Фактичні шлюбні відносини

1.2 Фактичні шлюбні відносини

Поруч із законним римським шлюбом законом дозволялося постійне (не випадкове) спільне проживанння чоловіка та жінки з наміром утворення сім'ї, яке називалося конкубінатом (сопсиbinatus). Для того, щоб створити римську сім'ю, громадяни повинні були володіти jus connubi. Відсутність - у однієї із сторін jus connubi не давала права на укладення шлюбу. Проте, якщо сторони все ж таки вступали у фактичні відносини з наміром створити сім'ю, то виникає конкубінат - проміжне становище між шлюбом і позашлюбним станом. Конкубінат не мав жодних правових наслідків. Конкубінат — позашлюбне співжиття без постійної волі партнерів вести спільне подружнє життя (affection maritalis) і без знаків поваги стосовно партнера по шлюбі (honor matrimonii). Конкубінат став широко розповсюдженим явищем після видання строгих законів Октавіана Августа про шлюб (Іех Jиlіа de аdulteriis; Іех Jиііа dе соеrcendo; Іех Julіа miscella). Незважаючи на суспільне значення і поширеність навіть у вищих колах, конкубінат не мав правових наслідків: співмешканка (concubina) не розділяла суспільного становища співмешканця (сопсиbinus), що поряд з конкубінатом міг бути одруженим, у той час як конкубінат дружини являв собою подружню зраду (adulterium). При принципаті правове поняття конкубінату було поширено на усі випадки, коли неможливий шлюб (matrimonium), насамперед, через соціальну нерівність.

Лише християнські імператори формують конкубінат як правовий інститут, як сурогатний шлюб (соnjugium іпаеqиаlе). Він є неповноцінним у соціальному відношенні, але проте строго моногамним, неможливим до досягнення визначеного віку, одночасно з законним шлюбом. Поліпшується і правове положення дітей, породжених у цьому шлюбі. Більш того, при Юстиніані будь-яке постійне співжиття з порядною жінкою вважається шлюбом, якщо сторони не зробили усної чи письмової заяви (testatiо) у протилежному змісті. У Візантії конкубінат був відмінний Левом VI Мудрим (Філософом) між УШ-ІХ ст.ст, на Заході припинився в XII ст.

Конкубіна - це не дружина, вона не могла поділяти становище свого чоловіка. Діти, народжені в конкубінаті, не набували імені та статусу свого батька, статусу шлюбних дітей, на них не поширювалася батьківська влада, не мали права на аліменти. Але ці діти відрізнялися від незаконнонароджених і називалися liberti naturals (природні діти). Згодом був установлений порядок узаконення таких дітей. Спочатку жінка в таких відносинах не набувала становища і соціального статусу свого фактичного чоловіка, однак згодом ряд прав було визнано і за конкубіною. Дитина, народжена такою жінкою, могла за бажанням її батька бути узаконеною і набувати прав дитини, народженої у шлюбі. Слід звернути увагу на те, що конкубінат міг мати місце тільки за відсутності jus connubii. В іншому разітреба було укладати законний шлюб або залишатися у фактичних шлюбних відносинах (D.25.3.7.) До виникнення когнатського споріднення сімейні відносини між рабами не мали ніякого значення. Але з того часу римляни певною мірою визнавали і родинні зв'язки рабів, які проявлялися в сімейних союзах рабів — контуберніумах (conturbernium). Зв'язок раба з рабинею, як і з будь- якою жінкою, не визнавався шлюбом і не мав жодних правових наслідків. Діти, народжені рабинею, набували статусу матері і не підпадали під батьківську владу. Порівнюючи законний шлюб і контуберніум ми бачимо, що при контуберніумі статус дітей повністю залежав від того, яке правове становище займала мати, якщо вона була перегринкою, то відповідно і її діти також ставали перегринами. Батько не мав влади над дітьми саме тому, що вони не розділяли з ним його статус. І навпаки було при укладенні законного шлюбу, адже в ньому батько мав необмежену владу не лише над жінкою.

2. Правовідносини подружжя у римському приватному праві

2.1 Особисті права

Укладення законного шлюбу тягне за собою взаємні права та обов'язки подружжя. Нерівність подружжя в римському шлюбі було явною: на дружину покладались вимоги обов'язкового характеру, а чоловік мав значні права у відношені жінки. Особисті відносини подружжя знаходились в прямій залежності від форми укладення шлюбу.

Відносини подружжя у шлюбі cum manu mariti істотно відрізнялися від відносин у шлюбі sine manu mariti. Це були два суттєво різні види шлюбних зв'язків.

Відносини подружжя у шлюбі з чоловічою владою (сит тапи). Жінка цілком підпорядковувалася владі свого чоловіка. В особистому відношенні жінка підлягала юридично необмеженому праву чоловіка, який міг піддавати її будь-яким покаранням, витребувати її (як річ) назад, якщо вона самовільно залишала його дім, продати в рабство, домагатись її від кожної третьої особи, навіть від родичів і проти її волі, за допомогою віндикації. Так само як раби, діти і дружина були повністю позбавлені правоздатності в галузі майнових відносин, а тому не могли самостійно укладати цивільно-правові угоди і виступати в суді.

Широта правового свавілля чоловіка якоюсь мірою обмежувалася громадською думкою. Захід покарання за провинність дружини визначала рада, що складалась з родичів дружини. Однак жінка отримувала родове ім'я чоловіка і розділяла його громадянське становище, місце проживання чоловіка було обов'язковим для неї, вона потрапляла у число спадкоємців після смерті чоловіка нарівні з дітьми.

Правові відносини між матір'ю та її дітьми також існували (хоча мати ніякої влади над дітьми не мала) і повністю залежали від форми шлюбу.

При шлюбі з чоловічою владою мати поділяла стан своїх дітей, знаходилася (як і її діти) під владою чоловіка чи його домовладики. Нарівні з дітьми вона спадкувала після смерті чоловіка, діти — після смерті матері. Як агнати дорослі сини здійснювали опіку над матір'ю після смерті чоловіка.

Зовсім інакше складаються відносини між жінкою і чоловіком у шлюбі зіпе тапи тагііі. Укладання шлюбу зіпе тапи не впливало на правоздатність і дієздатність жінки. Якщо вона була під владою свого раtеr fатіlіаs, тобто особою чужого права (реrsопа аlieni juris ), це її становище зберігалось і після шлюбу, а якщо не була під владою свого раtеr fатіlіаs, залишалася незалежною. Влада чоловіка на неї не поширювалася. Втім, у деяких внутрішніх сімейних взаєминах верховенство чоловіка зберігалося (наприклад, вирішення питання вибору місця проживання сім'ї, способів і методів виховання дітей тощо).

У шлюбі sіпе тапи тaritі принцип підлеглості жінки чоловіку поступається місцем принципу рівності:

•  подружжя було зобов'язане допомагати і поважати одне одного, а також утримуватися від будь-яких дій, які загрожували їхньому союзу;

•  жінка мала ім'я чоловіка;

•  жінка мала одне місце проживання з чоловіком, поділяла його громадянське становище;

•  чоловік повинен був утримувати жінку;

•  чоловік був захисником жінки та її представником в суді;

•  між подружжям не допускалися штрафні позови;

•  чоловік мав право вимагати від жінки ведення домашнього господарства.

Щоправда, чоловік мав право вимагати повернення жінки від третіх осіб, які утримували її проти волі, а також в разі незгоди між подружжям остаточне рішення було за чоловіком.

Слід відзначити, що в шлюбі sіпе тапи тaritі за нормами квіритського права дружина не є членом сім'ї батька своїх дітей, вона - агнатка своїх старих агнатів, за якими успадковує майно, які успадковують після неї, а також здійснюють над нею опіку у випадку смерті чоловіка ( а не члени чоловікової родини, як можна було б сподіватися! ). У преторський період матері було надано право на аліменти від дітей, дітям було заборонено висувати до матері позови, що передбачали іпfатіа, притягати її до суду без дозволу магістрата. Нарешті сенатусконсульти П ст. н. е., а потім імператорські конституції встановили і послідовно розширили допущені претором права взаємного спадкування дітей і матері, яка перебувала з їх батьком у шлюбі sіпе тапи.

З особливою наочністю правове ущемлення римської жінки позначалося при подружній зраді (adulterium) і в практиці так званого конкубінта (сопсиbinatus). Насамперед, порушення подружньої вірності чоловіком у Давньому Римі правопорушенням не вважалася, тоді як невірна дружина за перелюбство могла бути піддана суворому покаранню. «Якщо ти застанеш дружину свою в перелюбстві, сміливо її убивай без суду і наслідку; тебе ж, нехай ти і перелюбствуєш чи піддався блуду, вона і пальцем торкнути не сміє: немає в неї на це прав (In adulterio uxorem tuam si prehendisses, sine judicio inpoene necares; illa te, si adulterares, sive tu adulterareris, digito non auderet contingere: neque jus est )», - учив Катон Старший. Відповідно до звичайного права, чоловік міг покарати винуватницю, захоплену на місці злочину негайно, чи пізніше, після домашнього суду (judiciит dотеstiсит), зокрема - безкарно убити її. Батько перелюбниці, захопленої в його чи в будинку зятя на місці злочину (іп fІаgrапtі), мав право убити обох винних (до часів Костянтина), а чоловік повинний був розлучитися з перелюбницею, інакше він розглядався як звідник (Іепо). Жінки, викриті в перелюбстві, повинні були, подібно повіям, носити тогу (за деякими відомостями, жовтого кольору), а не столу. Перелюбство в період принципату переслідувалося публічним обвинуваченням (ассusаtіо аdultrerii). Розпусниці, що уникли покарання за законами Октавіана Августа (Іех Julіа dе аdиltеrііs і Іех Julіа тіхсеllа), каралися особливою сенатською постановою від 19 р. н.е. (senatusсопsultит de matronarum lenocinio соеrсепdо). Спеціальна сенатська постанова від 52 р. н.е. (senatusсопsultит Сlаиdiапит tеrtіит), говорила, що вільна жінка, що знаходилася в співжитті з рабом (соtиbеrnіит), незважаючи на троєкратну заборону його пана, ставала разом з дітьми рабою останнього, а при наявності дозволу з його боку, лише втрачала статус вільнонародженої людини (іngenuitas).