Навигация
Дослідження епіграфічних колекцій за кордоном
26558
знаков
0
таблиц
0
изображений
3. Дослідження епіграфічних колекцій за кордоном
Наукове прочитання й дешифрування єгипетських ієрогліфів в 20-х роках XIX ст. здійснив французький мовознавець Жан Франсуа Шампольон (1790–1332). Він розшифрував декрет фараона Птолемея в Эпифана. На початку ХIX ст. дослідженням єгипетських пам'ятників займалися також Жан-Батист Фур'є, Сильвестр де Саси, шведський археолог Давид Окерблад, англійський учений Томас Юнг, пізніше – Мариэт, Дюмихен, Навиль, Руже, Пиль, Малле й росіянин єгиптолог В.С. Голенищев. В XX ст. найбільш значним досягненням в області єгиптології, у тому числі єгипетської епіграфіки, було виявлення Гавардом Картером в 1923 р. гробниці фараона Тутанхамона.
Були вивчені особливості давньоєгипетського листа, які складаються в поступовій видозміні ієрогліфічних знаків (IV-Ш тисячоріччя до н.е.), що вирізалися на камені – пірамідах, гробницях, фараонів, стеллах, храмах, і ієратичного листа – спрощених ієрогліфів, що використовувалися для писання на папірусі й м'якому білому вапняку. З виникненням в УШ-УП ст. до н.е. демотичного листа або, як називали його єгиптяни, «листа для рукописів» зникли ієрогліфічні особливості єгипетських пам'ятників писемності.
По змісту давньоєгипетські тексти діляться на офіційні – літописі царських походів, переможні оди, переліки скорених земель і країн, релігійні трактати, ритуальні записи, гімни богам, рецепти пахощів, біографії монархів, жерців і т.д.; часткові – запису господарського й побутового змісту. Найбільш відомим з писемних пам'яток єгипетської культури є Розетский камінь, стелла цариці Хатшепсут, Книга мертвих, стелла Рамсеса й ін.
З пам'ятників коптскої писемності часів християнства в Єгипті (Ш ст. н.е.) збереглися численні надгробні пам'ятники із трафаретними текстами молитов на честь святої Трої, ангелів і єгипетського святих, напису коптских ченців на стінах древніх гробниць, які служили їм притулками (вони являють собою трактати й історичні записи, наприклад про похід у Нубію Шамшеддуги в 1173-г. до н.е.) і ін.
Вавилоно-ассірійський лист ділиться на архаїчне, (часів Саргона I, заступника писемності й науки; за його розпорядженням були складені збірники текстів по магії в 3800 р. до н.е.), що мало вертикальне розміщення текстів (переважно його пам'ятники вирізані на стеллах і барельєфах), і клинопис, що з'явилася при царі Хаммурапи (1700–1645 р. до н.е.) і характеризується горизонтальним розміщенням текстів і прочитанням ліворуч праворуч (звід законів Хаммурапи). Із часів Тиглатпаласара I клинопис видозмінився. При Ассархаддоне вавилонську писемність замінила ассірійська. Велика кількість написів збереглося на глиняних багатогранних призмах із царськими літописами, на барельєфах. Напису часів Хаммурапи виконані на силитическій і шумерийскій мовах. Відомі величезна двірська бібліотека клинописів царя Ашурбанипала, а також вавилонське місто-бібліотека Пантибибл – вмістище священних писань. Бехистунский напис Дарія I передає текст на трьох мовах – перській, вавилонській й судианскій.
Найдавнішими пам'ятниками епіграфіки на території нашої країни (Вірменія, Закавказзя,) є написи УШ-Х1 вв. до н.е. царя Сардура I. Вони виконані місцевою мовою. Відомі написи Аргишти I на скелі Вану, Русі I на скелі озера Гокчей. Ванскі написи були вивчені професором К.П. Наткановим, досліджувалися також іншими російськими й закордонними вченими.
Фінікійські епіграфічні пам'ятники II тис. до н.е. становлять кілька груп: арамейські – їхня особливість складається в новій формі шрифту, що замінив клинопис (часи Ахеменидов); моавитянскої семітичної епітафії (IX в. до н.е.); давньоєврейські, виконані квадратним шрифтом, близьким пальмирському (вироблений в I-Ш ст. н.е. у Сирії). Давньоєврейські написи зустрічаються в римських катакомбах, в Іспанії, на території Палестини, а також у Криму (81 р. н.е.).
Крім перерахованих відомі тамудські пам'ятники арабською мовою (1У в. до н.е.), ключем до них є скіфський алфавіт; давньокитайські (ХІV в. до н.е.) на кості, бамбуку, бронзі; тюркські (В1 в.) рунічні написи в Монголії, Угорщині; орхоно-енисейскі написи на стеллах у Сибіру у верхів'ях Єнісею, Обі, а також на Бісовом носу (Онезьке озеро,).
Об'єктом дослідження епіграфіки є й рунічний лист древніх германців, в основі якого лежить латинський алфавіт, видозмінений у процесі застосування – вирізання букв на дереві (перетворення дугоподібних і круглих ліній у ламані горизонтальні, пристосовані, до розташування волокон на дереві). Рунічний письмо виникло в I ст., а в ІV ст. ним скористався єпископ Вульфила для перекладу Святого листа на готську мову. Уперше про рунічний лист згадав Тацит у десятому розділі «Германії». Він описав вирізані на дереві тексти, які служили цілям прорікання й магії. Древній рунічний загальгерманський алфавіт складався з 24 знаків. Із середини IX ст. у Скандинавії був у побуті спрощений алфавіт (16 знаків) – так званий молодший рунічний. З X ст. застосовувалися диакретичі знаки у вигляді крапок.
Найдавніші пам'ятники готського походження були знайдені на Волині під Ковелем – срібна інкрустація на залізному наконечнику списа й під Бухарестом – золота шийна гривня. Найбільша кількість пам'ятників рунічного листа виявлено в скандинавських країнах (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія). В основному це напису на надгробних каменях, предметах побуту й зброї.
Давньогрецькі написи II ст. до н.е. є не Кіпрі. В VII ст. до н.е. давньогрецький тридцятимільйонне письмо поширився материкової Греції, у Південній Італії й на островах Середземного моря. Давньогрецька епіграфіка представлена численними зводами законів (Гортинский закон), урядовими декретами, міжнародної трактатами, списками посадових осіб, історичними й релігійними текстами.
Латинська епіграфіка включає пам'ятники писемності давньоримської цивілізації. Це державно-правові документи, здобутки літератури, побутові записи, написи на предметах домашнього побуту, на зброї й ін.
У Росії перші наукові пошуки в області епіграфіки відносяться до часів утворення Кунсткамери. В указі Петра I (1718 р.) відзначалося, що в музей варто приносити те, що «зело старо й незвичайно», «старі підписи на каменях, залозі або міді».
Формування російської епіграфічної школи тісно пов'язане з ім'ям професора Петербурзького університету Ф.Ф. Соколова. Представники цієї школи В.В. Никитский, Н.И. Новосадский, В.Б. Латишев, С.А. Жебельов, И.И. Толстой поклали в основу вивчення написів історико-філологічний принцип.
В 1909 р. вийшов перший російський підручник по грецькій епіграфіці, що включав лекції, прочитані Н.И. Новосадским у Московському археологічному інституті по історії науки. Більше 200 робіт з епіграфіки опублікував академік В.В. Латишев, з яких найбільш відомої є «Корпус грецьких і латинських написів північного узбережжя Чорного моря» (видавалася з 1885 по 1916 р.). У підготовці цієї праці брав участь також професор Петербурзького університету М.И. Ростовцев. У радянський час великий внесок у розробку цієї тематики зробив академік С.А. Дебелев.
Найбільш великими зборами грецьких і латинських написів на території колишнього СРСР є Ермітаж, епіграфічні дапидарії в Херсонському, Бахчисарайському, Керченському й Феодосійському музеях.
До найдавніших епіграфічних пам'ятників ставляться написи в Софії Київської, наукове дослідження яких було почато в ХУШ ст. В 60-х роках XX ст. академік Б.А. Рибаков прочитав і дешифрував графіті цього храму, побудованого в першій половині XI ст. Найбільш повні збори київських графіти разом з їхньою розшифровкою втримується в працях С.О. Висоцького. Всебічне й кропітке дослідження цих письмових джерел дозволило уточнити час різних історичних подій, одержати інформацію про життя населення Києва ХІ-ХVІІ сс.
Древнім пам'ятником епіграфіки часів Київської Русі є також напис на Тмутараканському камені про смерть князя Гліба в 1068 р.
Як спеціальна історична дисципліна епіграфіка лягла в основу багатьох напрямків історичних досліджень, особливо по історії древніх народів. Завдяки їй виникли й сформувалися як дисципліни єгиптологія й історія, древнього миру. Розшифровки текстів дали можливість хронологічно досліджувати найдавнішу історію.
Висновок
На значення древніх написів в історичному вивченні минулого звертав увагу ще Геродот, однак їхнє масове дослідження почалося тільки в ХV ст., у період звертання до культурної спадщини античного світу в епоху Відродження. Методика цієї дисципліни складається в ХVШ-ХIX ст. Наукові дослідження древніх слов'янських написів почалися в ХVШ ст. У Росії епіграфічні пам'ятники традиційно називалися «писаницами», в Україні – «печаттіями», «знаменіями». Першим серед українських учених найдавніші єгипетські написи описав в 1727–1730 р. учений-мандрівник В.Г, Панський.
Епіграфічні тексти – одне з основних джерел політичної, соціальної та економічної історії та історії культури. Як правило, зміст напису віддзеркалює час, в який він був створений.
Найдавніші ієрогліфічні написи Єгипту відносяться до рубежу 4 – 3-го тис. до н.е. (деякі ідеограми – більше раннього часу): тексти на стінах пірамід і ін. культових споруджень, на стелах і ін. Серед піздньоієрогліфічних написів відомі білінгви, у тому числі Розеттський камінь, вивчення якого послужило початком розшифровки ієрогліфів.
Перші слов'янські написи (10 ст.), виконані кирилицею, походять із Македонії, Сербії, Хорватії й Чехії. Найдавніший російський напис 10 ст. виявлений на корчазі в одному із гнездовських курганів. Давньоруська епіграфіка з 11 ст. представлена написами на каменях, стінах соборів (у тому числі на Софійськім соборі в Києві), на церковному начинні й ін.
Отже, можна зробити висновок, що вивчення епіграфічних колекцій є важливим напрямом діяльності музею. Це допомагає дізнатися справжню історію наших предків, а не припущення дослідників. Адже хто не знає минулого, той не достойний жити в майбутньому.
Література
1. Епіграфічні пам'ятки як історичне джерело і літературний жанр // Збірник на пошану Людмили Алдрішни Проценко. К., 2000. Вип. 4
2. В.А. Замлинский. Специальные исторические дисциплины Киев 1992
3. Спеціальні історичні дисципліни // Довідник. Київ «Либідь» 2008
4. «Нумизматика и эпиграфика» // Журнал, К. 1965 Вип. 3
5. Новосадский Н.И. Греческая эпиграфика. 2 изл. М. 1915
6. Рибаков Д. Русские датированные надписи XI–XIV ст. М. 1964
7. Федорова Г.В. Латинская эпиграфика. М. 1969
Похожие работы
... 15. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація//Матеріали доетнографії та антропології. 1929. Т. 21—22. Ч. 1. С. 81. 16. Кравчук Л. Т. Вишивка // Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969. С. 62. 17. Добрянська І. О„ Симоненко І. Ф, Типи та колорит західноукраїнської вишивки//Народна творчість та етнографія. 1959. № 2. С. 80. 18. ...
... європейського мистецтва, придбані львівським магістратом у цукрозаводчика з Поділля І. Яковича (в т.ч. "Автопортрет" Рембрандта, полотна видатних художників нідерландської школи). В 30-х роках XX ст. у Львові відкриваються музеї: вірменського мистецтва при Вірменському соборі, іудаїки - єврейського мистецтва, а також гігієни. Всього у 1939 році радянська влада ліквідувала у Львові 26 музеїв і на ...
... не потребує зайвого покриття. Навпаки, вона потребує збереження бархатистості поверхні живопису, що дає змогу залишити її м’який сріблястий вигляд. Розділ 2.Принцип розвитку Волинської ікони Богородиці XIII-XV століть: традиція та самобутність 2.1 Характеристика «Богородиці Одигітрії» в іконописі Волині (аналіз композиції) Починаючи з другої половини X ст. на Українській землі поступово рі ...
... і і цупкі матеріали, тканини, шкіра, котрі у відповідній формі нагадують оболонку, наприклад, одяг, взуття, плетені ужиткові вироби з рогози і соломи та ін. У композиції творів декоративно-прикладного мистецтва Галичини крім головних законів діють закони масштабу, пропорційності та контрасту. Порівняно із головними вони мають вужче застосування у системі мистецтв, однак у декоративно-прикладній ...
0 комментариев