1.2. Специфіка російського символізму
Російський символізм перейняв від західного багато естетичних установок (орієнтація на ідеалістичну філософію; погляд на творчість, як на культово-обрядовий акт; мистецтво - інтуїтивне збагнення світу; висунення музичної стихії як праоснови життя і мистецтва; перевага віршотворчим і ліричним жанрам: увага до аналогій і "відповідностям" у пошуках світової єдності; звернення до класичних творів античності і середньовіччя у встановленні генеалогічної спорідненості); проте в процесі творчого оформлення в самостійну течію він знайшов істотну національну і соціальну своєрідність.
Російські поети не тільки по-своєму поглибили символізм як мистецтво слова, вони міцно пов'язали його з драматизмом і напруженістю епохи на рубежі ХІХ і ХХ ст.
Російський символізм - багатогранне явище, що виникло в атмосфері глибокої соціальної і духовної кризи, яка і зумовила суперечливий стан мистецтва цієї епохи. На різних етапах і у різних художників символізм служив виразом неоднорідних концепцій і політичних симпатій, що виявлялося як в творчих, так і в особистих долях письменників. Разом з тим, в поглядах, як і в світовідчуванні російських символістів були загальні риси, що дало їм можливість об'єднатися в самостійну і впливову групу.
Російські поети дивилися на символізм, як на засіб створення нового типу художнього мислення, який будується на відтворенні світу явищ не в його матеріальній формі, а у вигляді того, що ознаменувало б якусь багатозначну ідею, що знаходиться за межами чутливого сприйняття. Роль виразника прихованих реальностей відводилася при цьому символу, з яким зв'язувалося уявлення про смислову текучість, потенційну багатозначність художнього образу. Категорія символу, що дала назву всій течії, утвердилася в поетиці російського символізму в результаті абсолютизації однієї з особливостей художньої творчості взагалі. Вона опинилася зручною для виразу ідеї багатосмисленності світу, - в її "гетевському" виразі, що протистоїть алегорії ("...все скороминуще є тільки символ", Фауст, ч.2). Символ є вираз "безмежної сторони думки", стверджував Д.Мережковський. "Символ тільки тоді є дійсним символом, коли він невичерпний і безмежний в своєму значенні, коли він прорікає на своїй сокровенній (ієратичній і магічній) мові натяку і навіювання щось незгладиме, неадекватне зовнішньому слову. Він багатоликий, багатозмістовний і завжди темний в своїй глибині".
«Для високого мистецтва образ наочного світу — тільки вікно в нескінченність», - писав Ф. Сологуб. Саме тому «у високому мистецтві образи прагнуть стати символами, тобто прагнуть до того, щоб вміщати в себе багатозначний зміст» («Російська думка», 1915 № 12, з. 41) [3;472]. Манера («мова не про те, про що говорять слова», за визначенням Р. Гуковського) символічного інакомовлення, викликана боязню спрощено-однозначного сприйняття дійсності, визначила відмінність символістів від письменників інших напрямів. Вона відповідала їх загальному відношенню до мистецтва, якому, як стверджувалося, належить тепер бути виключно відтворенням внутрішнього світу особи, замкнутої у сфері лірично-піднесеного «Я», значної лише з боку «прихованих» переживань і прихованих душевних рухів. Закономірності історичного і природного життя сприймаються поетами символістами виключно крізь призму дії їх на психічний склад і внутрішній світ особи, яка стає показником загального стану життя. Описи, побутові сцени, об'єктивні характери також набувають «додаткового» — багатозначно-інакомовлення сенсу (особливо в художній прозі Мережковського, А. Білого, Л. М. Ремизова і ін.). Повсюдного поширення набуває лірика і ліричний початок взагалі (що і зумовило, мабуть, переважаюче устремління символістів до поетичної творчості); вагомого впливу ліричного початку зазнали і драматургія (драми А. А. Блоку), і проза, і критика (статті Блоку І.Ф.Анненського). У поезії ж усвідомлено віддається перевага ліричним жанрам, що ставило її перед необхідністю виявлення нових можливостей. Символісти роблять вірш багатозначним і багатоплановим, розширюють систему образотворчих засобів, широко використовують музичний початок. Культивуються нові жанри — лірична поема,віршотворчий цикл. Внутрішня цілісність отримує віршотворча збірка; зв'язність оповідання знаходить тут опору в безперервності внутрішнього (ліричного життя самого поета, який і виявляється героєм своїх творів .
Оформлення російського символізму в самостійну течію, в «школу творчості» і «лабораторію шукань» (А. Білий) відбувалося в епоху небачених суспільств, потрясінь, коли змінювалася соціальна структура суспільства, а класові зіткнення приймали відкритий характер, в епоху гострих суперечностей і напружених шукань у всіх сферах ідеології і мистецтва. Мотивам безвиході, страху перед життям, тривоги і відчаю, характерним для ідеології декадансу, полярно протистояло активне, насичене соціально-історичним оптимізмом життєсприйняття, яскраво виражене, наприклад, в творчості М. Горького. Дія полярних умонастроїв в їх різному заломленні позначалася на російському символізмі на протязі усієї його історії. Мотиви занепаду характерні, наприклад, для поезії Мережковського, 3. Гиппіус, Сологуба, тоді як для Д. Бальмонта, A. Білого, А. Блоку, Вячеслава Іванова, В. Брюсова характерні інші тенденції. Для багатьох із них улюбленим є образ сонця («Будемо як сонце», «Золото в лазурі» і ін.). Істотна для «молодших символістів» і тема «зірок» як ознаки прийдешніх світлих змін. Російський символізм в цілому не зводиться до декадентства, як не зводиться творчий шлях окремих його представників до подолання декадентства. Історично, конкретніше було б говорити про наявність в російському символізмі декадентських тенденцій, в різні періоди його еволюції що проявляли себе з неоднаковою інтенсивністю. Їм протистоять теми і настрої, пов'язані з революційною ідеологією (особливо в 1905—06), і цивільні мотиви інших представників російського символізму. Спроби відмежувати символізм як літературну течію від декадентства як специфічного світовідчування мали місце вже в 90-і рр. З часом і самі символісти відмежовувалися від декадансу, в чому позначилася гуманістична традиція російського мистецтва, орієнтованого на ідеал духовної цілісності і суспільної значущості (хоча сам термін уживається для позначення всієї кризової епохи рубежу вв.). Одночасно, проте, намітилося прагнення співставити ці два поняття, що пізніше було підхоплен вульгарно-соціологічною критикою, що фактично зняла проблему російського символізму і його національної своєрідності. Розмежування символізму і декадентства як явищ, які перебували в близьких, але не тотожних сферах, було проведене сучасними дослідниками (Б. Ейхенбаум, Д. Гинзбург, Д. Максимов, А. Федоров, B.Жирмунський і ін.); воно дозволяє в більш широкій історичній перспективі побачити шлях, виконаний російськими поетами початку століття. Філософська основа російського символізму, крім А.Шопенгауера, характеризується іменами Р.Вагнера, Ф.Ніцше, який сприймався як філософ трагедії, що повернув життя її трагічному богові Діонісу, і особливо — Вл.Соловйова, який, проте, був «присутній» в свідомості російських поетів не як творець релігійно-філософської системи, а як поет-пророк, «провісник... подій, яким належало розвернутися в світі» [9;155].
Так створювалася атмосфера напруженого очікування, в якій творили російські поети. Їх специфічне сприйняття епохи реалізовувалося у вигляді особливих знаків-символів, якими міг стати будь-який реальний факт, якщо він отримував розширене і «таємниче» тлумачення («знаки» природні — зірки, заходи сонця, ніч, туман, світанок; побутові — пожежі, дим, таємничі зустрічі; історичні — скіфи, монголи, крах цивілізацій; біблейські і культові — білий і блакитний колір, білі троянди, Христос, образи апокаліпсису і т. д.). Символісти не відкидали ні повсякденності, ні реальної історії, але використовували те і інше у вигляді «опорних пунктів» для збагнення прихованої суті світу: «а realibus ad realiora» (тобто від реальності «зовнішньою», доступною, до реальності вищою, позамежною) — гасло Вячеслава Іванова. Вищою реальністю нерідко ставали закономірності самого історичного і природного життя, хоча знову-таки в «таємничому» тлумаченні. «Як літературна течія, - писав Ф.Сологуб, – символізм можна охарактеризувати в прагненні відобразити життя в цілому, не із зовнішньої тільки його сторони, не з боку приватних його явищ, а образним шляхом символів, зобразити по суті те, що, криючись за випадковими, розрізненими явищами, утворює зв'язок з Вічністю, із вселенським, світовим процесом. В результаті, як відмітив В.Жірмунський, фактично знімалася грань «...між об'єктивною дійсністю і суб'єктивним відчуттям, між природою і душею поета». Осмислення дійсності поступалося місцем її образно-символічній «трансформації». Особливе вирішення отримувала в творчості символістів проблема особи, що знаходиться, на їх думку, у владі двох «залежностей»: нижчою — від побуту і середовища, використовуваного натуралізмом, і вищою — від Історії і Природи, використовуваної мистецтвом справжнім, в т.ч. сміволізмом. Горда і незалежна по відношенню до середовища, заперечуючи буржуазний побут, особа разом з тим втрачала самостійність, ставала об'єктом «космічних» стихій, чужих метафізиці добра і зла. Це додавало їй трагічної величі (ліричний герой Блока, Білого, Анненського), але позбавляло дієвості. Мистецтво повинне відобразити це нове положення особи в світі, сприяючи тим самим її подальшому «перетворенню». Для цього воно само повинне стати іншим, оскільки реалістична манера вже не відповідає вимогам нової епохи: вона «вичерпана в своїй суті», бо «немає більше природного співвідношення між цією літературною манерою і станом сучасної душі, манерою сучасної душі відчувати». Перший виступ «нових поетів» в Росії — стаття «Старовинна суперечка» Н. Мінського (спільно з І. Ясинським) в київській газеті «Зоря» (24 липня 1884). Він був направлений проти «утилітарного» мистецтва, за мистецтво, незалежне від політичної і іншої злобуденності. Виправдання нових вимог до літератури містилося в книгах Мінського «При світлі совісті» (1890) і Мережковського «Про причини занепаду і про новий перебіг сучасної російської літератури» (1893). Паралельно вони підготували збірки віршів, в т.ч. «Символи» Мережковського (1892), де вперше в російській літературі терміну надано нове значення.
Проте тут, як і в творах тих років Ф. Сологуба, 3. Гиппіус, А. М. Добролюбова, виразилися переважно загальнодекадентські настрої і естетичні тенденції, що позначили кризу ліберальних і народницьких ідей 70—80-х рр. Символізм тут ще став школою творчості. Оформлення його в самостійну течію відбувається лише в кінці 90-х рр. головним чином завдяки В. Брюсову, який випустив в 1894—95 три збірки «Російські символісти», в яких більшість віршів належали йому самому. Одночасно з'явилася література про європейський символізм, а також переклади зарубіжних «нових поетів». Вже до початку 20 років широкого розмаху набувають оригінальні досліди у власне символічному роді (Мінського, Мережковського, Бальмонта, Сологуба, Брюсова, Гиппіус, Коневського п ін.). Вірші деяких поетів старшого покоління — К. Случевського, Вл. Соловьева, К. Фофанова, К. Льдова, як і багато мотивів поезії Ап. Грігорьева, К. Павлової, усвідомлюються як «передсимволістичні». Особливою увагою користуються у символістів М. К. Лермонтов, Ф. І. Тютчев,Ф. М. Достоєвський; їх сприймають як прямих попередників.
Розгортається перекладацька діяльність символістів, причому твори, які вони перекладають— від стародавніх (Гомер, Евріпід і ін.) до нових (Е. По, Шеллі, Ф. Ницше і ін.) і новітніх (Р. Ібсен, М. Метерлинк і ін.) — також отримують відтінок передвістя. На початку 20 ст. ряди символістів поповнили «молодші поети» («третя хвиля» руху) — Блок, Білий, Ю. Балтрушайтіс, З. Солов'їв, Елліс (Л. Кобилінський) і інші символісти; першими збірками виступають І. Анненський, Вячеслав Іванов.
Символізм все ширше завойовує читацьку аудиторію. Його естетика істотно оновлюється; зростає значущість етичного начала мистецтва, піднімається питання про суспільне призначення і роль художника. Було проголошено, що мистецтво повинне бути «слугою» (Блок), засобом повного «перетворення» особи, а через неї — строп життя (Білий), що художник є відповідальним за суспільне зло (Анненський). Тоді ж виникають нові організаційні центри символістів: вид-ва «Скорпіон» (з альманахом «Північні квіти») і «Гриф», журнал «Веси» і «Золоте руно»; широко друкує символістів журнал «Світ мистецтва». Група Мережковського об'єдналася навколо журналу «Новий шлях» (1903—04) і релігійно-філософських зборів (з 1901); виняткова зосередженість на релігійних проблемах привела її до відособлення від основного ядра школи. Але і усередині цього ядра єдності не було: «Веси» нападали на «Золоте руно». Білий засуджував Блока і т.д.
До 1910-х рр. символізм в Росії стає одним з найбільш значних чинників духовно-культурного життя. Його теми і герої тісно пов’язані із гострою, конфліктною суспільною ситуацією, хоч і не зачіпають безпосередньо її соціальних витоків. Подвійність і коливання, трагічний розлад з самим собою, сумнів в здатності людини подолати зло життя і разом з тим безкомпромісне і послідовне заперечення капіталістичної дійсності, міщанських, буржуазних форм побуту — характерні риси героя російського символізму. Заперечення поєднується в його душі з безвір'ям, протест з відчаєм, жадання духовної цілісності і свободи з фаталістічним сприйняттям історії.
Загальну увагу привертає тема капіталістичного міста, яка після 1905-06 рр. переростає в тему «страшного світу», що пригнічує поета розміреністю і обмеженістю, круговоротом буденності («кошмар серед білого дня»), відсутністю цілісності і живої справи; «Я» в «страшному світі» загублено і самотньо, поневолене механічною і грандіозною силою; і разом з тим світ цей соціально контрастний, катастрофічний. На цьому фоні відбувається відродження лірики (в т.ч. любовної), герой якої, не дивлячись на індивідуалістичний характер протесту, відчуває себе органічно залученим в круговорот природного («космічного») життя і історії (любовні цикли Блоку, «Урна» Білого, вірші Анненського і Брюсова).
Відроджується тема цигана — і стихійна пристрасність осмислюється як порушення застійного побуту і буржуазної моралі. До цього часу складаються і всі основні концепції російського символізму. Для Брюсова символізм є засіб створення справжнього мистецтва, в якому знайдуть примирення одвічно ворогуючі початки «користі» і «краси», тобто «цивільний» і «чистий» напрями; для Бальмонта символізм — засіб збагнення таємничих глибин душі людини, які, як він вважає, залишилися недоступні літературі ХІХ ст.; в статтях В’ячеслава Іванова символізм інтерпретується як універсальний шлях подолання розриву між художником і народом («рапсодом» і «натовпом»); Сологубу З. відкриває шляхи перетворення «низької» дійсності, створення міфу («солодкої легенди»); Блок пов'язує з символізмом надії на відтворення драматизму епохи і трагічної суперечності душевного ладу сучасної людини; Білий бачить в нім основу культури майбутнього і засіб повного перетворення особи, і т. д.
У найбільш значимих творах Блока, Білого, Брюсова, В’ячеслава Іванова створюється концепція, в якій сучасність інтерпретується як завершення великого періоду в історії Росії, що почався петровськими реформами. Наново осмислюється російська історія, широко відроджується тема «Мідного вершника», Петра I і Петербургу («Відплата» Блоку і особливо «Петербург» Білого). На себе символісти дивляться як на останніх носіїв «старої» культури («Аттіла» В’яч. Іванова, «Прийдешні гуни» Брюсова). Трагічно і благословляюче звучить тема Батьківщини, Росії, її світового покликання. Нагнітання нової тематики робить подальші сумісні виступи символістів неможливими. Закриваються «Веси» і «Золоте руно» (1909).
Символізм вступає в період кризи. Оцінка кризі дана була в ході полеміки 1910. Головним пунктом розбіжностей стало питання про те, чи повинен бути символізм тільки мистецтвом або також «справою» («пророцтвом», «ознакою»). Якщо Вячеслав Іванов, Блок, Білий бачили причину розпаду школи у відмові від «проповідування», «служіння» (Блок: «були „пророками", захотіли стати „поетами"»), то Брюсов наполягав на тому, що символізм повинен бути «тільки мистецтвом».
Сприйняття історії як одного з проявів світової доцільності приводить найбільш значних поетів до співчутливого сприйняття Жовтневої революції, хоча світовідчування символіста і поетика залишаються у них невижитими («Дванадцять», 1918, Блока, «Христос воскрес», 1918, Білого, революційні вірші Брюсова). Відкриття російських символістів в поетиці, як і героїко-трагічне сприйняття соціальних і духовних колізій, увійшли живою і впливовою спадщиною в поезію ХХ ст.
Творчість символістів відродило і утвердило панування в поезії ліричного початку, який стає «внутрішнім фоном» і в епічних жанрах (за зразком поеми «Дванадцять»). Широко підхоплюються і ритмічна реорганізація вірша з висуненням музичної сторони, і нові жанрові формоутворення символістів: лірична поема, цикл віршів з сюжетно проступаючою особою — «фігурою» поета. Навіть супротивники символізму (в т.ч. акмеїсти) широко використовували пізніше і манеру символіко-іносказання, і смислову поліфонію (наприклад, Н.Гумільов в «Поемі начала», О.Мандельштам у віршах 20—30- х рр., А. Ахматова в «Поемі без героя»).
РОЗДІЛ ІІ. ЧИСЛОВА СИМВОЛІКА
В ПОЕЗІЇ ХХ СТОЛІТТЯ
0 комментариев