Порівняльна характеристика твору

2. Порівняльна характеристика твору

Людина XVIII століття пізнала насолоду нового науково–експериментального пізнання природи та людського життя, пройнялась гордістю за свій високий дар розуміти все, що її оточує, і безмежною вірою в силу та безпомилковість свого інтелекту.

Осяйний образ нової людини став об'єктом палкої агітації письменників нового часу. Всі вони – і Свіфт, і Дефо, і Вольтер, і Руссо – перш за все проповідники нового ідеалу, педагоги, філософи, а потім уже письменники. Легко собі уявити, якою варварською епохою здавалося їм минуле Європи, починаючи з часів переселення народів, коли таке поважне місце в духовному житті людини посідала релігія. Але й сучасність, така далека від їхніх теоретичних побудувань, повинна була вражати їх, як жорстока антитеза до виплеканого та вимріяного ідеалу. Фанатики розуму, вони ненавиділи свій час у всіх його політичних формах. З цього погляду немає великої різниці між "песимістом" Свіфтом і молодшим його сучасником та прихильником "оптимістом" Вольтером. Коли пригадаємо найбільш популярний твір Вольтера, його повість "Кандід", то ми погодимося, що вона мало чим поступається перед "Мандрами Гуллівера" та іншими творами Свіфта гостротою засудження людської підлоти, розбещеності та лицемірства. Безкомпромісність і радикальність осуду того, що суперечило вимогам "здорового розуму", показує деяку однобічність ідеології просвітителів. Вони не могли зрозуміти закономірностей історичного процесу, і це приводило їх на манівці в прогнозах майбутнього. їм здавалося, що досить тільки того, щоб розум запанував над людством, і самі собою впадуть мури старого спорохнявілого царства насильства й темряви, і на руїнах його засяяла нова держава розуму, справедливості й добра. В цьому "теоретизуванні", відірваному від життєвої практики, полягають риси обмеженості просвітительської ідеології, зумовлені, власне, епохою, в яку вони жили і творили. В пафосі заперечення, в ненависті до світу, створеного тією трагічною, на їх думку, випадковістю, що називається людською глупотою і розбещеністю,– вся сила просвітителів, уся революційна вага їх літературної, громадської і філософської діяльності. Ця нова ідеологія породила своїх борців, пропагандистів, своїх "святих" і "мучеників". І один з цих мучеників був декан собору св. Патріка в Дубліні Джонатан Свіфт. Зрештою, цей новий світогляд, що перевертав усі звичні до того часу уявлення та традиції, по-різному виявлявся в його прибічників. Якщо Данієлю Дефо і Аддісону притаманна була поміркована пропаганда нових ідей і така сама обережна критика сучасного, якщо їм властива була віра в те, що реформами згори можна добитися здійснення просвітительської програми, то перед гострим зором Свіфта розкривалися такі безодні підлоти та нікчемності, що обмежений оптимізм і поміркованість здавались йому чимсь несерйозним і занадто вже вегетаріанським.

Загальним своїм характером "Мандри Гуллівера" належать до тих сатирико–дидактичних і утопічних творів, що зародилися з розвитком гуманізму в XVI столітті і набули особливого поширення в епоху Просвітительства. Твори Еразма Роттердамського та Ульріха фон Гуттена в Німеччині, Рабле ("Гаргантюа і Пантагрюель"), Депер'є у Франції, Томаса Мора ("Утопія"), Френсіса Бекона ("Нова Атлантида") в Англії, Кампанелли ("Місто сонця") в Італії становлять собою найтиповіші зразки цієї літератури на початку її зародження. Різниця між ними є лише в тому, що в деяких з них перше місце посідають утопічні елементи, концепції ідеальної держави, а сатира відіграє другорядну роль, а в інших на першому місці стоять сатиричні образи сучасного письменникові суспільства. Та спільне, що об'єднує їх,– це універсальність охоплення життєвих явищ, фантастична чи алегорична канва сюжету та типажів, причому часто використовуються мотиви фольклору, зокрема казки (як то ми бачимо в творах Рабле, Вольтера, Свіфта та ін.). Давно вже доведено, що в формуванні цього літературного жанру мали певну вагу й античні традиції, зокрема сатиричні твори письменника другого століття нашої ери Лукіана.

"Мандри Гуллівера" побудовано в жанрі морської подорожі (типова прикмета більшості утопічних та історичних творів, що особливо набрали популярності в часи Свіфта, коли вже поширилися й реалістичні твори про заморські країни ("Робінзон Крузо" Дефо). Роман поділено на чотири частини, в яких розповідається про чотири мандрівки лікаря, а потім капітана багатьох кораблів Лемюеля Гуллівера. При реалістичних деталях морської подорожі, що подаються на початку кожного розділу, описується чотири фантастичні країни, до яких потрапляє мандрівник, докладно відображаються звичаї та порядки людей, що живуть у цих країнах. Першу подорож відбуває Гуллівер до Ліліпутії, що населена людьми–пігмеями, другу – до країни велетнів Бробдінгнегу, під час третьої мандрівки він потрапляє до Лапути, повітряного острова, і, нарешті, в останню подорож – до країни коней – гуїгнгнмів – та підлеглих коням людиноподібних єгу.

3. Чотири модифікації людської нікчемності

Чотири частини "Мандрів" – чотири сатиричні модифікації людської нікчемності. В першій і другій частинах – зменшення фізичного зросту людини є сатиричним засобом зменшення й того, що ми називаємо моральною та ідеологічною стороною людського існування; в третій і четвертій частинах – людина поділяється ніби на дві самостійні істоти, смішні й жахливі в своїй однобічності. Якщо в мешканцях Лапути втілюється теоретичний розум людини, відірваний від життєвої практики, а тому сліпий і безпорадний у своїх метафізичних спекуляціях та побудовах, 1 то в огидних єгу треба вбачати відтворення інстинктів людини, визволених від цивілізаційної "політури". Це істоти, які не зазнали регулюючого впливу культури і діють або під впливом зовнішньої спонуки, або внаслідок елементарних тваринних потягів. З другого боку, метод фізичного зменшування в перших двох частинах провадиться способом антитези: в Ліліпутії герой виступає в ролі спостерігача життя пігмеїв, отже, цим мотивується увага автора до змалювання людської нікчемності, як вона виявляється зовні, цебто в політичному і загалом суспільному житті.

В другій частині, в країні велетнів, мандрівник сам опиняється в ролі ліліпута, зустрівшись з істотами, що в порівнянні з ними він здається не більший за комашку. Всі почування героя, все те, чим він по справедливості пишається, стає нікчемним в його власних очах, втрачає свою цінність, і в багатьох випадках він сам собі здається смішним і жалюгідним. Отже, автор у другій частині переносить увагу більше на внутрішній світ людини, показуючи обмеженість та відносність її моральних цінностей. Щоправда, поряд з таким викриванням мізерності людини–одиниці, Свіфт і в цій частині, як і в дальших, ще з більшим темпераментом, ніж у першій частині, говорить і про політичні та суспільні проблеми. Отже, все людське життя показано в чотирьох сатиричних вимірах та аспектах, показано так, що, як каже гуманний король велетнів, людство являє собою "плем'я гидкої черви, найшкідливішої з усієї, яка лишень будь–коли плазувала по землі".

Перед нами проходять картини придворного життя, придворні інтриги, засідання державної ради, урочисті виступи короля перед народом, боротьба політичних партій, релігійні суперечки, війна ліліпутів з мешканцями сусіднього острова і т. д.,– словом, усе те, що можна побачити в першій-ліпшій буржуазній країні, в тій же Англії часів Свіфта. Але скільки геніальної винахідливості бачимо ми в цьому зменшенні пропорції для того, щоб показати нікчемність усього того, що намагається імпонувати своєю величністю та могутністю імператор Ліліпутії, який у своїх маніфестах гучно називає себе: "окраса й пострах всесвіту... владар над усіма владарями; найвищий з усіх синів людських; той, що ногами спирається на центр землі, а головою торкається сонця" і т. д., і виявляється в дійсності жалюгідною істоткою, що вигідно вміщується на долоні Гуллівера, як і його славні вояки, що влаштовують рицарський турнір на носовій хусточці Гуллівера, нап'ятій на невеликих патичках; як і ворожий імператорові Ліліпутії флот блефускуанців, що його в повному складі затягає на мотузочці до берегів Ліліпутії Гуллівер і бере в полон... Або згадаймо змалювання військових парадів та різних прилюдних свят з участю великої маси людей, що здаються Гулліверові якимсь розворушеним комашником! Усе це таке подібне до людського життя і таке жахливе й нікчемне саме через свою фізичну мізерність! На світі все відносне, і деякі речі, що їх звикли вважати за речі першорядної ваги, зовсім перестають бути такими в наших очах, коли ми на них подивимося з нової й незвичайної позиції! Так гадав Свіфт. Тим дужче має вразити читача жорстокість, підступність і мізерність мешканців цієї лялькової держави. Багато століть точиться в Ліліпутії непримиренна боротьба між "тупоковечниками" та "гостроконечниками" (тобто між прибічниками католицизму та протестантизму) за те, з якого кінця надбивати яйце при його споживанні – з широкого чи з гострого (такими в світлі розуму здаються релігійні суперечки). Визначні й поважні урядовці, щоб доступитися ласки в короля чи імператора, привчаються плазувати під палицею, плигати через неї на взірець учених псів або танцювати на натягнутому канаті (це акробатичне мистецтво має символізувати шляхи придворної кар'єри при титулованих особах). Ляльки–міністри при дворі імператора в Ліліпутії починають ненавидіти Чоловіка Гору, тобто Гуллівера, саме за те, що він зробив ряд послуг імператору і цілій державі, та обвинувачують його в державній зраді, причому його присуджують до легкої, на думку імператора та його радників, кари (саме – до осліплення при допомозі хірургічної операції). До того ж ця кара прославляється як прояв вищої гуманності імператора. Свіфт, ближче ніж будь-хто з просвітителів обізнаний з "діалектикою" буржуазної дипломатії,– неперевершений майстер у відтворенні "дипломатичної моралі", в зображенні мистецтва завуальовувати жорстокі й деспотичні вчинки гучними та пишними деклараціями про гуманність, вибачливість імператора до своїх підданих. В Ліліпутії, розповідає Свіфт, було вже відомо, що коли імператор чи його радники виступали з деклараціями про гуманність монарха, то всі з острахом чекали чергових жорстоких репресій. Гуллівер, що врятував Ліліпутію від нападу блефускуанців, відмовився від участі в агресії проти цієї країни. І цього було досить, щоб про всі його послуги забули, а самого рятівника Ліліпутії прирекли на повільну смерть.

В другій частині, дотримуючись того ж зменшувального методу в зображенні "законів державного й міжнародного права", автор змушує пігмея Гуллівера розповідати королеві–велетню, який зовсім не розуміє "макіавеллівських принципів" класового державного права, про політичні порядки в Європі, зокрема в Англії. В цій частині сатира Свіфта підноситься на більш високий рівень... Гуманного правителя велетнів особливо обурює жорстокість європейців, з якою вони винищують подібних до себе людей під час воєн, та їхня жахлива винахідливість у готуванні знарядь убивства. Обвинувальна промова стає дедалі загальнішою в міру наближення до кінця роману і досягає своєї кульмінації в останній частині, в тих епізодах, де Гуллівер розповідає про людські війни коням, істотам абсолютно моральним, для яких Гуллівер – лише в деякій мірі поліпшений зразок огидних та нікчемних єгу, що є рабами в їхній країні. Гострота сатири досягається тут не "зменшенням планів", а "якісним" протиставленням морально чистих істот жалюгідним потворам, що в далекій країні, яка називається Європою, стали панівною расою і, маючи дрібку розуму в порівнянні з місцевими єгу, вживають його на слугування своїм жахливим інстинктам знищення, зажерливості й заздрості. І в цій частині центральна тема – війна, що, як розповідає Гуллівер, розпочинається або з заздрості одного монарха до іншого, або через різницю в релігійних забобонах; іноді виникає вона через те, що між двома королями починається суперечка, кому з них треба захопити володіння третього короля, на яке вони жодного права не мають; інколи один принц починає сварку з іншим з побоювання, щоб той не почав перший з ним війну, іноді війни оголошуються через те, що ворог занадто могутній, а іноді тому, що він занадто немічний. Визнається часом за цілком королівський і практикується так само часто такий спосіб, коли король, викликаний сусідом на допомогу проти напасника, перемігши ворога, сам захоплює землю і вбиває, або засилає монарха, якого прийшов захищати, і т. д. (у своїх нападах Свіфт виявляє майже безмежну винахідливість).
 Викриття абсурдності й протиприродності війни – річ не нова в історії гуманістичної думки. Вже гуманісти XVI століття, як, наприклад, Еразм Роттердамський чи Франсуа Рабле, з позиції "чистого розуму" викривали абсурдність і протиприродність військових сутичок і воєн взагалі. Нове у Свіфта – це глибоке знання дипломатичної й політичної "механіки", що спричиняється до кривавих воєнних чвар у класовому суспільстві.

У третій і четвертій частинах Свіфт головну увагу приділяє розглядові морального та інтелектуального життя людини. Перед нами проходять численні варіації людського тупоумства й нікчемності. У вік обожнювання розуму Свіфт з усією силою підкреслює недовершеність людської науки, яка не спирається на життєвий досвід, на життєву практику. Звичаї мешканців повітряного острова, маніяків науки, що втратили будь–який інтерес до реального життя, заглибившись у розроблення різних математичних проблем, науки в лапутянській академії в Лагадо, де розв'язуються, наприклад, такі проблеми, як перетворення екскрементів на їжу, вироблення з льоду пороху, витягання сонячного проміння з огірків, будування споруд, починаючи з дахів, оранка з допомогою свиней тощо, далі зустрічі Гуллівера в Глабдабдрібі з тінями померлих, що розповідають йому несусвітні дурниці, які поширювалися й поширюються філологами та істориками про знаменитих людей минулого (тіні померлих учених, як єхидно відзначає Свіфт, тримаються на пристойній дистанції від жертв їхньої наукової фантазії),– все це не що інше, як енергійна атака на сучасну Свіфтові науку в усіх її розгалуженнях.

Захисник розуму й науки, сучасник Ньютона, Свіфт не поділяє наївного ентузіазму людей XVI століття та й деяких своїх сучасників з того приводу, що наука спроможна розв'язати всі загадки світу і що вона приведе людину у ближчому часі до ідеальних форм суспільної організації. Ці частини роману є ніби іронічним відгуком на утопічний роман XVI століття Беко–на "Нова Атлантида", в якому оспівується всемогутність науки і розповідається про те, що з дальшим її розвитком людина зможе перетворювати всілякі непотрібні й малоцінні речі на об'єкти, корисні і необхідні їй у житті.