Листи Василя Стуса до друзів

4. Листи Василя Стуса до друзів

Лист до Анни-Галі Горбач.

[Друкується вперше. – Архів "Смолоскипа". Рукопис, копія оригіналу.]

С. Матросова

вул. Центральная 37, кімната 36

12. IV. 77 р.

Дорога пані Галю!

Не здивуйте – дістав четвертого Вашого листа! Перший – від початку березня, другий – з Lorelai і – квітневі (одразу по Великодню – надійшли!).

Писав уже до Вас – з попереднім листом, – що написав і до Віри Вовк, але відповіді поки не маю. Так само не знаю, які успіхи подорожні – в мого першого листа до Вас.

Ваша праця – спільна з Катериною – видалась мені дуже плідною: деякі уточнення, прояснення, збагачення тексту, логізація, сказати б, його – то все тільки на користь. Дякую дуже!

Ви питаєте за точнішу мою адресу. Поки її можу подати лише так: с. Матросова, вул. Центральна, 37, кв. 36.

Це гуртожиток, із якого я збираюся дременути – винайму "куток", де б міг мати творчу тишу з колимською атмосферою. Отож, десь за місяць-два подам Вам іншу адресу. А поки маєте цю, хоч листи надсилайте краще до запитання.

Дякую за турботи. Дякую за антологію німецької лірики. Я вже писав Вам попередньо, що дуже волів би мати українське Святе Письмо. Крім того, мені дуже ходить про сонети й елегії Рільке з коментарем (були такі видання у Вас – три чи чотири автори коментували їх). Звичайно ж, новітня німецька поезія, бо я не знаю ні Тракля, ні Бенна, ні Бахманн, ні Целяна до пуття – (а знаю окремі вірші) – мене цікавить персоналіями. Нарешті – багатюща філософська школа – Ясперс, Клаґес, "Holzege" Heidegger'а (він же про Рільке і Гельдерліна писав чимало).

Я здається, вже багато висловив прохань, чи не так? Можете зредукувати їх – до мінімуму, бо я не хотів би зазіхати на Ваш час. Що легше дістати і що проходить такі відстані довгі – те й пришліть із книжок. Але чим я зможу віддячити Вам – навзаєм?

Чотири вітри полощуть душу,

у синій вазі стеблина яра,

у вирві шалу, в світ-завірюсі

чорніє безум хитай-води.

Біля колчану хвостаті мітли,

під борлаками – як запах бозу,

убрався обрій вороноконій

у смерк, у репет, у крик, у кров.

Новогородці, новогородці!

Загородила пуга дорогу,

у синій вазі стеблина яра.

Як білий бісер – холодний піт.

* * *

І стіл, і череп, і свіча,

що тіні колихає,

і те маленьке потерча,

що душу звеселяє.

Либонь, для тебе не дано

вартнішого зазнати

за цього, що спішить вікно,

як світ, заколисати.

Сховайся в череп, потерча!

Очниць великі вікна

потвердять, що горить свіча

розважно – ані бликне.

Тамте видіння у мені

світає – і світання

просториться в самотині,

як світу заступання

* * *

Значи себе спадною хвилею,

як серце досягає горла,

коли вода, стомившись падати,

закручується в віражі.

Ця прірва прикінця, уламок цей

з лютованоі висі й падолу,

оцей двогорбий замір родива,

ця туга на однім крилі –

усе назначено до тебе ще.

Дорога рвіння прикорочена –

і не зайти за дальні далечі,

і за крайсебе не зайти.

* * *

Гармонійоване страждання,

оправлене в обручку травня.

Бетговен. Добрий маґ. Пречистий

четвер. Пречистий глум чекань.

Поразка. Усмішка. Поразка.

Метал надій тонкоголосить

одвертий біль. Яка докука!

Але рятує душу – згук!

Так заховати, спеленати,

цю зранену, стотривожну

самотню душу. Так – прожити.

Так – усміхатися біді!

О навісний, о навіжений,

а літ, а збавлених – замало?

Йди геть, патетико облудна.

Гучи ж і серце, і струно!

Перекажіть мої щирі вітання пані Вірі Вовк, Вашому чоловікові, всім людям, чиє зичливе ставлення до мене викликає і в моій душі бажання зичити ім – щонайліпшого.

Уклін Катерині!

Ще раз – дякую.

З найкращими побажаннями

Ваш Василь Стус

Лист до приятелів.

[Друкується за газ. "Свобода", ч. 47. – Джерзі Ситі, Н. Дж., 1978, 22 березня.]

Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!

Дорогі Льолю, Надіє, Павле! Дорогі Рито, Борисе!

Вирішив я відтепер писати от такі гуртові листи.

Від Вас довше не було чуток, а від мене – так само.

Надто багато листів зникає – і немає бажання писати для гебесів (гебес – таке слово є в мові моєї мами, я згадав його, прилаштувавши для абвгд, як кажуть москвичі).

Мав листа від Оксани Яківни (низький ій уклін), від Валерії А., Євгенової дружини (давніше збирався відписати – і трапилася біда).

Одне слово, я перележав нагло в лікарні з 20. VIII по 18. X. Ще буду на лікарняному бюлетені до середини грудня (орієнтовно). Нічого страшного нема, проте мушу вилежати.

Хай Валя не хвилюється, а батькам я просто не писав про це.

Перше: перейдімо на цінні листи. Всі мої листи за кордон пропали, чимало внутрішніх – так само. Я післав телеграму до Андропова, що його хлопці крадуть листи і на голову лізуть. У лікарню прибув ґебіст районний, сказав, що це брехня, за яку я відповідатиму. Дав, здається, інструкції, як бути зі мною – і лікарям, і тут на руднику. Довкола мене – зона відчуження.

Коли я був у лікарні, в кімнаті зробили обшук, переривши папери. Книжок Рільке й Московія я не одержав. Шкода. Головне, не маю Ваших квитанцій. Та й термін, мабуть, уже вибув.

Слала якісь книжки пані Галя Г., не дістав нічого. Був її лист на лікарню Транспортного – допитується, що і як.

Дістав листа від Стефи Ш., Левка Л. Обидва – сумні, особливо останній (враження від Дружківки).

Але, не тільки: Левко чує, що громада вкрай залякана розправою над Комітетом нагляду. Отож, коли в Києві є члени такого, то хай знають: я дав згоду стати його членом, хоч і мало можу, бувши так далеко від України.

Бо коли перший ряд виліг, треба комусь заступити місце. Звичайно, у Вас можуть бути свої київські міркування (і слушні), але не хотілося б, щоб усі вони – міркування заперечення – диктувалися страхом перед танком, що все трощить перед собою.

Надіслав телеграму до Івана С. – 19. X. (ч. квит. 20901) на Всесвятське. Знаю, що в них піст, чув їхню заяву. Це все – наша історія.

Скажу Вам: до січня 1972 року я був українофілом (здається, більшість моїх знайомих мала таку ж барву). Мордовія мене зробила українцем. Тепер мені байдуже, як мене називатимуть: націоналістом , чи шпигуном, чи зрадником. Я знаю своє і надто катастрофічне духовне існування мого народу, щоб можна було сидіти, склавши руки.

І не можна звужувати проблеми – питанням репресій чи мук в'язнів. Є питання народу і – маштаб цього питання, звужувати – який гріх. Я певен, що можу знову повернутися до мордовських пущ. На це треба дивитися спокійно. Зрештою, колись же докучить владі душити нас за закритими дверми судових процесів. І мені здається, що надокучити має – скоро.

Проте скажу, щоб Ви знали: в разі арешту я відмолятимуся вести будь-яку досудову розмову, хай і запакують у божевільню. В разі суду я вимагатиму відкритого судового процесу, представників міжнародніх організацій, членів Наглядного комітету, Конґресу світових українців. А не доможуся – оголошу голодівку на ввесь час суду, не відповідаючи на питання. Моє слово буде лише останнє. І в ньому я не дам звузити предмету судового обговорення, а називатиму проблему, яку старанно ховають і в суді: стан мого народу, репресії українців, суть т. зв. інтернаціоналізму по-російському і т. д.

Я кликатиму на суд і кореспондентів "Юманіте" й "Уніти". Я визначу все, що можна означити.

Від теревенів у Беоґраді я не сподіваюся нічого. Зрештою, смішно надіятися, знаючи нашу історію, знаючи, що все благоденствує на всіх язиках, звикле до того сторіччями.

Більше скажу: моя поезія, мої переклади чи літературні статті – то грішне заняття. Обов'язок сина народу, відповідальність за цей народ – єдині обов'язки. Я не буду обирати жодної пом'якшувальної позиції – літератора право бути самим собою і мати почуття людської гідности. Я поставлю всі крапки над "і".

Хочу, щоб це знали, бо все може трапитися. Недарма ж мене загнали аж на Колиму. Це навіть не той Маґадан, де колись відбував заслання Андрій Амальрик... Це щось краще. Це місця якраз для українців. Завтра тут десь буде Вячеслав Ч., потім – інші. За крайокрай – це путівка для українців, що виносять на собі найбільший тягар у всіх зачинаннях протестаційних (діють ще недобиті гени гордого козацтва), але домагаються найменшої користи для себе.

Табірний досвід показав, що наші люди надто схильні до внутрішніх чварів. Може, як ніхто інший. Гірко, боляче те все спостерігати. І все це – історичні наслідки (хто його знає, може, вони давалися і далися взнаки вже при руїні Київської Руси?).

І в наслідок усіх наших загумінкових факторів маємо те, що всі наші зусилля марнуються. А несхибна невіра в те, що можна чогось домогтися і в цих умовах – призвела до того, що ми, маючи дуже багато проблем, ставимо їх чи не в останню чергу, заплутані в словоблудді репресивних пропаганд.

Не знаю, як стоїть справа нині (може, взагалі не стоїть ніяк, бо "вулиця розбіглася"), але попередніми роками в демократичних сферах до нас ставилися дуже упереджено (взагалі я ще чую по Колимі, на більшу половину заселеній землячками чи то недоробленими: такими собі бовтями, що знизує плечима, нітиться, мекає або відхрещується). Ця упередженість мені дуже боліла – чув її і з російських і з єврейських (досить незлих, урешті) уст. А особливо боляче було довідатися про рукопис якогось Мазепи-Токаївського, що широко циркулював між Москвою і Ленінградом. Мені переказували, що це трактат, який оглядає більшу українську історію і визвольний рух, великий за обсягом – коло 200 сторінок машинопису. Тон має енергійний, аж деякі націонали неукраїнського походження дрижаки хапали, читаючи. Так ось: у шовіністичних колах рукопис було сприйнято за рукопис КДБ. Щось таке було і в сприйнятті на Україні, хоч я не певен, чи читала та людина, що відгукувалася про рукопис, сам текст. Цікаво і те, що цей твір не циркулював на Україні, як і Дзюбин і Морозів трактати циркулювали по Москві дуже повільно, а Прибалтика так і не змогла дістати Дзюби, хоч як хотіла. Ось Вам ситуація.

Тепер аж страх думати, як там у Вас тихо і мирно. І знаю, що зовсім недарма шовіністична лють проливається на нас – у першу чергу.

Чув, що земляки Пермі мали піст. Власне, окрім Ґлузмана і Ковальова та Баграта з Вірменії (чи Апороніка) – всі наші. А "Літературна Україна" поливає статтею Виноградського: і як Вам, Іване, Євгене, хліб їсться? А їм якраз і не їсться.

Чув за режисера з К. студії науково-популярних фільмів (російське прізвище) – дав пресконференцію, де він [говорив] про деморалізацію селян і інтелігенції на Україні. То жах – справді, що пороблено з нашим народом.

Михасю, люба, не гнівайся, що Валею я не передав для Тебе навіть листа. Дуже не хочу, щоб Валя мала неприємності на роботі. Я ж дуже непевний, у неї чоловік і допомогти (регулярно) не зможу. Ось і тепер – не знаю, коли стану до роботи і скільки ще проболію.

Люба Льолю, Надіє, Павле, не майте гніву й Ви – надто багато листів зникає.

Дорогі Світлано, Юрку. Ви – так само. Знаю, що коло Вас біда. Пишіть усе ж таки хоч гуртові листи (все менше збавляти часу). Одного бодай (але цінного, аби не вкрали!) на місяць-два. Їйбогу, трохи зле без голосів з України – голосів, якими я тільки й живу і які вже з німоти мені причуваються.

Недавно я думав про Ніну С., що наміряється виїхати до Австралії (не знаю, що з того буде, але помагай Біг, Ніно А.!). Уявив собі українську дисидентську колонію денебудь у тім краї. Колонію на кшталт Левицького чи фаланг раніших. І поралися б, і працювали коло культури – подалі від цієї ґебістської України. А потім? Коли запасів пам'яті стало б меншати? Коли схотілося б у Кончу-Заспу чи Святошинські ліси чи Карпати? Покищо я особисто проти виїзду. Звичайно, вибір між Мордовією чи Владимиром і виїздом – був би нелегкий, хоч на шалях мали б рівновагові, вважайте, клопоти. І все ж...

Збираюся позивати в суд "Радянського письменника", що не повертає мені рукопису віршів. Цікаво, що з того буде? На 99% знаю наперед, що. І однак – позиватиму.

Дякую за листа для Євгена С. і поштівку для нього. І – трохи для Євгенової Лілі.

Шановна Валеріє! Дістав Вашого листа – дякую. Листа від Євгена мав 12. V. (його лист від 18. IV. 77). Відписав йому, вклавши фото. І цінний був лист, а далі цензора не пішов. Ліле-Валеріє, Ваш лист – сумовито-рівний і шкода мови про Ваше заспокоєння: це було б зайве. Ви ж бо: Євгенова дружина. Феномени втрати пам'яті на найдорожче, про які Ви пишете, то феномени часу. Моїй Валі кожне побачення уявляється сном. А коли ми оце здибалися на 3 тижні, то враження було таке, ніби ми вперше зазнайомилися.

Отже, ҐБ не тільки бере, але й повертає.

Справді: наша туга – реальніша. Мука – постійна й субстанціональна, а реальність – лише перерва туги, короткий спочин. Так, мені Дмитро уявляється 5-річним, а то й зовсім немовлям, ніби не росте в снах, хоч я його бачив 9-річним. Але 9-річний для мене був несправжній. Я витужив його в спогадах – і ввесь він там.

Валеріє, перепрошую за довгу павзу. В мене були клопоти (ще й досі)! Знаєте, що Євген, може, найдорожча для мене людина. Як Іван С., як Славко Ч., як Михася. Валеріє, хочу дуже, щоб Ви знайшли в собі запаси – пишатися своїм чоловіком. Нам справді часом тяжко оговтатися на тій висоті-видноті, куди нас піднесла доля. Вона більша за нас і, може, вартіша за нас. Отже, дякуймо Богові, що Він такий до нас милосердний. Знаєте, з якою повагою казав про Євгена і В.Л. – Вірин чоловік. Я його дуже сподобав – коли він був у формі, хоч то бувало не часто, на жаль.

Уклін мій усім дружинам такої ж високої, як у Вас, долі.

Уклін моїм побратимам. Зичу всім Вам сили осягнути місце своє і не підпасти на силі від захвату. Бажаю найкращого!

Ваш В. С.

Пишіть, як там був В.Л. у Києві, бо Люба П. пише, що Зорян був півроку (а який же славний хлопець!). Переказуйте, як у Пермі витримали піст, як здоров'я хлопців.

Всім – щирі привіти. Обіймаю Вас.