Музеєзнавство як наукова дисципліна

1.1 Музеєзнавство як наукова дисципліна

В 1877 році директор знаменитого дрезденського музею «Зелений купол» Дж. Грессе заснував «Журнал з музеології і антиквароведення» («Zeitschrift fur Museologie und Antiquitatenkunde»), а через декілька років на його сторінках була опублікована стаття «Музеологія як наука», що позначила потенціал нової області досліджень. Так до наукового обороту увійшов термін «музеологія», аналогом якому стало слово «музеєзнавство». З приходом XX сторіччя почалося поступове конституювання музеєзнавства як наукової дисципліни.

На початку XX століття з’явилися перші періодичні видання, що спеціалізуються на освітленні музейної проблематики. В 1901 році у Великобританії був заснований «Museums Journal», а в 1905 році в Німеччині – «Museumskunde».

Після створення Міжнародної музейної служби, що вперше об'єднала під своєю егідою фахівців з різних країн, частиною виконуваної нею широкої програми стало видання журналу «Mouseion» (1927 – 1946 роки) і серії монографій з музеологічних питань.

В 1946 році в Парижі була встановлена Міжнародна рада музеїв, більше відомий під англомовною абревіатурою ІКОМ (International Council Museums). Вона поставила своєю метою організацію співпраці і взаємодопомоги між музеями і музейними професіоналами всього світу, розробку і технічне забезпечення програм в області розвитку музейної справи, а з 1948 року почала видавати журнал «Museum», який висвітлював діяльність музеїв всіх типів і профілів, аналізуючи актуальні проблеми музейної сфери.

Розвитку музеєзнавчих знань багато в чому сприяли спеціалізовані центри музейної роботи. Вперше вони виникли в Радянському Союзі в післяреволюційний період, а після другої світової війни сталі створюватися і в інших східноєвропейських країнах. Московський інститут історико-художніх досліджень і музеєзнавства (1919 р.). Вищий екскурсійний інститут (Петербург. 1921 — 1924). Комісії по музеєзнавству при Академії історії матеріальної культури (1920-е роки) і інші аналогічні центри займалися розробкою методики роботи окремих профільних груп музеїв.

На відміну від них створений в Історичному музеї Відділ теоретичного музеєзнавства (1918—1933 роки) був орієнтований на вивчення загальних проблем історії і теорії музейної справи. На початку 1930-х років його наступником став Центральний науково-дослідний інститут методів краєзнавчої і музейної роботи. В 1937 році він був реорганізований в НДІ краєзнавчої і музейної роботи Наркомпроса РРФСР і приступив до планомірного дослідження проблем музейної справи. В 1955 році інститут був перетворений в НДІ музеєзнавства.

Активізація зусиль, направлених на формування музеєзнавства як самостійна наукова дисципліна, почалася в другій половині XX в. і була характерна головним чином для східноєвропейських країн. Тільки з питання про предмет музеології тут в 1950-1980-е роки було опубліковано понад 600 робіт. Висловлені і їх концепції, а також наукові дискусії, що проводилися в цей час, показали, що зміст, який вкладається в поняття «музеєзнавство», вельми різноманітно і суперечливо.

Розкид існуючих думок про суть музеєзнавства спробував систематизувати словацький дослідник З. Странський. Він умовно виділив наступні підходи до музеєзнавства:

а) музеєзнавство – самостійна наукова дисципліна;

б) музеєзнавство – теорія і методика музейної роботи, тобто прикладна допоміжна наукова дисципліна;

в) музеєзнавство – сума методичних і технічних прийомів музейної діяльності;

г) повне заперечення можливості існування музеєзнавства як науки.

Оригінальне трактування музеєзнавства запропонував чеський вчений І. Неуступний. Вважаючи, що музеєзнавство може бути позначено як теорія і методологія музейної роботи, він розрізняв спеціальне і загальне музеєзнавство.

Спеціальне музеєзнавство, згідно його концепції, ґрунтується на використанні профільних музеїв наукових дисциплін. Наприклад, можна виділити історичне музеєзнавство або ж мистецтвознавче музеєзнавство, відмінності між якими обумовлені специфікою історії або мистецтвознавства.

Але і в діяльності музеїв, як і в них самих, незалежно від профілю існує щось загальне, синтезувати яке покликане загальне музеєзнавство.

Для музеєзнавства э характерним використання різноманітних дослідницьких прийомів, одні з яких повністю, а інші частково співпадають з методами інших наук.

В історичному музеєзнавстві застосовуються методи історичної науки і її допоміжних дисциплін, а також методи мистецтвознавства. В процесі дослідження музейних предметів широко вживаються методи археології, палеографії, етнографії, нумізматики, сфрагістики, літературознавства і мистецтвознавства.

В ході реставрації і консервації музейних предметів використовуються методи природних наук, наприклад, рентгенографія, спектрографія. Методи педагогіки і психології знаходять застосування при створенні експозиції і виставок, в різних формах культурно-освітньої діяльності, при вивченні музейної аудиторії.

Ця множинність окремих приватних методів, вживаних в музеєзнавстві, дає підставу для стверджень про те, що у музеєзнавства немає власних методів і бути не може. Але є дослідники, які заперечують проти такої постановки питання і аргументують свою позицію таким чином.

Метод наукової дисципліни – це не одиничний прийом і навіть не арифметична сума прийомів, а їх система. Для того, щоб судити про схожість і відмінність методів тієї або іншої науки, потрібно порівнювати систему.

Отримати інформацію про людину, суспільство, державу, про події, що відбувалися в різний час і в різних частинах миру, можна тільки спираючись на історичні джерела. Твори, які створюють люди в процесі усвідомленої, цілеспрямованої діяльності, служать їм для досягнення конкретної мети. Вони ж несуть цінну інформацію про тих людей і про той час, коли були створені. Щоб її отримати, необхідно розуміти особливості виникнення історичних джерел. Проте її треба не тільки витягнути, але і критично оцінити, правильно інтерпретувати.

Вивчаючи фрагменти минулої реальності, важливо уміти робити логічні висновки про те, що означає сам факт їх наявності, уміти відтворювати на їх підставі взаємозв'язану картину тієї культури, того суспільства, залишком якої вони є. Ці знання і навики необхідні не тільки історикам, але і більш широкому кругу фахівців гуманітарних наук. Людський досвід, повсякденний спосіб життя, відносини між людьми різних поколінь, звичаї і вдачі, уміння існувати в природному середовищі, бажання знати минуле свого міста, сіла, краю, свого народу або етнічної групи, роду або сім'ї примушують людей звертатися до документів, архівів, старовинних предметів, фотографій. Звичайно – найкраще збереження таких матеріальних пам’яток можливе лише в музейних умовах.

Коло проблем, які цікавлять істориків, також істотно розширилося. Нова історична наука займається, на відміну від традиційної, не тільки і не стільки подіями політичного життя, але звернена до глобальної історії людства. Святкування і обряди, міфи і казки, виховання дітей, ремесла і промисли, торгівля і обмін, мистецтво і вірування, заборони і захоплення – все пізнається в порівнянні і народжує нові думки і думки. Тому історики активно взаємодіють у вивченні цих явищ з представниками інших гуманітарних і природних наук – соціологами, антропологами, етнологами, психологами, історика мі науки і мистецтва, дослідниками мови і літературних текстів. Фахівці-гуманітарії вивчають історичні джерела, знаходячи в них невичерпні ресурси нової інформації про людство, його творчі можливості і різні способи відобразити свій досвід, виразити свій внутрішній світ в матеріальних образах.

Історик, антрополог, соціолог, психолог, політик – кожний з них звертається до джерел з своїми питаннями, прагнучи дізнатися про те, що є предметом науки, що вивчається. Але всі вони черпають свою інформацію з обший сукупності джерел, створених людьми. Тому фахівець повинен розуміти, що загальна сукупність джерел складає проекцію культури в часі, скарбницю людського знання і світового досвіду. Він повинен уміти відшукувати і вибирати ті види джерел, які особливо важливі і цікаві для даної науки; уміти ставити питання, знаходити в джерелах відповіді, уміти розрізняти голоси людей минулого, що доносяться до нас історичними джерелами, і інтерпретувати ці дані відповідно до сучасного рівня науки і культури. Наука, що спеціально розробляє ці проблеми – джерелознавство, також тісно пов’язана з музеєзнавством. В традиційній історичній науці методи джерелознавства звичайно розглядалися стосовно історії окремої країни або епохи. Такий підхід орієнтує дослідника на огляд основних джерел по історії країни, що, зрозуміло, вельми важливо і необхідно. Проте в даний час очевидно, що вивчати окрему епоху або окремий регіон, країну можливо лише в більш широких рамках, в тривалій історичній перспективі, застосовуючи компаративні підходи. І тоді стає очевидним, що виникнення джерел має свою логіку, багато видів джерел з'являються (а іноді і зникають) закономірно, виражаючи деякі культурні ситуації, що повторюються, піддаються порівнянню. Тому можна виділити загальні проблеми джерелознавства і виробити принципи і методи роботи з джерелами.

Джерелознавство важливо і необхідно для історичної освіти, для наукової діяльності в області гуманітарного знання, для самоосвіти і культурної само ідентифікації. Допомога відкриває підступи до історичних джерел, розкриває метод джерелознавства як загально гуманітарний, як особливий спосіб пізнання реальності.