

3. Податкове адміністрування

3.1. Суб’єкти, які підлягають оподаткуванню

3.2. Система податкової адміністрації Італії та здійснення ними контрольної функції

Висновки

Перелік використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Дослідження податкового права Італії є актуальним в наш час з декількох підстав.

1. Українське право відноситься до країн континентальної, або романо-германської, правової сім’ї. Ця система права бере свій початок від часів Античного Риму. Вивчення історії податків часів Римської республіки та Римської імперії дає змогу уявити собі першоджерела українського податкового законодавства, а також, як це не дивно, причини деяких помилок сучасних законодавців у галузі оподаткування.

2. У зв’язку з пунктом першим, слід також зазначити, що українське та італійське податкове законодавства є дуже схожими в декількох параметрах. Зокрема, спільним в них є переважання кількості підзаконних нормативних актів та роз’яснень податкової служби над законами, що регулюють відносини оподаткування. Також слід відмітити велику кількість законодавчих актів, якими ці відносини регулюються. Однак Італія накопичила дуже багато позитивного досвіду з регулювання цього процесу, які слід взяти до уваги українському законодавцю. Деякі з них, наприклад, можливість суб’єкта оподаткування з допомогою мережі Інтернет, ознайомитися із своєю податковою справою та система запитів і відповідей на них податкових служб будуть докладно освітлені у цій курсовій роботі.

3. Також слід узяти до уваги те, що Італія входить до Європейського Співтовариства, а отже, має великий досвід співпраці, у тому числі й у податкових відносинах, з цією організацією. Якщо Україна бажає стати членом ЄС, то італійський досвід (з урахуванням схожості податкових систем) слід вивчити якнайуважніше. Зокрема, потрібно роздивитися досвід Італії у переході з однієї валюти (ліри) на іншу (ЄВРО). На сьогоднішній день в Італії має місце своєрідне „двовалюття”: італійці мають можливість розраховуватися як лірами, так і ЄВРО [6, c.2]. До того ж, багато законодавчих актів ще не змінено, тобто і в цій курсовій роботі було використано як ставки в ЄВРО, так і в лірах.

Ці три пункти є взаємопов’язаними і в даній роботі розглядаються комплексно.

Науково-теоретична база дослідження. На сьогоднішній день дуже мало українських дослідників приділяє увагу італійській податковій системі. У рамках більш великої роботи її досліджували Андрущенко В.Л. та Данілов О.Д., однак вказаного в їх роботі матеріалу недостатньо для курсової роботи. Тому в цій роботі автор спирався на праці російських дослідників, таких як Бризгалін А.В., Телятников Н.Б., Куніцин Д.В. та ін. Дуже багато джерел з сучасного податкового законодавства Італії викладено в мережі Інтернет, наприклад, доволі цікаве дослідження Романа Моріарті. Це ще раз доказує, що податкова система Італії є дуже цікавою для російських та українських підприємців, а отже, потребує детальнішого та докладнішого вивчення вченими-теоретиками.

Роботу можна використовувати в навчальних та дослідницьких цілях.

1. Історичні передумови розвитку податкової системи Італії

Податкові правовідносини Італії мають багатовікові традиції, які починаються із Древнього Рима. Спочатку вся держава являла собою лише м. Рим і прилягаючі до нього місцевості.

Існує кілька розподілів римської податкової історії на періоди. Але найбільш чітку межу можна провести між двома епохами, між якими гранню є 167 р. до н.е., коли римляни скорили Македонію й тим поклали початок своїм завоюванням поза межами Італії [12].

У мирний час тоді податків не було. Видатки на управління містом і державою були мінімальними, оскільки вибрані магістрати виконували свої посади безоплатно, часом вкладаючи власні кошти. Головна стаття видатків - будівництво громадських будівель - звичайно покривалася за рахунок здачі в оренду громадських земель.

У воєнний час громадяни Рима обкладалися податками відповідно до доходів.

Визначення суми податку (цензу) проводилося кожні п'ять років вибраними урядовцями-цензорами. Громадяни Рима робили цензорам клятвену заяву про свій майновий стан і родинний стан. Як бачимо, ще тоді закладалися основи декларації про доходи.

В IV-III ст. до н.е. римська держава розростається, засновуються або завойовуються нові міста-колонії. Відбуваються й зміни в податковій системі. У колоніях уводяться комунальні (місцеві) податки й повинності. Як і в Римі, їхня величина залежала від розміру майна громадян, і визначення суми податків здійснювалося кожні п'ять років. Римські громадяни, що проживали поза Римом, платили як державні, так і місцеві податки.

У випадку переможних воєн податки знімалися, а часом державний податок відмінявся зовсім. Необхідні кошти забезпечувалися контрибуцією завойованих земель.

Комунальні ж податки з тих, хто проживав поза Римом, стягувалися регулярно.

Рим перетворювався в імперію, до складу якої входили провінції. Жителі провінцій були підданими імперії, але не користувалися правами громадян. Вони були зобов'язані платити податки, що свідчило про їхнє залежне становище. У провінціях збиралися прямі й непрямі державні податки, в основному у вигляді зборів, пов'язаних з торгівлею. Єдиної податкової системи не існувало. Окремі держави й громади були обкладені по-різному. Ті міста й землі, які здійснювали найбільш завзятий опір римським легіонам, після завоювання обкладалися більш високими податками. Крім того, римська адміністрація найчастіше просто використовувала систему податків, що склалася в даній місцевості до римлян. Змінювалися лише напрямок і використання коштів.

Тривалий час у римських провінціях не існувало державних фінансових органів, які могли б професійно встановлювати й стягувати податки. Римська адміністрація вдавалася до допомоги відкупників, діяльність яких вона не могла належною мірою контролювати. Панування відкупної системи при відсутності яких-небудь чітких правил в оподатковуванні призвело до того, що в провінціях панувала повна сваволя. Звичайними явищами стали зловживання, корупція.

Окремою сторінкою римської податкової історії, та й світової у цілому, потрібно назвати, звичайно ж, відкупників, які з'явилися саме в епоху Римської республіки, коли центральна влада стала зазнавати великих труднощів з поповненням державної скарбниці (з переходом до найманої армії військові видатки різко збільшилися). Бізнес спритних ділків, здатних забезпечити збір і сплату податків, полягав в тому, що вони заздалегідь домовлялися із владою про суму надходжень. Все інше йшло прямо в кишені публіканів — так відкупників іменували в Римі. Згодом люди цієї професії з'являлися в різних містах і країнах. Але вперше механізм податкових відкупів запрацював саме в Римській республіці. Так звані відкупи проводилися як у самому Римі, так і в його провінціях. Як правило, вони являли собою публічні аукціони, на яких публікани викуповували право заплатити фіксовану суму в скарбницю. Одночасно вони здобували й право відшкодувати свої витрати. Для цього їм дозволялося створювати армії власних агентів по збору податків. У результаті у володіннях відкупників виявлялися цілі провінції. І публікани фактично управляли ними без належної оглядки на державних представників — магістратів. Пізніше відкупники стали об'єднуватися в класи. Їхня економічна влада зростала разом з експансією Рима на схід, збільшувався й політичний вплив. І от вони вже позичають грішми сенат Римської республіки й формують дійсну фінансову аристократію, свого роду олігархів Рима, здатних протистояти старій аристократії. Історики вважають, що саме публікани стали вершителями долі Римської республіки й одночасно — її гробовщиками. Покінчити ж із владою олігархів-відкупників змогли лише Цезарі — творці Римської імперії [11, c.45].

Перетворення фінансового господарства й насамперед податкової системи почав Юлій Цезар (102 або 100 - 44 р. до н.е.). Насамперед він скасував відкупи по прямих податках, зберігши їх тільки для непрямих. Для кожної громади була визначена сума, яку вона повинна була внести. Розподіл і збір її були покладені на саму громаду. Податки були знижені, оскільки держава могла одержувати їх безпосередньо, без того, щоб значні суми йшли в кишені відкупників. Багато міст одержали податкові пільги, але деякі за завзяту боротьбу проти Цезаря були покарані підвищенням податків.

Головним джерелом доходів у римських провінціях служив поземельний податок. У середньому його ставка становила одну десяту доходів із земельної ділянки, хоча застосовувалися й особливі форми оподатковування, наприклад, податок на кількість фруктових дерев, включаючи виноградні лози.

Обкладалася податком і іншою власністю: нерухомість, живий інвентар (у це поняття крім великої рогатої худоби включалися раби), цінності.

Кожний житель провінції повинен був платити єдину для всіх подушну подать.

В 6 р. н.е. імператор Август увів податок зі спадщини - 5%. Податком зі спадщини обкладалися лише громадяни Рима, але не провінцій. Податок носив цільовий характер. Отримані кошти направлялися для пенсійного забезпечення професійних солдатів. Найближчі їх родичі були від нього звільнені.

Крім прямих податків у Римській імперії існували й непрямі. Найбільш істотними з них можна назвати:

- податок з обігу або акциз на внутрішнє споживання за ставкою звичайно 1%;

- особливий податок з обігу при торгівлі рабами за ставкою 4%;

- податок на звільнення рабів за ставкою 5% від їхньої ринкової вартості;

- акциз на сіль (його платили тільки жителі провінцій) [5, c.46; 15].

Августом були введені нові мита у всіх провінціях із всіх вивезених або ввезених на продаж товарів. Величина мит була диференційованою, у середньому ставка становила 5%.

Уже в Римській імперії податки виконували не тільки фіскальну функцію, але мали роль додаткового стимулятора розвитку господарства. Податки вносилися грішми. Отже, населення було змушено виробляти надлишки продукції, щоб продавати їх. Це сприяло розширенню товарно-грошових відносин, поглибленню процесу поділу праці, урбанізації.

Сучасна податкова система Італії сформувалася наприкінці 1980-х років. Найбільш значними подіями в розвитку сучасної податкової системи Італії стали реформи 1973–1974 рр. та 1988 р. Перша була проведена з метою модернізувати структуру й адміністрування національної податкової системи у відповідності з вимогами Європейського Союзу, друга внесла зміни в оподаткування доходів фізичних і юридичних осіб.

У результаті реформи 1974 р. найбільшому спрощенню піддалися прямі податки, що стягуються безпосередньо із платників податків. Крім того, істотні зміни в практику стягнення даного виду податків внесла реформа 1988 р., що торкнулася трьох основних податків: прибуткового податку з фізичних осіб, прибуткового податку з юридичних осіб і місцевого податку (з фізичних і юридичних осіб) [13].

Сучасна система оподатковування Італії побудована на 19 загальних декретах, прийнятих у жовтні 1972 р., і на декретах про прямі податки, прийнятих у січні 1974 р. У червні 1994 р. прийнятий Декрет про відповідальність податкових органів за консультації, які даються платникам податків. Серед великих акцій треба відзначити податкову амністію, яка була проведена в 1992 р. і охопила період 1985-1990 рр [10, c.30-31].

На завершення слід зазначити, що право Давнього Риму безперечно вплинуло на право всіх країн Європи, але, зрозуміло, на право власне Італії вплив був найбільшим. Не можна ставити знак рівності між давньоримською державою та сучасною Італією, це не одна держава. Але це держави, які існували на одній території, і тому не дивно, що в сучасному законодавстві Італії, в тому числі податковому, більше рис римського права, аніж у законодавстві інших країн.

Але право України також розвивалося під впливом римського права, хай і не у такій мірі. Тому, на нашу думку, є доцільним вивчати податкову систему Італії з метою виявлення у ній рис, які можуть бути використані в Україні.

Розділ 2. Загальна характеристика прямого та непрямого оподаткування

 

2.1 Структура правового регулювання оподаткування в сучасній Італії

У наш час податкове законодавство Італії містить у собі понад 350 законів. При цьому необхідно мати на увазі, що питання оподатковування регулюються Конституцією Республіки Італія, у якій визначені основні принципи оподатковування, міжнародними угодами, сукупністю законів про податки й збори, а також цілим рядом актів президента, уряду, Міністерства економіки й фінансів, представницьких органів влади на місцевому рівні. Значну роль у регулюванні національної системи оподатковування грають нормативні акти Європейського Союзу, які визначають не тільки основні види податків, які повинні бути встановлені на території конкретної держави, але й загальні принципи їхнього стягнення й розміри податкових ставок.

Італійська держава приєдналася до Договору про Європейське Співтовариство від 25.03.1957 р., що обумовив виникнення міжнаціональної юридичної системи, що має власні органи й власні нормативні джерела.

Найважливіші принципи оподатковування країни закладені в конституції Італійської Республіки. Насамперед, у ній записано, що виконавчі органи влади не мають право встановлювати податки, вносити зміни в порядок їхнього встановлення й стягнення. Дане право цілком і повністю належить парламенту країни як вищому законодавчому органу влади. Разом з тим парламент делегує уряду деякі функції по виданню юридичних актів і норм, що стосується оподатковування.

Іншим важливим принципом оподатковування є зафіксований у конституції принцип пропорційності й прогресивності відрахувань. Із всіх суб'єктів, які підлягають оподатковуванню, стягуються суми пропорційно розміру їхніх доходів з урахуванням прогресивності, тобто зі збільшенням розміру доходу відбувається прогресивне збільшення відрахувань, що стягуються.

Важливі статті конституції про те, що проведення референдуму по скасуванню існуючих податкових законів є незаконним, і про те, що після затвердження держбюджету не можуть бути встановлені податки [10, c.30].

Загальноєвропейські нормативні джерела походять від закону, на якому заснований Установчий договір Європейського Співтовариства, і наділені силою скасування національних законів в області своєї компетенції.

Загальноєвропейськими джерелами є:

- положення загального характеру, всі складові яких є обов'язковими й прямо застосовуються в кожній з Держав-членів;

- директиви, які, навпаки, зобов'язують національного законодавця привести внутрішній правопорядок у відповідність із загальноєвропейськими нормами. У тому випадку, якщо директиви накладають беззастережне й чітке зобов'язання, навіть якщо воно не визнано Державою-членом, суддя цієї держави зобов'язаний відмовитися від застосування національних нормативних актів, що суперечать загальноєвропейським директивам;

- постанови Верховного Суду, які юриспруденція Конституційного Суду визнає складовою частиною загальноєвропейських норм, за умови, що формулювання цих постанов може дозволити їхнє безпосереднє застосування.

В Італії існує 2 типи законодавчих актів:

• державні закони, прийняті парламентом;

• надзвичайні закони, на підставі яких уряд розробляє окремі заходи щодо застосування положень державних законів.

На регіональному (обласному) і місцевому (муніципальному) рівнях урядом видаються наступні закони:

• ексклюзивні (постанови, розпорядження, що стосуються й певних галузей, наприклад, транспорту);

• конкурентні (супроводжують республіканські закони; наприклад, республіканське законодавство визначає мінімальний і максимальний рівень податкової ставки по конкретному податку, область (провінція, муніципалітет) вибирає в межах установлених порогів певний розмір податкової ставки);

• виконавчі (парламентом видається законодавчий акт, урядом області визначається порядок реалізації цього закону; наприклад, парламент визначає території, на яких буде проводитися утилізація відходів, уряд області, виконуючи закон, ухвалює рішення щодо конкретних заходах утилізації).

Протиріч між законами республіки, області, муніципалітету бути не повинно, інакше Конституційним судом відповідний законодавчий акт відміняється [8, c.157].

Таким чином, підставою для утримання податків є наступні нормативні акти:

- закон, схвалений обома палатами парламенту;

- законодавчий декрет, виданий урядом юридичний акт на основі делегованих йому парламентом функцій і директив;

- декрет-закон, видаваний урядом у надзвичайних випадках. Цей юридичний акт представляється для розгляду парламентом протягом 60 днів після прийняття [10, c.30].

Після прийняття законів податковими органами випускаються відповідні роз'яснення, які не мають сили законодавчого акту й на практиці оспорюються платниками податків [8, c.157-158].

Податкова система Італії включає наступні основні види податків:

1. Національні податки;

2. Обласні податки;

3. Комунальні податки.

Для стягнення комунальних податків призначаються податкові збирачі.

Податки, збори й інші обов'язкові платежі в Італії обчислюються й сплачуються в євро [8, c.163].

2.2 Особливості прямого оподаткування в Італії

До прямих податків в Італії належать податки на прибуток фізичних та юридичних осіб та місцеві прямі податки.

Прибутковий податок з фізичних осіб. Суб'єктом обкладання цим податком виступають приватні особи, резиденти й нерезиденти Італії, а об'єктом - їхні доходи. У резидентів (такими крім автентичних італійців уважаються іноземці, які мають в Італії основне джерело доходів або проживають у країні більше 6 місяців) цим податком обкладаються всі доходи, отримані не тільки в Італії, але й за кордоном. Нерезиденти виплачують цей податок тільки з доходів, отриманих в Італії [13].

В Італії встановлена прогресивна система оподатковування доходів фізичних осіб, при цьому базові ставки податку на доходи фізичних осіб для 2005 року визначені в наступному розмірі:

1. Дохід до 26 тис. євро - 23%;

2. Дохід від 26 тис. євро до 33,5 тис. євро - 33%;

3. Дохід від 33,5до 100 тис. євро - 39%;

4. Дохід понад 100 тис. євро - 43%.

Для цілей оподатковування резидентом визнається фізична особа, що більшу частину податкового періоду зареєстрована в цивільній реєстрації або яка зареєстрована або має постійне місце проживання в Італії відповідно до Цивільного кодексу.

Постійним місцем проживання визнається місце, де фізична особа встановила основний центр свого бізнесу й життєвих інтересів, у той час як її місце проживання - місце, де вона має звичайне місце проживання.

Італійські громадяни, які змінили своє місце реєстрації шляхом переміщення в державу або на територію, розглядувану як «податковий притулок», вважаються резидентами Італії, доки не представлять докази зворотного. Усього в цей час за італійським законодавством 57 держав і територій належать до категорії «податкових притулків», у тому числі Андорра, Гибралтар, Панама, Філіппіни, Монако, Тайвань, Об'єднані Арабські Емірати тощо [8, c.163].

Всі доходи приватних осіб залежно від джерела походження діляться на п'ять категорій, кожна з яких має особливості обчислення. Цими джерелами визнаються:

а) земельна власність, нерухомість і будівлі;

б) капітал;

в) робота за наймом та вільні професії;

г) підприємництво;

д) інші джерела.

За категорією а) оподатковуваний дохід, отриманий від земельної власності, ведення сільськогосподарської діяльності, а також будівель і споруд, обчислюється кадастровим методом. Кожному виду нерухомої власності відповідає певний розмір доходу, що приймається в розрахунок незалежно від того, був або не був він реально отриманий.

Кадастрові оцінки переглядаються кожні 10 років, а в проміжку до чинних норм Міністерство фінансів має право вводити поправочні коефіцієнти.

При обчисленні доходів від будівель у розрахунок приймаються міські будинки, дачі, майстерні й інші будівлі, використовувані власниками для проживання або здачі внайми. Подібна практика не поширюється на сільськогосподарські будівлі (приміщення для утримання худоби, зберігання сільськогосподарської продукції й т.д.), а також різні допоміжні будівлі торговельних підприємств (склади й т.п.).

Дохід від будівель, як уже вказувалося, визначається відповідно до кадастрових коефіцієнтів, однак у ряді випадків робиться відступ від загального правила. Так, якщо будівля не може бути використана за призначенням або здана в оренду без згоди власника, кадастрова оцінка скорочується на 70%. І навпаки, кадастрова оцінка збільшується на 300%, якщо будинок, розташований у густонаселених комунах із числом жителів більше 300 тис. чоловік, не використовується власником і не здається ним у найм. Тарифи також зростають (на 30%) стосовно другого будинку (не за основним місцем перебування) власника.

Дохід від володіння землею обчислюється на основі застосування списків оцінної вартості, установленої для кожного типу й класу землі відповідно до умов кадастрового закону. Дохід від будинків обчислюється на основі застосування списків оцінної вартості, установленої для кожного типу й класу будинків або на основі їхнього віднесення до спеціальної або специфічної цілі на основі прямої оцінки відповідно до умов кадастрового закону [14].

Якщо протягом 3-літнього періоду фактичний загальний дохід, отриманий від будівлі, відрізняється від кадастрового доходу більш ніж на 50%, то податковий орган може повторно оцінити класифікацію власності в кадастрі. Фактичний загальний дохід представляє загальну суму орендної плати від орендних договорів, а у випадку їхньої відсутності розмір орендної плати за порівнянну власність на тій же території.

Зайняті власником будівлі вважаються такими, що приносять оподатковуваний дохід для власника тільки для цілей оподатковування доходів фізичної особи. Однак, оцінний дохід зайнятого власником житла не обкладається податком, оскільки допускається застосування податкових відрахувань у розмірі оцінного доходу. Оцінний дохід від інших будинків, що перебувають додатково у власності власника житла або його родини або використовуються для ведення бізнесу або професійної діяльності, які використовуються власником або його родиною як друга резиденція або інакше зберігається в їхньому розпорядженні, збільшується на одну третину.

Дохід від нерухомості, розташованої за рубежем, не підпадає під кадастрову систему оподатковування. Дохід, отриманий від неї, розглядається як інший дохід.

Інвестиційний дохід містить у собі відсотки, дивіденди й інші надходження, роялті, доходи від нерухомості й ін.

Податком обкладаються відсотки, отримані від позичок, депозитів, поточних рахунків, цінних паперів, включаючи різницю між отриманим по них доходом при погашенні й ціною придбання.

Роялті включають дохід, отриманий від використання третіми особами інтелектуальної власності, патентів, винаходів. Роялті розглядаються як професійний дохід, якщо він отриманий автором або винахідником. Чинне законодавство дозволяє здійснювати податкові відрахування в розмірі 25% від загального розміру отриманого доходу, тільки у випадку, якщо активи, що приносять роялті, були придбані виходячи із цих міркувань [8, c.164].

Категорія б) включає всілякі види грошової ренти - відсотки за поточними позиками і депозитними рахунками у банках, облігаціями і іншими цінними паперами, виграшами у лотереях, аннуїтетами тощо. Особливість цієї категорії доходів полягає в тому, що вилучення податку здійснюється в більшості випадків у джерела, тому ці суми не включаються в оподатковуваний дохід фізичної особи. При цьому ставка податку у випадку його вилучення в джерела є єдиною для всіх платників податків незалежно від загального розміру їх доходу [14].

Категорія в) фактично поєднує всі трудові доходи. Вона підрозділяється на доходи від роботи за наймом й доходи осіб вільних професій. Власне дохід від роботи за наймом складається не тільки із платні, але й із всіх видів компенсацій як у грошовій, так і в інших формах, отриманих протягом податкового періоду платником податків, включаючи будь-яку компенсацію, отриману як поділ прибутку у відносинах зайнятості, а також компенсацію видатків, пов'язаних зі здійсненням трудових обов'язків і отриманих безкоштовних платежів.

Не включаються в дохід наступні види виплат:

1. Видатки на охорону здоров'я, оплачені підприємцем і працівником фондам, що забезпечують охорону здоров'я й добробут відповідно до умов закону, колективними трудовими контрактами, угод і інструкцій у розмірі до 3615,2 євро.

2. Вартість послуг, забезпечених підприємцем для вигоди всіх працівників або груп працівників для освіти, відпочинку й релігійних цілей, включаючи внески у видатки для дитячих садків і навчання для членів сімейства.

3. Платежі, зроблені всім працівникам або певним категоріям після виникнення спеціальних подій у розмірі до 258,23 євро за податковий період; спеціальні субсидії для особистих або сімейних потреб; виплати, зроблені працівникам, що стали жертвам шахрайства в спеціальних обставинах.

4. Внески соціального забезпечення, оплачені підприємцем і працівником організаціям або фондам, єдиною метою яких є соціальний добробут або вигода відповідно до умов закону й ін.

Пенсії всіх типів і допомоги, розцінені як еквівалент пенсії, є доходом від зайнятості. Однак, фінансовий компонент аннуїтетів (рент) кваліфікованого плану пенсій розглядається як дохід від капіталу й підлягає оподаткуванню по ставці 12,5%.

Винагорода, виплачувана директорам компаній, асоціацій і інших юридичних осіб, розглядається як дохід від зайнятості (роботи за наймом).

До 8 тис. євро, отриманих італійським резидентом від зайнятості на постійній основі в прикордонних зонах і сусідніх регіонах, не включаються в оподатковуваний дохід. Крім того, оподатковуваний дохід від зайнятості на постійній основі за кордоном дорівнює сумі, яка щорічно визначається Міністерством праці. Цей режим застосовується відносно працівника, що відсутній за кордоном більш ніж 183 дні в будь-якому 12 місячному періоді.

Допомоги й компенсація видатків для відряджень у межах муніципалітету, де здійснюється бізнес, включаються в оподатковувані доходи від зайнятості. Якщо поїздка має місце поза муніципалітетом, то компенсації в межах 46,48 євро в день виключаються з податкової бази, а при закордонних відрядженнях - до 77,47 євро в день.

Транспортні видатки не включаються в дохід у будь-якому разі [8, c.164-165].

Доходи осіб, що працюють за наймом, є головним джерелом надходжень по прибутковому податку з фізичних осіб, їхня питома вага в загальній сумі оподатковуваного доходу перевищує 80% [14].

Професійний дохід містить у собі дохід від звичайної самостійної діяльності, відмінної від підприємницької, у т.ч. від мистецтва й т.п.

Оподатковуваний дохід визначається як різниця між отриманими доходами й понесеними витратами, включаючи витрати на оплату послуг готелів, ресторанів і розваг у розмірі до 2% від отриманих доходів, а також амортизацію основних коштів, використовуваних для професійної діяльності. Амортизація основних коштів, які більшу частину податкового періоду не використовуються винятково для професійних цілей, включається до складу витрат тільки в розмірі 50% від сум, що визнаються для цілей оподатковування в інших випадках [8, c.165].

Категорія г) стосується доходів дрібної, некорпорованої буржуазії, що має приватні комерційні підприємства. Прибуток від цих підприємств обчислюється так само, як і прибуток корпорацій, однак для податкових цілей розглядається як індивідуальний дохід власника [14].

Підприємницький дохід фізичної особи обчислюється на основі застосування правил розрахунку прибутку для цілей оподаткування прибутку підприємств із деякими особливостями. Ділові витрати фізичної особи віднімаються від доходу наростаючим підсумком тільки в тій мірі, у якій вони використовуються для добування оподатковуваного доходу. Вони можуть бути відняті тільки за умови, що точно визначені й установлений податковий період, до якого вони належать [8, c.165].

Доходи сімейного підприємства відповідно до Цивільного кодексу повинні розподілятися пропорційно кількості і якості праці, виконуваної членами родини. Однак у відношеннях з податковими органами цей дохід ділиться на рівні частини між всіма учасниками підприємства, що дає можливість главі родини скоротити обсяг оподатковуваного доходу, до якого відповідно застосовувалися вже більш низькі прогресивні ставки. Дохід, що розподіляється між учасниками, не повинен перевищувати 49% загального доходу підприємства.

Оподатковуваний дохід сімейних підприємств визначається відповідно до загального положення, однак при цьому є деякі допущення. У зв'язку з тим, що дрібні підприємства ведуть бухгалтерську звітність за спрощеною схемою, не всі види витрат даного підприємства документально підтверджуються. Для визначення цих витрат використовується наступне правило: обсяг неврахованих витрат дорівнює 3% з доходів до 12 000 000 лір, 1% від 12 000 000 до 150 000 000 лір, 0,5% від 150 000 000 до 180 000 000 лір (у сучасних умовах – еквівалент у ЄВРО) [14].

За загальним правилом, підприємницький дохід обкладається за прогресивними ставками податком на доходи фізичних осіб. Однак, фізичні особи, що організують новий бізнес або професійну діяльність, можуть вибрати заміну у вигляді оподатковування за ставкою 10%. Дане право передбачене тільки для перших 3 років діяльності й тільки в тому випадку, якщо виторг не перевищує 30987,41 євро для сфери послуг і 61974,83 євро для інших видів діяльності. Фізичні особи, що постійно здійснюють невелика діяльність (дохід не перевищує 25822,84 євро), можуть вибрати заміну у вигляді оподатковування за ставкою 15%, не обмежену в часі [8, c.166].

У категорію д) входять наступні види доходів: прибуток від спекулятивного перепродажу землі, нерухомості, предметів мистецтва в межах обумовленого періоду часу; доходи від власності, яка перебуває за кордоном; платежі за разові й випадкові послуги й ін.

Туди ж варто віднести виграші в лотерею, призи на змаганнях, іграх і парі, організованих для публіки, дохід від землі не кадастрової оцінки, що має, включаючи землі, орендовані для несільськогосподарського використання, дохід від землі й нерухомості, розташованої за рубежем, дохід від економічного використання інтелектуальної власності, винаходів, патентів, формул і «ноу-хау», отриманий особами, що не є власниками або винахідниками й ін.

Сукупний дохід, утворений із всіх перерахованих вище джерел, потім коректується на дозволену суму відрахувань.

Відповідно до нового кодексу, платник податків має право на відрахування з оподатковуваної суми наступних витрат:

1) суми сплаченого місцевого прибуткового податку;

2) орендної плати й інших усіляких платежів за нерухомість;

3) відсотків, що сплачуються по отриманому раніше іпотечному кредиту;

4) витрат на лікування (повністю віднімаються витрати на відвідування фахівців, протезування й хірургічні операції);

5) витрат на похорони (у сумі не більше 1 000 000 лір або - у сучасному еквіваленті ЄВРО);

6) витрат на освіту (у сумі, не перевищуючій плату за навчання, установленої в державних навчальних закладах);

7) аліментів. Повне вирахування проводиться відносно періодичних платежів, зроблених чоловікові (дружині), крім платежів на утримання дітей, у результаті юридичного або фактичного поділу, розлучення або анулювання шлюбу або завершення його цивільних наслідків, якщо вони були зроблені відповідно до судового порядку;

8) внесків у систему соціального страхування й забезпечення;

9) внесків по страхуванню життя й від нещасних випадків;

10) витрат, пов'язаних із проведенням виборних компаній (дане право мають підприємці);

11) витрат, пов'язаних з поточним ремонтом, утриманням і охороною творів мистецтва;

12) внесків до фонду боротьби з голодом (максимальна сума 2% оподатковуваного доходу);

13) допомоги театральним об'єднанням (до 20% оподатковуваного доходу);

14) втрат, понесених орендарем через припинення орендної угоди;

15) пожертвувань на користь церкви [14].

Прибутковий податок з юридичних осіб. Податок - це універсальний інструмент оподатковування прибутків капіталістичних корпорацій. Він поширюється на всі промислові, комерційні й кредитно-фінансові компанії на території країни, а також на їхні закордонні філії. Під нього підпадають і дрібні приватні підприємства, що не мають статусу акціонерних товариств, але побудовані на участі на паях у капіталі (партнерства, кооперативи й ін.).

Об'єктом обкладання є чистий дохід компанії у вигляді нерозподіленого прибутку. Останній визначається на основі рахунку прибутків і витрат і інших даних бухгалтерського обліку за формулою: валовий дохід компанії мінус витрати виробництва й витрати, необхідні для підтримки процесу комерційної діяльності.

Витрати й видатки, що віднімаються із валового доходу підприємства, включають широкий ряд статей. Насамперед, це заробітна плата персоналу, але без урахування виплат директорам компанії в порядку участі в прибутках. Експлуатаційні витрати, видатки на ремонт і модернізацію основних фондів дозволені в межах до 5% вартості на початок податкового періоду. Видатки на НДДКР (науково-дослідницьку та дослідно-конструкторську роботу) можуть відніматися в повному обсязі з доходів у перший рік їхнього проведення; у наступний період розмір відрахування - не більше 25% фактичних витрат.

Регулююча роль прибуткового податку з юридичних осіб проявляється й у ряді інших випадків. Наприклад, якщо при продажі частини основних капіталовкладень отримана прибуток, то вона зараховується на спеціальний резервний рахунок, що прирівняний до амортизаційного фонду й у такий спосіб звільнений від податку.

Спеціальні правила регулюють обкладання доходів, отриманих за кордоном. Податки, сплачені там, надають право на податкову пільгу в Італії. У тих випадках, коли між Італією й країною, де був отриманий дохід, є договір про запобігання подвійного оподатковування, він регулює відсоток вилучення, що не може перевищувати суми італійського прибуткового податку. У тих випадках, коли такий договір відсутній, пільгове вилучення лімітується в межах 25%. Таким чином, принцип універсальності обкладання доходів, отриманих за кордоном, в Італії не існує, і ефективні ставки прибуткового податку коливаються від 33 до 75% поточних ставок залежно від країни походження.

З 1983 р. податок стягується за єдиною ставкою 36%. До цього періоду основна ставка прибуткового податку становила 25%. Крім неї в Італії були дві спеціальні ставки. Для фінансових і холдингових компаній, що оперують тільки із цінними паперами, ставки прибуткового податку скоротилися до 7,5%. Компанії й організації з “змішаним” капіталом, у якому частка участі держави перевищувала 50%, сплачували податок за ставкою 6,25% [14].

Місцевих податків в Італії безліч. Деякі з них є доволі цікавими. Так, наприклад, на італійському острові Сардінія введено податок на швартування яхт – 15 тис. ЄВРО [9, c.2]. Новинкою є введення податку на туристів, що схвалене в Італії у виправленні до фінансового бюджету на 2007 рік.

З початку 2007 року кожний турист, що відвідує країну, повинен буде сплачувати від двох до п'яти євро в день залежно від міста, у якому він зупиниться. Але остаточне рішення про введення податку на туристів повинні будуть прийняти органи влади кожного окремого міста.

Отримані кошти підуть на поліпшення вигляду міст, надавані послуги, утримування пам'ятників, музеїв, а також на громадський транспорт. Плата буде стягуватися під час перебування туристів у готелях [7, c.2].

2.3 Особливості непрямого оподаткування в Італії

Непрямими податками обкладаються різні види операцій, пов'язаних із просуванням товарів по стадіях виробництва й обігу, наданням послуг, імпортом товарів, зміною власності й рядом інших угод. Найбільш важливим з них є податок на додану вартість. Податок на додану вартість стягується за диференційованими ставках. У цей час їх п'ять: пільгова - 2%, основна - 9%, дві підвищені - 18% і 38%, а також нульова, котра застосовується до експорту товарів і послуг.

Пільгова ставка 2% застосовується до товарів першої необхідності (хліб, молоко й інші продукти харчування), а також газет, журналів. За основною ставкою 9% обкладається широке коло промислових виробів, у тому числі текстильних. Продукти харчування й спиртні напої, продавані через ресторан, а також бензин і нафтопродукти обкладаються за ставкою 18%. Найвища ставка застосовується до предметів розкоші (хутра, ювелірні вироби, спортивні автомашини) [14].

Всі інші непрямі податки мають специфічні сфери застосування, і їхні назви, як правило, відображають їхню суть: