План

 

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

1.1 Поняття та сутність договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

1.2 Класифікація договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Розділ 2. Правове регулювання договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

2.1 Поняття та елементи ліцензійного договору

2.2 Укладення та припинення ліцензійного договору

2.3 Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності

2.4 Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності

2.5 Інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Розділ 3. Відповідальність за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні

3.1 Сутність та види відповідальності за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні

3.2 Судовий захист майнових прав інтелектуальної власності в Україні

Висновки

Високристані джерела

Судові рішення

 


Вступ

Відносини, які виникають у сфері розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, відіграють важливу роль у процесі становлення та розвитку ринкової економіки в Україні. Однак у результаті неузгодженості між нормами основних авторсько-правових нормативних актів на практиці нерідко виникають проблеми при укладенні авторських договорів та при захисті авторських прав. Для того щоб норми чинних законодавчих актів діяли як злагоджений механізм, вони повинні відповідати основним засадам права інтелектуальної власності. Одним із основних принципів права інтелектуальної власності є визнання виключного характеру всіх авторських прав — як особистих, так і майнових.

З посиленням ролі результатів інтелектуальної, творчої діяльності в економічному та культурному розвитку України особливої актуальності набувають питання правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності. Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 р.[1], ратифікованої 10.11.1994 року (набула чинності 01.03.1998р.) передбачається подальше удосконалення захисту прав на інтелектуальну власність для того, щоб до кінця п'ятого року після набуття чинності Угодою забезпечити рівень захисту, аналогічний до існуючого в Співтоваристві, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання таких прав (ст. 50).. У свою чергу, Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»[2] від 18.03.2004 р. як один із пріоритетних напрямів установлює адаптацію законодавства України в сфері інтелектуальної власності до стандартів Європейського Союзу

Необхідність теоретико-правового аналізу правового регулювання передання (відчуження) виключних майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності (далі - ОПІВ) зумовлена рядом завдань, серед яких необхідність удосконалення правової системи охорони прав на ОПІВ та адаптації національного законодавства у сфері охорони прав на ОПІВ до стандартів Європейського Союзу. Ці завдання набувають особливого змісту зважаючи на те, що Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) від 16.01.2003 р. № 435-1V, розмежувавши правове регулювання права власності та права інтелектуальної власності та присвятивши праву інтелектуальної власності окрему Четверту книгу, наголосив на специфічному правовому регулюванні відносин права інтелектуальної власності, яке істотно відрізняється від права власності.

Необхідність аналізу зазначеного питання саме у теоретико-правовому аспекті зумовлена й тим, що серед українських учених-юристів також немає одностайності з приводу розуміння права інтелектуальної власності. Так, одні українські науковці розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності, а інші вважають, що термін «інтелектуальна власність» є не більш як логічна абстракція стосовно сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також прирівняні до них за правовим режимом засобів індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг.

Оскільки найпоширенішою правовою формою залучення в економічний оборот об'єктів права інтелектуальної власності є договір, особливого значення в сучасних умовах набувають проблеми правового регулювання договірних відносин у сфері інтелектуальної власності.

Метою дипломної роботи є аналіз правового регулювання договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Для досягнення мети проаналізовані будуть: поняття та сутність договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; класифікація договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; поняття та елементи ліцензійного договору; укладення та припинення ліцензійного договору; договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності; договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; сутність та види відповідальності за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні; судовий захист майнових прав інтелектуальної власності в Україні.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини з приводу реалізації особами прав інтелектуальної власності в Україні.

Предметом дипломної роботи є правове регулювання порядку та особливостей розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Джерелами даного дослідження є чинне законодавство, яке регламентує порядок та особливості розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, а також монографічні дослідження науковців із зазначеної проблематики.

Протягом останніх п’ятдесяти років у Радянському Союзі, зокрема в УРСР, здійснювались окремі наукові дослідження різних майнових прав інтелектуальної власності. Правничій громадськості відомі ґрунтовні наукові праці В.А. Кабатова, Є.Л. Вакмана та І.А. Грінгольца, У.К. Іхсанова. Крім того, проблеми розпорядження майновими правами інтелектуальної власності частково висвітлювались в роботах таких вітчизняних та зарубіжних фахівців, як: Б.С. Антімонов, І.А. Бадиця, М.Й. Бару, Ю.Л. Бошицький, Л.М. Вишневецький, В. Вілле, Е.П. Гаврилов, Л.І. Глухівський, М.В. Гордон, І.І. Дахно, В.С. Дроб’язко, Р. Дюма, В.О. Жаров, В.Я. Іонас, О.С. Іоффе, Є.У. Іхсанов, В.О. Калятін, Ю.М. Капіца, М.Я. Кирилова, Н.Л. Клик, В.М. Корецький, Н.В. Макагонова, Ю.Г. Матвєєв, О.М. Мельник, В.Л. Мусіяка, М.І. Нікітіна, Н.К. Оконська, О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, Д.М. Притика, З.В. Ромовська, М.В. Савельєва, О.Д. Святоцький, О.П. Сергєєв, В.І. Серебровський, І.В. Спасибо-Фатєєва, І.Г. Табашніков, Ю.П. Табуцадзе, Л.П. Тимофієнко, В.І. Торкатюк, К.А. Флейшиц, І.Я. Хейфец, С.А. Чернишова, В.Л. Чертков, Р.Б. Шишка, О.О. Штефан та інші.

Методологічну основу дослідження складає загальнонауковий матеріалістично-діалектичний метод. У процесі дослідження також широко використовувались історико-правовий, формально-логічний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, а також ряд інших загальнонаукових і спеціальних наукових методів.

Структура дослідження обумовлюється його метою та завданнями. Дипломна робота складається з вступу, трьох взаємопов’язаних розділів (що включають підпункти), висновків, списку використаних джерел.

Наприкінці роботи будуть підведені узагальнюючі підсумки проведеного дослідження.


Розділ 1. Загальна характеристика договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності   1.1 Поняття та сутність договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

За цивільним законодавством Союзу РСР розглядувані договори в системі договірних зобов'язань окремо не виділялись. Певні положення щодо авторських договорів містилися в розділі IV «Авторське право» Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. (статті 500-513). У розділі VI «Винахідницьке право» (ст. 519) закріплювалось право володільця патенту видати дозвіл (ліцензію) на використання його винаходу або повністю переуступити патент, що опосередковувалось відповідним договором. Іншими словами, законодавство Союзу РСР регулювало договірні відносини у сфері авторського і винахідницького права не в розділі, присвяченому зобов'язальному праву, а в розділах, в яких закріплювались абсолютні права на твори та винаходи[3].

Така позиція законодавця призвела до неоднозначного трактування природи авторських договорів. Зокрема, О. Садіков висловив думку про те, що за авторським договором виникають особливі відносні правовідносини, на які не поширюються норми зобов'язального права[4]. І хоча ця точка зору не дістала підтримки в літературі, все ж проблема можливості застосування загальних положень зобов'язального права до відносин за авторським договором залишалась відкритою. Як варіант її вирішення пропонувалося внести до загальної частини зобов'язального права спеціальну норму, яка б передбачала можливість застосування загальних норм зобов'язального права до авторських договорів, або відсилання до зобов'язального права в нормах про авторські договори[5].

Серед сучасних авторів багато уваги проблемам систематизації законодавства про інтелектуальну власність приділив В. Дозорцев, на думку якого, категорія виключних прав покликана обслуговувати, перш за все, засновані на ній договори - про відчуження прав та ліцензійні. Виключні права та засновані на них договори навіть неможливо зрозуміти одне без другого, вони пов'язані нерозривно[6]. Таким чином, В. Дозорцев, по суті, виступив прихильником законодавчого регулювання виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності в комплексі із договірними відносинами, що виникають щодо них.

Проте у ЦК України від 16.01.2003 р. був сприйнятий інший варіант розв'язання даної проблеми - врегулювання договірних відносин щодо об'єктів права інтелектуальної власності в рамках зобов'язального права. Так, важливою новелою чинного ЦК України є виділення в окрему главу 75 положень про договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. При такому підході відносини щодо належності прав на об'єкти інтелектуальної власності (абсолютні відносини) регулюються положеннями книги 4 „Право інтелектуальної власності”, а договірні зобов'язання щодо цих об'єктів - положеннями Книги 5 «Зобов'язальне право». І не виникає жодних сумнівів щодо застосування до договірних відносин у сфері інтелектуальної власності загальних положень зобов'язального права[7].

Закріплення положень про договори щодо об'єктів інтелектуальної власності у структурі зобов'язального права вимагає вирішення питання про місце цих договорів у системі договірних зобов'язань. Сформувалося два основних підходи:

1)договори щодо об'єктів інтелектуальної власності не виділяються в самостійну групу цивільно-правових договорів;

2)в системі договірних зобов'язань цим договорам відводиться самостійне місце.

Перший підхід домінував у цивілістичній літературі радянського періоду і зберігає свої позиції в сучасних роботах багатьох російських авторів: М. Брагінського та В. Вітрянського[8], Ю. Романця[9] та інших. У ЦК України Російської Федерації серед видів договірних зобов'язань окремо виділено лише договір комерційної концесії.

Згідно з другим підходом, договори у сфері інтелектуальної власності становлять відносно самостійну групу цивільно-правових договорів. У Російській Федерації ця точка зору представлена, зокрема, в роботах Є. Суханова[10], В. Бєлова[11].

У нашій державі відведення договорам у сфері інтелектуальної власності самостійного місця пропонувалося ще до прийняття ЦК України. Так, звертаючись до питання про систему договірних зобов'язань, В. Луць виділив в окрему групу договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо)[12].

Власне, даний підхід було втілено у ЦК України при побудові системи окремих видів зобов'язань: у розділі III книги 5 є дві глави, в яких закріплено положення про договори, пов'язані з об'єктами права інтелектуальної власності, - глава 75 «Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності» та глава 76 «Комерційна концесія». Таким чином, цивільне законодавство України визначило самостійне місце договорів у сфері інтелектуальної власності в системі договірних зобов'язань. Даний підхід видається правильним з таких міркувань.

Насамперед, він враховує специфіку об'єктів права інтелектуальної власності як самостійного виду об'єктів цивільних прав (статті 177, 199 ЦК України). Оскільки ЦК України не була сприйнята проприєтарна теорія прав інтелектуальної власності, у ньому цілком обґрунтовано виділено два самостійні інститути: право власності, об'єктами якого є речі, тобто матеріальні об'єкти (книга 3) та право інтелектуальної власності, об'єкти якого - нематеріальні за своєю природою результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності (книга 4).

Слід зазначити, що об’єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або робіт (ст. 177 ЦК України). Важливим є розмежування робіт як процесу і безпосереднього результату робіт чи дій. Іноді дослідники ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга – це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет. Насправді, результат є самостійним об’єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат (матеріального чи нематеріального характеру). Подібне розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і в переліку об’єктів цивільних прав, запропонованому в ст. 177 ЦК України.

У договорах може йтися також про комплексний предмет, який стосується і речей, і дій. Наприклад, при укладенні договору найму квартири, – об’єктом правовідношення є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (наприклад, ремонт жилого приміщення). В цьому випадку об’єктом відповідних правовідносин необхідно визнавати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від наймодавця[13].

Існує низка нормативних джерел, які регламентують суспільні відносини щодо прав власності, використання і розпорядження результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Серед них Конституція України, ЦК України, «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»[14], «Про охорону прав на промислові зразки»[15], а також міжнародні акти, ратифіковані ВРУ (Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року тощо) та інші.

До об’єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК України). Зокрема, продуктами такої діяльності є винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення. Результати творчої діяльності людського розуму оточують нас і на роботі, і в повсякденному житті[16].

Безумовно, кожному з нас доводилося мати справу з творами літератури. Даний об’єкт інтелектуальних прав поряд з іншими підпадає під правову охорону і є складним поняттям, що охоплює всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі вони не були виражені, як-то: книги, брошури та інші письмові твори; лекції звернення, проповіді та інші подібного роду твори; драматичні й музично-драматичні твори; хореографічні твори і пантоміми; музичні твори з текстом або без тексту; кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; твори прикладного мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії, архітектури або наук. Згаданий перелік міститься в ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 року. Як бачимо з вищенаведеного прикладу, розкриття змісту окремо взятого поняття не вичерпується описом одного об’єкта, а передбачає відображення цілого комплексу відповідних об’єктів[17].

В ЦК України результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних благ (глава 15 ЦК України «Нематеріальні блага»). Однак правова природа цього виду об’єктів цивільних прав є доволі складною, про що свідчить позначення їх як інтелектуальної власності, а також вміщення книги четвертої ЦК України «Право інтелектуальної власності». У зв’язку з цим більш правильною видається оцінка результатів інтелектуальної, творчої діяльності як комплексного за своїм характером об’єкта, який включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо). ЦК України у ст. 418 дає визначення поняття права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами[18].

Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі. Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, але можуть припинятися і достроково.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов’язки, але для того, щоб ці результати визнавалися об’єктами цивільних прав, потрібно їх втілення в об’єктивну форму, необхідну для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, картина може бути відображена у полотні, винахід – у схемах. Не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності та речі, в яких вони втілені матеріально, як об’єкти цивільних прав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, малярем, що створив цю картину.

Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об’єктів цивільних прав результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції – з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами[19].

Ще однією особливістю результатів творчої діяльності є те, що для багатьох із них обов’язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

Будь-який новий вид продукції або послуг є втіленням конкретної ідеї чи концепції і з’являється на ринку тільки після цілого ряду доробок, вдосконалень і перетворень, спрямованих на поліпшення його споживчих якостей і конкурентоспроможності. Правовий захист цих удосконалень і перетворень можливий саме завдяки засобам охорони прав інтелектуальної власності[20].

Стаття 420 ЦК України дає перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

·  літературні та художні твори;

·  комп’ютерні програми;

·  компіляції даних (бази даних);

·  виконання;

·  фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

·  наукові відкриття;

·  винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

·  компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

·  раціоналізаторські пропозиції;

·  сорти рослин, породи тварин;

·  комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),

·  географічні зазначення;

·  комерційні таємниці.

Згідно п. 14 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 30 травня 2008 року „Про судову практику у справах про спадкування”[21] майнові права інтелектуальної власності, чинні на час відкриття спадщини (право на отримання винагороди за використання твору, право на відтворення, опублікування і розповсюдження авторських творів, право на оформлення винаходу, корисної моделі тощо) входять до складу спадщини.

Перелік видів договорів, на підставі яких здійснюється розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, закріплено у ст. 1107 ЦК України.

Розглядаючи питання розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, зокрема правового регулювання передання виключних майнових прав на ОПІВ, особливу увагу необхідно зосередити на понятті «виключні майнові права».

Слід зазначити, що сучасна теорія авторського права знов оперує таким терміном, як «виключні авторські права». При цьому він застосовується в тому розумінні, що й в дореволюційних наукових працях. Отже, виключний характер суб'єктивного авторського права полягає в тому, що лише сам володілець авторського права (або іншого права інтелектуальної власності) може вирішувати питання про реалізацію авторських правомочностей, в першу чергу тих, що стосуються використання твору[22]. В цьому розумінні не викликає сумнівів, що усі авторські права є виключними.

Однак це питання не виглядає однозначно з огляду на чинне законодавство. Проблема полягає у тому, що в новому Цивільному кодексі України (далі — ЦК України) поняття «виключне право» має свій власний зміст, який не збігається із загальновизнаним. Згідно з пунктами 2, З ч. 1 ст. 424 ЦК України термін «виключне право» застосовується лише до двох правомочностей суб'єкта права інтелектуальної власності, а саме — права дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, та права перешкоджати такому використанню[23].

У зв'язку з цим виникає питання щодо сутності третьої правомочності, а саме — права на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Чи можна віднести до виключних прав усі суб'єктивні права інтелектуальної власності, передбачені чинним цивільним законодавством України, у тому числі й право на використання об'єкта? Для відповіді необхідно провести ретельний аналіз норм чинного законодавства.

В частині 1 ст. 424 ЦК України міститься перелік, відповідно до якого можна розрізнити два види майнових прав інтелектуальної власності — виключні та невиключні майнові права.

Відповідно до ст. 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є:

·  право на використання ОПІВ;

·  виключне право дозволяти використання ОПІВ;

·  виключне право перешкоджати неправомірному використанню ОПІВ, у тому числі забороняти таке використання;

інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом

Отже, щодо прав дозволяти та перешкоджати, в тому числі забороняти неправомірне використання твору, наявна пряма вказівка на виключність цих майнових прав. У свою чергу, право на використання об'єкта права інтелектуальної власності законодавець не відносить до виключних прав інтелектуальної власності.

Необхідно зазначити, що цивільне законодавство Росії також не в усіх випадках наголошує на виключності авторських прав відповідних суб'єктів авторського права, проте в теорії російські науковці завжди відносять всі суб'єктивні авторські права до виключних[24]. З цього приводу А. П. Сергєєв зазначає, що всі суб'єктивні авторські права в силу своєї природи є виключними. Ознака виключності іманентна будь-якому суб'єктивному авторському праву виражає одну з головних рис, які йому притаманні, а саме — належність даного права лише його володільцю та нікому іншому. З цією позицією не можна не погодитись, оскільки до віднесення тих чи інших суб'єктивних прав до виключних необхідно підходити з урахуванням головної ознаки виключних прав та сутності авторського права взагалі. Так, якщо взяти за основу те, що основною ознакою суб'єктивних авторських прав є їх первісна належність лише правоволодільцю, не викликає сумнівів, що право на використання об'єкта права інтелектуальної власності є таким само виключним, як і право дозволяти використання цього об'єкта іншій особі.

Власнику майнових прав на ОПІВ належать, зокрема, два виключних майнових права, а саме: виключне право дозволяти використання ОПІВ (видавати ліцензії) та виключне право перешкоджати неправомірному використанню ОПІВ, у тому числі забороняти таке використання[25].

Не можна не погодитися з Г. Шершеневичем, який виділяє категорію виключних прав, зазначаючи, що мета юридичного захисту для цієї групи прав полягає у наданні «відомим особам виключної можливості здійснення відомих дій із забороною всім іншим можливості наслідування... Ці права слід було б назвати виключними»[26].

На думку В. Дозорцева, основою правового забезпечення ринкового механізму традиційно є право власності, пристосоване до обмежених у просторі речей, у зміст якого входять право володіння, користування та розпорядження. Для нематеріальних речей, необмежених у просторі, цей механізм не підходить. Так, володіння як фізичного панування над річчю тут взагалі немає і не може бути, оскільки немає самої речі. Існують лише доступність і відомість, які в силу необмеженості об'єкта в просторі можуть одночасно мати необмежене коло осіб. Немає та не може бути правомочності користування, передумовою якої є володіння.

Є інша правомочність - використання, що відрізняється не тільки найменуванням. За своїми натуральними властивостями нематеріальний об'єкт може бути використаний одночасно необмеженим колом осіб.

Третя правомочність - розпорядження має інший зміст: правоволоділець може не тільки передати своє право іншій особі, а й надати право на використання, залишивши його за собою як за правоволодільцем. Більше того, він може надати аналогічні права досить широкому колу осіб[27].

Слушною є також думка В. Остапчук, яка зазначає, що виключність (майнових прав) слід розуміти не як належність права лише одній особі, а як закріплення прав за особами, визначеними законом[28].

Викладене дозволяє зробити висновок, що виключні права на ОПІВ - це цілком самостійна правова категорія, яка за рядом специфічних ознак відрізняється від права власності, але у той самий час відображає панування особи над належним їй ОПІВ у формі закріплених законом за особою (власником патенту чи свідоцтва) виключних майнових прав: дозволяти використання ОПІВ та перешкоджати неправомірному використанню ОПІВ, у тому числі забороняти таке використання. Іншими словами, відносини передання виключних майнових прав на ОПІВ вимагають особливого правового регулювання, визначеного законом.

Доречно зазначити, що норма про розширення предметів традиційних цивільно-правових договорів майновими правами не є нововведенням законодавця України. Аналогічні за змістом положення щодо договору купівлі-продажу містяться, зокрема, у ч. 4 ст. 454 Цивільного кодексу Російської Федерації.

У цивілістичній літературі та й в законодавстві досить часто вживається вираз «передача майнових прав» щодо договорів у сфері інтелектуальної власності. Це послугувало підставою пропозиції традиційно назвати главу «Передача майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності»[29]. Видається такий підхід не зовсім виваженим. Справа в тому, що, як було показано вище, укладення зазначених договорів зовсім не обов'язково тягне за собою позбавлення права застосування об'єкта власника майнових прав, що характерно саме для терміна «передача». Тому більш доречно буде залишити його використання лише стосовно одного з різновидів — договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Враховуючи наведене вище і невичерпний перелік зазначених договорів, доречніше, вважаю, було поєднати глави 75 і 76 ЦК України та назвати «Договори в сфері інтелектуальної власності».

Суб'єктами правовідносин, які виникають стосовно результатів творчої діяльності, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Оскільки мова йде про наділення іншої особи правами стосовно об'єкта права інтелектуальної власності, то однією з сторін договору повинна бути особа, що має майнові права на результат творчої діяльності. Зазвичай це автор, власник охоронного документа чи їх правонаступники[30]. Оскільки автором чи винахідником може бути неповнолітня особа, то законодавець надав можливість фізичній особі у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ч. 1 ст. 32 ЦК України).

Укладаючи зазначені правочини, сторони керуються принципом свободи договору. Однак є певні обмеження у випадку специфіки об'єкта. Закон містить суттєві обмеження щодо використання об'єктів інтелектуальної власності, визнаних в установленому порядку секретними. Такі обмеження стосуються лише об'єктів промислової власності. За наявності відповідних умов твір науки можна було б в установленому порядку визнати секретним, але Закон України «Про авторське право і суміжні права" не містить такої норми. Між тим, на думку деяких вчених, вона не була б зайвою, адже є закриті літературні фонди[31].

Об'єкти інтелектуальної власності визнаються секретними, якщо містять інформацію, в установленому порядку віднесену до державної таємниці. Порядок визнання того чи того об'єкта секретним визначає Закон України „Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р., нову редакцію якого прийнято 21 вересня 1999 р[32].

За цим Законом державна таємниця (далі також — секретна інформація) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону).

Віднесення інформації до державної таємниці — процедура прийняття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обгрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього (ст. 1 Закону).

Так, стосовно секретного винаходу чи секретної корисної моделі можна видати ліцензію чи передати майнові права тільки за погодженням із Державним експертом з питань таємниць (пп. 6, 7 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).

Наступним принциповим положенням договорів на використання об’єктів інтелектуальної власності є їх платний характер. Право розпоряджатися об'єктом має його власник, тому він може надати дозвіл і на безоплатне використання. Це право власника об'єкта. Проте здебільшого договори на використання інтелектуальної власності є платними, взаємними, двосторонніми. Плата за використання може здійснюватися у будь-яких правових формах. Розмір винагороди, порядок її обчислення, строки виплати визначаються угодою сторін. Це є принципово нове положення чинного законодавства України про інтелектуальну власність. Адже законодавством, що було чинним раніше, розмір винагороди, порядок обчислення, строки виплати та решта питань щодо винагороди виключно регламентувалися нормативними актами. Будь-яка свобода дій у цьому питання не допускалася. Це загальне правило стосувалося як авторського, так і патентного права. Чинне законодавство України вирішення цих питань віддало на розсуд сторін договору[33].

Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності повинні бути укладені у письмовій формі. На відміну від загального правила стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним (ч. 2 ст. 1107 ЦК України).

Як виняток, законом можуть бути встановлені випадки, коли зазначений договір може укладатись усно. Зокрема, відповідно до п. 1 ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права»[34] в усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо).

Так у справі №2-4760/06 Оболонського суду м. Києва у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ " Телерадіокомпанія "Киевские ведомости" - Телерадіоефір" про захист авторських прав та відшкодування моральної шкоди, Позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до відповідача ТОВ " Телерадіокомпанія "Киевские ведомости" - Телерадіоефір" про захист авторських прав та відшкодування моральної шкоди, зазначивши наступне.

Позивачу належить авторське право на створені ним пісні "Циганочка" та "Тумани Петра", на які Державним департаментом інтелектуальної власності видане свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір за НОМЕР_1.

Восени 2004 року позивач передав програмному директору відповідача Євгену Жигуну свій твір пісню "Тумани Петра" та була досягнута домовленість про подальше погодження часу трансляції твору в прямому ефірі, буде укладено договір на публічне використання твору та погоджено винагороду за використання твору.

24 грудня 2004 року позивач почув свій твір у прямому ефірі на радіостанції 106 FM ( радіо "Шансон"), але його ніхто не сповіщав про публічне використання твору, та не укладав угоди на його використання.

Відповідно до довідки ТОВ "Моніторинг України" від 12 травня 2005 року було підтверджено факт транслювання твору позивача в проміжок часу з 16 до 17 години 24 грудня 2004 року. Позивач вважає, що відповідач порушив авторські права та просив винести рішення, яким стягнути на користь позивача 10 мінімальних заробітних плат в порядку відшкодування матеріальних збитків та 6000 грн. в порядку відшкодування моральної шкоди.

Суд, заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 є автором пісні "Тумани Петра", що підтверджується даними Свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір НОМЕР_1 від 26 січня 2005 року та не оспорюється відповідачем ( а.с. 4).

Відповідно до ст. 433 ч. 1 ЦК України та ст. 8 ч.1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" визначено, що музичні твори ( з текстом і без тексту ) є об'єктами авторського права.

Відповідно до ст. 435 ч. 1 ЦК України та ст. 11 ч.1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" встановлено, що первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

Виключне право на використання твору належить автору, що встановлено ст. 440, 441 ЦК України та ст. 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Відповідно до ст. 433 ЦК України використання твору здійснюється лише за згодою автора.

Судом також встановлено, що 24 грудня 2004 року відповідачем було використано твір позивача пісню "Тумани Петра" шляхом відтворення в ефірі на радіостанції 106 FM, що підтверджується даними довідки від 12 травня 2005 року ТОВ "Моніторінг телебачення України" ( а.с. 5) та підтверджено в судовому засіданні даними пояснень позивача і не оспорюється відповідачем.

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача пояснила, що між сторонами було укладено усний договір про пробне, одноразове, безкоштовне розміщення в грудні 2004 року пісні позивача "Тумани Петра".

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_3, який є програмним директором, пояснив, що в грудні 2004 року відбулась зустріч із позивачем, та була досягнута домовленість про одноразову безкоштовну трансляцію пісні позивача, який в свою чергу опублікує рекламну статтю стосовно відповідача в засобах масової інформації.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснив, що з позивачем познайомився в 2003 року та на той час підтримував дружні стосунки. Взимку 2004 року разом із ОСОБА_1 відвідував офіс відповідача, де відбулась зустріч із Жигуном Є.В. Свідок представився продюсером, хоча документів на це не мав. Була досягнута домовленість про трансляцію пісень позивача, який в свою чергу буде здійснювати рекламу відповідача в засобах масовою інформації.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_5 пояснив, що був також присутній при зустрічі позивача з програмним директором ОСОБА_2, була досягнута домовленість про одноразову трансляцію пісні позивача, який в свою чергу опублікує рекламну статтю стосовно відповідача в засобах масової інформації, стосовно домовленостей про оплату свідку не відомо

Разом з тим, як пояснив в судовому засіданні позивач, він не надавав згоду на безкоштовне використання його твору, без повідомлення про час трансляції, крім того, зазначив, що при використанні твору його ім’я, як автора, зазначено не було.

Відповідно до ст. 33 Закону України '"Про авторське право і суміжні права" договори про передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі. Договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов ( строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнено згоди).

Вказані вимоги містить також ст. 15 Закону України "Про авторське право та суміжні права".

З огляду на наведене, враховуючи вимоги закону про обов'язкову письмову форму договору щодо використання твору та розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, суд доходить висновку, що доводи представника відповідача про укладення такого договору в усній формі не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, та вважає, що використання твору без письмового договору є порушенням авторських прав позивача[35].

Законодавство не передбачає обов'язкової державної реєстрації договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Однак на вимогу будь-якої сторони ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності та договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності можуть бути зареєстровані у порядку, встановленому законом. Так, сторона договору має право на офіційне загальнодоступне інформування інших осіб про укладення зазначених договорів. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» відомостей в обсязі та порядку, встановлених Державним департаментом інтелектуальної власності, з одночасним внесенням їх до відповідного Державного реєстру[36].

Оскільки державна реєстрація зазначених договорів є факультативною, то її відсутність не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права (ч. 1 ст. 1114 ЦК України).

Виняток із цього загального правила стосується договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин. У цьому випадку договір є чинним лише з моменту його державної реєстрації в Державному департаменті інтелектуальної власності України. Такий висновок випливає з ч. 2 ст. 1114 ЦК України, згідно з якою факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК України або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації[37].

Такий підхід є цілком виправданим. Зазначене пояснюється тим, що оскільки усі охоронні документи підлягають обов'язковому внесенню до відповідного Державного реєстру, то зміна правовласника повинна знайти у ньому відображення. Лише при такому підході зберігається цінність реєстрів, звернувшись до яких можна достовірно встановити особу, що має право інтелектуальної власності на певний об'єкт. Як другорядну мету реєстрації зазначеного договору можна розглядати запобігання можливим зловживанням власника майнових прав у формі багаторазової передачі прав на один і той же запатентований об'єкт[38]. Оскільки авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення, то не існує необхідності реєстрації договорів стосовно цих об'єктів (ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Таким чином, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності стосовно запатентованих об'єктів підлягає обов'язковій державній реєстрації, а стосовно об'єктів авторського права вона є факультативною.

З урахуванням того, що договір – це правочин двох або більше осіб, спрямований на виникнення, зміну чи припинення правовідносин між ними, при цьому обов’язковим є волевиявлення усіх сторін, що укладають договір, можливо дати наступне визначення: договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності – це група договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на набуття, зміну або припинення майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності.

 


Информация о работе «Договори на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності»
Раздел: Государство и право
Количество знаков с пробелами: 228428
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
37763
0
0

... виробу, нова технологія тощо, тобто результат інтелектуальної творчості. Саме ця ознака наближає договори на виконання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт до групи договорів про передачу результатів інтелектуальної діяльності (ліцензійних, франчайзингу тощо). По-друге, якщо у договорах підрядного типу ризик випадкової загибелі предмета підряду або неможливості закінчення роботи ...

Скачать
13616
0
1

... науковими працівниками, аспірантами і студентами - з іншого. Більшість університетів намагаються накласти на дослідників контрактне зобов'язання про передання університетові майнових прав на створені об'єкти права інтелектуальної власності. Однак ці Умови в контракті особистого найму не завжди мають чинність закону. Наприклад, у Великій Британії такі умови будуть скасовані відповідно до Акта про ...

Скачать
60397
2
0

... чне зазначення. Зважаючи на роль, яку в наш час відіграє інтелектуальна власність у світі, набуття, здійснення та захист прав інтелектуальної власності на комерційні позначення є актуальними. Сьогодні комерційні позначення (торговельні марки, географічні зазначення та комерційні (фірмові найменування)) є невід'ємним елементом ринкових відносин, важливим фактором підвищення конкурентоспроможності ...

Скачать
32670
0
0

... культур та міжнародну Конвенцію з охорони нових сортів рослин від 2 грудня 1961 р.,що переглянута в м. Женева 10 листопада 1972 р., 23 жовтня 1978 р. та 19 березня 1991 р [8]. 2. Об'єкти права інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин Так, селекційним досягненням у рослинництві визнається сорт, що має один або кілька господарських ознак, які відрізняють його від існуючих сорт ...

0 комментариев


Наверх