Дія таїнства Буття реципієнта

Реципієнт таїнства священства наділяється печаткою таїнства й особою благодаттю. Печатка ж знаменує постійну духовну владу, відбиту в душі реципієнта. Як відзначив св. Фома, «служителям Божим слід мати печатку таїнства», і тому «ті, хто вибраний для християнського Богослужіння, творець якого - Христос, одержують печатку, що вподібнює їх Христу». Ця печатка постійна й зберігається, щонайменше, протягом земного життя; однак багато богословів, включаючи Ангелічного Доктора, вчать, що вона перебуває у вічності. [37, 174]

Тридентський собор офіційно заявив, що рукоположення у священство накладає на душу того, хто посвящається незмивну печатку. [17, 243] Це вчення про постійну печатку, здійснену в таїнстві священства, не дуже давно було повторено на противагу певним модерністським теоріям про тимчасове служіння, яким деякі богослови хотіли замінити священство.

Церква вчить, що в кожному чині — єпископському, пресвітерському і дияконському - накладається відповідна печатка. [32, 57] Питання в тому, чи існують три печатки або всього одна. Твердження про існування трьох різних печаток привело б до того, що таїнств виявилося б більше, аніж сім.

Стверджувати ж, що є лише одна печатка, недостатньо, з огляду на те, що кожний чин має свою специфіку. Одне з рішень — припустити, що є три печатки не повністю різні, на зразок зчеплених кілець, які, якщо скласти їх разом, виглядають як одне ціле, а якщо розкласти - як три з'єднаних кільця.

Так, печатка дияконата утворить основу, до якої додається печатка пресвітерства, а потім — і печатка єпископства. У наші дні, як правило, вважається, що нижчі чини й служіння, хоча вони й постійні, печаткою таїнства не наділені.

Таємнича печатка, здійснювана при рукоположені, висвічує і ту християнську традицію, відповідно до якої навіть невартий священнослужитель здійснює свої функції дійсним образом. Священик або єпископ, що втратив внаслідок серйозного гріха стан благодаті, все-таки зберігає таємничу печатку священства, і, таким чином, його уподібнення Христу-Первосвященикові залишається. Отже, він як і раніше може правити месу, вислухувати сповіді й виконувати інші священні обряди церкви, хоча й діє в них як недостойний. Дієвість, внутрішньо властива таїнствам, є вираженням Божого милосердя, тому що тим самим вірні Христові не сумніваються, чи гідний служитель робити таїнства.

Благодать Святого Духа, властива таїнству присвяти в сан, є благодать уподібнення Христу як Священику, Пророку й Царю. Цей божественний дарунок — особливий у кожного чина. Для єпископа це насамперед благодать сили, що дозволяє «вести й захищати свою Церкву з рішучістю й мудрістю, як батько й пастир, з безкорисливою любов'ю до всіх і особливо до бідних, хворих і нужденних. Ця благодать спонукає його проповідувати Євангеліє всім, бути зразком для своєї пастви, передувати їй на шляху освячення, ототожнюючи себе в євхаристії із Христом — Священиком і жертвою, не страшачись віддати своє життя за своїх овець». [37, 174]

Особлива благодать для чина пресвітера переважно пов'язана з гідним здійсненням євхаристії й інших священних обрядів. Благодать, властива дияконству, є дияконія літургії, слова й любові в спілкуванні з єпископом і його пресвітерами. [3, 176]

Священицька функція по своїй суті таємнича в самому широкому змісті, тому що клірик відправляє таїнства, а також поширює таємничу реальність церкви. Деякі сучасні підходи до священницької функції неадекватні традиційному баченню. До них відноситься поняття про священика як про політичного рятівника, суспільного діяча або психолога.

Так само варто відкинути поняття про священика або єпископа як про «менеджера» у помилковій й викликаній капіталізмом моделі церкви як «бізнесу».

Перед священством стоїть завдання вчителювання, керування й освячення в рамках церковної громади й стосовно всього народу Божого. У цьому контексті єпископ, священик і диякон мають потребу в розсудливості щодо своєї участі в мирській діяльності й політиці. Раніше, коли церква й держава були з'єднані більш тісно, залучення духовенства в соціально-політичну сферу проходило легше, тому що держава більш-менш жила християнськими цінностями. Однак навіть у ті часи існувала небезпека, що клірик, занадто залучений у справи політичного світу, може втратити контакт із тією рятівною місією, що йому довірена. Проте чудесне й незмінне навчання церкви щодо щирої природи й місії її священнослужителів проглядається крізь століття в житті безлічі кліриків, як знаменитих, так і невідомих, які мали вплив на віруючих будь-якої раси й народності. Рональд Нокс виразив це в таких словах:

«У нашому повсякденному християнському житті є один аспект, у якому священик стає чимось більшим, аніж батько, який веде нас, харчує нас і служить нам захистом. Я маю на увазі здійснення святої меси, у якій священик стає нашим представником перед Богом і навіть у якомусь змісті представником Бога для нас». [37, 176]

Розділ 4. Целібат — «безшлюбність» духовенства: історія і сучасність

Немає потреби пояснювати, що питання безшлюбності духовенства -це одне з тих питань церковного життя, які мають величезне значення для життя Церкви - навіть не стільки в теоретичному плані, скільки в практичному. Священнослужитель присвячує своє життя служінню Богові - чи сприяє повноті й відповідальності цього служіння родина або ж сімейне життя, турбота про дружину й дітей відволікають від священникових обов'язків?

Протягом століть сформувалися два протилежних підходи до загального рішення питання про целібат. Прихильники целібату відстоюють необхідність для священнослужителя бути вільним від сімейних уз. Пояснюють вони це особливим характером церковного служіння, що вимагає повної віддачі сил і часу, сполученого часом з важкими умовами життя, а іноді й з ризиком для життя - під час відсутності родини таке служіння реалізується значно легше. І дійсно, Відносно епохи гонінь на християн перших століть, стосовно до умов діяльності середньовічних християн-місіонерів у далеких країнах, у важкій обстановці аргументи захисників целібату цілком переконливі.

Переконливими вони можуть бути визнані й відносно сучасного часу — у тому плані, що священнослужителі можуть весь свій час без залишку присвячувати парафіянам, церкві, духовному самовдосконаленню.

Однак не менш аргументовані й заперечення супротивників целібату. Так, визнають вони, відсутність родини звільняє священнослужителя від домашніх турбот і прихильностей — але аж ніяк не позбавляє його природного прагнення до таких прихильностей, і, насамперед, не звільняє його від плотських устремлінь. Підсумком, вважають критики целібату, є або "витиснення", за Фрейдом, сексуального початку в інші сфери життєдіяльності, у тому числі й релігійні, де цей початок приймає зазвичай небажані форми (так, крайня войовничість мусульманського фундаменталізму часто пояснюється суворістю сексуальних заборон ісламу), або ж священнослужитель починає жити подвійним життям. Загальновідома розбещеність вдач частини середньовічного чернецтва, так добре знайома нам з праць Рабле, Бокаччо й інших письменників середньовіччя, розпуста вищого духовенства, яка процвітала як на католицькому Заході, так і у Візантії.

І в наш час целібат священнослужителів є джерелом серйозних проблем, а, як наслідок, і бурхливих дебатів у Римсько-католицькій Церкві. Статистика зменшення за останні десятиліття кількості рукоположеня католицьких священиків пояснювалася експертами, насамперед, як небажання прийняти целібат. Тією ж причиною пояснюється збільшення кількості священнослужителів, що склали із себе сан - з недавніх пор існує навіть асоціація таких священнослужителів, що нараховує тисячі членів. Періодично засоби масової інформації смакують скандали па предмет народження дітей у єпископів, гомосексуалізму ченців і випадків насильства з боку кліриків. Про те, що ситуація в цій сфері досить серйозна, свідчить послання Папи Іоанна Павла II до американських єпископів у зв'язку з частими випадками сексуальних зазіхань священиків у відношенні малолітніх.

Цікаво, що, коментуючи це послання, директор Радіо Ватикану помітив, що сформована ситуація не є вагомим аргументом проти целібату священства: "Добре відомо, що шлюб не дає людині абсолютної гарантії від сексуальних злочинів". Це зауваження повною мірою відбиває аргументацію Католицької Церкви, яка вважає гріхи священнослужителів на сексуальному ґрунті відбиттям загальної зіпсованості "похітливої" людської природи.

Це, звичайно, так, погоджуються супротивники целібату, але додають, що все ж таки шлюб значно зменшує ймовірність подібних гріхів. І в справедливості останнього твердження сумніватися важко. У кожному разі, серед західних священиків існує потужний рух проти целібату.

Як і багато практичних питань церковного життя, питання про целібат не піддається легкому рішенню. Щоб зрозуміти важливість цього питання для католицизму, розглянемо історію й богословське обґрунтування целібату католицького кліру.

4.1 Історія й богословське обґрунтування целібату католицького кліру

У перші три століття існування християнства питання безшлюбності духовенства не мало однозначного вирішення. Навіть навпаки, священству як інституту церковної ієрархії пропонувалося одружуватися. Апостол Павло в посланнях до Тимофія й Тита прямо пише, що "єпископ повинен бути непорочний, однієї дружини чоловік... Диякон повинен бути чоловік однієї дружини" [1 Тим. (3; 2,12)] і "для того я залишив тебе в Криті, щоб ти довершив недокінчене й поставив по всіх містах пресвітерів, як я тобі наказував: якщо хто непорочний, чоловік однієї дружини..." [Тит (1; 5-6)]. Однак у посланні до Коринфян апостол говорить: "Тому що бажаю, щоб всі люди були, як і я; але кожний має своє дарування від Бога, один так, інший інакше. Безшлюбним же й удовам говорю: добре їм залишатися, як я" [1 Кор. 7; 7-8]. Ми бачимо, що апостол радить християнам залишатися в безшлюбності, але тільки в тому випадку якщо це їм під силу. У той же час він пропонує обирати духовенство (єпископів, пресвітерів і дияконів) з одружених християн. Звичайно, таке положення справ не виключало наявності кліриків, що зберегли цноту. Сам апостол Павло зберіг цнотливість, у той час як, наприклад апостол Петро був одружений.

Отже, у перші три століття по Різдву Христовім християни вільно вибирали шлях цноти або шлюбу залежно від дарованого їм Богом [1 Кор. 7; 7]. Церковні автори цього періоду підкреслювали подвійність християнської традиції, що однаково допускає в число священиків дівичів і одружених. Однак з IV ст. ситуація починає змінюватися. [9, 287]

Першим документом, який затверджував целібат, був XXXIII канон Ельвирського собору, який проходив в Іспанії в період з 295 по 302 рр. Цей канон пропонував прийняти целібат єпископам, пресвітерам і дияконам Іспанії. Якщо ж вони продовжували жити зі своїми дружинами, то їх забороняли в служінні. Із цього моменту почався процес дивергенції по даному питанню між Заходом і Сходом. Однак I Всесвітній Нікейский Собор, а також Анкирський і Неокесарійський собори прийняли канони, які дозволяють одруженим особам ставати священиками[*]. Анкирський собор своїм декретом навіть дозволяв дияконам порушувати целібат і одружуватися, але тільки з дозволу правлячого архієрея. Звід цивільного законодавства імператора Юстиніана I забороняв рукопологати у єпископи людину, яка мала дітей або навіть племінників, але лише з небезпеки природної прихильності до них. Апостольські Правила допускали для духовенства як стан целібату, так і шлюб. Однак уже в 692 р. Трульський Собор увів обов'язковий целібат для єпископів. Якщо пресвітер був одружений, то після єпископської хіротонії він повинен був залишити свою дружину. Цей же Собор заборонив одружуватися дияконам і пресвітерам після їхніх хіротоній*. Цей канон дотримується в Помісних Православних Церквах донині.

Однак у Західній Римській імперії був підготовлений родючий ґрунт для целібату, як єдино припустимої форми життя духовенства . "Як правило, - писав єпископ Уордсворт, - автори четвертого й п'ятого сторіч, виділяли безшлюбність як більш високий шлях християнського життя, несправедливо вводячи в оману читачів, що завдавало серйозної шкоди Церкви". [6, 56-57] Слід зазначити, що свт. Амбрось звертав увагу на факт існування одруженого духовенства на периферії Західної Римської імперії. В 386 р. Папа Сирицій (384-399) заборонив священикам і дияконам мати подружнє спілкування з їхніми дружинами. Цей же папао ужив заходів, щоб поширити іспанську практику й в інших частинах Християнського світу. В часи Папи св. Лева Великого традиція целібату стала на Заході досить розповсюдженою. Собори Орлеанський і Турський в 506 і 567 р. заборонили женитися навіть іподияконам, а якщо вони вже були одружені, то їм належало залишити своїх дружин. [19, 78]

Однак інші Собори дотримувалися традиції перших століть християнства. Таке двоїсте положення справ тривало кілька століть. В 747 р. король франків Пипін звернувся до Папи Захарії для вирішення сформованої ситуації. Папа наклав заборону тільки на вступ у шлюб іподияконів, дияконів і пресвітерів після прийняття ними сану. У період правління Каролінгів серйозних спроб змінити сформоване положення справ більше не було.

Більшість Соборів Західної Церкви VI і VII ст. визнавали наявність дружин у всіх ступенів духовенства, хоча ступінь спілкування між кліриком і його дружиною був строго регламентований. Так, наприклад єпіскопісса (episcopissa) не мала права жити зі своїм чоловіком в одному будинку. Для пресвітерш, дияконисс і іпподияконисс (presbytera, diaconissa, subdiaconissa) такої заборони не існувало. [19, 86]

В IX-X століттях Західна частина християнського світу зіштовхнулася з рядом серйозних проблем. Наявність дружин і дітей у духовенства ввійшло в норму. Однак це було слабко пов'язане зі спробою повернутися до традицій перших століть християнства. Скоріше було наявним падіння рівня моральності західного духовенства. Повсякденною справою стала передача єпископської кафедри синові або близькому родичеві, процвітала корупція, симонія й т.п. Щоб зупинити сформовану тенденцію морального занепаду, римські Папи Лев IX і Григорій VII підтримали постанови соборів у Руані (1063), Вінчестері (1076) і ін., які спробували регламентувати положення одружених священиків. Сільським клірикам, які мали дружини, було дозволено зберегти своє положення, але тільки в тому випадку якщо шлюб був укладений до прийняття постанов цих соборів. Таке поблажливе відношення до одруженого духовенства стало можливим завдяки втручанню Вільгельма Завойовника. Але незважаючи на тиск з боку світської влади, папа Григорій VII залишався прихильником обов'язкової безшлюбності духовенства. В 1075 р. папа Григорій VII заборонив одруженим священикам правити меси. Тих же, хто продовжував служіння, оголосив ідолопоклонниками. [19, 94]

Лише в XII ст. відбулося остаточне закріплення безшлюбного стану католицького кліру. Перший Латеранський собор в 1123 р. прийняв ряд законів щодо шлюбного статусу священнослужителів. Зокрема, був прийнятий канон (підтверджений на II Латеранському соборі)[†], який прголосив незаконними шлюби іподияконів, дияконів, пресвітерів і єпископів. Духовеництву було заборонено мати дітей. У випадку якщо священик мав дітей, їх позбавляли усіх цивільних прав, дорівнюючи до рабів. Крім того, їм було заборонено брати участь у церковних таїнствах. Подібні канони були вперше прийняті в 1018 р. Собором у Павії. Згодом, подібні канони були прийняті також щодо дружин і коханок кліриків. Сам факт їхнього незаконного зв'язку з іподияконом або кліриком більш високого сану дозволяв оголосити цих жінок рабинями. Цими законодавчими актами Латеранський собор остаточно ставив одружене духовенство поза Римсько-католицькою церквою й поза цивільним законом.

Целібат затвердився в Західній Церкві на довгі століття. Лише в XVI столітті, коли, в силу невдоволення зловживаннями в церковній сфері, став зароджуватися протестантизм, було підняте питання й про целібат. Лідери Реформації відмовилися від целібату як від порочної практики Римсько-католицької церкви.

В XIX столітті папа Григорій XIV видав енцикліку Mirari Vos (1834), яка була спрямована проти руху, який зародився в Німеччині, і намагався скасувати целібат. Через 14 років папа Пій IX видав енцикліку Qui Pluribus, що підтвердила документ колишнього тата. На I Ватиканському соборі було підняте питання про целібат у Католицьких церквах східного обряду. У ході дискусії було відзначено, що в уніатських церквах єпископат поставлявся або із числа монахів, або прийнявших целібат, однак, інші два ступені священства були в основному одруженими. Під час дебатів один з американських архієпископів відзначив, що відсутність у східно-католицьких церквах законодавства про целібат наносить їм великої шкоди й, щоб вилікувати цю хворобу, треба якомога швидше вирішити це питання [19, 103]. Однак, було ухвалено, що уніати ще не готові відмовитися від своєї практики й перейти до целібату.

На початку XX століття модернізм спровокував нову атаку на целібат католицького духовенства. Але папа Пій X активно протистояв зазіханням на безшлюбність кліру[‡].

Після першої Світової війни, коли група чеських священиків намагалася змінити закон про целібат у надії на те, що Рим їх підтримає, папа Бенедикт XV почав радикальні контрзаходи [10, 111].

Наступні Римські первосвященики також видавали енцикліки, які захищають целібат. Пій XI видав енцикліку Ad Catholici Sacerdotii (1935), Пій XII звернувся з апостольським наставлянням Menti Nostrae (1950), а Іоанн XXIII видав енцикліку Sacerdotii Nostri Primordia (1959).

II Ватиканський собор (1962-65) проходив під гаслом відновлення церковного життя. На ньому була висловлена наступна думка по питанню целібату: "Клірики, опираючись на божественну й людську допомогу, можуть свідомо відмовитися від вступу в шлюб і прийняти целібат, що ні в якій мірі не зашкодить їм" [19, 116]. Однак при такому традиційному підході до проблеми целібату, була висловлена прогресивна позиція: "Целібат не є обов'язковою вимогою для прийняття священного сану" [19, 117]. Такий прорив був зафіксований догматичною конституцією II Ватиканського собору про Церкву. У документі говорилося, що "Латинська церква відновила дияконат "як справжній і постійний ступінь ієрархії" [10, 120], у той час як Східні Церкви завжди зберігали його таким. Цей постійний дияконат, який може бути даний одруженим чоловікам, являє собою значне збагачення для місії Церкви" [15, 371]. Таким чином, після 1965 р. Римсько-католицька церква після тисячолітньої перерви, офіційно дозволила нижчому ступеню духовенства бути одруженими. Однак пресвітери і єпископи такого права не одержали.

Після II Ватиканського собору, уживалося безліч спроб змінити положення католицького кліру. Однак дотепер вони не увінчалися успіхом. Папа Іоанн Павло II займав консервативну позицію по питанню про целібат. Однак навіть він, перебуваючи під постійним натиском реформаторів, допускав ліберальні висловлення. Так, в 1993 р., під час офіційної аудієнції, він сказав: "Целібат, по суті, не зв'язаний зі священством. Ісус не встановив подібного закону, але запропонував целібат як ідеал для новозавітного священства" [29, 259].