Навигация
1. Спільним об'єктом економічних наук є господарська сфера (підсистема) суспільства. їсторико-економічна наука досліджує еволюцію господарської сфери суспільства, основні етапи ЇЇ становлення і розвитку. Історичні явища і факти господарського життя суспільства виступають об'єктом історико-економічної науки. Відбір та опис історичних явищ і фактів науковими засобами однією з найскладніших проблем історико-економічних досліджень. Методологічною базою такого відбору є панівна парадигма економічної теорії, яка науково відбиває реально існуючу господарську систему суспільства. На основі системи наукових знань про економічну сферу суспільства здійснюється оцінювання процесу її історичного поступу, установлюються факти та явища, що мали історичне значення. Історичними явища і факти в господарській сфері суспільства стають лише тоді, коли засвідчують виникнення якісно нових, нетипових (унікальних) рис (характеристик), що з'явилися в ЇЇ історичному розвитку, Як правило, вони пов'язані з виникненням нових форм господарювання, нових способів виробництва і обміну, нових факторів виробництва та інших змін. Задача істор.-ек. науки полягає у виявленні взаємозв'язку між цими факторами та пошук причин їх виникнення. Господарській сис-мі притаманна певна цілісність, її основними характеристиками є: 1) відповідний рівень роз-ку, поділу праці, техніки і технологій; 2) форми власності на засоби вир-ва; 3) характер влади та особливості впливу держави на ек. процеси; 4) особливість сусп. умов протікання цих процесів, наявні ресурси що використов у вир-ві. В історії роз-ку сусп. госп-ва ключову роль відіграють історич. форми гос-ва (господадські одиниці) та способи їх взаємодії між собою і сус-вом вцілому.Іншою важливою його складовою є глибина та адекватність пізнання людьми господарських процесів і віддзеркалення 'їх в економічних поглядах, думках, теоріях. Історико-економічна наука повинна не тільки аналізувати історичні форми господарств та способи їх взаємодії, а й розглядати економічні думки, учення та теорії, які з різною глибиною та науковою довершеністю їх теоретично відображали. При цьому в економічних теоріях необхідно виділяти позитивний та нормативний аспекти, на які звернув увагу ще Адам Сміт. Позитивний підхід в економічній думці покликаний розкрити реальний зміст явища чи процесу, дати відповідь на питання; «що є?», «як є?», охарактеризувати історичні форми господарювання і стан господарської системи в конкретно-історичний момент її існування. Нормативний аспект економічної науки орієнтує нас на пошук відповіді на питання «як має бути?», щоб суспільство якнайповніше реалізувало свої цілі в господарській сфері. Він є основою для обґрунтування рекомендацій стосовно свідомої організації господарського життя суспільства, проведення економічної політики, адекватної наявним потребам. Так предмет істор.-економіч. Науки включає до себе історичні форми гос-ва і способи їх взаємодії та відображеня їх в економічній функції. Завдання курсу історії економіки та економічної думки визначаються двобічністю предмета цієї науки. Можна окремо говорити про завдання історії економіки, історії економічної думки, а також про спільні завдання. Завданнями історії економіки є такі:1) з'ясування того «що, коли і де відбулося?» в господарській сфері; 2) узагальнення та аналіз господарського досвіду; 3) з'ясування логічних причинно-наслідкових зв'язків економічних процесів і явищ під час певних історичних подій, тобто виявлення їх обумовленості тими чи іншими факторами; 4) показ нерозривного зв'язку історії економіки, економічної теорії та історії економічної думки як єдиної історико-економічної науки. Поряд із цим Історія економічної думки також – виконує такі завдання: 1) пізнання основних тенденцій та чинників розвитку економічної думки; 2) розкриття еволюції світової економічної теорії в єдності домінантних наукових парадигм; висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів, течій та наукових шкіл на основі розкриття особливостей їх методологічних принципів та теоретичних основ; 3) установлення їх взаємозалежностей, спадкоємності та розбіжностей; 4) пізнання основних напрямів сучасної економічної думки, розуміння їх теоретичних джерел, методологічних особливостей, провідних наукових ідей та тенденцій розвитку; 5) набуття уявлення про структуру наукового інструментарію сучасного теоретико-економічного дослідження, формування у студентів на цій основі ширших аналітичних можливостей. Історико-економічний аналіз конкретних історичних подій та фактів відіграє вкрай важливу роль у формуванні економічної культури господарських кадрів та розвитку економічного мислення майбутніх спеціалісті в-економістів. Отже, можна констатувати, що основне завдання історії економіки та економічної думки полягає у формуванні економічного мислення, розуміння закономірностей розвитку та функціонування основних господарських форм та їх взаємозв 'язку і взаємо-обумовленоапі; відповідності чи невідповідності їм економічних теорій, з'ясування причин їх невідповідності, якщо така існувала, та факторів, що обумовлювали необхідність виникнення нових, альтернативних, гетеродоксальних економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.
74. Ідеологію меркантилізму розкривають такі головні положення: 1). багатством є лише те, що може бути реалізованим і справді реалізується у грошах, тобто багатство – це не що інше, як нагромадження грошей; 2). В створює потрібні передумови для утворення багатства, а тому потребує постійного заохочення й розвитку; 3). Безпосереднім джерелом багатства є сфера обігу, тобто сфера, де продукти перетворюються а гроші; 4). сфера обігу є водночас і джерелом прибутку, що утворюється завдяки продажу товарів за більш високою ціною, ніж ціна купівлі; 5). не будь-який обіг товарів і грошей є джерелом багатства – джерелом багатства є лише зовнішня торгівля; 6). баланс зовнішньої торгівлі має бути активним, тобто треба менше купувати в іноземців і більше їм продавати (проте щодо розуміння активного балансу погляди ранніх та пізніх меркантилістів дуже різнилися). Конкретна меркантилістська політика і теорія пройшли 2 етапи у своєму розвитку. Це ранній меркантилізм, (монетарна система), і розвинутий меркантилізм (мануфактурний). Ранній виник іще до епохи великих географічних відкриттів. Представники – Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії. Ранній меркантилізм ґрунтувався на теорії грошового балансу, яка мала 2 зав-ня: по‑1‑е, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-2-е – зберегти гроші в самій цій країні. Відтак поставала вимога якнайменшого витрачання і якнайбільшого нагромадження грошей у країні з одночасною забороною їх вивезення. Мануфактурний досяг свого розквіту у XVII ст. Представниками – Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне сис-ма меркантилізму, для якої хар-рною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм зав-ням забезпечення активного торгового сальдо. Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині – основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей. Основна відмінність полягала у різних поглядах на суть активного балансу. в Англії
Представники – В. Стаффорд, Томас Мен, Самуїл Фортрей. У Франції фінансів Жа-на Батіста Кольбера Представником теоретичної школи меркантилізму у Франції є Антуан Мокре-тьєн В Італії
3. Проблема періодизації-одна з найважливіших проблем нашої науки. Кожний варіант періодизації носить умовний відносний характер, тому що в основу будь-якого підходу кладеться 1–2 ознаки за якими класифікується історичний період. Вибір періоду перідоизації залежить від мети дослідження та регіону який є об'єктом уваги. Підходи: 1) Формаційний(лінійний) – ґрунтується на моделі Маркса, в основі підходу покладено принцип економіч. детермінізму, тобто, економіч.явища і процеси вважають первісними стосовно інших явищ людського життя. Основа моделі – спосіб виробництва як сукупність виробнич. відносин та продуктивних сил. Політич., юридична та ідеологічна надбудова – це суспільно-економіч. формація. 2) Основний цивілізаційний(нелінійний) – підхід в якому істор.-економ. розглядається як сходження від нижчого вищого рівня її роз-ку. В їх основі лежить концепція прогресу. Представники: Десницький, Ліст, Мечников. Гільдебранд, Бгохер, Маркс, Поланьї. Ростоу, Белл, Турен, Тоффлер, Іноземцев. Деснщький вирізняв чотири стадії економічного розвитку: 1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральництво); 2) скотарство; 3) рільництво; 4) комерцію. Ліст виділив п'ять стадій, взявши за критерій періодизації найбільш поширений вид господарської діяльності людей. Перша стадія – – стадія дикунства. Господарство в цей період мало привласню вальний характер (мисливство, збиральництво, рибальство). Друга стадія – скотарська (пастуша). Третя стадія ~ рільницька. Четверта стадія – рільницько-мануфактурна (сільське господарство і ремесло). Організація суспільства – станово-державна. П'ята стадія – рільницько-мануфактурно-комерційна (рільництво, ремесло (промисловість), торгівля). Організація суспільства – станово-державна. Мечников намагався довести вирішальну роль рік, морів та океанів у розвитку історичних цивілізацій. Виокремив три основні стадії розвитку світової цивілізації як три своєрідні етапи інтеграції людських спільнот: 1) річковий період (стародавній період); 2) середземноморський період (Середньовіччя); 3) океанський період (Новий та Новітній часи). Гільдебранд основу своєї періодизації як критерій він поклав явища обміну і виділив три послідовні стадії: 1) натуральне господарство (з початку середньовіччя до середини XIII ст.); 2) грошове господарство (до кінця XVIII ст.); 3) кредитне господарство починаючи з XIX ст. Левитський запропонував таку періодизацію: 1) період замкнутого натурального господарства; 2) період міського господарства, який характеризувався зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст; 3) період народного господарства, або грошового та капіталістичного господарства. Але дані періодизації мають певні недоліки: відсутність визначення суттєвих проривів в економічних змінних, що характеризують ту чи іншу стадію. Вчені спирались лише на окремі прояви в неекономічних інституціях, або на зовнішні події, внаслідок чого їх схеми періодизації не розкривають суто економічні чинники, що викликали перехід з однієї стадії до іншої. Такий синтез зробив Маркс, який вперше зумів уніфікувати соціологію та економіку, щоб пояснити іманентну еволюцію екогоміч. процесів. В центрі уваги Маркса відповідність виробнич. відносин характеру і рівню роз-ку продуктив. сил. Маркс поділяв людську історію на такі п'ять способів виробництва, або суспільних формацій: І) первіснообщинну, або примітивний комунізм; 2) рабовласницьку; 3) феодальну; 4) капіталістичну; 5) соціалістичну (комуністичну).Маркс одним із перших запропонував продуману філософію історії, підкріпивши її економічною теорією, а економічний прогрес розглядав як головний рушій суспільного розвитку. Друга група – теорії історичного кругообігу, або циклічності історико-економічного розвитку суспільства. Віко запроваджує метод порівняльного дослідження історичних та культурних явищ. У культурній коленого з народів виділяє три типи часу: І) релігійна доба (або божественна), 2) героїчна доба (або «поетична»), 3) людська доба (або цивільна).
5. Формування двох сучасних цивілізацій пов'язують із так званим «осьовим часом», який, на думку К. Яспереа, припадає десь на проміжок між 800 та 200 рр. до Р.Х. Як він зазначає, саме в цей період відбувається «найрізкіший поворот в історії. З'являється людина такого типу, що зберігається донині. Саме в цей час, стверджує Ясперс, відбувається чимало незвичайного: на Сході і Заході зароджується філософія, виникають нові релігії та їх пророки, а людина усвідомлює своє буття і саму себе. Власне, осьовий час розглядається як перехідний період цивілізаційного процесу. Ці зрушення супроводжувалися певними, досить глобальними змінами в господарській та техніко-технологічній сферах, які найчастіше пов'язують із переходом до так званого залізного віку, поширенням досконаліших знарядь праці та модернізації виробничих процесів. Зазнає змін та певних трансформацій і соціальна структура суспільства, в якій поряд із традиційною державного владою – власністю та системою розподілу виникають відносини власності індивідуальної, як правило, у вигляді рухомості. В соціально-економічному плані осьовий час пов'язаний з появою недержавних власних структур, а в суспільному – з визначенням самоцінності людини. Як стверджує К. Ясперс, завершення осьового часу тісно пов'язане із створенням світових імперій та світових релігій. Усі ці зміни відбуваються одночасно в трьох точках первісних цивілізацій – Китаї, Індії та у Середземномор'ї (Заході), незалежно одне від одного. Осьовий час означав руйнування великих стародавніх культур, призводив їх до загибелі. Отже, осьовий час поклав початок двом основним сучасним цивілізаціям – Східній та Західній, кожна з яких увібрала певні риси попередньої історії вищеназваних регіонів великих стародавніх культур. Слід зауважити, що зміни на Сході були значно меншими, ніж на Заході. Проте до осьового часу ці регіони прийшли з уже досконало сформованими суспільними інститутами – державою, владою, власністю. Поява їх була тісно пов'язана з тими змінами форм господарської діяльності, що відбувалися в різних варіаціях у різних регіонах світу. Таким чином, осьовий час – це був період трансформації всієї життєдіяльності людства у межах провідних цивілізацій, він характеризувався принциповими змінами в соціально-економічній, політичній, етнічній та техніко-технологічнійй сферах.
6. Суспільне життя античної Греції зосереджувалося у полісах – містах-державах, розташованих по берегах та островах Егейського й Іонічного морів. Греція не була єдиним політичним цілим, кожне місто-поліс жило власним життям. економічні зв'язки за умов панування натурального господарства були досить вузькими, господарське життя переважно зосереджувалося в окремих родинах, у їх домашньому («ойкісному» – від давньогр. «ойкос» – дім) господарстві. На чолі такої патріархальної родини стояв родоначальник або домовласник, який у господарському відношенні виступав як управитель та землевласник. Саме право на землеволодіння визначало участь у державному управлінні, а клієнти, які знаходилися під захистом та заступництвом патріархальної родини, таких прав не мали. У містах-полісах крім повноправних громадян існували та Інші категорії населення, зокрема метки (іноземці), які прав на землю не мали і вимушені були займатися ремеслом та торгівлею, заняттями, які греки вважали негідними громадянина. Така патріархальна родина була самодостатньою і не потребувала господарських зв'язків з іншими, подібними до неї, адже забезпечувала власні потреби за рахунок власного ж господарства. Лише деякі блага, передусім предмети розкоші, здобувалися шляхом обміну на власну продукцію. Саме таке господарство І називали ойкосним. Діяльність їх зосереджувалася в сільському господарстві, землеробство ставало головним джерелом існування патріархальної родини. Ремесло вже виникає, але також виключно для забезпечення власних родинних потреб. Поділ праці у патріархальній родині ще не визначав суспільного поділу праці, хоча й породжував появу нових форм господарської діяльності як складових ойкісного господарства. Власник такого господарства спрямовував трудову діяльність як рабів, так й іншої челяді, а продукція споживалася безпосередньо в ньому. Але в інших містах-полісах натуральне господарство вже з VII ст. починає витіснятися за рахунок розвитку ремесла та торгівлі. Найбільшим центром стають Афіни. В Афінах, як і в більшості грецьких міст-полісів, існувала демократична форма правління, а влада вже з VIII ст. до Р.Х. належала аристократії. Основа цієї влади визначалася низкою причин, серед яких найважливіше місце належало великому землеволодінню, яке дозволяло господарям підкоряти собі як орендарів, так і масу дрібних землевласників-співгромадян, більшість з яких була боржниками великих власників. Право власності охоронялося законодавчо. Позики надавалися під заставу землі, а на ділянках боржників встановлювалися так звані боргові (іпотечні) стовпи, на яких записувалися імена боржників, кількість боргу та строк виплати. Проценти були дуже високими, борги росли швидко. Такі явища були підтвердженням розкладу ойкосного господарства. Спробу уповільнити ці процеси і водночас підтримати торгівлю та ремісництво було зроблено у 594 р. архонтом Солоном, який здійснив низку реформ. Так, реформи Солона вирішували питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Реформи Солона знищили також боргову кабалу, боргове рабство було заборонене, а рабами могли бути лише іноземці, рабство одноплемінників було заборонене. Були також анульовані всі борги під заставу земель. Таким чином реформи захистили інтереси землевласників і певною мірою – старого ойкосного господарства. Статус ремісників істотно підвищується, відкриваються можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів або метеків, а й громадян Афін. У сфері політичній реформи Солона встановлювали юридичну рівність між громадянами перед законами, всі громадяни були рівними незалежно від їх майнового стану. Реформував вій і спадкове право, надавши можливість тим, хто не мав дітей, передавати своє майно у спадок на власний розсуд. Отже, реформи Солона, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах і зміцнили економіку полісу, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності.
8. Нарешті, Луцій Юній Колумелла (І ст. до Р.Х.) у своїй 12-томній праці «Про сільське господарство» розглядає величезну кількість проблем, пов'язаних із сільським господарством, зокрема й стосовно рабів та підвищення продуктивності їхньої праці. Наприклад, вій рекомендував здійснювати поділ праці серед рабів, рівномірніше розподіляти рабів між різними видами робіт, а також використовувати не лише матеріальні, а й моральні способи заохочення рабів. Він стверджував, що головного метою ведення господарства є отримання доходу, а тому власникам слід частіше бувати у своїх маєтках, а якщо це є неможливим, то слід передавати землі в обробіток колонам, розглядаючи працю як продуктивнішу. Найбільш поширеним способом стимулювання праці рабів стало надання їм пекуліїв, тобто таких господарств, які раб веде самостійно, віддаючи частину виробленого продукту власникові. Пекулій полегшував перехід до нового статусу – вільновідпущеника (лібертіна), адже пекуліст мав більше можливостей для нагромадження коштів, необхідних для викупу. Вільновідпущеник не ставав повноправним громадянином, зберігалася й певна залежність його від власника. Але саме вони стали основними власниками ремісничих майстерень, торговцями, судновласниками. До середини II ст. після Р.Х. головними постатями в господарстві стають великий землевласник і колон. Колон, як і пекуліст, віддає власникові частину врожаю та виконує деякі трудові повинності. Поступово колонів прикріплюють до землі; його, так само, як і власника пекулію, не можна було продати без землі. Власне, колопат поступово перетворюється у систему відносин, які є швидше феодальними, ніж рабовласницькими. Отже, в Давньому Римі в перші сторіччя після Р.Х. відбувається як криза системи господарства, так і криза імперії, яка характеризується певними ознаками. Раннє християнство, яке виникло у І ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бідних. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обов'язку працювати, розподілу за працею та ін.
10. Термін «феодалізм» виник напередодні Великої французької революції і означав «Старий порядок» (абсолютна монархія, панування дворянства тощо). У марксистській літературі феодалізм визначався як соціально-економічна формація, котра існувала у період між рабовласництвом та капіталізмом. Основними формами господарської діяльності були: феодальна вотчина (французька сеньйорія, англійський манор), ремісничий цех, торгова гільдія. В цілому економіка була аграрно-ремісничою, що єднало її з господарством стародавніх цивілізацій і дало підставу називати цивілізацію, яка існувала до кінця XV ст., аграрно-ремісничою, а суспільство – традиційним. Розвиток господарства епохи Середньовіччя можна поділити на три періоди. У ранньому Середньовіччі (V–X ст.) сформувалися і утвердилися визначальні риси феодального господарства (період генези). XI–XV ст. – період зрілості феодального господарства, внутрішня колонізація, розвиток міст, ремесла і товарного виробництва. У пізньому Середньовіччі (XVI – перша половина XVII ст.) зароджується ринкове господарство, з'являються ознаки індустріальної цивілізації Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V–IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.
У V–VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади в сусідську – марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство – основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно зі зростанням великого землеволодіння формувалося феодально залежне селянство. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів), які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні галло-римські землевласники, їхній перехід був зумовлений різними обставинами – великими податками, боргами, війнами та усобицями, стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття Отже, протягом V–IX ст. у Франкській державі сформувалася класична форма феодального службового землеволодіння та сеньйоріально-селянських відносин. Дрібне господарство франків, що ґрунтувалося на алодальній власності, витіснив феодальний маєток-сеньйорія – замкнуте натуральне господарство, власник якого (сеньйор) мав усю повноту влади на своїй території.
Феодальні відносини у Франції, як і в Англії, Німеччині та інших країнах Європи, досягли зрілості в XI–XV ст. В XI–XIII ст. панувала феодальна земельна власність трьох типів – королівська, світська, церковна.
12. Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на прикладі Королівства франків (V–IX ст.), яке було створене германськими племенами франків на території колишньої римської провінції – Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи. У V–VI ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації родової землеробської громади в сусідську – марку, в якій переважало індивідуальне сімейне господарство – основна виробнича ланка франкської общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок (синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади, виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше, значно посилилася після завоювання та колонізації Галлц. Значну частину землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними) господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і перетворювалися на алод – приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася – продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських королів та знаті. У VIII–IX ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були надто обтяжливими для селянства і призводили до їхнього розорення, всенародне ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в якому була престижною, стали важкоозброєні кінні воїни-рицарі. Карл Мартелл, король Франкської держави (714–751 рр.) провів військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям пожиттєвих земельних наділів – бенефіціїв – за умови виконання ними військової служби і васальної присяги на вірність королю-сеньйорові. Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам. Так склалося бенефіціальне – умовно-службове, тимчасове землеволодіння, яке ґрунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у випадку відмови від служби чи зради.
13. Починаючи з X–XI ст., відбувається процес відокремлених ремесла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлений низкою причин, головною з яких є комутація ренти, яка відкрила шлях міграції населення, чим і скористалися передусім сільські ремісники. Відхід ремісників із села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою господарського розвитку в розглядуваний період. Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста були сеньйоральними володіннями певних феодалів, тих, яким належала земля, на якій виникало місто їх огороджували кам'яними стінами та іншими оборонними спорудами, доступ у них був обмежений, а населення обкладалося такими ж повинностями на користь феодала, як і населення сіл. Усе це викликало невдоволення міщан, і, поступово зростаючи, воно призвело до так званих комунальних революцій. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади земельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася па боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до викупу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік – Венеція, Генуя, Мілан, Флоренція; у Франції та Нідерландах – міста-комуни; у Німеччині – імперські міста – Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежності. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі. Середньовічні міста були слабо заселеними, хоча серед них виділявся, наприклад, Париж, який налічував близько 100 тис. мешканців, проте у більшості міст населення рідко коли перевищувало 10 тисяч мешканців, а домінували міста з кількістю населення менше 2000. Площа їх також нечасто перевищувала 1,5–3 га.
17. Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки. Відбувається становлення світового ринку. Унаслідок відкриття нових земель площа відомої європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилася в шість разів. Розширюється не лише територіальна сфера обігу, а й торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшується обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів. Так, у XVI ст. увезення прянощів в Європу перевищувало обсяг венеціанського та генуезького імпорту більше, ніж у ЗО разів (з 200 до 7000 т). Боротьба за оволодіння новими ринками вела до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найбільш потужними з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії. Переміщення основних торговельних шляхів із Середземного моря в Атлантичний океан зумовило занепад італійської торгівлі, передусім венеціанської та генуезької. Роль основних торговельних центрів спочатку переходить до портів Піренейського півострова (Ліссабон, Кадіс – аванпорт Севільї та ін.). Італійські міста змінили торговельну спеціалізацію (увезення в Європу східних тканин, вивезення на Схід англійського сукна). Німецькі міста опинилися поза світовою торгівлею. Водночас зросло значення міст уздовж узбережжя Атлантичного океану, насамперед Антверпена (Нідерланди), який став справжнім центром світової торгівлі – як ввозу, так і вивозу з Європи. Змінюється й техніка торгівлі, яка удосконалюється настільки, що поширюється торгівля за зразками. Це, у свою чергу, вело до створення торговельних бірж, першою з яких стає антверпенська. Поступово роль центру світової торгівлі й кредиту отримують Амстердам та Лондон. Великі географічні відкриття мали надзвичайно важливе значення не лише для європейської, а й для світової економіки: Розширилася територіальна сфера обігу. Виникли економічні зв'язки між найвіддаленішими землями І народами різної матеріальної культури. Внаслідок відкритгя нових земель до кінця XVI ст. площа відомої європейцям поверхні Землі збільши лася в шість разів. Розширився торговельний асортимент за рахунок нових товарів (тютюн, какао, кава, картопля, томати тощо); різко збільшився обіг відомих, але рідкісних раніше рису, цукру, прянощів.
1.Боротьба за оволодіння новими ринками приводить до створення в ряді країн монопольних торговельних об'єднань, найпотужнішими з яких стали голландська та англійська Ост-Індські компанії, які у середині XVI ст. діяли в усіх колоніальних країнах. Величезні масштаби колоніальної експансії реалізували завдання первісного нагромадження капіталу.
5. Змінюється техніка торгівлі, яка зростає настільки, що поширюється торгівля за зразками. Огляд усього товарного асортименту став фізично неможливим. Зростання товарної маси диктувало зміни в механізмі торгівлі. У XVI ст. виникають спеціальні місця для огляду зразків і укладання угод – торговельні біржі. Це, в свою чергу, викликає потребу в кредитах для кредитування торгівлі та сприяє заснуванню великих банків. З часом роль центру світової торгівлі й кредиту поступово отримують Амстердам та Лондон. Починаючи з 1585 року Амстердамська біржа здійснює регулярну публікацію цін на товари. 6. Відбувається становлення світового ринку. Завдяки сміливим експедиціям мореплавців багатьох країн світу торговельні шляхи зв'язали між собою Європу, Африку, Америку та Австралію і почав складатися світовий ринок. Його виникнення стало ще одним потужним поштовхом до зародження і розвитку капіталістичних відносин у Західній Європі.
7. Наслідком Великих географічних відкриттів стало посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула яскраво вираженого меркантилістського характеру.
Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного поділу праці та світового господарства. Кордони європейського світу суттєво розширилися й охопили майже всю планету за винятком Австралії. В 1493 р. Папа Римський скріпив своєю печаткою перший договір про поділ світу між Іспанією та Португалією. Великі географічні відкриття мали великі наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства. Одним з найбільш значущих економічних результатів Великих відкриттів стала так звана «революція цін» у Західній Європі, яка відіграла вельми значну роль у розкладі феодалізму та формуванні капіталістичного господарства.
15. З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина – спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначається як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. Кінець XI – середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період феодальної роздробленості, причому характерною рисою цього процесу був його прогресуючий характер, коли держава досить швидко розпадається і на теренах Русі з’являються окремі самостійні князівства та землі велике феодальне землеволодіння формується різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель, а також як нагорода за службу князю. Спочатку цей процес сприяв зміцненню центральної влади, адже кожен з нових землевласників потребував підтримки великого князя. Проте з часом, цілком опанувавши підвладні землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева влада дедалі більше відчуває потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель. Не менш важливою причиною була зміна кон’юнктури та занепад торгівлі, особливо торговельного шляху «із варяг у греки
18. Процес первісного нагромадження капіталу забезпечив усі необхідні умови для переходу від переважно натурального, дрібнотоварного господарства до ринкового товарного виробництва: звільнення основної маси робітників від особистої, феодальної залежності і станових, цехових обмежень; відокремлення робітників від засобів виробництва, з метою створення для них необхідності пошуку роботи за грошову плату; концентрація капіталу, переважно в грошовій формі, у руках тих, хто спроможний організувати й управляти великомасштабним товарним виробництвом (у підприємців); наявність ринків постійного збуту продукції. Примусове позбавлення дрібних товаровиробників засобів виробництва і їх перетворення у бідних продавців своєї робочої сили було важливим кроком до створення умов для капіталістичного виробництва. Другим важливим кроком на шляху організації капіталістичного виробництва був процес нагромадження великих грошових запасів у руках цехових майстрів, фермерів, але головним чином – у купців і лихварів. Основними джерелами нагромадження капіталів стали: зовнішня торгівля, особливо колоніальними товарами – перцем, прянощами, пахощами, тютюном система протекціонізму, державні позики, податки; пряме пограбування колоніальних володінь і залежних земель, колоніальні війни, торгівля рабами, піратство;
• організація в колоніях (в Америці) рабовласницького, плантаторського господарства; жорстокі методи поневолення та пограбування корінного населення Африки, Азії, Північної і Південної Америки; нещадна експлуатація позбавлених засобів виробництва і засобів існування пауперів у майстернях і робочих будинках, де робота виконувалася з перервами лише на сон і харчування. Отже, процес первісного нагромадження капіталу це історичний процес відокремлення виробника від засобів виробництва, процес примусового позбавлення їх приватної власності й перетворення в бідних продавців своєї робочої сили, що передував власне капіталістичному нагромадженню. Його головною відмітною ознакою були розвиток товарно-грошових відносин, становлення ринкової економіки. Виходячи з того, що капітал – це цінність, що зростає, його нагромадження починалося там, де цінність працювала на своє збільшення.
19. У першій половині XVI ст. господарство Нідерландів досягло високого рівня розвитку. У північних провінціях населення займалося хліборобством, розведенням худоби. Більшість селян були вільними. Питома вага феодального землеволодіння становила лише 20–25%. Створювалися фермерські господарства, райони «торговельного землеробства», що спеціалізувалися на вирощуванні певних культур. Успішно розвивалося рибальство, а нідерландська риба мала великий попит і збут у багатьох країнах. Успішно розвивалася торгівля Нідерландів з Італією, Францією, Англією й балтійськими країнами. Найголовнішим портовим містом був Антверпен. Сюди причалювало по кілька тисяч кораблів, іноземні фірми мали тут своїх представників, антверпенська біржа займала одне з перших місць у Європі. Важливою передумовою Нідерландської революції і становлення нового типу суспільства була реформація, ідеї якої знайшли у Нідерландах добрий ґрунт. Саме вона розбудила дух індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму в матеріально-практичній діяльності людей. Релігійно освячена установка на працю при категоричному протестантському осуді марнотратства сприяла нагромадженню капіталу, а відтак і зміцненню почуття особистої свободи представників підприємницьких кіл. Хід економічного розвитку Нідерландів гальмувала феодальна католицька Іспанія, яка в середині XVI ст. перетворила країну у свою провінцію. Жорстока інквізиція щодо населення протестантських північних провінцій Нідерландів, високі податки щодо купців, промисловців, обмеження у торгівлі та підприємництві призвели до масового невдоволення і врешті до революції, яка мала національно-визвольний характер. Революція та визвольна війна перемогли тільки у північних провінціях, які 26 липня 1581 р. проголосили свою повну незалежність. Утворилася нова буржуазна держава – Голландія (Іспанія визнала її незалежність лише в 1609 р.). Звільнення від іспанського феодального панування стало додатковим стимулом для економічного зростання Голландії. У середині XVII ст. голландські мануфактури (кораблебудівні, текстильні та ін.) були кращими у Європі У зовнішню торгівлю і морські перевезення вкладалися великі капітали. Голландія володіла найбільшим у Європі морським торговим флотом, на її долю припадало приблизно 75% загальної кількості кораблів європейських країн. Голландці, витіснивши португальців, створили величезну імперію, яка простягалася від Мозамбіка до Японії. Вони з надзвичайною енергією закладали торгові факторії, монополізували постачання прянощів та східних товарів, займалися каботажними перевезеннями. Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи та кредиту На кінець XVII ст. Голландія, що базувала своє господарство на нестійкому фундаменті посередницької торгівлі, почала втрачати торгову першість на користь Англії, яка переважала її у промисловому розвитку. Внаслідок цього капітал Голландії все більше ставав лихварським, переміщався з торгівлі й мореплавства у банківську сферу.
20. Визвольна війна 1648–1676 рр. стала переломним моментом у житті українського народу, Наслідком війни стало визволення Наддніпрянщини з-під польської влади, відродження української державності у вигляді козацько-гетьманської держави. Істотними були і її соціально-економічні наслідки, обумовлені відповідною економічною політикою Б. Хмельницького. Власне, перші кроки у зміні суспільно-економічного устрою були обумовлені самим ходом Визвольної війни. Як зауважує цілий ряд сучасних авторів, Б. Хмельницький та старшина спочатку переслідували лише певні інтереси козацтва власності та землекористування Власне, головним завданням Визвольної війни стало визволення українського народу від гноблення з боку Польщі, що на ділі означало ліквідацію великої земельної власності магнатів та особистої залежності безпосередніх виробників. Саме на це й була спрямована аграрна політика Б. Хмельницького, у результаті якої відбуваються глибокі зміни у відносинах земельної Антифеодальна боротьба та аграрна політика Б. Хмельницького викликали значні зміни у структурі земельної власності. На зміну великому землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан, вільних селян. І хоча процес знищення великого феодального землеволодіння не було завершено, аграрні перетворення відбувалися переважно за рахунок руйнування магнатського господарства, й основною формою організації господарства стало індивідуальне селянське або козацьке господарство У той же час аналіз аграрної політики Б. Хмельницького дозволяє зробити висновок, що, незважаючи на певні внутрішні суперечності, вона в цілому відзначалася гнучкістю і цілеспрямованістю, відповідала економічним реаліям і носила прогресивний характер. Гетьман домігся зміцнення державної і козацької власності на землю; розуміючи необхідність союзу з селянством, він визнавав за ним право на особисту свободу, спадкове користування землею і вступ до козацтва. Розвиток товарно-грошових відносин у зв’язку з розгортанням торгово-промислової діяльності, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням податків грошима, воєнні та інші державні видатки потребували все зростаючої грошової маси, але грошей в обігу було недостатньо. Саме це й викликало необхідність обмеження вивозу з країни дорогоцінних металів.
22. Іде досить активний процес скорочення дворянського землеволодіння та зростання селянського. Правда, слід зауважити, що в період між створенням Селянського банку та 1906 р. політика останнього характеризується переважним продажем земель не окремим селянам, а громадам. У Правобережній Україні ж дворянське землеволодіння скорочувалось значно повільніше, його обсяг складав 75% від усіх земель у 1905 р. Основною причиною такої ситуації можна вважати те, що в цьому регіоні ще з дореформених часів панувало поміщицьке підприємництво, пов’язане з виробництвом цукру. Ще швидше процес скорочення дворянського землеволодіння розпочинається після революції 1905–1907 рр. Не менш важливою ознакою розвитку капіталістичної системи в сільському господарстві є зростання його товарності, зокрема товарності селянських господарств. І тут також слід шукати причини, пов’язані з умовами відміни кріпацтва. Стосовно поміщицького господарства, то тут також відбуваються істотні зміни. Реформа, хоч і була проведена з урахуванням інтересів поміщиків, поставила їх у досить складне становище. Більшість поміщиків не була готовою до переходу до сучасної організації господарства із застосуванням вільнонайманої праці. Незважаючи на отримання значного викупу, вони не могли повністю використати одержані кошти, адже більшість їх була у вигляді цінних паперів, погашення яких державою відбувалося поступово, незначними частками Перехід до раціонального господарювання у поміщицьких господарствах стримувався також і через ряд інших причин. Так, у країні бракувало людей, звиклих до найманої праці, а навіть мізерні наділи селян створювали ілюзію можливості існування без продажу власної робочої сили. Не вистачало й кваліфікованих робочих рук, які б могли працювати на сучасних машинах; бракувало й кадрів агрономів та інших спеціалістів сільського господарства.
Похожие работы
... політика” (1956). Під “соціальним ринковим господарством” розумілося поєднання конкурентного ринкового господарства, заснованого на приватній власності, і соціальної ролі сильної держави. Держава за допомогою економічних важелів перерозподіляє національний дохід, забезпечуючи соціальну справедливість. Сьогодні часто вживають інший аналог цього терміну – “змішана економіка”. Ідеологія ордолі ...
... ії. Визначивши спочатку величину вартості з позиції заощадженої покупцем праці, він потім відмовляється від цієї тези, оскільки не знає, як виміряти її кількісно. 1.2. Теорія розподілу суспільного продукту Теорія розподілу Бастіа також виводиться з теорії послуг. Гармонічне поєднання послуг капіталіста — власника засобів виробництва, які він надає в користування, відмовляючи самому собі в ...
... ізувати внутрішні та світові тенденції, що пояснюють походження цих процесів, в чому ми бачимо головне завдання даної курсової роботи.. Предметом дослідження є економічні відносини з приводу формування сучасної системи міжнародних економічних зв’язків. Об’єктом дослідження є проблема формування зовнішньоекономічної політики України. Робота складається з трьох частин, в яких послі ...
... ішніх ринках. З одного боку, конкурентоспроможність є однією з форм прояву об'єктивної економічної категорії - конкуренції, а проблема її підвищення звичайно розглядається в контексті розвитку міжнародних економічних відносин і просування країни на зовнішніх ринках. З іншого боку, внаслідок міжнародного розподілу праці і необхідності для всіх економік, незалежно від надбудовних чинників, виходу ...
0 комментариев