Служитель

3.3 Служитель

У новозавітні часи лише апостоли здійснювали владу священства тим, кого називали «дияконами» (Діян 6:6), «пресвітерами» (Діян 14:22; 13:3, 1 Тим 5:22, Тит 1:5) і «єпископами» (1 Тим 4:14,2 Тим 1:6). На початку Ш століття св. Іполит стверджував, що простий священик не може присвячувати інших у духовний сан. [14, 56] У східному літургічному свідчені того ж періоду говориться, що «єпископ повинен присвячуватися трьома єпископами, пресвітер і диякон — одним єпископом за допомогою духовенства; але ані пресвітер, ані диякон не можуть звести з мирського рівня на рівень священства». [37, 167] В IV столітті св. Єпіфаній відкинув оману Арія Севастійського, який вважав, що достоїнство чина священика — те ж, що й чина єпископа. Аргумент Єпіфанія, який доводив перевагу єпископства, містив у собі той факт, що тільки єпископ має владу створювати священство. [37, 167] У Середні століття св. Фома Аквінський вчив, що тільки єпископ може дати таїнство священства. У той же час Ангелічний Доктор розкрив можливість рукоположення з боку священика, принаймні, у нижчі чини: «Папа, маючи повноту єпископської влади, може доручити тому, хто не є єпископом, справи, згідні з єпископським саном. Отже, у силу своїх повноважень простий священик може присвячувати в нижчі чини священства й робити миропомазання». [37, 168] Хоча єпископ є ординарний служитель таїнства рукоположення у священство, у минулому бували випадки дійсного рукоположення, здійсненого священиками. В 1400 р. папа Боніфацій ІХ дарував настоятелю абатства св. Осіти в Ессексі, який не був єпископом, привілей присвячувати ченців у громаді як у нижчі, так і у вищі чини, включаючи священників. Той же папа через три роки скасував цю поступку надавати владу рукоположення екстраординарному служителеві, тому що єпископ Лондонський розглядав її як порушення своїх прав. Однак не викликало сумнівів, що влада папи давати привілей дійсна й законна. [19, 219-220]

Пізніше, в 1427 р., папа Мартін V надав подібний привілей на п'ятирічний строк настоятелю цистерціанського монастиря Альтцелле в Саксонії. Ця поступка дозволяла настоятелю присвячувати своїх підлеглих у будь-який духовний чин. [19, 221] Потім в 1489 р. папа Інокентій V3 дав владу настоятелям монастиря Сито у Франції і його чотирьом дочірнім установам у Ля-Ферті, Понтіньї, Клерво й Моримонді присвячувати своїх підлеглих у субдиякони й диякони. Цей привілей поширювався на їхніх спадкоємців і діяв до кінця XVIІІ сторіччя. Питання в тому, як цей історичний феномен сполучається з навчанням Тридентського собору, який стверджує, що «єпископи вище священиків» і «можуть виконувати різні інші дії й функції, на які інші нижчі чини не мають влади». [19, 225]

Вирішити це питання можна за допомогою концепції апостольського спадкоємства, на яку вказав II Ватиканський собор:

«Христос, Якого Батько освятив і послав у світ, через своїх апостолів учасниками Свого освячення й послання зробив їхніх спадкоємців, тобто єпископів, які, у свою чергу, законно передали тягар свого служіння в різному ступені й різним особам у Церкві». [37, 168]

Отже, у первісній церкві апостоли рукополагали єпископів, які, у свою чергу, розділяли свою владу з нижчестоящим чином священиків, обмежуючи використання тієї влади, що внутрішньо властива священику.

Влада робити миропомазання у священика є, і при певних обставинах пресвітери роблять миропомазання; чи не може бути справедливо те ж саме стосовно до влади здійснювати священство? Цю владу лише потрібно «виявити». Тому в минулому влада священика рукополагати уточнювалася папським індультом, у противному випадку він міг одержати її тільки через присвяту в єпископи.

Ясно, що єпископ, щоб бути дійсним служителем таїнства священства, сам повинен бути рукоположений дійсним образом. Для дотримання законності єпископ, що здійснює рукоположення католицького клірика, повинен перебувати в спілкуванні із Престолом Петра. Щоб рукоположити у сан пресвітера або диякона якогось кандидата поза своєю юрисдикцією, єпископ повинен одержати відповідний дозвіл. Ці грамоти повинен дати єпископ кандидата, якщо останній належить до єпархіального духовенства, або головний настоятель чернечого інституту або товариства апостольського життя понтифікального права, якщо той, хто присвячується — чернець. Крім того, єпископ повинен дотримуватися того ж обряду, як і той, хто присвячується. [18, 53] У випадку присвяти в єпископи головний консекратор повинен мати апостольський мандат, виданий Святим Престолом. Послужити при єпископській присвяті повинні як мінімум два інших єпископи, якщо Святий Престол не розпорядиться інакше. [18, 56]

3.4 Реципієнт Священства

Кандидатом для прийняття священства може бути чоловік, який прийняв дійсні таїнства хрещення й миропомазання. Хрещення необхідне для дійсності рукоположення тому, що хрещення — основа прийняття всіх інших таїнств. Миропомазання потрібне як необхідна передумова для законності таїнства священства. Також для законності прийняття таїнства потрібно, щоб був уже прийнятий попередній чин. Хоча в минулому бували випадки (наприклад, зі св. Амбросем), коли присвячували в єпископа без проміжного чина священства, це, як правило, при відсутності дозволу Святого Престолу вважається важким канонічним порушенням. Подібним чином для законності таїнства кандидат у священство повинен бути вільний від перешкод з боку цивільного закону. Наприклад, рукоположення одруженої людини за латинським обрядом в диякони або у священики без дозволу Святого Престолу буде по суті незаконним.

Мінімальний вік для кандидата в диякони - повні двадцять три роки, а для священика — повні двадцять п'ять років. Для постійного дияконата мінімальний віковий рівень — двадцять п'ять років для неодруженого й тридцять п'ять - для одруженого. Мінімальна вікова вимога для єпископа — тридцять п'ять років. [20, 36-37]

Вимагається, щоб той, хто присвячується був особою чоловічої статі. Якщо концепцію священства зводять до соціальної функції, забуваючи вертикальне — божественне — обрання і зміну в бутті реципієнта, то легше знайти обґрунтування ідеї про допущення жінок до службового священства. Тоді приводом вважається рівність можливостей для жінок. Хоча в Новому Завіті згадується якась Фива, дияконісса церкві Кенхрейської (Рим 16:1), жінки-дияконісси, що згадуються в Першому посланні св. Павла до Тимофія (1 Тим 3:11), часто ототожнюються з «удовицями», про яких говориться в тому же посланні (1 Тим 5:3-16).

Фактично, служіння вдів і служіння дияконісс, яке з'явилося в церковному житті до III століття, найчастіше були одним і тим же. Однак іноді до чина дияконісс допускалися також незаймані й замужні жінки, які жили в помірності. У той же період визначилися обов'язки дияконісс, що включали ритуал помазання жінок при здійсненні таїнства хрещення, службу привратниці, роздачу святих дарунків хворим жінкам. В євхаристичній літургії місце дияконісси було по ліву руку від єпископа, у той час як диякон стояв праворуч.

До середини IV сторіччя дияконісси не вважалися духовними особами. Потім їх стали розглядати як чин. Згідно Didascalia apostolica, єпископам доводилося підбирати помічників — дияконів, які служили б чоловікам, і дияконісс, які служили б жінкам. У той час як диякон вважався образом Христа, дияконісса повинна символізувати образ Святого Духа. [37, 171

У древніх текстах про присвяту дияконісс цей обряд значився після присвяти дияконів, але вище присвяти в іподиякони. Така послідовність підштовхнула до висновку, що чин дияконісс володів скоріше статусом сакраменталії, ніж таїнства. Деякі вчені розглядають древньохристиянських дияконісс як раннє вираження чернечого життя. У будь-якому разі, коли церква перестала робити хрещення повнолітніх, служінням дияконісс поступово стали зневажати, і до XI століття воно зникло. Стало очевидно, що воно не є участю в службовому священстві. Св. Єпіфаній виступав проти запропонованого коллиридіанською сектою дивного маріанського культу, у якому літургічний обряд, будучи в чомусь подібний з євхаристичним жертвопринесенням, здійснювався жінками. Єпіфаній писав, що в Старому Завіті «ніколи жінки не здійснювали священства». [30, 292]

Потім він заявив, що в християнську епоху, «якби жінкам поручалося приносити Богові священицьке поклоніння або прислужувати при виконанні розпорядницьких функцій у церкві, то сама Марія удостоїлася б священицького служіння в Новому Завіті». [30, 293]

Пізніше, у Середні століття, деякі жінки мали церковну юрисдикцію; зокрема, деякі аббатиси мали владу, яка зазвичай надавалася єпископам, - наприклад, призначати парафіяльних священиків або сповідників. У той час, однак, і у феодалів були подібні права, а крім того, певний поділ між юрисдикцією й священством вважався законним. Зовсім недавно у зв'язку з тим, що багато протестантських громад стали поставляти жінок у служительки, у церкви виникла необхідність знову підтвердити своє традиційне вчення про це. Перше таке підтвердження мало місце в 1976 р., коли були наведені шість аргументів на користь чоловічого священства:

Рукополагати у священики тільки чоловіків — постійна традиція церкви.

Ісус не запросив жінок у число дванадцяти апостолів, незважаючи на свій радикальний і новий підхід до жіночого питання.

Апостоли не запрошували жінок до участі в апостольських зборах.

Практика Христа й апостолів носить перманентно нормативний характер.

Священик повинен бути «природною подобою» образу Христа, а чоловіча стать — одна із тридцятимільйонної цієї подоби.

Питання про рівність у церкві й про права людини відділене від питання про жіноче священство. [30, 294]

Друге нове підтвердження вимоги, щоб реципієнт рукоположення був чоловічої статі, було дано в 1994 р., коли папа Іоанн Павло II заявив:

«Щоб усунути усі сумніви у відношенні цього досить важливого питання, що зачіпає саме божественне влаштування Церкви, виконуючи своє служіння твердження братів, я повідомляю, що Церква ані за яких умов не має влади зводити у священний сан жінок і що судження цього повинні беззастережно дотримуватися усі вірні Христові». [37, 173]

Рік по тому Конгрегація віровчення дала позитивну відповідь на питання, чи належить це вчення до основи віри, а в роз'ясненні дала зрозуміти, що це вчення безпомилково зазначене ординарним всесвітнім Магістеріумом.

Можливо, шлюбна символіка церкви найбільше яскраво могла б освітити цю проблему. Якщо церква повинна бути Нареченою Христовою, то священик представляє в церкві Христа-Нареченого, а щоб символізм щодо цього був досконалим, священик повинен бути чоловіком. Це твердження не означає, що жінка нижче чоловіка. Матери Божа не брала участь у службовому священстві, однак її роль у справі порятунку — вища з можливих. Її Материнське посередництво можна розглядати як паралельне й доповнююче по відношенню до священства:

«Жодна створена істота ніколи не зможе зрівнятися із втіленим Словом і Спокутником. Але як у Священстві Христа по-різному беруть участь і священнослужителі, і вірний народ, і як єдина благодать Божа справді виливає на створені істоти різними способами, так і єдине посередництво Спокутника не виключає сприяння створених тварних істот, але викликає його, різноманітне й висхідне до одного джерела». [37, 173]

Шлюбна символіка допомагає пояснити й харизму безшлюбності. На Заході всі священнослужителі зобов'язані дотримувати целібату, за винятком постійних дияконів і тих одружених чоловіків, які були прийняті в церкву з реформаторських співтовариств, а потім були рукоположені за особливим дозволом Святого Престолу.

«У Східних церквах протягом століть існує інший порядок: у той час як єпископи обираються винятково з неодружених, одружені чоловіки можуть бути рукоположені у диякони й у священики. Такий порядок з давніх часів вважається законним; ці священики плідно несуть служіння в лоні своїх громад. Втім, безшлюбність священиків у великій пошані в Східних церквах, і безліч священиків без примусу обирають безшлюбність "для Царства Божого". На Сході, як і на Заході, той, хто одержав таїнство священства вже не може одружитися» [37, 173].

Шлюбна символіка в целібаті священиків вказує на те, що, представляючи Христа, вони «заручені» з церквою, що символізується єпископським перснем.

Безшлюбність священиків має божественне встановлення й апостольське походження. [20, 46] Воно застосовується згідно розташуванню церкви. Цінність безшлюбності священиків можна підсумувати згідно із христологічним виміром, тому що вічний Первосвященик Христос зберігав безшлюбність. Церковний вимір цієї таємниці — те, що безшлюбність дозволяє людині, наділеній священицьким саном, символізувати нареченого, який цілком віддає себе церкві, яка від створення віків присвячена Христу як Наречена.

Безшлюбність священиків відбиває також есхатологічний вимір, передбачаючи Царство Небесне, де «у воскресінні не одружуються й не виходять заміж» (Мф 22:30).