План

Вступ. 2

Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз. 8

1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів. 13

1.2 In persona Christi. 14

1.3 Апостольська свідомість. 15

1.4 Апостольська наступність. 16

1.5 Перетворення і підготовка в Старому Завіті. 19

1.6 Установлення священства Христом. 22

Розділ 2. Історичний і богословський розвиток Тайни Священства. 26

2.1 Священство в первісній церкві. 26

2.2 Період Святих Батьків. 29

2.3Від середньовіччя до сучасності. 31

Розділ 3. Матерія, форма і наслідки Тайни Хіротонії. 36

3.1 Таємничий знак — Матерія. 36

3.2 Форма Священства. 37

3.3 Служитель. 39

3.4 Реципієнт Священства. 41

3.5 Дія таїнства Буття реципієнта. 49

Розділ 4. Целібат — «безшлюбність» духовенства: історія і сучасність. 49

4.1 Історія й богословське обґрунтування целібату католицького кліру. 51

4.2 Відношення до целібату в сучасності. 56

4.3 Обов’язкова безшлюбність духовенства — аргументи католицької богословської школи. 62

Висновки. 69

Список використаної літератури. 75

 


Вступ

«Священство це таїнство, у якому через

рукоположення на вибраного сходить

Святий Дух і поставляє його здійснювати

таїнства й пасти стадо Христове»

(Катехізис католицької церкви).

Священство — таїнство, завдяки якому місія, довірена Христом апостолам, продовжує здійснюватися в Церкві до закінчення віків: воно, таким чином, є таїнство апостольського служіння. Апостольське служіння має три рівня: єпископський, пресвітерський и дияконський.

Всі таїнства звичайно важливі, проте, усяке Таїнство має завжди конкретне звернення до якоїсь людини для її порятунку. У хрещенні або вінчанні, соборуванні або покаянні, щораз мається на увазі користь окремої людини, благодатний дарунок, що необхідний для її порятунку. Священство або хіротонія має за мету головним чином не освячення даної людини для її порятунку, а присвяту її для служіння Церкві, для служіння порятунку інших людей. Усяке таїнство відбувається Церквою, повнотою церковною, але на відміну від інших таїнств (крім Літургії, що є таїнство таїнств, і є таїнство Церкви) таїнство Хіротонії завжди сприймалося як особлива загально церковна справа.

Таїнство священства має виняткове значення. Священику від Бога через сходження Святого Духа дається влада "в'язати і розв'язувати", тобто така влада, якої не мав, не має і не буде мати ніхто із світських людей, навіть імператор, не кажучи про іновірців. Св. Силуян Афонський писав: "Священики носять у собі таку велику благодать, що коли б люди могли бачити славу цієї благодаті, то весь світ здивувався б, але Господь приховав її, щоб Його служителі не загордили, але спасались у смиренні..." .......... У понятті "таїнства Священства" з'єднані три чинопослідування, кожне з яких є самостійним (чини висвячення в сан єпископа, священика, диякона). Так сформувалося духовенство (клір, причт) - особлива ієрархізована суспільна група (в певні часи - суспільний стан), представники якого проводять богослужіння в християнських церквах (Католицька, Православна, Вірменська, Лютеранська та ін.). Походження терміну "духовенство" випливає з положень Нового Завіту про нову людину, яка має Духа Христового, яка служить у Святому Дусі. Згідно з правилами Католицької Церкви до складу духовенства входять дві категорії осіб: священнослужителі трьох ступенів священства 1 ступінь - диякони; 2 - священики (ієреї); 3 - єпископи та церковнослужителі, які не мають священного сану (іподиякони, дяки, регенти, паламарі і т. д.). До таїнства священства допускаються тільки особи, щодо яких не може бути сумнівів. Тому кандидати в священство повинні вирізнятись глибокою і сильною вірою, високими моральними якостями, безперечною репутацією. Ці особи, по-перше повинні довести твердість своєї християнської віри. Також необхідна, тим хто приступає до таїнства і моральна чистота. Тому в правилах католицької церкви існує таке поняття, як целібат або безшлюбність духовенства. «Хоча шлюб не є чимось нечистим, що зневажає сан (5 і 51 Апп. пр.), однак, хто до шлюбу, в дівстві, з єднався з Христом і Його Церквою в таїнстві священства, для того було би дивно і не пристойно пов’язувати себе знову зі світом.

У Східних Православних церквах і в Католицьких Церквах східного обряду священики — але не єпископи — можуть бути одруженими. У латинському обряді бували випадки, коли висвячували одружених некатолицьких священнослужителів, які навернулися в католицтво. Але зазвичай священики латинського обряду повинні бути целібатними, неодруженими. Це правило переслідує почасти практичні цілі — наприклад, воно звільняє священика від зобов'язань перед родиною, і в нього залишається більше часу для роботи в приходах, та й менше ризику, що парафіяни приревнують. Правило можна було б змінити, і дозволити священикам одружуватися, якби це було виправдано практичними перевагами. Целібат — не самий істотний, не головний елемент священства; от у ченців — інша справа.

Можливо, що за наполегливими спробами Заходу домогтися безшлюбності духівництва й за існуючим на Сході правилом, що говорить, що священики повинні утримуватися від подружнього спілкування із дружинами напередодні здійснення Євхаристії (яка відбувається на Сході не щодня) стоїть бажання зберегти значну дистанцію між фізичною близькістю й Євхаристією. Це зовсім не виходить, що сексуальні відносини — щось "нечисте"; зрештою, Старий Заповіт і прославляє ці відносини, і тримає їх удалині від Храму. Сексуальні відносини — благо, тому що вони говорять про благословення Божиє у цьому житті, у якому людство повинне плодитися й розмножуватися, але його не буде у вічному житті, де "не одружуються й не виходять заміж". З іншого боку, Євхаристія знаменує небесну трапезу, шлюбний бенкет Агнця, харчує нас на шляху до цієї мети.

Актуальність магістерського дослідження. Актуальність обраної теми обумовлена тим, що зміни, які відбулися в суспільній свідомості щодо релігії в цілому, безпосереднім чином стосуються і українського католицизму, яке є для країни чисельним релігійним відгалуженням. Людина має потребу в тому, щоб хтось керував нею, спонукував її наслідувати Христа. Щедріше всього це проводиться в таїнствах, особливо - в Євхаристії. Якщо інакше не можна, хрещення може зробити будь-хто, і воно буде дійсним; наречений і наречена самі роблять таїнство шлюбу. Але в інших таїнствах сила жертви Христової повідомляється нам через служіння єпископів і священиків, рукоположених для того, щоб керувати в Церкві. Інакше кажучи, таїнства передаються нам від Самого Христа, через апостолів, через спадкоємство священнослужителів, яке можна простежити від самого початку Церкви. Таїнство священства повертає нас до Христа й до тих, кого Він зібрав навколо Себе й послав у мир, наділивши владою. Таїнство Священства складний процес і вимагає серйозного переосмислення, комплексного і глибокого аналізу всіх факторів і тенденцій його здійснення.

Кілька слів стосовно целібату-безшлюбності католицького духовенства. Число священиків Католицької церкви в США зменшилося з 59 тис. в 1965 році до 43 тис. в 2005 році, незважаючи на те, що чисельність адептів католицизму виросла.

Нині 27% католицьких приходів у США не мають постійних священиків. Лоренс Янг\\Lawrence Young, автор книги "Переповнені Церкви й Порожні Вівтарі"\\Full Pews and Empty Altars, пророкує, що до 2015 року Католицька церква втратить ще 16 тис. священиків. Причин цього процесу багато. Традиційно в католицькі семінарії йшли молоді люди з патріархальних родин ірландських, італійських і польських емігрантів. Однак протягом останніх десятиліть ці родини випробували серйозні потрясіння: у них стало менше дітей, а рівень релігійності помітно знизився.

Ще одною проблемою є целібат - за останні десятиліття більше 30 тис. молодих людей відмовилися від церковної кар'єри через необхідність дотримувати обітниці безшлюбності. Нині 55% американських католиків виступають за те, щоб жінки одержали право ставати священиками (Ватикан категорично відкидає цю ідею), 63% католиків вважають за необхідне скасувати обітницю безшлюбності для священиків. Тому проблема целібату в наш час є дуже актуальною і потребує детального вивчення.

Стан наукової розробки проблеми. У вітчизняному та зарубіжному релігієзнавстві не бракує досліджень про становлення та суть церковних таїнств, однак досі таїнство священства та проблема целібату в католицькій церкві не ставали основою ґрунтовного й послідовного аналізу.

Найближче підходили до подібного аналізу такі дослідники, як Пол Хаффнер у роботі «Тайна таїнств», Томас Рауш у праці «Католицтво у третьому тисячолітті», а також інші дослідники, чиїми зусиллями було впорядковане догматичне богослов’я католицької церкви (наприклад Михайло Добош).

Мета і завдання дослідження. Головна мета цього дослідження - на основі аналізу становлення і тенденцій розвитку виявити історію виникнення, трансформацію та стан у сучасності таїнства священства, а також дослідити історію та сучасність однієї з особливостей католицького духовенства—стану целібату.

Для досягнення поставленої мети потрібно було вирішити такі завдання:

виявити особливості становлення таїнства священства, його походження;

показати основні тенденції історичного та богословського розвитку Тайни священства;

вивчити й оцінити суть матерії, форми та наслідків таїнства Священства;

з‘ясувати причини виникнення та історичний розвиток целібату — стану безшлюбності католицького духовенства.

проаналізувати ставлення католицького духовенства до проблеми целібату в сучасності.

Об’єктом магістерського дослідження є таїнство Священства та проблема целібату католицького духовенства.

Предмет магістерського дослідження – становлення, історичний та богословський розвиток, суть таїнства хіротонії, а також суть стану целібату духовенства, його виникнення, історію та сучасність.

Теоретико-методологічна основа дослідження. В магістерському дослідженні були використані різноманітні наукові методи пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові й конкретнонаукові, теоретичні й емпіричні. Автор користувався методами систематизації й узагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом і синтезом, дотримувався принципів об‘єктивності та історизму.

Дослідник, як неупереджений будь-якими апріорними конфесійними переконаннями, застосовував в своїй праці позаконфесійний підхід. Визнаючи самобутню цінність різних релігійних і культурних традицій, автор розглядав догмати католицької церкви насамперед під кутом зору об’єкту даного дослідження..

Наукова новизна дослідження. Робота є однією з перших спроб осмислити таїнство Священства та проблеми целібату католицького духовенства в окремому дослідженні. У дослідженні почато спробу показати історію зародження та розвиток таїнства хіротонії окремо від інших церковних таїнств, виявити проблеми, які зв’язані зі станом безшлюбності католицького кліру.

Теоретичне й практичне значення дослідження. Отримані результати дослідження в теоретичному плані важливі для глибшого розуміння суті церковного таїнства священства та целібату католицького духовенства. Матеріали й висновки магістерської роботи можуть бути використані в дослідницькій роботі, у процесі викладання теології та богослов’я, культурології, релігієзнавства, філософії релігії.

Структура магістерської роботи визначена поставленими завданнями дослідження й опирається на проблемно-історичний принцип дослідження матеріалу. Робота складається зі вступу, 4 розділів, висновку і бібліографії.


Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз

"Служіння рукоположенного священства, або службове священство, служить загальному священству вірних. Воно гарантує, що воістину Христос діє в таїнствах для Церкви силою Святого Духа. Місія порятунку, довірена Батьком Синові, потім довірена апостолам, а ними - їхнім спадкоємцям: вони приймають Духа від Ісуса, щоб діяти Його ім'ям і в Його Особі... Таким чином, священик є таємничим зв'язком, що з'єднує з тим, що говорили й робили апостоли, а через них - з тим, що говорив і робив Христос, джерело й основа таїнств... [єдине священство Христа] є присутнім у службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа... Через службове священство - особливо через єпископів і священиків - присутність Христа як Глави Церкви стає видимим серед віруючих". (Катехізис, 1120, 1545, 1549)

Роль священства в католицькій громаді помітно змінилася з часів П Ватиканського собору. До собору священик займав особливе, привілейоване місце в католицькій культурі. Розуміння сакральності духовенства, що походить від Середньовіччя, визначало священство винятково за допомогою ролі в євхаристичному богослужінні. Популярним було сприйняття священика як особи святої, наділеної сакраментальними силами, за допомогою яких він може служити святу жертву меси й «створювати» перетворення. Він персоніфікував «іншого Христа». Його роль чітко визначалася й охоронялася клерикальною культурою. Священик був людиною відособленою, відділеною від мирян одіянням і привілеями, поважною поведінкою, одностатевою освітньою системою, особливим місцем проживання, зрештою, латинською мовою, використовуваною в літургії. [3, 41-42]

В роки після собору, коли особливе значення надавалося розумінню церкви як святого народу Божого й було відновлено у своєму первозданному виді широке розуміння служіння, концепція сакраментальності священства була по більшій частині відкинута. Ганс Кюнг пішов так далеко, що навіть запропонував відмовитися від самого слова «священик», оскільки в Новому Завіті християнське духовенство не носить такої назви. [3, 42] Священство сприймалося на основі служіння й літургічних функцій, а не влади й авторитету. Багато в чому така зміна акцентів була важливою й позитивною в умовах одностороннього, «сакраментального» підходу до духовенства, який існував до собору. Священики споконвічно були вождями-служителями, покликаними до місії смиренного служіння, наслідування служінню Ісуса. Але із часу поширення богослов'я, яке описує всіх християн як служителів, природно виникло запитання: у чому ж складається унікальна відмінність саме священникової місії?

На початку 1990-х рр. виникла нова, «представницька» модель розуміння священства, заснована на ролі пресвітера в таємничому богослужінні. Церква як тіло Христове представляє Христа світу й робить Його присутність реальною, але заради цього «також необхідно Христу бути представленим за допомогою офіційних дій церкви як такої». [3, 43] Ця «представницька» роль належить єпископам і священикам, які через рукоположеня поставлені як офіційні служителі церкви й у такий спосіб здатні представляти Христа в її офіційних діях, а саме в таїнствах. У термінології, що була частиною традиції з перших століть християнства, єпископ або священик діє «в особі Христа» (inpersona Christi). [3, 44]

Тайна Священства — це тайна Нового Заповіту, через яку деякі люди отримують владу і право завершувати Пресвяту Євхаристію, прощати гріхи і виконувати інші церковні чинності і в першу чергу уділяти віруючим Святі тайни. Це таїнство дає рукоположеним духовну владу й ласку належно виконувати прийнятий священичий уряд. Петро Трембеляс так окреслює таїнство Священства: «це Тайна, встановлена Ісусом Христом, що через положення рук єпископа з відповідною молитвою, дає Божу ласку…, щоб важно і мило Богові виконувати владу й чинності» священства. [30, 59-61]

Протестантські Церкви відкидають тайну Священства, як окреме таїнство, яке одержують деякі через руко положення. Для них усі хрещені є рівними між собою, і всі є дійсними Божими священиками. Пресвітеріани й баптисти заперечують, що між священиками та єпископами є дійсна різниця в священстві. Англікани признають, що єпископи уділяють тайну Священства, але не вважають, що це таїнство дає особливі переваги. Ліберальні протестанти та модерністи стверджують, що ієрархія в Церкві, це тільки церковна установа. Католики й православні вважають, що таїнство Священства — це одна з тайн Нового Заповіту, яку люди одержують через руко положення єпископами.

Старий Заповіт, як знаємо, був прообразом і приготуванням до Нового Заповіту. Тож, не дивно, що Ісус Христос, маючи на увазі постійне жертвоприношення (повторення Його Хресної Жертви) у Пресвятої Євхаристії, в часі Літургії, для духовної поживи своїх вірних, установив св. Тайну Священства для тих, хто покликаний й вибраний сповнити цю роль посередників між Богом і людьми, і провадити народ до Бога, до неба.

Подібно, як усі інші святі тайни, так і тайна Священства має всі властивості Тайн: зовнішній знак, невидиму ласку й установлення Ісусом Христом. Таке установлення відбулося частково перед страстями, коли Христос на Тайній Вечері, дав Апостолам право здійсняти Євхаристію — «Робіть це на мій спомин», — а завершилося після Воскресіння, коли Христос дав їм право прощати гріхи і бути пастирями Його стада — Церкви. Сам — Вічний Священик, Христос дав Апостолам і їх наслідникам потрійну священичу владу: учити, провадити-рядити й освячувати. Як Учитель, Він сказав їм: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробіть моїми учнями всі народи... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мат. 28, 19-20).

Як Правитель (законодавець-суддя) Христос сказав до Петра: «Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти зв'яжеш на землі, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі (Мат. 16, 19).

Як Святитель, Христос дунув на Апостолів і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Ів. 20, 22-23).

Все це вказує, що Христос, як Спаситель світу й Засновник Церкви, передбачив й установив у ній окрему касту людей, які мали продовжувати Його діло Відкуплення: постійне жертвоприношення (Євхаристію), примирення людей з Богам (Покаяння), освячення (інші середники спасіння — святі Тайни), і проповідування — поширювання Його науки — Євангелії. [30, 62]

Після Вознесіння Ісуса Христа на небо й після Зіслання Святого Духа, Апостоли зараз же почали сповняти у Церкві своє подвійне післаництво судовласті і священства. Вони навчали і провадили християнські громади, що множились дуже скоро; негайно вибирали собі помічників у тому уряді нових Єпископів і пресвітерів. Св. Лука в Діяннях Апостолів, св. Ап. Павло в Листі до Тимотея і до Тита, подають цікаві факти про ці перші дії Апостолів у заряді й обслуговуванні Церкви. Перш за все, вони вибрали нового Апостола Матія (Діян, 1, 21) замість зрадника Юди, а потім Степана та інших дияконів для харитативної діяльності, «і, помолившись, клали на них руки» (Діян, 6, 5-6).

Про вибір і рукоположення-свячення Ап. Павла і Варнави, св. Євангеліє від Луки так пише: «Тоді вони, попостивши і помолившись, поклали на них руки і відпустили» (Діян, 13, 3) та продовжує: «Вони настановили їм по церквах старших, після молитви і посту, передали їх Господові» (Діян, 14, 23).

Звичайно, у тих перших, апостольських часах, кандидати на священиків-пресвітерів (грецьк. презбітер старшина) були вибирані з посеред місцевої християнської громади (церкви), однак, щоб через такий вибір не попали в ряди священиків люди невідповідні, св. Ап. Павло радить Тимотеєві й Титові, яких він сам рукоположив: «Рук надто поквапне не клади ні на кого» (І Тим. 5, 22).

Вимоги до кандидата на священика були й остались по сьогодні ті самі, а саме: достатнє знання, добра моральна поведінка, чесний характер і добра воля посвятити себе на службу Господові. До Тита Ап. Павло пише: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я тобі заповідав» (Тит. 1, 5).

Плоди — наслідки святої тайни Священства: тайна Священства приносить тому, хто її законно приймає, — ласку Таїнственну, яка уможливлює йому сповняти свою роль — покликання для добра Церкви. Врешті, тайна Священства, подібно як Хрещення і Миропомазання, витискає на душі рукоположеного незнищимий характер, печать — відзнаку Христового священика.

Маючи на увазі всі ці ласки і зобов'язання, св. Ап. Павло заохочує Тимотея: «Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво, накладанням рук збору пресвітерів» (І Тим. 4, 14), — через рукоположення. А всі ці ласки приходять тільки від Христа, через Христа, Який установив цю Тайну.

З уваги на своє високе вибрання, священики — це «слуги Божі й завідувачі Тайн Божих» (І Кор. 4,1). Звідси й слова св. Івана Золотоустого про священичу гідність: «Священики одержали силу, якої Бог не дав Ангелам, ані Архангелам, бо не до них, а до священиків Нового Завіту сказав: «Усе, що зв'яжете на землі буде зв'язане на небі». [42, 15-17]

Ось, у чому криється велика гідність і відповідальність священиків: «Кожен бо архієрей, узятий зпоміж людей, настановляється для людей у справах Божих; Щоб приносив дари та жертви за гріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо й сам він неміччю охоплений... Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон». (Євр. 5, 14).



Информация о работе «Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства»
Раздел: Религия и мифология
Количество знаков с пробелами: 141538
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
450767
0
0

... як язичник і митар” (Мф 18, 15–17). Спаситель залишив Своїм учням мудру заповідь про ставлення до державної влади: “Віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богові” (Мф. 22, 21). 4.4. Апостольські писання як джерело церковного права Крім заповідей, даних самим Христом, у Священному Писанні є й інші постанови про Церкву, що належать апостолам, котрі видавали їх владою, дарованою від Учителя. У ...

Скачать
148041
0
0

... , узагальнюючи історичні та культурологічні матеріали (М. Блок, М. Гофф, А.Гуревич). Основними рисами раннього Середньовіччя є процес формування європейської спільності народів, формування феномену західноєвропейського християнського типу культури на основі розповсюдження християнства. Як зазначалосm вище, культура західноєвропейського середньовіччя зароджується в умовах зіткнення та взаємодії ...

Скачать
98815
0
0

... і надається можливість свободи совісті, але у межах однієї обраної релігії. Свобода церкви - законодавчо закріплене й гарантоване державою право на вільну діяльність церкви та інших релігійних організацій в мелісах їх функціонального призначення, організаційно-управлінських потреб. Це надає можливість церквам, релігійним організаціям та установам автономно виконувати свою діяльність незалежно від ...

0 комментариев


Наверх