Створення нових і додаткових та збереження старих робочих місць

1. Створення нових і додаткових та збереження старих робочих місць.

2. Стимулювання нетрадиційних форм зайнятості: зайнятості неповний робочий час, тимчасової зайня­тості, роботи на дому, сумісництва.

3.Організація професійного навчання безробітних’.

Втілення цих напрямів вимагає удосконалення ре­гіонального управління, яке має полягати у:

·          забезпеченні на відповідній території реалізації державної політики у сфері зайнятості населення;

·          здійсненні моніторинг}’ у сфері зайнятості та за­гальнообов’язкового державного соціального страху­вання на випадок безробіття, аналізові та прогнозу­ванні розвитку процесів у соціально-трудовій сфері відповідної території;

·          організації на засадах соціального партнерства проведення переговорів і укладення угод між місце­вими органами виконавчої влади, об’єднаннями ро­ботодавців та профспілок;

·          внесенні пропозицій до програм соціально- еко­номічного розвитку відповідних територій щодо раці­онального розміщення продуктивних сил, підвищенні мобільності працівників, заохоченні підприємництва, застосуванні гнучких режимів праці та праці на дому, розвитку тимчасової та самостійної зайнятості;

·          організації розроблення та подання на розгляд держадміністрацій відповідного регіону територіаль­них програм зайнятості населення, спеціальних прог­рам щодо стабілізації зайнятості населення з визна­ченням фінансового забезпечення для регіонів з кри­зовою ситуацією на ринку праці;

·        аналізові демографічної ситуації, прогнозуванні її впливу на ринок праці та зайнятість населення;

·        здійсненні аналізу міграційних процесів на від­повідній території, підготовці місцевим органам дер­жавної влади пропозиції щодо регулювання міграцій­них потоків.

На базовому рівні (районному і міському) триває робота з удосконалення управління зайнятістю населення шляхом впровадження Єдиної інформаційно-аналітичної системи (далі — Система).

Ця Система дає змогу в кожному районі мати опе­ративну інформацію про потребу в працівниках, про­позицію робочої сили та можливість професійного навчання в Україні; створити можливість перенесення з базового на регіональний рівень формування ста­тистичних звітів, нарахування та організацію випла­ти всіх видів матеріального забезпечення.

На нашу думку, розгортання такої системи підви­щить ефективність роботи державної служби зайня­тості щодо надання соціальних послуг безробітним громадянам та роботодавцям, підготовки перспек­тивних і поточних державних і територіальних прог­рам зайнятості населення тощо.

Такий підхід потребує радикальної зміни існуючої практики застосування центрами зайнятості заходів щодо активного сприяння працевлаштуванню, пере­ходу до програмне-цільових принципів управління їхньою діяльністю. Кожна програма має розраховува­тись для певних категорій безробітних відповідно до потреб конкретних клієнтів, а не навпаки, коли на перше місце ставиться виконання плану профнавчання або громадських робіт.

Активність безробітних у пошуку роботи багато в чому визначається ознаками, критеріями і порядком визнання людини безробітною. Власне активність і є межею, що відрізняє неробу — особу, яка не має робо­ти і не докладає зусиль для працевлаштування, від безробітного — непрацюючої людини, яка наполегли­во намагається змінити свій соціальний статус і май­нове становище. У міжнародній практиці є правові норми, за якими безробітними вважають осіб, які «не можуть дістати підходящу роботу і справді шукають роботу.» Для України актуальним є питання форму­вання освіченого, конкурентоспроможного, мобіль­ного на ринку праці працівника нового типу, з раціо­нальною поведінкою, почуттям відповідальності6.

Для удосконалення державного управління в сфе­рі зайнятості населення потрібно вирішити супереч­ності законодавчо-правового, економічного, організа­ційного та соціального характеру засобом «збуджен­ня» органів державної влади в їх єдності з громад­ськістю та реалізації активної політики зайнятості.

Законодавчо-правовий чинник має включати:

·          розробку та законодавче затвердження держав­них соціальних стандартів;

·          заходи щодо забезпечення здійснення прав і га­рантій громадян, зафіксованих у Конституції Украї­ни, інших законодавчих актах;

·          розробку проектів законів, спрямованих на роз­виток трудового потенціалу та його ефективне вико­ристання.

·          Економічний чинник управління містить:

·          запровадження сприятливої державної інвести­ційної політики;

·          створення державних і недержавних фондів роз­витку трудового потенціалу;

·          цільова спрямованість фінансування до сфери відтворення та використання трудового потенціалу;

·          реформування системи оплати праці з метою підвищення її відтворювальної, мотиваційної та ін­ших функції;

·          заходи щодо забезпечення умов екологічної без­пеки, охорони здоров’я та життєдіяльності населен­ня.

До організаційних чинників управління належать:

·          розробка Концепції та Національної програми народонаселення до 2020 р.;

·          розробка та фінансове забезпечення Державної програми відтворення та розвитку трудового потен­ціалу України;

·          наукове і кадрове забезпечення реалізації кон­цепції трудового потенціалу;

·          розробка Комплексної програми створення і збе­реження робочих місць;

·          створення дієвого моніторингу соціальних процесів;

·          забезпечення координації заходів щодо розвитку трудового потенціалу з іншими напрямами соціаль­но-економічної політики держави.

·          Соціальний блок управління включає:

·          забезпечення державою соціальної стабільності суспільства;

·          врегулювання соціально-трудових відносин від­повідно до етапів реформування економіки;

·          створення умов для соціального партнерства, відносин між найманим працівником, роботодавцем та державою;

·          удосконалення інституту страхування.

Лише в такий спосіб удосконалення державного управління в сфері зайнятості населення отримає по­тужні «важелі впливу», реалізація яких дозволить по­ліпшити ситуацію з формуванням і використанням трудового потенціалу, піднести на новий рівень його розвиток в перспективі.

РОЗДІЛ 4 ІНДИВІДУАЛЬНЕ ЗАВДАННЯ З ПИТАНЬ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА ЦІВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ   4.1. Державне регулювання при надзвичайних ситуаціях

Забезпечення захисту населення і територій у разі загрози та виникнення надзвичайних ситуацій є одним з найважливіших завдань держави.

Актуальність проблеми забезпечення природно-техногенної безпеки населення і територій зумовлена тенденціями зростання втрат людей і шкоди територіям, що спричиняються небезпечними природними явищами, промисловими аваріями і катастрофами. Ризик надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру невпинно зростає.

Забезпечення безпеки та захисту населення, об’єктів економіки і націо­нального надбання держави від негативних наслідків надзвичайних ситуацій повинно розглядатися як невід’ємна частина державної політики національної безпеки і державного будівництва, як одна з найважливіших функцій центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів рад.

Захист населення і територій є системою загальнодержавних заходів, які реалізуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, виконавчими органами рад, органами управління з питань надзвичайних ситуацій та цивільного захисту, підпорядкованими їм силами та засобами підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, добровільними формуваннями, що забезпечують виконання організаційних, інженерно-технічних, санітарно-гігієнічних, проти­епідемічних та інших заходів у сфері запобігання та ліквідації наслідків над­звичайних ситуацій.

Загрози життєво важливих інтересів громадян, держави, суспільства поді­ляються на зовнішні та внутрішні і виникають під час надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та воєнних конфліктів.

Зовнішні загрози безпосередньо пов’язані з безпекою життєдіяльності насе­лення і держави у разі розв’язання сучасної війни або локальних збройних конфліктів, виникнення глобальних техногенних екологічних катастроф за межами України (на землі, в навколоземному просторі), які можуть спричинити негативний вплив на населення та територію держави.

Внутрішні загрози пов’язані з надзвичайними ситуаціями техногенного і при­родного характеру або можуть бути спровоковані терористичними діями.

Принципи захисту випливають з основних положень Женевської конвенції щодо захисту жертв війни та додаткових протоколів до неї, можливого характеру воєнних дій, реальних можливостей держави щодо створення матеріальної бази захисту. До них належать:

·          принцип безумовного примату безпеки, відповідно до якого концепція прогресу поступається місцем концепції безпеки;

·          принцип ненульового (прийнятного) ризику, який полягає в намаганні досягти такого рівня ризику на підприємствах, який можна було б розглядати як , прийнятний. Його параметри мають бути обґрунтовані;

·          принцип плати за ризик. Розмір плати залежить від потенційної небезпеки г техногенних об’єктів і є пропорційним величині можливого збитку. Ця плата може бути розумним самообмеженням споживання суспільства. Ці кошти і спрямовуються на створення системи попередньої безпеки та підвищення оплати на виробництвах, де не забезпечується безпека (наприклад, вугільні шахти) та на певні виплати за ризик, що мають стимулювати проведення заходів, спрямованих , на забезпечення безпеки;

·          принцип добровільності, згідно з яким ніхто не має права наражати людину г на ризик без її згоди;

·          принцип невід’ємного права кожного на здорове довкілля. Це право має бути гарантоване і захищене законом. Даний принцип передбачає обов’язки фізичних і юридичних осіб забезпечувати таке право і проводити свою діяльність . так, щоб не завдавати шкоди довкіллю;

·          принцип правової забезпеченості передбачає, що всі аспекти функціо­нування системи захисту населення і територій регламентуються відповідними законами та іншими нормативно-правовими актами;

·          принцип свободи інформації щодо безпеки людини полягає в урахуванні громадської думки під час вирішення питань щодо будівництва небезпечних підприємств;

·          принцип раціональної безпеки передбачає максимально можливе еко­номічно обґрунтоване зниження ймовірності виникнення надзвичайних ситуацій і пом’якшення їх наслідків;

·          принцип превентивної безпеки — максимально можливе значення ймовір­ності виникнення надзвичайних ситуацій;

·          принцип необхідної достатності і максимально можливого використання наявних сил і засобів визначає обсяг заходів щодо захисту населення і територій у разі загрози надзвичайних ситуацій [57].

Головною метою захисту населення і територій під час надзвичайних ситу­ацій є забезпечення реалізації державної політики у сфері запобігання і ліквідації їх наслідків, зменшення руйнівних наслідків терористичних актів та воєнних дій.

Основними завданнями захисту населення і територій під час НС є:

·          розроблення і реалізація нормативно-правових актів, додержання дер­жавних технічних норм та стандартів з питань забезпечення захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій;

·          забезпечення готовності органів управління, сил і засобів до дій, при­значених для запобігання надзвичайних ситуацій та реагування на них;

·          розроблення та забезпечення заходів щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій;

·          збирання та аналітичне опрацювання інформації про надзвичайні ситуації;

·          прогнозування та оцінка соціально-економічних наслідків надзвичайних ситуацій, визначення на основі прогнозу потреби в силах, матеріально-технічних і фінансових ресурсах;

·          створення, раціональне збереження і використання резервів фінансових і матеріальних ресурсів, необхідних для запобігання надзвичайних ситуацій та реагування на них;

·          здійснення державної експертизи, нагляду і контролю в галузі захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій;

·          оповіщення населення про загрозу та виникнення надзвичайної ситуації і своєчасне та достовірне інформування його про наявну обстановку і вжиті заходи;

·          організація захисту населення (персоналу) та надання безкоштовної медичної допомоги;

·          проведення рятувальних та інших невідкладних робіт щодо ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та організація життєзабезпечення постраждалого населення;

·          здійснення заходів щодо соціального захисту постраждалого населення;

·          розроблення та забезпечення цільових і науково-технічних програм, спрямованих на запобігання надзвичайних ситуацій та забезпечення сталого функ­ціонування підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності та підпорядкування, а також підвідомчих їм об’єктів виробничого і соціального призначення;

·          реалізація визначених законодавством прав населення в галузі захисту від наслідків надзвичайних ситуацій, у тому числі осіб (чи їхніх сімей), які брали безпосередню участь в їх ліквідації;

·          навчання та тренування населення способів захисту в разі виникнення надзвичайних ситуацій;

·          міжнародне співробітництво у галузі захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій.

З метою захисту населення, зменшення втрат та шкоди економіці в разі виникнення надзвичайних ситуацій має проводитися спеціальний комплекс заходів.

Оповіщення та інформування, яке досягається завчасним створенням і під­тримкою в постійній готовності загальнодержавної, територіальних та об’єктових систем оповіщення населення.

Спостереження і контроль за довкіллям, продуктами харчування і водою забезпечується створенням і підтримкою в постійній готовності загальнодер­жавної і територіальних систем спостереження і контролю з включенням до них існуючих сил та засобів контролю незалежно від підпорядкованості.

Укриття в захисних спорудах, якому підлягає усе населення відповідно до приналежності (працююча зміна, населення, яке проживає в небезпечних зонах, тощо), досягається створенням фонду захисних споруд.

Евакуаційні заходи, які проводяться в містах та інших населених пунктах, які мають об’єкти підвищеної небезпеки, а також у воєнний час, основним способом захисту населення є евакуація і розміщення його у позаміській зоні.

Інженерний захист проводиться з метою виконання вимог ІТЗ із питань забудови міст, розміщення ПНО, будівлі будинків, інженерних споруд та інше.

Медичний захист проводиться для зменшення ступеня ураження людей, своєчасного надання допомоги постраждалим та їх лікування, забезпечення епідемічного благополуччя в районах надзвичайних ситуацій.

Біологічний захист включає своєчасне виявлення чинників біологічного зараження, їх характеру і масштабів, проведення комплексу адміністративно-господарських, режимно-обмежувальних і спеціальних протиепідемічних та медичних заходів;

Радіаційний і хімічний захист включає заходи щодо виявлення і оцінки радіа­ційної та хімічної обстановки, організацію і здійснення дозиметричного та хіміч­ного контролю, розроблення типових режимів радіаційного захисту, забезпечення засобами індивідуального захисту, організацію і проведення спеціальної обробки.

Державна стандартизація становить основу проведення державної експертизи, контролю, нагляду, ліцензування видів діяльності, декларування безпеки промислових об’єктів і сертифікації для встановлення норм, правил та характеристик з метою забезпечення.

Державна експертиза проектів і рішень щодо об’єктів виробничого та соціального призначення і процесів, що можуть спричинити надзвичайні ситуації та вплинути на стан захисту населення і територій.

Державний нагляд і контроль організовується з метою перевірення повноти і якості заходів щодо запобігання надзвичайних ситуацій, забезпечення готовності органів управління, сил і засобів системи захисту населення і територій, посадових осіб до дій у разі виникнення цих ситуацій.

Ліцензування окремих видів діяльності здійснюється з метою проведення єдиної державної політики для забезпечення життєво важливих інтересів громадян, суспільства, держави.

Декларування безпеки промислових об’єктів здійснюється з метою за­безпечення контролю за додержанням заходів безпеки на всіх етапах їх введення в експлуатацію.

Сертифікація організовується і здійснюється з метою підтвердження відпо­відності продукції щодо встановлених вимог, включаючи контроль небезпечної продукції для життя та здоров’я людей, довкілля та майна.

Страхування здійснюється для забезпечення економічної підтримки заходів щодо запобігання надзвичайних ситуацій, які здійснюються центральними і міс­цевими органами виконавчої влади, виконавчими органами рад, підприємствами та організаціями незалежно від форм власності, а також страхового відшкодування збитків у разі їх виникнення.

В рамках Угоди про співробітництво в галузі охорони праці фахівці України разом із фахівцями інших держав СНД проводять спільну роботу щодо удосконален­ня Системи стандартів безпеки праці, узгодження та розробки нормативної бази в галузі охорони праці для країн СНД.

4.2. Державне управління охороною праці

Відповідно до Закону України «Про охорону праці» державне управління охороною праці в Україні здійснюють [8]:

·          Кабінет Міністрів України;

·          Державний комітет України з нагляду за охороною праці (Держнагляд-охоронпраці);

·          міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади;

·          місцева державна адміністрація, органи місцевого самоврядування;

·          асоціації, концерни, корпорації та інші об’єднання підприємств.

Закон містить норми прямої дії, що визначають обов’язки, права та повноважен­ня кожного з цих органів.

Компетенція Кабінету Міністрів України в галузі охорони праці. Кабінет Міністрів України:

·          забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

·          визначає функції міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та нагляду за охороною праці;

Основні завдання, які покладаються на Державний комітет України з нагляду за охороною праці:

·          комплексне управління охороною праці на державному рівні;

·          реалізація державної політики у сфері охорони праці та виробничої безпеки, державний нагляд за додержанням вимог законодавчих та інших нормативно-право­вих актів щодо безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також за прове­денням робіт, пов’язаних з геологічним вивченням надр, їх охороною і використан­ням, переробкою мінеральної сировини;

·          координація робіт з профілактики травматизму невиробничого характеру;

·          проведення експертизи проектної документації та видача дозволів на вве­дення в експлуатацію нових і реконструйованих підприємств, об’єктів і засобів виробництва;

Для реалізації покладених на Державний комітет України з нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці) завдань утворюються його територіальні управління.

Повноваження міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади в галузі охорони праці:

·          проведення єдиної науково-технічної політики в галузі охорони праці;

·          розробка і реалізація комплексних заходів щодо покращення безпеки, гігієни праці і виробничого середовища в галузі;

·          здійснення методичного керівництва діяльністю підприємств галузі з охоро­ни праці;

·          укладання з відповідними галузевими профспілками угоди з питань покра­щення умов і безпеки праці;

·          фінансування опрацювання і перегляду нормативних актів про охорону праці;

·          організація у встановленому порядку навчання і перевірки знань та норм охорони праці керівними працівниками і спеціалістами галузі;

·          створення при необхідності професійних воєнізованих аварійно-рятуваль­них формувань, що діють відповідно до типового положення, затверджуваного Держнаглядохоронпраці;

·          здійснення внутрівідомчого контролю за станом охорони праці. , Для координації, вдосконалення роботи по охороні праці і контролю за цією роботою в центральному апараті міністерств та інших центральних органах держав­ної виконавчої влади створюються служби охорони праці.

Повноваження місцевих державних адміністрацій та органів місце­вого самоврядування у галузі охорони праці. Місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування у межах відповідної території:

·          забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці;

·          формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення;

·          організовують при необхідності регіональні аварійно-рятувальні формування;

·          здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці;

Для виконання названих функцій місцеві органи влади створюють відповідні структурні підрозділи.

Повноваження об’єднань підприємств у галузі охорони праці. Повно­важення в галузі охорони праці асоціацій, корпорацій, концернів та інших об’єднань визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, які утворили об’єд­нання. Для виконання делегованих об’єднанню функцій, в його апараті створюються служби охорони праці.

Держава створює законодавчу базу з питань охорони праці; комплекс інспекцій, що здійснюють нагляд за виконанням прийнятих нормативно-правових актів про охорону праці; інфраструктуру виробничо-технічного, інформаційного, наукового та фінансового забезпечення діяльності в галузі охорони праці.

Роботодавець (власник підприємства) економічно зацікавлений в тому, щоб люди, які працюють на його підприємстві не травмувались та не хворіли, і тому забез­печує виконання нормативно-правових актів про охорону праці. Окрім того, меха­нізм соціального страхування передбачає збільшення страхового внеску, якщо на підприємстві зростає травматизм та профзахворювання працівників. Істотне значення у системі управління охороною праці на підприємстві відіграють громадські інституції в особі профспілок, уповноважених трудових колективів та комісії з питань охорони праці.

Працівники повинні відповідально ставитись до охорони праці, знати та виконувати вимоги, визначені нормативною документацією. В сучасних умовах кожному працівнику необхідно постійно підтримувати високий фізичний, психологічний та фаховий рівень, програмувати шляхи здорового довголіття, запобігати виникненню випадків травматизму та профзахворювань. Інакше у працівника буде значно менше шансів отримати роботу на ринку праці.

Отже, у сучасних ринкових умовах лише комплексне управління охороною праці боку держави, роботодавця та працівників здатне забезпечити підвищення ефек­тивності у цій сфері. В той же час, як показала практика на підприємствах, окремі розрізнені заходи з охорони праці не дають необхідного ефекту, тому в даному питанні потрібний системний підхід, при якому заходи з охорони праці застосовуються продумано, взаємопов’язано, комплексно. З цією метою на підприємстві, з ураху­ванням його особливостей, розробляється система управління охороною праці.

Система управління охороною праці (СУОП) – це сукупність органів управ­ління підприємством, які на підставі комплексу нормативної документації проводять цілеспрямовану, планомірну діяльність щодо здійснення завдань і функцій управлін­ня з метою забезпечення здорових, безпечних і високопродуктивних умов праці, запобігання травматизму та профзахворювань, а також додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці.

Створення СУОП здійснюється шляхом послідовного визначення мети і об’єк­та управління, завдань і заходів щодо охорони праці, функцій і методів управління, побудови організаційної структури управління, складання нормативно-методичної документації.

В спрощеному вигляді будь-яку систему управління (керування) можна підроз­ділити на дві підсистеми: таку, що управляє і таку, якою управляють В свою чергу, у системі управління виділяють об’єкт, яким управляють та орган, який здійснює таке управління. Останній, на основі аналізу отриманої інформації – зовнішньої (наприклад, наказу міністерства) або внутрішньої про стан об’єкта, розробляє і видає управлінську інформацію (наприклад, наказ по підприємству). Як правило, на великих та середніх підприємствах на підставі управлінської інформації деякий виконавчий орган (наприклад, керівники структурних підрозділів) здійснюють управ­лінську дію на об’єкт. У багатьох випадках орган, що здійснює управління та виконав­чий орган об’єднують одним поняттям – суб’єкт управління.

Основні завдання управління охороною праці:

·           навчання працівників безпечним методам праці та пропаганда питань охо­рони праці;

·           забезпечення безпеки технологічних процесів, виробничого устаткування, будівель і споруд;

·           нормалізація санітарно-гігієнічних умов праці;

·           забезпечення працівників засобами колективного та індивідуального захисту;

·           забезпечення оптимальних режимів праці та відпочинку;

·           організація лікувально-профілактичного та санітарно-побутового обслугову­вання працівників;

·          професійний відбір працівників з окремих професій;

·          удосконалення нормативної бази підприємства з питань охорони праці. Планування роботи з охорони праці. Функція планування, в основі якої лежить прогнозтичний аналіз, має вирішальне значення в системі управління охороною праці [35].

Перспективне планування охоплює найбільш важливі, трудомісткі й довгостро­кові за терміном виконання заходи з охорони праці, виконання яких, як правило, вимагає сумісної роботи кількох підрозділів підприємства. Можливість виконання заходів перспективного плану повинна бути підтверджена обґрунтованим розрахун­ком необхідного матеріально-технічного забезпечення і фінансових витрат із зазна­ченням джерел фінансування. Основною формою перспективного планування робо­ти з охорони праці є розроблення комплексного плану підприємства (на 3—5 років) щодо покращення стану охорони праці.

Поточне планування здійснюється у межах календарного року шляхом розроблення та включення відповідних заходів до розділу «Охорона праці» колективного договору

Оперативне планування роботою з охорони праці здійснюється за підсумками контролю стану охорони праці в структурних підрозділах і на підприємстві в цілому або перевірок органів державного нагляду. Оперативні заходи щодо усунення вияв­лених недоліків зазначаються у наказі роботодавця.

Функція СУОП щодо організації та координації робіт передбачає форму­вання органів управління охороною праці на всіх рівнях управління і всіх стадія виробничого процесу, визначення обов’язків, прав, відповідальності та порядку взає­модії осіб, що приймають участь у процесі управління, а також прийняття та виконан­ня відповідних рішень.

Контроль за станом охорони праці. Дійове управління охороною праці можна здійснювати тільки при наявності повної, своєчасної і точної інформації пре стан охорони праці на об’єкті. Одержати таку інформацію, виявити можливі відхилення від норм та правил з охорони праці, перевірити додержання вимог законодавства про охорону праці та виконання відповідних планів, програм, приписів, прийнятих рішень можна тільки на підставі регулярного та об’єктивного контролю. Тому контроль стан охорони праці є найбільш відповідальна та трудомістка функція процесу управління.

Контроль за охороною праці може бути:

·          відомчим, що здійснюється посадовими особами, повноважними представни­ками та службами міністерства або іншого центрального органу виконавчої влади, а також асоціації, корпорації, концерну або іншого об’єднання підприємств;

·          регіональним, що здійснюється посадовими особами, повноважними предста­вниками та службами місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування;

·          громадським, що здійснюється виборними органами та представниками про­фесійних спілок, інших громадських організацій;

·          страховим, що здійснюється страховими експертами з охорони праці Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

·          внутрішнім, що здійснюється в межах підприємства (установи, організації) відповідними службами, посадовими особами та громадськими інспекторами (уповно­важеними трудових колективів) цього підприємства.

Виключно важливе значення має внутрішній контроль, який на відміну віл інших видів контролю проводиться значно частіше та від дієвості якого вагомо залежить стан охорони праці на підприємстві. Внутрішній контроль підрозділяєть­ся на: оперативний (повсякденний); такий, що здійснюється службою охорони пра­ці підприємства; громадський; адміністративно-громадський трьохступеневий.

Оперативний контроль з боку керівників робіт і підрозділів, а також інших посадо­вих осіб підприємства проводиться згідно із затвердженими посадовими обов’язками.

Служба охорони праці контролює виконання вимог з охорони праці у всіх струк­турних підрозділах та службах підприємства.

У справі створення здорових та безпечних умов праці значна роль відводиться громадському контролю, який здійснюється громадськими інспекторами з охорони праці або представниками трудових колективів (якщо профспілкова організація на підприємстві не створювалася), а також комісією з питань охорони праці підприєм­ства (за рішенням загальних зборів або конференції працівників підприємства).

Адміністративно-громадський трьохступеневий контроль проводиться на трьох рівнях (ступенях). На першому рівні контролю начальник виробничої дільниці (май­стер) спільно з громадським інспектором профгрупи щоденно перевіряють стан охо­рони праці на виробничій дільниці. На другому рівні — начальник цеху спільно з громадським інспектором та спеціалістами відповідних служб цеху (механік, елек­трик, технолог) два рази в місяць (згідно із затвердженим графіком) перевіряють стан охорони праці в цеху. На третьому рівні контролю щомісячно (згідно із затвер­дженим графіком) комісія підприємства під головуванням керівника (головного ін­женера) перевіряє стан охорони праці в цілому на підприємстві. До складу комісії входять: керівник служби охорони праці, голова комісії з охорони праці (або представ­ник профкому), керівник медичної служби, працівник пожежної охорони та головні спеціалісти підприємства (технолог, механік, енергетик). Результати роботи комісії фіксуються в журналі трьохступеневого контролю і розглядаються на нараді. За результатами наради видається наказ по підприємству.

Слід зазначити, що крім контролю за станом охорони праці на підприємстві здійснюється й державний нагляд за додержанням законодавчих та інших норматив­них актів про охорону праці з боку уповноважених органів і посадових осіб (дер­жавних інспекторів).

Облік, аналіз і оцінка показників охорони праці та функціонування СУОП спрямовані (відповідно до одержаної інформації) на розробку та прийняття відповідних рішень керівниками усіх рівнів управління (від майстра дільниці до керів­ника підприємства). Суть даної функції полягає у системному та систематичному обліку показників стану охорони праці, в аналізі одержаних даних та узагальненні причин недодержання вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, причин невиконання планів покращення стану безпеки, гігієни праці, виробничого J середовища, а також у розробці заходів, спрямованих на усунення виявлених недоліків. ‘ Аналізуються матеріали про нещасні випадки та професійні захворювання; результати всіх видів контролю за станом охорони праці; дані паспортів санітарно-технічного стану умов праці в цеху (на дільниці); матеріали спеціальних обстежень будівель, споруд, приміщень, обладнання та ін. За результатами обліку, аналізу та оцінки стану охорони праці вносяться доповнення та уточнення до оперативних, поточних та перспективних планів роботи з охорони праці, а також визначаються кращі серед структурних підрозділів, служб, працівників за досягнуті показники з охорони праці.

Стимулювання діяльності з охорони праці направлено на створення за­цікавленості працівників у забезпеченні здорових та безпечних умов праці. Відпо­відно до Закону України “Про охорону праці” до працівників підприємств можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу в здійсненні заходів щодо підвищення безпеки та покращення умов праці [8]. Стимулювання перед­бачає моральні та матеріальні заохочення. До числа останніх належать: премії, вина­городи за виконану конкретну роботу, винахідництво та раціоналізаторські пропози­ції з питань охорони праці та ін.

ВИСНОВКИ

Основною причиною, яка стримує розвиток малого підприємництва, зали­шається відсутність у населення первинного капіталу або приватної власності, що дозволяла б організувати власну справу. Через це, на нашу думку, доцільне подальше спрощення системи оподаткування, а саме:

·          звільнення початкуючих підприємців у промисловій сфері від сплати по­датків протягом перших трьох місяців. Для сільськогосподарського виробника цей термін має бути більшим і дорівнювати одному року. Оскільки основні витрати припадають на початок діяльності, це дасть можливість закріпитися їм у цій сфері;

·          звільнення одноособових сільських господарств від сплати земельного податку на строк до трьох років;

·          перехід до вільного вибору системи сплати податків (місячна, кварталь­на);

·          доведення інформації через засоби масової інформації про вільні примі­щення виробничого і невиробничого призначення;

·          зниження ставок орендної плати для суб'єктів підприємництва, які за­ймаються виробничою діяльністю; виробництвом товарів народного спожи­вання, продуктів харчування, будівельних матеріалів тощо;

·          резервування окремих ринків товарів для зазначеної категорії населення.

Таким чином, можна зробити висновок, що сучасні підходи регулювання зайнятості населення повинні будуватися на активній державній політиці сприяння малому бізнесу, тобто держава повинна підтримувати, а не стриму­вати розвиток малого підприємництва.

Мале підприємництво, як самостійний і незамінний елемент ринкової економіки, є одним з дієвих важелів розв`язання таких економічних і соціальних завдань, як сприяння структурній перебудові економіки, забезпечення зайнятості населення, зміцнення економічної бази регіонів, швидке насичення ринку товарами та послугами, послаблення монополізму і розвиток конкуренції, впровадження досягнень НТП, підвищення експортних можливостей країни.

Україна тільки в самому початку шляху масового створення і розвитку підприємств малого бізнесу, які в розвинутих країнах займають важливе місце в економіці.

В сучасних умовах розвиток малого бізнесу, перш за все, є важливим засобом розв`язання проблеми зайнятості.

Ситуація у сфері зайнятості цілком залежить від створення нових та ефективного використання наявних робочих місць шляхом активізації інвестиційних процесів в економіці країни, сприяння розвитку малого підприємництва та само зайнятості населення, економічного стимулювання роботодавців у створенні робочих місць через переорієнтацію податкової, інвестиційної і кредитної політики держави.

А розвиток підприємництва в державі залежить від соціально-економічних, політичних умов, фінансової та податкової політики. Лише за створення сприятливих умов для розвитку підприємництва активна політика зайнятості виступить одним із важелів для вирішення проблеми зайнятості.

Держава, формуючи правове поле, досить успішно сприяє розвитку малого бізнесу, розв`язуючи проблеми, що одна за одною неминуче виникають під час запровадження нових принципів господарювання. Але, на жаль, переважна більшість цих позитивних надбань упродовж останніх років потонула у вирі законодавчих і підзаконних актів, які буквально поринули з численних міністерств і відомств. Саме через це чимало малих підприємств опинилися у стані застою.

Однією з умов ефективного функціонування сфери малого підприємництва є розвиненість її інфраструктури, мета якої надання допомоги суб`єктам малого підприємництва. На жаль, в Україні така інфраструктура тільки починає формуватись.

Розвиток малого бізнесу в нашій країні в сучасних умовах стримується наявністю проблем у сфері підприємництва, які залишаються практично незмінними і тільки досягнення консенсусу між цілями держави та малого бізнесу забезпечить можливості малому підприємництву зробити вагомий внесок у підвищення ефективності економіки та наздогнати розвинуті країни.

Сучасні підходи регулювання зайнятості населення повинні будуватися на активній державній політиці сприяння малому бізнесу, тобто держава повинна підтримувати, а не стримувати розвиток малого підприємництва.

Комплексний і ситуаційний аналіз та прогнози оцінки розвитку малого підприємництва в умовах здійснення ринкових реформ свідчать про необхідність розробити і здійснювати більш цілеспрямовану державну політику, яка відповідала б існуючим реаліям і стратегічним напрямам піднесення економіки.

Розвиток підприємництва, з одного боку, зменшує напругу на ринку праці, а з іншого, дещо посилює її за рахунок збільшення кількості звільнених працівників.

 Задоволення потреб підприємств у працівниках, а також забезпечення оптимальних пропорцій у розміщенні нових робочих місць в регіонах з різною демографічною та соціально-економічною ситуацією, дасть змогу подолати теперішні регіональні відмінності щодо рівнів забезпечення і використання робочої сили. І як свідчить світовий досвід, досягти цього можливо лише за умов надання фінансово-економічної підтримки перспективним формам господарювання, які дають змогу створити нові робочі місця. Таким чином необхідно зацікавлювати підприємців у здійсненні політики збереження та створення додаткових робочих місць. Але цьому питанню сьогодні, на жаль, приділяється недостатньо уваги.

В Україні склалася ситуація, коли задекларована державою всебічна підтримка малого підприємництва має надто слабке практичне втілення, яке не спроможне змінити ситуацію на краще. А для отримання суттєвих наслідків потрібно провести реальні, а не лише декларативні реформи. Це також функції держави, котра має змінити свій статус із кредитора на спонсора окремих одиниць суб’єктів малого підприємництва на роль загального стимулятора, регулятора та контролера. Тобто створена основа системи фінансово-кредитної підтримки малого підприємництва в Україні потребує значного доопрацювання і вдосконалення.

Виходячи з вищесказаного , можна зробити висновок, що розвиток підприємництва – це складна комплексна проблема, і міри, направленні на її рішення , також повинні носити комплексний характер. Але ідеологія виходить з того, що малі підприємства та підприємці у своїй діяльності повинні перш за все спиратися на власні сили.

Головним висновком є те, що мале та середнє підприємництво ще не відчуло в повній мірі ставлення до себе з боку держави як до рівноправного партнера та повноцінного суб`єкта ринкових відносин.

Список використаних джерел:

1.         Конституція України (Основний Закон). Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року. - Київ: УПФ, вид-во “Право”, 1996. - 80 с.

2.         Закон України “Про державну підтримку малого підприємництва” // Урядовий кур’єр. - 2000. - 15 жовтня 2000. - № 217. - С. 1.

3.         Закон України “Про підприємництво”: Прийнятий 7 лютого 1991 р. // Держ. інформ. бюл. про приватизацію. - 1993. - № 2. С. 3 - 9.

4.         Закон України “Про підприємства в Україні”: Прийнятий 27 березня 1991 р. // Держ. інформ. бюл. про приватизацію. - 1993. - № 4/5. - С. 3-21.

5.         Закон України “Про зайнятість населення” (за станом на 1.03.1999 р.) // Верховна Рада України - К: Парлам. Вид-во, 1999.- 30 с.

6.         Закон України “Про власність”. 7.02.91 р. - № 697- ХІІ. // ВВР СРСР. - 1991. - № 20. - С. 249.

7.         Закон України “Про внесення змін та доповнень до Закону України “Про застосування ЕККА і ТКК при розрахунках із споживачами у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг”. 1.06.00. - № 1776. // ОВУ. - 2000. - № 27. - С. 249.

8.         Закон України “Про охорону праці” // Відомості ВРУ. - 1992. - 29 серпня (№ 19). - С. 58.

9.         Закон України Національна Програма сприяння розвитку малого підприємництва в Україні. 21.12.00. № 5435. // ОВУ. - 2000. - № 52. - С. 2.

10.       Указ Президента України “Про створення Ліцензійної палати України”. 7.02.97 р. № 104/97 // Збірник нормативних актів про підприємництво. - К.: Основи, 2000. - С. 68.

11.        Указ Президента України “Про створення Державного комітету з питань розвитку підприємництва”. 29.07.97 р. № 737/97 // Збірник нормативних актів про підприємництво. - К.: Основи, 2000. - С. 120.

12.       Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності”. - К., 3.02.98 р. № 79/98 // ОВУ. - 1998. - № 5. - С. 26-29.

13.       Указ Президента України “Про державну підтримку малого підприємництва”. - К., від 12.05.98 р., № 456/98 // ОВУ. - 1998. - № 19. - С. 25.

14.       Указ Президента України “Про внесення змін до Указу Президента України від 3.07.98. № 727”, від 28.06.99 р., № 746/99 // ОВУ. - 1999. - № 27. - С. 18-26.

15.       Указ Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності ”, від 23.07.98 р., № 817/98 // ОВУ. - 1998. - № 30. - С. 27.

16.       Указ Президента України “Про утворення кредитно-гарантійної установи з підтримки малого і середнього підприємництва”, від 20.05.99 р., № 540/99 // ОВУ. - 1999. - № 20. - С. 40.

17.       Указ Президента України “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики в сфері підприємництва”, 22.01.00 р. № 89/00 // ОВУ. - 2000. - № 4. - С.141.

18.       Указ Президента України “Про заходи щодо забезпечення підтримки та дальшого розвитку підприємницької діяльності”, від 15.07.00 р. № 906/00 // ОВУ. - 2000. - № 29. - С. 88.

19.       Постанова Кабінету Міністрів України “Концепція державної політики розвитку малого підприємництва”, від 3.04.96 р., № 404 // Збірник нормативних актів про підприємництво. - К.: Основи, 2000. - С. 76.

20.       Постанова Кабінету Міністрів України “Програма розвитку малого підприємництва”, від 29.01.97 р., № 86 // Збірник нормативних актів про підприємництво. - К.: Основи, 2000. - С. 32.

21.       Постанова Кабінету Міністрів України “Про створення Ради підприємців України”. - К., від 11.09.97 р., № 1018 // Збірник нормативних актів про підприємництво. - К.: Основи, 2000. - С. 27.

22.       Постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності”, від 25.05.98 р., № 740 // ОВУ. - 2000. - № 21. - C. 72-81.

23.        Бабенко Г. Роль підприємництва у структурному трансформуванні промислового виробництва Криму // Економіка України - 2000. - №12. - С. 36 - 41.

24.        Бак Р. Розвиток малого підприємництва // Фінанси України - 2000. - №11. - С. 131 - 134.

25.        Бакуленко В. Державне регулювання економіки в умовах переходу до ринку // Вісник УАДУ при ПУ. - 1997. - №1. - С. 68-81.

26.        Богиня Д.П., Грішнова О.А. Основи економіки праці : Навчальний посібник - 2-ге видавн., - К: Знання - Прес 2001 р. - 313 ст.

27.       Братута А. Совершенствование механизма управления деприсивными регионами. // Экономика Украины. - 2002. - №10 - С.43. -48.

28.        Браун М. Пол. Посібник з аналізу державної політики / Пер. з англ. - К.: Основи, 2000. - 243 с.

29.        Варналій З.С. Малий бізнес України: проблеми становлення та перспективи розвитку // Урядовий кур’єр. - 1995. - №62-63. - С.4.

30.       Веймер, Девід Л., Вайнінт, Ейдер Р. Аналіз політики: Концепції і практика / Пер. з англ. ІВАН Дзюб, Анатолій Олійник; наук. ред. О.Кілієвич. - К.: Основи, 1998. - 654 с.

31.       Виноградська А. Розвиток малого підприємництва // Економіка України. - 1999. - № 2. - С.36-43.

32.       Державна політика: аналіз та механізм її впровадження в Україні: Навчальн. посіб. / Кол. авт.; За заг. ред.В.А. Ребкала, В.В. Тертички. - К.: Вид-во УАДУ, 2000. - 232 с.

33.       Дьякон Ю. Ще раз про малий бізнес // Економіка України. - 2000. - № 7. - С. 47-50.

34.       Емельяненко В. П. Пора власть употребить, // Бизнес. - 2000. - № 43. - С. 98 -100.

35.       Жидецький В.Ц., Джигерей В.С. Основи охорони праці. - Вид. 5-е, док. - Львів: Афіша, 2001. - 310 с.

36.       Кириченко А.В. Державна підтримка підприємництва: здобутки і негаразди. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 травня 2000 р. / Укр. Акад. Держ. Управління при Президентові України Харківський філіал. - Х.: УАДУ ХФ, 2000. - С. 55 - 58.

37.       Клочко Ю., Черняк Т. Проблеми малого бізнесу в Україні // Економіка України. - 1998. - № 1. - С. 58 - 64.

38.       Колот А. Організаційно-економічний механізм регулювання доходів працюючих: шляхи удосконалення. / Україна: аспекти праці, 2003. - № 2. - С.14-18.

39.       Краснопьорова С.В. Механізм удосконалення регіонального управління в сфері зайнятості населення: Автореф. Дис. Канд.. наук з держ. Управління: 2002 / УАДУ (ХРІ), - Х..:, 2002. - С.7.

40.       Кучеренко О.О. Державна політика: теоретико-методологічні засади дослідження. Автореферат/ Укр. Акад. Держ. Управління при Президентові України Харківський філіал. - Х.: УАДУ ХФ, 2000. - 19 с.

41.       Ліанова Е.М. Ринок праці: навч. посібник. - Київ, 2003. - 224 с.

42.       Лісничий В.В. Державна політика: аналіз та механізм впровадження. Програма та методичні вказівки з дисципліни “Політологія”/ Укр. Акад. Держ. Управління при Президентові України Харківський філіал. - Х.: УАДУ ХФ, 2000. - 10 с.

43.       Лукашенко А., Туро І. Роль юридичних знань та юридичної культури в становленні і розвитку підприємництва в Україні // Право України. - 1999. - № 2. - С. 14-17.

44.        Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. Підручник. - К.: Либідь, 1998. - 457 с.

45.        Палмарчук В., Іванова Т. Підприємництво на терезах сьогодення (роздуми після прочитанного) // Право України. - 1999. - № 8. - С. 15-18.

46.       Парсяк В., Журавьова М. Проблеми малого бізнесу // Економіка України. - 2000. - № 4. - С. 83-85.

47.       Першукова Т. Вплив підприємництва і малого бізнесу на стан міжгосподарських зв’язків. // Економіка Менеджмент Підприємництво. - 2000 р. - №2. - С.177-182.

48.       Прасол В.М. Удосконалення механізму зайнятості населення в депресивних регіонах / Удосконалення механізму державного управління зайнятістю населення та особливості його застосування в депресивних регіонах. - 2000. - Х.:, УАДУ (ХФ) 2000. - С.186.

49.       Праця України 2001: Стат. збірник / Держкомстат України, 2002. - 436 с.

50.       Праця України 2002: Стат. збірник / Держкомстат України, 2003. - 413 с.

51.       Предпринимательская деятельность: проблеми, пути, решения. Научное издание. Гринева В.Н., Парамонов В.В., Соколова Л.В. и др. - Симферополь: Анаюрт, 1995. - 302 с.

52.       Програма “Україна - 2010”. Консолідація українського суспільства: реалії, перспективи: Науково-методичний посібник. - К.: Вид-во УАДУ, 1999. - 200 с.

53.       Регіональна програма підтримки розвитку малого підприємництва в Харківській області на період 2001-2002 роки. Проект / Управління розвитку підприємництва та інновацій Головного управління економіки Харківської облдержадміністрації. - Х.: Око, 2001. - 151 с.

54.       Сизоненко В.О. Підприємництво: Підручник. - К.: Вікар, 1999. - 438 с.

55.       Солдатенко М. Державні зусилля подолання бідності // Соціальний захист. - 2001. - №10. - С.10-11.

56.       Статистичний щорічник України за 2001 р. / К.: Техніка, 2002. - 644 с.

57.       Стеблюк А. Цивільна оборона. - К.: Знання, 1994. - С. 231 - 235.

58.       Трегобчук В., Вишенський О. Підприємницька діяльність в умовах дерегулювання економіки // Економіка України. - 2000. - № 7. - С. 51-54.

59.       Україна у цифрах у 2002 році / Короткий статистичний довідник. К.: Консультант, 2003. - 223 с.