Аналіз ключових сегментів інституційного середовища національної економіки

3. Аналіз ключових сегментів інституційного середовища національної економіки

Основною проблемою економіки Україні є відсутність інституційного соціально-економічного порядку, який залежить від загальної моральної свідомості учасників ринку та формальних правил поведінки. Зазначених правил необхідно дотримуватись кожному учаснику ринкової гри і вони є частиною ментальності і культурною складовою нації. В противному разі, маємо тотальне порушення контрактних угод і значні трансакційні витрати в процесі контрактації. Підкреслимо, що загальноприйнятий у країні процес контрактації є фундаментальним чинником інституційного середовища, для якого владними структурами визначаються необхідні формальні правила (правова інфраструктура), що дозволяють окреслити умови контрактів, процедури їхнього виконання, створюють можливості для розв'язання суперечок, встановлюють потенційні можливості відшкодування у разі порушення контрактів та розв'язання конфліктів у випадках непередбачуваних ситуацій ех роst.

Наступним ключовим моментом аналізу функціонування інститутів в Україні є інститут приватної власності. За Дж. Хіксом, основною потребою, яка є характерною для торгівельної економіки є потреба у захисті власності і її потрібно розуміти не стільки як захист власності від насильства, скільки необхідністю чіткого визначення прав власності. Хоча можна гіпотетично спробувати скласти контракт, в якому начебто передбачити усі прогнозовані проблеми, що можуть виникнути під час супроводження процесу контрактації. Але у реальному житті зробити це майже неможливо, особливо, коли маємо справу з систематичними і активними трансакціями. Тому виникає необхідність у функціонуванні контрактних правових або квазіринкових інститутів.

Взагалі до прав власності, які є одними з ринкових інститутів, що знижують невизначеність у взаємозалежностях і взаємовідносинах відносять:

Ø   право на володіння ресурсом, яке виключає доступ до нього інших і дає можливість здійснювати виключний контроль;

Ø   право використання, тобто особисте користування ресурсом;

Ø   право розпорядження – можливість особисто прийняти рішення: яким чином використовувати ресурс;

Ø   право на прибуток від застосування ресурсу;

Ø   право на залишкову вартість, що дозволяє споживати, змінювати або знищувати ресурс;

Ø   право на передачу усіх повноважень щодо використання ресурсу.

Цей перелік можна продовжити і чим більшим він буде, тим вищою буде цінність ресурсу (активу). Але, якщо вищезазначені права точно не встановлені, незадовільно захищені, головною проблемою конфліктів будуть ті активи, специфікації яких раніше не існувало. Такий умовивід, що випливає з теореми Р. Коуза, можна повністю віднести до економік, які трансформуються. Тому першочерговим завданням для країн Східної Європи, на яку вказував Д. Норт, є передача державної власності у приватні руки, щоб забезпечити стимули для економічного розвитку. При цьому слід зважити на наступне: для того, щоб передача (специфікація) прав власності була ефективною, потрібно визначити самі права та визнати необхідність значних витрат. Будь-яка специфікація не є безкоштовною. Трансакційні витрати на передачу прав власності частково складаються з ринкових витрат (нпприклад, юридичного збору), частково – з витрат на збирання інформації про ресурс, а також, з витрат, які підпадають під категорію неофіційних обмежень – рівень злочинності у регіоні, місцеві звичаї, етичні норми.

Враховуючи те, що в Україні все більше здійснюється угод, пов’язаних з присвоєнням-відчуженням прав власності (наприклад, на ринку нерухомості), необхідно визначити причини, які заважають розвиватися механізму специфікації і захисту прав власності та встановити його перспективи в умовах трансформації економіки.

Перш за все, потрібно визнати, що шлях до ефективного розв'язання даних проблем лежить у площині ефективного законодавства, яке, у свою чергу, вимагає відповідних трансакційних витрат на утримання судів, арбітражу, інституту судових виконавців і, головне, створення відповідних законів та кодексів.

Дійсно, необхідною умовою функціонування ринку у частині специфікації прав власності є єдність, системність і цілісність правового регулювання. У такому випадку можливе функціонування системи єдиного правового регулювання, що охоплює увесь діапазон встановлення правоможностей. При цьому за всієї різноманітності інститутів у різних країнах, означені системи в цілому є подібними, а останнім часом, зважуючи на створення і розширення ЄС, наближуються до відповідного стандарту. Даний стандарт відповідає таким вимогам: соціально-ринкова спрямованість економіки, загальноприйняті у цивілізованому світі моральні цінності та визнані суспільством формальні і неформальні норми господарської поведінки. Також окремою умовою ефективності специфікації прав власності є єдність і взаємна узгодженість законів та підзаконних актів усіх рівнів.

Існують такі основні правові традиції, як: романо-германське право (для країн континентальної Європи) та загальне право (для Великобританії, США, Канади та Австралії). Головними їх відмінностями є ті, що у першому випадку норми приймаються на основі інтерпретації законів, що вже діють: конституцій, кодексів, законів тощо. Звідси, завданням судді є пошук та застосування тієї правової норми, яка найкраще окреслює спірну ситуацію. У другому випадку головну роль відіграють традиції та попередні рішення судів за схожими питаннями і, отже, судді надається більша свобода дій, коли він може орієнтуватися не тільки на існуючі норми, але й на етичні критерії справедливості.

Але в будь-якому випадку основна вимога, що висувається до правової інфраструктури, яка регулює відносини власності, є відсутність «прогалин». Закони та підзаконні акти повинні забезпечувати можливість рішення будь-якого питання – специфікації прав власності у відповідності до встановлених норм. При цьому закон повинен бути конкретним, мати норми, виконання яких забезпечується відповідними правовими засобами, визначати інституції, що їх виконують і мають право видавати відповідні акти. У противному варіанті існує загроза опортуністичної поведінки та можливість вирішення питань специфікації прав власності не у відповідності, а іноді – у протиріччі із загальноприйнятими нормами. На жаль, нині в Україні спостерігається саме такий процес, зокрема, у сфері реєстрації прав власності на ринку нерухомості, фондовому ринку та у приватизаційному процесі.

Дослідження щодо кореляційного зв'язку між захистом прав власності (легітимністю) та розбудовою її як капіталу, що створоє реальне багатство, проводив також відомий перуанський вчений Е. де Сото. За його оцінками, після руйнації соціалістичної системи підприємці з постсоціалістичних республік вимушені були обрати такі ж самі моделі нелегальних прав власності, як і в країнах третього світу, наприклад, в Гаїті або в Філіппінах. Особливо це стосується права на володіння, використання та продаж землі, яке є «розмитим» та не забезпечується захистом закону. Інші ситуація призвела до того, що лише у 1989–1994 рр. позалегальна господарська діяльність у бувших радянських республіках виросла 12 до 37% від сукупного обсягу виробництва.

Шо стосується України, то на початку трансформаційних перетворень урядові аналітики справедливо вважали, що інститут приватної власності має ключове значення і звідси дійшли висновку про прискорення процесу роздержавлення і приватизації. Але приватна власність – це не стільки приватизація, скільки ефективний розвиток підприємництва і контрактного права, які дозволять реалізувати переваги ринкової економіки над адміністративно-командною. Тому разом із запровадженням приватної власності необхідно адекватно створити й інші інститути, що є похідними від неї. В першу чергу, це відноситься до інститутів підприємництва, визначення чітких формальних правил щодо створення та функціонування економічних організацій, запровадження конкурентних засад у бізнесі та захищених державою контрактних відносин.

В Україні у перехідний період не були створені відповідні умови для становлення цивілізованого підприємництва та стимулів, які б дозволили з'явитися значній кількості приватних підприємців. Уряди приймали рішення не на користь підприємництва, а концентрували зусилля на перерозподілі державної власності та відтворенні бюрократичного механізму протидії бізнесу. Трансформаційні реформи не передбачали цілеспрямованих заходів щодо формування надійних інститутів швидкого та масового розвитку підприємництва. Насамперед, це стосується створення необхідної правової інфраструктури європейського типу та наведення елементарного правопорядку у підприємницькій сфері. Приватизація сама по собі не розв'язує зазначені проблеми та не створює приватного бізнесу. Тим паче, ситуація з розвитком вітчизняного підприємництва загострювалася й тим, що за часів соціалізму у суспільстві укоренилися патерналістські цінності, соціалістичний колективізм та зрівнялівка, які стали підґрунтям для неформальних норм і правил, що суперечили ринковим інститутам.

Незважаючи на провал у будівництві інституційних засад підприємництва, зміни у структурі відносин власності призвели до зміни суспільно-інституційного ладу в Україні. Разом з тим, мета реформування відносин власності полягає не у забезпеченні різноманітності форм власності, як такої, а у створенні умов для найефективнішого використання підприємницького капіталу з точки зору суспільної користі та економічних і соціально-політичних критеріїв ефективності. Звідси, найважливішим чинником сучасних трансформаційних процесів у сфері відносин власності є її дезінтеграція на користь подальшого розвитку підприємництва. Правовим фундаментом цих заходів повинні стати не тільки норми законів про підприємництво і власність, але й господарське, контрактне право, спеціальні адміністративні акти, у тому числі й у сфері земельного законодавства, ринку праці тощо.

Тільки повнота прав власності на усі фактори виробництва забезпечить максимальну ефективність віддачі, адже високий ступінь винятковості саме приватної власності впливає на поведінкові стимули, які виявляються в ефективності рішень. За твердженням Р. Коуза, спосіб використання права на актив залежить від того, хто ним володіє та від умов контракту, що уклав власник. Якщо ці умови є результатом ринкових трансакцій, то вони сприятимуть найціннішому використанню прав.

Отже, однією з ключових причин невдалого розвитку трансформаційних процесів в Україні стало те, що у державі не було створено необхідної законодавчої бази та умов для нормального функціонування і конкурентного розвитку підприємницьких структур усіх форм власності та господарювання. Не тільки специфікація прав власності, але й інструменти її гарантії впливають на ефективність функціонування економічних агентів в господарських системах. Тому здається цілком зрозумілим, що права власності обумовлюють додаткові специфічні інструменти гарантій, які включають не тільки приватні, а здебільшого державні. Означені гарантії мають потужний вплив третій сегмент інституційного аналізу – загальну логіку організації фірм та їхню підприємницьку функцію.

Як вже зазначалося, досконалого контракту взагалі не існує, більше того у контракті сформульовані умови для майбутнього, яке неможливо повністю передбачити, тому взаємовідносини поміж фірмами повинні ґрунтуватися на чесній поведінці і довірі. Згідно поширеної в науці думки, чим більший ступінь довіри – тим нижчі трансакційні витрати і цей показник можна виміряти, наприклад, часткою передплати. За Я. Корнаї він складає в Україні майже 40%, тоді як в Угорщині, Чехії та Польщі – приблизно 10%. В цілому, з урахуванням деяких обставин частоти та інтенсивності угод віддзеркалюють ступінь довіри конкретному ринку та державі, яка, у свою чергу, повинна забезпечувати виконання приватних контрактів.

Суттєвим гальмом розвитку економіки України є сучасний рівень корпоративного управління. Якщо у розвинутих країнах інституційна поведінка менеджерів акціонерних товариств спрямована на те, щоб максимальніше показати результати діяльності, які дозволяють збільшити рівень капіталізації підприємства, то у вітчизняних умовах управлінці та власники крупних пакетів акцій намагаються «сховати» фінансові потоки і занизити показники, а прибуток поділити, не враховуючи інших працівників та мінорітарних акціонерів.

За свідченням експертів, основними причинами корпоративних конфліктів є:

Ø   «непрозора» участь акціонерів у прийнятті рішень про відчуження власності компанії;

Ø   порушення, що пов'язані з розкриттям інформації про емітентів;

Ø   не відрегульоване представництво в спостережних рядах акціонерних товариств;

Ø   відсутність можливостей впливати на формування порядку денного на загальних зборах;

Ø   не відрегульованість процесу перереєстрації прав власності на іменні цінні папери;

Ø   проблемні питання щодо отримання частини прибутку акціонерних товариств у формі дивідендів;

Ø   приховування інформації про власників крупних (контрольних) пакетів акцій.

Серед найпомітніших вітчизняних компаній, де резонансно відбувалися корпоративні конфлікти вирізняють такі: СП «Полтавська нафтогазова компанія», ВАТ «Запорізький алюмінієвий комбінат», ВАТ «Полтава» – «Одеса» – «Луганськ» – обленерго», ВАТ «Миколаївський глиноземний завод», НВК «Галичина», ВАТ «Укррічфлот», ВАТ «Меткомбінат «Азовсталь»», АТ «Центренерго» та «Київенерго», АТ «Смілянський пивоварний завод», ВАТ «Нижньодніпровський трубопрокатний завод», ВАТ «Оболонь», ВАТ «Запоріжжя кокс».

Незалежно від інституційних особливостей будь-якої ринкової економіки, в основу корпоративних відносин необхідно закласти такі загальноприйняті у світовій практиці норми, як:

1)         захист прав та законних інтересів акціонерів за умови рівноправності акціонерів та рівноправного відношення до них;

2)         вираховування законних інтересів зацікавлених осіб, заохочення активного співробітництва між громадянами та зацікавленими особами щодо створення робочих місць та покращення фінансового стану підприємства;

3)         розкриття інформації та прозорість вирішення усіх суттєвих питань, що стосується підприємства, які, зокрема, включають дані про фінансовий стан, результати господарської діяльності, власність та технологію управління;

4)         розмежування повноважень органів управління, функцій га обов'язків між загальними зборами, спостережною радою та виконавчим органом;

5)         дієвість та незалежність спостережної ради щодо забезпечення стратегічного управління підприємства, ефективності контролю за діяльністю виконавчого органа, а також відповідальності спостережної ради перед акціонерним товариством.

Наведений перелік підтверджує коузівський висновок щодо відносин між ініціативою, підприємництвом та управлінням: ініціатива означає передбачення і реалізується через механізм цін шляхом укладання нових контрактів. Управління реагує на зміни цін, перекомплектовуючи фактори виробництва, які контролює. те, що підприємець поєднує ці дві функції є очевидним результатом з огляду на ринкові витрати.

Висновки

Економічний розвиток потрібно розуміти, як створення інституційних умов (формальних і неформальних) для активізації ринкового потенціалу. Це передбачає перш за все ліквідацію перепон, які заважають інтеграції легального і тіньового сектора у площині офіційної економіки, створення умов для гармонійного поєднання формальних і неформальних норм в єдиній правовій та економічній системах, що в кінцевому рахунку виключить дискримінацію підприємництва. Для цього необхідно виконати такі інституційні вимоги:

-           оптимізувати функціонування правових інститутів;

-           здійснити передачу законодавчої та адміністративної відповідальності від центральних органів влади до регіональних та місцевого самоврядування;

-           запровадити єдину державну політику у сфері підприємництва та завершити регуляторну реформу;

-           змінити процедуру прийняття законодавчих актів шляхом попередньої публікації у ЗМІ та економічного аналізу у порівнянні «витрати-прибуток».

Зазначені вимоги дозволяють здійснити прогресивні зміни інституційного середовища, запровадити формальні обмеження на нормотворчість та підвищити транспарентність процедури прийняття регуляторних рішень. В будь-якому випадку інституційне середовище повинно не тільки сприяти економічному розвитку, а й бути найефективнішим засобом досягнення задекларованих державою соціально-економічних цілей.