Державний моніторинг навколишнього природного середовища

Реферат з екологічного права

Державний моніторинг навколишнього природного середовища

Київ 2010

План

Вступ

1.  Поняття, завдання та види державного моніторингу довкілля

2.  Методологічні та правові основи організації та функціонування державної системи моніторингу довкілля;

3.  Проблеми здійснення державного моніторингу навколишнього природного середовища в Україні

Висновки

Список використаних джерел

довкілля екологія державний природний

Вступ

В своєму постійному намаганні економічного зростання і безоглядного матеріального споживання людство зіткнулось з цілою низкою екологічних проблем.

Важливим кроком до зміцнення природоохоронної сфери стало прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, в якій стверджується, що забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України є обов’язком держави (стаття 16), кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля (стаття 50) і кожен зобов’язаний не завдавати шкоди природі та відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66) [1].

В останні десятиліття суспільство усе ширше використовує у своїй діяльності звіти про стан навколишнього природного середовища. Ця інформація потрібна в повсякденному житті людей, при веденні господарства, у будівництві, при надзвичайних обставинах – для оповіщення про небезпечні явища природи, що насуваються.

Обгрунтовуючи підходи щодо визначення техногенної безпеки держави через стан техногенного забруднення довкілля, виникла необхідність розробки сучасних, чутливих і селективних методів збирання, контролю та аналізу інформації про об’єкти навколишнього природного середовища.

Така інформація збирається та аналізується за допомогою державної системи моніторингу довкілля.

Отже, моніторинг навколишнього природного середовища або екологічний моніторинг природно-антропогенних геосистем – це система спостережень, збирання, оброблення, передавання та аналізу інформації про стан екологічних систем, що розвиваються природним шляхом, так і під впливом антропогенного (техногенного) навантаження.

1. Поняття, завдання та види державного моніторингу довкілля

У ХХ столітті в науці виник термін «моніторинг» (у перекладі з лат. – нагадування, попередження, зосередження) для визначення системи повторних цілеспрямованих спостережень за елементами навколишнього природного середовища в просторі і часі [12].

У відповідності з канонічним визначенням, державний моніторинг довкілля (екологічний моніторинг) – інформаційна система спостережень, оцінки і прогнозу змін у стані навколишнього середовища, створена з метою виділення антропогенної складових цих змін на тлі природних процесів.

Державний моніторинг довкілля є однією з функцій державного управління у відповідній сфері суспільних відносин.

Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», Земельним кодексом України, Водним кодексом України, Лісовим кодексом України, законами України «Про охорону атмосферного повітря», «Про рослинний світ», «Про природно-заповідний фонд України», «Про курорти», «Про тваринний світ», «Про відходи», «Про питну воду та питне водопостачання», «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» та в деяких інших нормативно-правових актах, які регулюють порядок проведення моніторингу певних видів природних ресурсів [7].

Моніторинг довкілля повинен вирішувати такі завдання:

1)  спостереження за станом біосфери, визначення змін, обумовлених діяльністю людини, і узагальнення результатів спостережень за геофізичними і фізико-географічними параметрами стану середовища; отримання геохімічних даних, що характеризують кругообіг речовин і енергії в природі, спостереження за реакцією біоти та ін.;

2)  прогноз і визначення тенденцій у зміні біосфери, щоб за рекомендаціями, що на них ґрунтуються, можна було узгоджувати плани діяльності людського суспільства;

3)  оцінка змін і тенденцій змін біосфери шляхом порівняння з деякими критеріями (ГДК), які вказують на межу екологічного навантаження на середовище [7].

Залежно від об'єкта моніторингу розрізняється: комплексний моніторинг навколишнього природного середовища; моніторинг земель (і їх складової – ґрунтів), моніторинг поверхневих та підземних вод, моніторинг лісів, моніторинг рослинного світу, моніторинг дикої фауни, моніторинг атмосферного повітря, моніторинг місць видалення відходів, моніторинг фізичних факторів (шум, електромагнітні поля, радіація, вібрація тощо), моніторинг територій та об'єктів природно-заповідного фонду, моніторинг курортів та деякі інші [7].

Залежно від функціонального призначення розрізняють 3 основні типи моніторингу:

·  загальний (стандартний), що здійснюється систематично за стандартними параметрами на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття ефективних управлінських рішень на всіх рівнях;

·  оперативний (кризовий), тобто система додаткових спостережень у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем і власності;

·  фоновий (науковий), тобто система спостережень за природними ресурсами, природними об'єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об'єктів внаслідок господарської діяльності (здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій) [6].