1.3 Виховні та оздоровчі аспекти ушу
Методика навчання у всіх школах ушу, до якого би напрямку вони не відносилися, істотно відрізнялася від тої, що споконвіків укоренилася на Заході. У країнах Європи будь-який дворянин, що має достатньо коштів, міг на кілька місяців найняти собі вчителя фехтування, відвідувати заняття у вільний час. Відношення до вчителів, що входили в категорію обслуговуючого персоналу, було відповідним. Найбільш заповзятливі могли, звичайно, відкрити платну школу в місті, але й тут їхній статус не відрізнявся від статусу трактирника або власника ковбасної крамниці. За встановлену плату учням пропонувався певний набір прийомів за принципом «гроші - товар», і на цьому контакти вчителя з його учнем закінчувалися. Ніякі моральні зобов'язання більше не зв'язували учня зі школою, що він відвідував, а оскільки заняття були в основному індивідуальні, то не могло бути й мови про виникнення якогось «університетського братерства». Зовсім інші зв'язки встановлювалися між учителем і учнем на Сході - будь те в Китаю, Японії, Кореї або у В'єтнамі.
Насамперед, школа ушу не вмирала разом із учителем. Подібно даоській секті, раз виникнувши, вона продовжувала жити в часи практично нескінченно - двісті, триста, п'ятсот, тисячу років без істотних змін. Стійкість традицій ґрунтувалася на сталості й наступності методів тренування, на вірності «Батька-засновника».
Стосовно до будинку вчителя, де, як правило, жила велика кількість учнів, використалося поняття «врата» (мень). Надійти в школу означало «увійти у врата». Складатися в школі означало «перебувати за вратами», пройти навчання в школі означало «вийти із врат». Хоча в подібних термінах явно втримується натяк на реалії, тому що дома в Китаю дійсно були оточені високою огорожею з воротами, а заняття проводилися у дворі, насамперед варто враховувати вплив релігійно-філософської символіки. Адже у всіму східно-азіатському культурному регіоні традиції передачі знань завжди були пов'язані з ідеєю збагнення Шляхи й проходження по визначеному Шляху. Відповідно, врата в будинок учителя були вратами до вищого знання, знаходженню абсолютної істини, «другому народженню». Учитель апріорі вважався носієм істини, і він переливав свої знання в учня, від природи наділеного лише фізичною, але не духовною сутністю. Таким чином, учень до «входження у врата» міг розглядатися присвяченими членами школи як бліда тінь ембріональному стані. Саме собою роззується, він не заслуговував поваги «дійсних людей», оскільки навіть його фізична сутність залишалася неопрацьованої, скованої, кісткової.
Особистість, осягаючи Великий Путь-Дао, повинна була переродитися для єднання з абсолютом, із традицією, зі Знанням.
Приймаючи нового учня в громаду, Батько-наставник робив ритуальний обряд прийому до членів родини й, більше того, роду, що триває в часі. Учень одержував «таємне знання», що йшло із глибини століть і збільшене майстрами школи в багатьох поколіннях. Ретельно займаючись і дотримуючи всіх вимог уставу, він через кілька років проходив присвяту першого, другого, третього ступеня й так далі - залежно від своїх успіхів.
Церемонія прийому до школи ушу обставлялася досить урочисто. Новачка, оголеного по пояс, приводили в освітлений свічами головний зал. Він всідався на коліна перед покритим червоним полотнищем вівтарем, на якому були встановлені статуї богів-заступників і дерев'яні таблички з іменами патріархів школи. Незабаром з'являвся вчитель і займав місце праворуч від вівтаря. Ліворуч розташовувалися старші учні. Неофіт вимовляв слова клятви вірності, потім розписувався кров'ю в «журналі» школи, після чого підносив учителеві символічний «подарунок» - найчастіше гроші. На закінчення Вчитель власноручно підносив новачкові чашку сподіваючись, що випливало пригубити, присвятивши її душі Батька-засновника школи, при цьому вимовляючи священну формулу: «Почитаю великих майстрів покійних, майстрів живучого й мого вчителя». Потім знову прийнятий учень наливав ще одну чашку й підносив її Вчителеві зі словами: «Відмінююся під вітром». Той приймав чашку зі словами: «З кожним кроком нових успіхів». Із цього моменту неофіт уважався членом великої родини на чолі якої стояв Учитель.
Випробування, яким піддавався абітурієнт при надходженні в школу й суворіше, часом жорстокий обіг учителя старших товаришів у перші роки навчання переслідували головну ціль: перетворити особистість учня й підготувати його до сприйняття Знання за тією методикою, що запропонує школа. Усе раніше придбані знання, навички й звички, здатні перешкодити знанням ушу, необхідно було викорінити. Перш ніж наповнитися Знанням, тіло й душа учня повинні були перетворитися в єдиний бездоганний сосуд. У те ж брешемо я, пред'являючи до учнів тверді вимоги, Учитель піклувався про їх, виявляючи часом істинно батьківську увагу до справ своїх вихованців. Будучи тренером рукопашного бою, Учитель одночасно був і духовним і моральним наставником і незмінним прикладом для наслідування у всіх життєвих питаннях.
Засновник школи мав ім’я ши-цзу(наставник-предок), сам учитель - шифу (батько-наставник), його найближчі учні - шисюн (старші брати). Кращий зі старших учнів, майбутній приймач глави школи носив звання цзун-шифу (спадкоємець) або да-шифу (головний майстер). До нього перед смертю Вчителя переходили всі таємні таємниці школи - секретні прийоми, методика психотренінгу, складні елементи акупресури, викладені в усному або письмовому виді.
Крім того, усередині школи існували звання «старшого наставника», «молодшого наставника», «старшого учня». Всі учні, незалежно від віку й положення, уважалися «братами».
Наставник виховував учнів пам´ятая завіт Лаоцзи: «Створювати й виховувати суще; створюючи, не володіти тим, що створено; приводячи в рух, не додавати до цього зусиль; керуючи, не вважати себе владарем».
Етичної основою усякого «шкільного» утворення в середньовічному Китаю залишалося навчання Конфуція (Кун-цзи, 6-5 ст. до н.е.). Конфуціанство принесло у свідомість народів Далекого Сходу непорушні моральні норми. Це насамперед так звані «п'ять сталістів» або «п'ять чеснот»: людинолюбство, почуття боргу, благопристойність, розумність і правдивість.
0 комментариев