Трансформація ядерної стратегії США: причини та особливості

3. Трансформація ядерної стратегії США: причини та особливості

З часу появи ядерної зброї ініціюються різного роду пропозиції щодо ядерного роззброєння та контролю над ядерною зброєю. Так, 1946 та 1959 року СРСР запропонував відповідно прийняти: Конвенцію про заборону виробництва й застосування ядерної зброї; про загальне та повне роззброєння. У 1946 році США у свою чергу ініціювали в ООН «план Баруха», у якому йшлося про мирне використання ядерної енергії.

У 1959 році у рамках ООН було створено під головуванням США і СРСР Комітет з роззброєння, до якого спочатку входило 10 держав. 1961 року Комітет поповнився ще 8-ма державами, згодом членами Комітету стали багато інших держав.

У 1963 році було підписано Московський договір про заборону випробувань ядерної зброї у трьох середовищах (атмосфері, космосі і під водою). Дозволялись ядерні випробовування лише глибоко під землею. Цей договір є чинним і сьогодні.

1968 року США, СРСР і Великобританія підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), зміст якого зводився до наступного:

A)  не передавати ядерну зброю та ядерні компоненти іншим державам;

Б) не надавати допомогу державам у придбанні ядерної зброї;

B)  неядерні держави зобов'язувалися не набувати ядерну зброю і довіритись гарантіям з боку МАГАТЕ.

На початку 1990-х років майже 40 держав приєднались до цього договору, в тому числі КНР, Франція. Шість держав відмовились від власних ядерних програм і навіть від раніше отриманої ядерної зброї: Південно- Африканська Республіка, Бразилія, Аргентина, Україна, Білорусь, Казахстан.

1972 року було підписано США і СРСР Безстроковий договір про обмеження систем протиракетної оборони (Договір щодо ПРО). 1974 року він був доповнений. Дві наддержави дійшли на той час висновку, що спроба захистити свою країну за допомогою ПРО - руйнівна і безперспективна, оскільки вона тільки стимулює гонку як оборонних, так і наступальних озброєнь. Тому США і СРСР вирішили відкрити максимально свої території для завдання можливого удару балістичними ракетами з ядерними боєголовками, щоб переконати одтин одного у неминучості відплати, тобто гарантованого взаємного знищення.

Договір щодо ПРО передбачав: 1) Сторони зобов'язувались не розгортати системи протиракетної оборони по всій своїй території, не створювати основу для такої оборони та не розгортати системи ПРО окремих районів (фактично договірні сторони відкривали свої території для можливих ударів); 2). Винятком були: а) район радіусом 150 км довкола Москви СРСР, тут Радянський Союз міг розташувати не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях та 6 комплексів радіолокаційних станцій (PJ1C) ПРО; б) район радіусом 150 км у Північній Дакоті у (СкелястихгорахУ^Транд Форкс (США), де дозволялось розгорнути не більше ніж 100 протиракет на стартових позиціях і дві великі PJIC ПРО. У спадок від СРСР Україна отримала дві PJIC як елементи системи ПРО, які розташовані поблизу Мукачева і Севастополя. Вони функціонують у єдиній російській системі попередження про ракетний напад і контролю космічного простору і захисту держав СНД|

Сторони також зобов'язувались: не створювати, не випробовувати та не розгортати системи або компоненти морського, повітряного, космічного та мобільно-наземного базування ПРО; не надавати ракетам, пусковим установкам та PJIC, які входять до складу стратегічної системи ПРО, спроможності вирішувати завдання боротьби з стратегічними балістичними ракетами по всій території; не передавати іншим державам та не розгортати поза межами своєї національної території системи ПРО або їхні компоненти, які обмежуються Договором.

Також у цьому ж 1972 році США і СРСР підписали Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО- 1). Сторони відповідно домовились не збільшувати кількісно і якісно носії ядерної зброї, тобто ракети,упродовж 5-й років. Стратегічної авіації договір не торкався.

1979 року підписано цими ж країнами СНО-2. Вперше в історії ядерної зброї сторони домовились про встановлення рівної кількості носіїв стратегічних ядерних озброєнь усіх типів: спочатку по 2400 одиниць, аз 1981 року - 2250 одиниць. СНО-2 не був ратифікований у США через введення Радянським Союзом своїх військ до Афганістану.

1987 рік -Договір між СРСР і США про ліквідацію ракет середньої і малої дії (Договір про РСМД). Цей договір передбачав ліквідацію упродовж трьох років усіх ракет наземного базування, що мали дальність дії у діапазоні від 500 до 5500 км, їхніх пускових установок і допоміжного устаткування. Таким чином, йшлося про ліквідацію двох класів ядерно-ракетної зброї. Положення Договору про СТАРТ-1 стосувались тільки держав, які його підписали (СРСР і США). Тобто такі держави ядерного клубу, як Великобританія, Франція, Китай, також Індія і Пакистан, його не дотримувались.

Радянські РСМД були розташовані на 117 об'єктах: у Білорусії - 28, Казахстані -5, Росії -14, Україні - 25, Узбекистані -1, Туркменії - 1, Литві - З, Латвії- 2,Естонії -1, ЧССР - 1, НДР - 6.

СРСР мав знищити 1846 РСМД, а США - 846.

На території України на 25 об'єктах було розміщено 377 ракет середньої і малої дії. Всі вони були знищені і утилізовані, причому символічну останню ракету знищили методом підриву 14 квітня 1990 року на полігоні у Капустяному Яру.

Американські РСМД розташовувались на 32 об'єктах, включаючи 23 об'єкти на території США і 9 об'єктів на територіях: ФРН (1), Великобританії (2), Італії (1), Бельгії (1), Голландії (1).

31 липня 1991 року США і СРСР підписали у Москві Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (йшлося про ракети далекої дії - до 10 тис. км) - СНО-1 (СТАРТ-1). Термін дії цього Договору - 15 років. Після цього сторони домовились про подальші переговори. Основним положенням Договору СТАРТ -1 було встановлення через 7 років після вступу у дію Договору, тобто до 5 грудня 2001 року, однакового для Росії і США числа: носіїв - по 1600 одиниць і ядерних боєзарядів - до 6000 одиниць.