Навигация
Першодрук. Острозька Біблія 1581 р
133093
знака
0
таблиц
0
изображений
1.3 Першодрук. Острозька Біблія 1581 р
Острозька Біблія - видатна пам’ятка української культури. (Додаток №4, 5). Один з авторів не безпідставно назвав її «королевою української книг». Будучи надрукованою на початку 80-их рр. ХVІ ст., вона отримала значне поширення серед православних слов’ян, а також молдаван та румунів. Це видання шанували й представники неправославних віровизнань, віддаючи належне ерудиції острозьких книжників.
Шанобливе ставлення до цієї Біблії як з боку православних, так і представників інших християнських конфесій стало однією з причин того, що збереглося чимало примірників цього видання. При гіпотетичному накладі 1500-2000 екземплярів до нашого часу дійшло понад 260 примірники, які зберігаються в музеях, бібліотеках, архівах не лише України, а й також Росії, Білорусії, Польщі, Литви, Румунії, Ватікану, Греції, Сербії, Угорщини, Чехії, Естонії, Голландії, Болгарії, Франції, Великобританії, США, Канади, Австрії, Німеччини, Фінляндії, Узбекистану та Киргизії.
Острозька Біблія виступила важливим чинником розвитку богословської думки в Православній Церкві, стала першим повним зібранням книг Старого й Нового Заповітів старослов’янською мовою й, відповідно, виступала основою для різноманітних видань біблійних текстів цією мовою. Тому є підстави говорити про її вплив не лише на українську культуру, а й на культури інших народів “православно-слов’янського простору”.
Те, що повний текст Біблії старослов’янською мовою був надрукований саме в Острозі на початку 80-их рр. ХVІ ст., було далеко не випадковим. До того часу тут склалися значні традиції роботи з біблійними текстами.
Є підстави вважати, що відомий першодрукар Франциск Скорина, який у 1517-1519 рр. в Празі видав значну частину старозавітних книг у перекладі на “руську мову”, власне, мову, близьку до тогочасної української й білоруської, на початку 20-их рр. ХVІ ст. жив неподалік Острога в Кременці. Справа в тому, що він у той час знаходився на службі у віленського католицького єпископа Яна, котрий володів цим містом і переважно перебував тут. Існує навіть думка, що Ф.Скорина планував продовжити свою видавничу діяльність у Кременці.
Скориненські впливи є помітно відчутними на Волині. Так, дослідники відзначали, що знамените Пересопницьке євангеліє, на якому клянуться Президенти України, зазнало певного впливу Скориненських видань. Цей вплив простежується в післямові, в написанні окремих літер, а також у мові цієї пам’ятки. Варто зазначити, що Пересопницьке єваргеліє створювалося неподалік Острога. Почали його переписувати в Дворецькому монастирі біля Ізяслава в 1556 р., а завершили в Пересопниці в 1561 р.
Дослідники цілком спреведливо відзначають, що на Скориненські видання мало вплив білоруське мовне середовище. Однак ці книги мали й відношення до України. Саме з українських земель походить чимало рукописних списків книг білоруського першодрукаря.
До 1568 р. відносять т.зв. Ярославський список видань Ф.Скорини, до якого ввійшли книги Іова, Притчі, Екклезіаст та Премудрість Соломона. У ньому ім’я в передмові ім’я білоруського першодрукаря замінене іменем переписувача Василя Жугаєва з м. Ярослава в Галичині, що іменує себе, подібно Ф.Скорини, доктором у лікарських науках і навіть перекладачем згаданих книг.
У ряді випадків українські рукописні списки видань Ф.Скорини поєднуються з іншими біблійними текстами, що, можливо, відносяться до втраченої частини повного Скориненського перекладу Біблії. До таких варто віднести рукопис Луки з Тернополя, взаємодоповнювані списки Дмитра із Зінькова та Іоана (Івана) з Манячина.
У оглаві тернопільського списку Біблії перераховані всі книги Старого й Нового Заповітів. Наприкінці П’ятикнижжя вміщена замітка з наслідуванням Ф.Скорини: “Божею помощью, повелінієм і пильностію худаго человіка на імя Луки в неславнєм граді Тернополі”. Щодо правопису й тексту, зазначає М.Возняк, то тернопільський список подібний до біблійних книг “писарчика” Дмитра із Зінькова та священика Івана з “неславного града Маначина” [41, 16].
Зіньківський список Дмитра містить П’ятикнижжя, книги Ісуса Навіна, Суддів, Руф, чотири книги Царств, дві книги Параліпоменона й початок молитви Манасії. Маначинський рукопис включає продовження молитви Манасії й решту старозавітних книг за винятком Псалтиря й закінчення книг Маккавеїв. Ці обидва списки, що були штучно розірвані, творять відносно повний корпус усіх старозавітних книг.
Цікаво прослідкувати час появи та географічне походження цього списку . У книгах даного списку зустрічаємо ряд різних згадок, що відносяться до 1573-1577 рр. Так, наприкінці П’ятикнижжя Мойсея сказано, що переписав їх “Дмитро із Зінкова писарчик” року 1575. А в приписці до книги Єзекії читаємо: “Скончашася книги Езехіа пророка Божіа Божією помощією повеленієм же и пилностію богобойного ієрея Іоанна пастіря Христових овец в неславнім же граді Маначині по воплощеніи Слова Божія… літа тисящнаго пятсотого седмьдесят семого”.
Із цих записів випливає, що якась частина книг цього списку, принаймні, П’ятикнижжя Мойсея, переписувалися в якомусь Зінькові писарем Дмитром. М.Возняк припускав, що в даному випадку йдеться про містечко Зіньків у Летичівському повіті на Поділлі [42, 148]. Очевидно, він виходив з того, що переписування книг мало би робитися в місті або хоча б у містечку. Писар не називає населений пункт, де він здійснював свою працю, містом. Та й у ХVІ ст. відомі випадки, коли книги переписувалися в селах.
На думку дослідників, список писаря Дмитра міг бути створений у селі Зіньки (чи Зеньки), що знаходилося неподалік містечка Сурожа. У цьому регіоні були відносно розвинуті культурні традиції. Із Сурожа походив один із відомих полемістів Острозького культурного осередку Василь Суразький [43, 94]. Неподалік від Зіньків, в селі Рахманів, у 1619 р. Кирило Транквіліон-Старовецький видрукував “Євангеліє учительне” [44, 295]. Ще в одному селі поблизу Зіньків, у Хорошові, в 1581 р. було перекладене Євангеліє розмовною українською мовою [45, 147]. До цього треба ще додати, що село Зіньки знаходилося на півдорозі між такими культурними центрами Волині, як Острог і Кременець. Саме ж село, яке належало до володінь князів Острозьких, було відносно великим й ділилося на дві частини. Окрім селян, тут також жили ремісники-гончарі [46, 100]. Все це дає підстави вважати, що в цьому селі й міг бути укледений зіньківсько-маначинський список старозавітних книг чи, принаймні, його частина.
Не зовсім зрозуміло, що це за населений пункт. У списку він називається “неславним градом”. М.Возняк, судячи з усього, не брався ідентифікувати цей “град”. Відомо, що у володіннях князів Острозьких, на відстані близько ста кілометрів від Зіньків знаходилося село Монятин . Воно мало фільварок, панську садибу з господарськими приміщеннями й, судячи з усього, певні укріплення. Тому Монятин міг сприйматися як “град”. У ті часи під даним терміном не обов’язково розумілося місто. Так міг іменуватися укріплений населений пункт.
Загалом я схиляюся до думки, що зінківсько-маначинський список міг з’явитися на Волині, у володіннях князів Острозьких. До речі, до їхніх володінь відносилися також Тернопіль та Ярослав, де з’являлися подібні списки. Отже, в Україні в середині 70-их років ХVІ ст., коли, власне, починалася робота над Острозькою Біблією, вже були перекладені практично всі старозавітні книги руською чи то старослов’янською мовою. Показово, що ці списки знаходилися саме у володіннях князів Острозьких. Очевидно, їх варто вважати предтечами Острозької Біблії.
Активна робота по підготовці Острозької Біблії розпочалася у середині 70-их рр. ХVІ ст. Саме в березні 1575 р. управителем Дерманського монастиря князь Василь.Острозький призначив друкаря Івана Федоровича (Федорова) [48, 24]. Вже тоді можновладець почав виношувати план створення своєрідного культурного комплексу, де би поєднувалися друкарня й гурток вчених-богословів, котрі б готували до друку відповідні книги, а також школа.
Ймовірно, вже в 1575 чи 1576 рр. виник такий гурток вчених, які працювали над підготовкою до друку Острозької Біблії. Паралельно з цим вони викладали в школі підвищеного типу, готуючи для себе заміну і залучаючи учнів для перекладу й редагування біблійних текстів.
Робота над повним корпусом Біблії було складною справою. Необхідно було зібрати різноманітні тексти, відредагувати їх. Про це так розповідалося в першій передмові до Острозької Біблії, написаній від імені князя В.Острозького: “Бо і книг, що називаються біблія, на виконання цього діла на початку ми не мали, які за нашою думкою, щоб почати це діло в усьому були задовільні. Але і в усіх країнах нашого роду і слов’янської мови не знайдено ні однієї, що містила б усі книги Старого Завіту, хіба що у шляхетного і у видатного ссвіточа православ’я, пана і Великого Князя Івана Васильовича московського… Ревним проханням випрошену боговибраним чоловіком Михайлом Гарабурдою, писарем Великого Литовського Князівства, повну Біблію ми удостоїлися держати, що з грецької мови сімдесять і двома перекладачами, більше ніж п’ятьсот літ тому перекладена на слов’янську мову ще за великого Володимира, який охрестив Руську землю. Ми також знайшли і багато інших Біблій, різні письма і різними мовами, і ми приказали дослідити їх вміст, чи всі відповідають в усьому божественному писанні. І знайдено багато відмінностей, не лише відмінності, але і зіпсутий текст, через що ми були дуже розстроєні”. Далі князь говорить про те, що він сумнівався, чи вдасться йому довершити роботу, яку розпочав. Зрештою, він вирішує не припиняти роботу: “Тому своїми посланнями і письмами, рьходячи числені краї світу, як римські краї, так і кандійські острови, також і числені грецькі, сербські і болгарські монастирі, я прийшов аж до самого намісника апостолів і голови правління всієї східньої Церкви, пречесного Єремія, архиєпископа Константинополя, нового Риму, вселенського патріярха високопрестолької церкви, просячи уклінно та ревно як людей обізнаних з грецькими та слов’янськими святими писаннями, так і добре справлені списки, якіз з певністю без помилок. Всесильний Бог за своєю великою добротою подав це мені, бо, як раніше було сказано, знайшов я потрібні книги і працівників для пресвятого діла. Добре порадившись з ними і багатьома іншими, що добре вишколені в божественних писаннях, і зі спільною порадою та однозгідним рішенням я вибрав список древнього славного письма і преглибокої мови, і тексту грецького 72-ма блаженними і богомудрими перекладачами на ревне благання любителя книг Птоломея Филадельфа, єгипетського царя, перекладений з єврейської мови на грецьку. Він більше, ніж інші, годився з єврейськими та слов’янськими текстами, і я наказав в усьому його держатися упевнено і без змін” [49, 12-13].
Дослідники неодноразово зверталися до цих слів, характеризуючи роботу над Острозькою Біблією. Але, на жаль, тут часто відбувалося зміщення акцентів. Так, у російській історіографії спеціально зверталася увага на слова передмови, де говорилося, що князь В.Острозький отримав від князя Івана Васильовича (Грозного) повний текст Старого Завіту Біблії, який ще ніби за часів Володимира був перекладений старослов’янською мовою із грецької Септуагінти (тобто грецького перекладу 72-ох тлумачів). Цей текст дослідники ототожнювали з т.з. Геннадіївською Біблією, яка була укладена під керівництвом архиєпископа новгородського Геннадія в останні роки ХV ст. і при укладенні якої використовувалася не тільки і не стільки Септуагінта, як Вульгата (латиномовний переклад старозавітних книг). Відповідно, робився висновок, що праосновою Острозької Біблії є Біблія Геннадіївська.
Цей сфоєрідний науковоподібний міф утвердився не лише в російській історіографії. Він перейшов у істографію радянську. Також прижився в роботах українських, польських та інших дослідників.
Насправді ж ні об’єктивний аналіз передмови до Острозької Біблії, ні аналіз її тексту не дає підстав так вважати. Із зазначеної передмови випливає наступне:
· По-перше, князь В.Острозький збирав різноманітні біблійні тексти старослов’янською мовою. Серед них була й Геннадіївська Біблія, котра користувалася авторитетом як давня, “автентична” збірка біблійних книг. Однак ні один із слов’янських текстів Біблії не задовольнив князя.
· По-друге, князь, не маючи доброго біблійного тексту, послав своїх представників у різні землі (Італію, Кандійські острови, Грецію, Сербію, Болгарію), щоб ті збирали добре перекладені й написані книги Біблії.
· По-третє, за основу для перекладу старозавітних книг зрештою була взята Септуагінта. При цьому спеціально відзначалося, що даний текст найкраще узгоджувався з єврейськими й слов’янськими текстами.
Аналіз тексту Острозької Біблії значною мірою підтверджує свідчення передмови до цієї книги. Використовуючи уже існуючі старослов’янські переклади, укладачі Біблії звіряли їх з Септуагінтою. При потребі робили доповнення чи викидали зайві речення. За Септуагінтою виправили зроблений з латинської Біблії переклад книг Параліпоменон, Єздри, Неємії, 1-ї та 2-ї книг Маккавеїв. Додатково з грецької мови переклали Естер, Пісню пісень, Премудрості Соломона. Із видань грецького тексту укладачі, схоже, використовували Комплютенську Поліглоту й Альдінську Біблію.
Тим не менше, окремі старозавітні книги були перекладені й виправлені за латинською Вульгатою. Це стосується книг Товіт та Юдіф. Можливо, також острозькі книжники зверталися й до чеського перекладу Біблії. В окремих місцях могли використовувати єврейський оригінал чи невідомий нам зараз грецький текст .
Загалом вони зробили велетенську роботу, здійснивши порівняльний аналіз різноманітних текстів. Навіть у Західній Європі, де філологічна наука була достатньо розвинутою, у той час подібну роботу ніхто не робив.
Хто зійснював укладання й редагування Острозької Біблії, на жаль, невідомо. Ймовірно, ця робота здійснювалася під керівництвом Герасима Даниловича Смотрицького, який був автором віршованих та прозових передмов до Острозької Біблії [53, 28].
Про нього відомо, що походив він зі православної священницької родини. Його батько, дяк Данило, переписував книги. Зокрема, збереглася переписана ним у Смотричі (біля Кам’янця-Подільського) збірник для отця Василія. Син Герасима, Мелетій, у полемічному творі “Оборона Верифікації” пише, що його батько був писарем при трьох кам’янецьких старостах.
Тобто можна говорити, що походив він із сім’ї книжників, сам працював писарем. Отже, добре володів грамотою. До того ж народився й жив у регіоні, де були відносно розвинуті культурні традиції. Адже Кам’янець-Подільський належав до великих міст. Тут існували школи, переписувалися й укладалися книги. Ця земля дала талановитого письменника, соратника гуманіста Максима Грека Ісайю Кам’янчанина. Відомо, що ще в 1561 р. він прибув до Москви, сподіваючись тут придбати деякі книги, в т.ч. й повний тексті Біблії старослов’янською мовою.
Судячи з усього. Не виключено, що ці книжники могли спілкуватися й виношували ідею видати повний текста Біблії на старослов’янській мові.
Ймовірно, десь у середині 70-их рр. ХVІ ст. Г.Смотрицький перебрався до Острога на запрошення князя В.Острозького, де здійснював редагування Біблії. Водночас він працював у Острозькій академії ректором. У 1587 р. Г.Смотрицький видав збірник полемічних творів, куди ввійшли “Ключ царства небесного” й “Календар римський новий”. Також З.Копистенський у «Палінодії» пише, що Г.Смотрицький був автором поетичних творів.
Без сумніву, він був досить освіченою людиною. Володів як старослов’янською, так і тогочасною “руською” книжною мовою. Його передмова до “Ключа царства небесного” дає підстави вважати, що знав він грецьку та арабську мови. Можливо, також володів латинською.
До укладачів Острозької Біблії можна віднести Тимофія Михайловича. У 1580 р. він видав “Книжка, собраніе вещей нужнійших вькратці скораго обрітенія в Книзе новаго завіта”. Це був алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту. Укласти його могла лише та людина, яка добре знала новозавітні тексти. Очевидно, саме він працював над редагував Нового Завіту до Острозької Біблії.
Про цього автора практично нічого невідомо. Є згадка про Тимофія, архимандрита Дорогобузького, який був учасником Брестського антикатолицького собору в 1596 р. Як відомо, Дорогобуж знаходився у володіннях князя В.Острозького. Не виключено, що Тимофій Михайлович після своєї роботи над Острозькою Біблією міг отримати сан архимандрита зазначеного монастиря.
До ймовірних укладачів Острозької Біблії варто віднести також і Василя Суразького, якого дослідники ототожнюють із Малюшицьким Василем Андрійовичем. Останній народився у сім’ї королівського писаря Андрія Івановича, власника села, а потім містечка Суража. У 1588 р. у Острозі В.Малюшиццький створив “Книжицю у восьми розділах” (у літературі цей твір часто фігурує під назвою “Про єдину істинну православну віру”). Це був перший грунтовний теологічний твір, який виник у середовищі острозьких книжників як результат полеміки православних з католиками та протестантами. Вважається, що В.Малюшицький переписав та уклав Маргарита (1595) й Псалтиря із возслідуванням (1598). Зрозуміло, така людина добре орієнтувалася в біблійній літературі, мала відповідну книжну підготовку й могла зробити свій внесок у справу підготовки до видання Острозької Біблії.
Не виключено, що певну роль в укладенні Біблії відіграв також Іван Федорович (Федоров). Він є автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Нового Завіту.
Звісно, роль цього першодрукаря у виданні Острозької Біблії не варто применшувати. На його долю випала технічно складна робота. Деякі останні дослідження дають підстави вважати, що вже в 1578 р. підготовка до друку Біблії вступила у вирішальну стадію. Зокрема, Я.Ісаєвичем було знайдено й опубліковано заяву гравера Блазіуса Ебіша із Шенберга, датовану 3 червня 1578 р., в якій той давав згоду виконати замовлення книгодрукаря І.Федоровича на виготовлення 150 гравірованих на міді кліше для ілюстрації Острозької Біблії.
Власне, видання цієї книги стало результатом колективної праці своєрідного “друкарського цеху”. Сам І.Федорович писав, що працював “разом з помічниками і моїми однодумцями” [50, 40]. На думку І.Огієнка, разом з ним працював тут син його Іван та його учень, Гринь Іванович з Заблудова, можливо також, що тут працювали з і його львівські учні: Сачко Сенькович Сідляр, Корунка Семен та інші.
Щоб друкарі не лишалися без роботи, оскільки виправлення тексту повної Біблії потребувало багато часу, друкарі приступили до видання Нового Заповіту й Псалтиря. Книжка ця, надрукована в 1580 р., мала служити не лише для практичного вжитку в церкві, а й у тодішніх релігійних змаганнях. Спостерігалися певні текстуальні відмінності між цим виданням та відповідними частинами Острозької Біблії. Тобто для друку даної книги використовувався менш відредагований варіант.
Роботу над Острозькою Біблією в основному закінчили друкувати ще в липні 1580 р. «Але, - вказує І.Огієнко, - книжки цієї, що зовсім була готова до виходу в світ, проте в світ не пустили. З яких саме причин це сталося, докладно невідомо; здається, в надрукованій Біблії знайшли якісь помилки. А тому мусили деякі листи передрукувати. Можливо також, що нову книжку перед випуском у світ давали читати якімсь окремим особам, а все це протяглося більше як рік».
Схоже, біблійні книгии друкували не в звичайнім порядку, а в міру виправлення тексту. Тому Острозька Біблія складається з п’яти частин, з окремою пагінацією кожної (276, 180, 30, 56 і 78). До цього ще треба додати 8 листів передмов. Отже, її об’єм 628 листів, чи 1256 сторінок.
Біблію прикрашено різними гравюрами. Проте ці графічні прикраси надто скромні. Для друкування тексту був відлитий особливий шрифт - дуже дрібний у ті часи (в 24,8 мм). Однак виразний і гарний, що засвідчує високу майстерність друкарів. Щодо початкових (заголовних) букв Острозької Біблії, то вони дещо нагадували великі букви Скориненських видань.
Відомі два видання Біблії - 1580 і 1581 р. Вони майже однакові: заголовний лист один, із зазначенням 1581 р., ті самі передмови. Основна відмінність - післямови друкаря І.Федоровича в обох виданнях різні, часом помічається різниця в шрифті, складах і прикрасах [43, 94].
Поява Острозької Біблії, як справедливо зазначає І.Огієнко, стало величезною подією “не тільки в історії української культури, але і в культурі загально-слов’янській” [47, 151].
Дослідники звертають увагу на те, що мова Біблії в своїй основі була старослов’янською (чи церковнослов’янською). На це було ряд причин. Дане видання було розраховане не лише на Україну, а й на весь православно-слов’янський світ. Тут і далі мовою церкви та елітарної культури виступала старослов’янська мова (навіть не зважаюччи на те, що вона не була належним чином унормована). Значення цієї мови зросло в умовах ХVІ ст., коли загострилося конфесійне протистояння. Православні зазнавали значного тиску з боку мусульман, католиків і протестантів. Наступ конфесійних противників вівся й на використання старослов’янської мови. Наприклад, єзуїт Петро Скарга у своєму полемічному трактаті “Про єдність церкви божої…” звертав увагу на те, що дана мова є малопридатною для її використання в богословській сфері. В таких умовах для православних консерватизм, у т.ч. й у мовному питанні, став своєрідним бастіоном - особливо в плані захисту від католицизму й протестантизму.
Також варто мати на увазі, що в той час не існувало добрих перекладів біблійних текстів народними слов’янськими мовами. Відповідно, не було людей, які б могли якісно робити цю справу. Очевидно, певну роль відіграв і суб’єктивний чинник. Іван Федорович, роль якого у виданні Острозької Біблії, була далеко не останньою, належав до своєрідних православно-слов’янських “інтернаціоналістів”. Він не був закорінений у якусь місцеву традицію і вважав себе “громадянином” православно-слов’янського світу. Тому він використовував цю мову в своїх друках.
І все ж мова Острозької Бібліії дещо різнилася від “класичних” текстів старослов’янською мовою. «Острізькі коректори, - цілком справедливо зазначав І.Огієнко, - добре знали, що широке громадянство не розуміє вже старої церковно-слов’янської мови, а тому часто змінювали незрозумілі слова на ясніші, а давні форми на нові. Через це Острізька Біблія поширила до деякої міри нову редакцію церковної мови, трохи наближену до живої».
Дослідник звертає увагу на долю Острозької Біблії, на те, що вона фактично стала канонічною для православних слов’ян, а також отримала визнання серед українських та білоруських греко-католиків. Тому тут є доречним навести міркування сучасного дослідника Острозької Біблії Р.Торконяка: “Острозькі вчені поступали за науковими канонами свого часу і підготували переклад високої якості, який у своїй науковій основі не тільки не поступався кращим перекладам того часу, а був рівноцінним або й перевищував. Ми могли б їхню працю окреслити, як наукову спробу видати з оригіналів виправлене Святе Письмо. Подібну працю в тих часах робила лише римо-католицька церква, яка підготувала Сиксто-Клементинське видання Вульгати. І так як видання Вульгати, видане в 1592 році, стало міродайним для їхньої церкви до найновіших часів, так і Острозька Біблія стала міродайною для всіх слов’ян” [49, 12].
Незважаючи на те, що Острозьку Біблію до друку готували різні фахівці (знавці сакральних мов та біблійних текстів, учені-філологи, майстри друкарської справи), все таки головну роль у її появі відіграв князь Острозький. Саме він виділив зумів зібрати вчених редакторів, запросив до себе друкаря І.Федоровича. За його завданням збиралися біблійні тексти з різних країн. Зрештою, він виділив великі кошти для роботи над Біблією і для її друкування.
В.Острозький виступив у ролі вдумливого, далекоглядного мецената, який з великою користю вклав гроші в потрібну справу. Що спонукало князя це зробити? Мотиви цього вчинку (принаймні, частково) були пояснені в передмові до Біблії, написаній від його імені.
Князь говорив, що відважився на видання Святого Письма, сподіваючись на милосердя Боже, “знаючи, що нелегко людям спастися”, хіба що збереженням його “заповідей з вірою” [49, 13]. Треба мати на увазі, що для людей епохи Середньовіччя питання спасіння, потойбічного життя не було чимось абстракним. Люди того часу глибоко переймалися цією проблемою. З цією метою вони жертвували кошти на церкву, будували храми, фундували монастирі тощо. Для В.Острозького видання Біблії передусім було богоугодною справою.
Це був дещо модернізований погляд на справу спасіння. Так, у період Середньовіччя богоугодною справою вважалося переписування Священного Писання. Князь же переносить цю богоугодність на друкування біблійних книг. Він каже, що перш ніж відійти на той світ, хоче залишити “духовний дар”, видрукуване Святе Письмо, яке дане людям Богом для спасіння.
Водночас князь звертає увагу на справи земні, власне, на міжконфесійну боротьбу, що точилася в той час на українських землях: “…коли я побачив, що Христову Церкву, яка його чесною кров’ю викуплена від клятви закону з усіх сторін топчуть ввороги-противники і її пожирають безпощадні вовки, які прийшли у світ, тоді я згадав слова пророка, які колись вимовив Господь наш Ісус Христос: “Ревність твого дому з’їла мене”. Бо кого з вас, що вірні та побожні не огорнув жах, коли бачите, що древня Христова Церква клониться до упадку, або хто не відчує впокорення і не засмутиться, бачачи, що Богом засаджений виноградник обскубує кожний, хто йде дорогою, тому що знищена його огорожа і на ньому пасеться дикий осел, і його погриз дик польовий. І ніхто не спроможний протистояти його люті через брак духовної зброї, якою є Слово боже. Або в кого серце не сповниться жалощами і хто не заплаче, дивлячись на руїну Христової Церкви і в землю затоптану її хвалу, і бачить, як жорстокі вовки безпощадно граблять і розганяють стадо христоввих овець. Адже нас оточили різні вороги і різнородні нещастя” [49, 13].
Про переслідування “Христової Церкви” автор говорить досить абстрактно. Але, в принципі, не так то вже й складно розшифрувати те, про що тут йдеться. Під “Христовою Церквою”, звісно, розумілося православ’я, яке в той час на українських землях переживало кризу й здавало свої позиції католикам та протестантам. Саме католики й протестанти алегорично іменувалися “жорстокими вовками”.
Звісно, мотиви, що змусили князя звернутися до видання Острозької Біблії подані з доволі суб’єктивної позиції. І це зрозуміло. Хоча можна не сумніватися, що мотиви особистого спасіння, яке він сподівався отримати завдяки здійсненню богоугодних справ, у т.ч. й друку Біблії, а також намагання зміцнити позиції православної церкви, покровителем якої в Речі Посполитій він офіційно вважався, стояли на першому місці.
Однак певну роль міг відіграти в цій справі й “магнатський гонор”. Князю важливо було зробити таку справу, завдяки якій про нього б заговорили, зріс його престиж та й завдяки якій він би залишив про себе пам’ять нащадкам. Про це (хай навіть дещо завуальовано) йдеться в передмові.
До того ж перед очима В.Острозького був яскравий приклад. Десь у 1553 р. покровитель реформаторів-кальвіністів у Великому князівстві Литовському Миколай Радзивіл у Бресті заснував протестантську громаду, а також своєрідний культурний осередок кальвіністів. Тут були зібрані їхні вчені-богослови, а також почала функціонувати друкарня. Власне, подібний осередок (але вже православний) був створений В.Острозьким у середині 70-их рр. ХVІ ст. в Острозі. Головною справою берестейського кальвіністського осередку була підготовка до друку повного тексту Біблії польською мовою. На цю справу пішло близько 6 років. Зрештою в 1563 р. Брестська (чи Радзивілівська) Біблія побачила світ [42, 148]. На видання цієї книги були витрачені величезні кошти. Й видана вона була відносно великим накладом.
Князі Острозькі й Раздивіли знаходилися в родинних стосунках. Тому закономірно, що В.Острозький не хотів відставати від своїх родичів. І це могло бути одним із чинників, які призвели до того, що він все таки створив у Острозі гурток вчених, які працювали над укладенням Біблії старослов’янською мовою.
Ймовірно, після випуску в світ Острозької Біблії в І.Федоровича виникли певні непорозуміння з князем В.Острозьким. Тому друкар повернувся до Львова. Із собою узяв чимало неповних примірників, які додруковував і продавав у цьому місті. Після смерті, яка сталася орієнтовно в кінці 1583 р., Федорович залишив 120 повних Біблій і 80 неповних. Все це перейшло його наступникам. У 1588 р. друкарню Федоровича та 40 недодрукованих Біблій викупив віленський друкар Кузьма Мамонич. Ці Біблії додруковувалися вже у Вільно. Таким чином постала Віленська Біблія.
Цікавою була подальша доля Острозької Біблії. Її примірники знайшли поширення на землях православно-слов’янського ареалу, а також в інших країнах. Дещо перероблене видання цієї книги планував здійснити київський митрополит Петро Могила. У 1638-1639 рр. над її текстом працював колектив учених ченців на чолі із Сильвестром Косівим. У цей же час П.Могила доручив ченцю-граверу Іллі виготовити близько 500 ілюстрацій для майбутнього видання Біблії. Багато з них були зроблені в першій половині 40-их рр. ХVІІ ст. На жаль, обставини не дали змоги здійснити це ілюстроване перевидання Острозької Біблії. У 1647 р. П.Могила помер. Потім настали часи хмельниччини й “руїни”. Гравер Ілля, вирішивши, що видання Біблії не буде здійснене, припинив виготовлення ілюстрацій. До нас дійшло близько 130 його гравюр на біблійні теми.
Незадовго після цього перевидання Острозької Біблії було здійснене в Москві, де існували більш сприятливі умови для цього. Сталося це в 1663 р. за царя Олексія Михайловича. Біблія була передрукована з невеликими виправленнями у правописі, щоб наблизити її текст до російського варіанту старослов’янської мови. Це видання отримало назву “пєрвопєчатной” Біблії. Насправді, ж така назва затемнює суть справи.
У передмові до цього видання говорилося про “незадовільність” тексту Острозької Біблії. Але водночас вказувалося, що виправлення тексту вимагає часу, умілих редакторів і т.п. У той час в Московському царстві не було людей, які б могли здійснювати редагування біблійних текстів. З часом таких спеціалістів почали запрошуувати з України.
Цікаво ввідзначити, що видання “пєрвопєчатной” Біблії було здійснено без благословення тодішнього московського патріарха Никона. Зроблено це було за наполяганням царя, а також згодою митрополитів та єпископів.
У 1674 р. собор Російської православної церкви постановив здійснити переклад Біблії на основі грецьких текстів. Займався цією справою виходець із України Епіфаній Славинецький. Однак цю справу він так і не довів до завершення.
Ще одна спроба здійснити переклад Біблії старослов’янською мовою була здійснена за часів Петра І. У 1712 р. він видав указ про те, щоб звірити пєрвопєчатную Біблію із грецькими текстами. Знову ж таки цією справою займалися вихідці з України Феофілакт Лопатинський та Софроній Ліхуд. Нагляд за цією роботою було доручено українцю, митрополиту рязанському Стефану (Яворському). Робота над Біблією тривала біля семи років (з 1714 по 1720 рр.). Попередній старослов’янський переклад всіх старозавітних канонічних книг, окрім Псалтиря, був звірений із Септуагінтою. Лише деякі з неканонічних книг (Товіт, Юдіф), початково перекладені з латинської Вульгати, з нею ж і були звірені. Було вказано на найбільш значні розходження між старослов’янським текстом та грецьким. У окремих місцях, де існували труднощі для ясного перекладу з грецької, на полях давався переклад з латинського чи єврейського, а подекуди навіть з халдейського, арабського, сірійського й самарітянського перекладів.
Був також введений поділ глав на вірші. Главам значної частини старозавітних книг були дані заголовки, які запозичили з латинської Біблії. Також у тексті давалося пояснення єврейських та інших слів, які залишилися без перекладу. Рукописний переклад Ф. Лопатинського й С. Ліхуда складався із 8 томів. Його передали до друку. Однак у силу різних обставин, зокрема, смерті Петра І, цей переклад так і не був надрукований .
У наступні десятиліття в Росії постійно зверталися до питань виправлення тексту Біблії та її видання. З приводу цього виникали різноманітні дискусії. Проте справу було доведено до завершення лише в середині ХVІІІ ст. У 1747 р. роботу над редагуванням старослов’янського тексту Біблії було доручено Варлааму Лящевському та Гедеону Слонімському, які були викладачами в Києво-Могилянській академії. Завершили вони свою працю в 1751 р.
Ці редактори звірили всі книги Біблії із грецьким текстом. Тим не менше, в основі їхнього перекладу все таки лежав текст Острозької Біблії. 18 грудня 1751 р. з’явилася друком виправлений В.Лящевським та Г. Слонімським переклад біблійних книг. Це видання отримало назву Єлизаветинської Біблії. Остання була взята за основу для Почаївської Біблії 1798 р., яку надрукували греко-католики. Вона вийшла в п’яти томах великого формату. У цій книзі супроводжувався маргінальними коментарями та підтекстовими примітками. Даний Біблії, але вже з ілюстраціями, був перевиданий у Перемишля в 1859 р. Отже, нинішній канонічний текст Біблії цієї церкви - фактично Острозька Біблія з певними редакційними правками. При чому ці редакційні правки часто робилися українськими руками. Тому маю право сказати: саме українці створили для православних росіян їхню канонічну Біблію.
РОЗДІЛ ІІ СТАРОДРУКИ XVII – XVIII ст
Похожие работы
... інституцій. Таким чином, в даному дослідженні була використана достатня кількість джерел, яка дала можливість спробувати комплексно та систематично проаналізувати українсько-російські культурні відносини у 1991 – 2004 рр. Розділ 2. Українсько-російське співробітництво в галузі освіти, науки та мистецтва 2.1 Співробітництво в області освіти Одним з найцінніших і конкурентноздатних ресурс ...
... ією. Все це сповнене силою емоцій художника — темпераментного, динамічного, із почуттям краси світу в душі. Прагнення віднайти нову формулу мистецтва, яка б відповідала характеру часу, стало рисою початку ХХ століття. В Україні митець Мурашко став першим, хто пішов шляхом пошуків та експериментів. Від імпресіоністів йде його ескізність, нова манера писати широким пензлем, а реалізм оберігав від ...
... . І нема насильства нестерпнішого, як те, що хоче відірвати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків. (К.Ушинський) Східна українська діаспора охоплює українців, які проживають на території суверенних держав, що виникли на пострадянському просторі – Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Киргизстан, Таджикистан, ...
... грошову премію імені Василя Симиренка, яку присуджують до Дня Незалежності України діячам літератури і мистецтва за внесок до духовного розвитку нашої Батьківщини. Родина Чикаленків На початку ХХ століття Україна була помежована, поділена кордонами на підавстрійську і підросійську. До того ж обтяжена митом на перевезення, зокрема літератури. Електронних засобів зв’язку тоді не і ...
0 комментариев