2. Пантелеймон Куліш як новатор

Багатогранна діяльність П.Куліша нерозривно пов'язана з вивченням світогляду в цілому і характеру українського народу зокрема, як однієї з найважливіших категорій народної філософії, психології та естетики. Саме в цьому він вбачав життєві джерела самобутності художньої творчості, основу її національної концептуальності. У своїх філософських роздумах, статтях, оглядах, рецензіях і т. д. письменник досить часто ставить у центр уваги саме проблему національного характеру, питання про народні джерела його формування і становлення.

Виходячи з ідей природного розвитку людини і суспільства, П.Куліш і національний характер розглядав як складову цього розвитку, розвитку, немислимого без діалектичного взаємозв'язку найрізноманітніших сфер народного буття, У «Листах з хутора», рецензії «Казки і байки з сусідової хати, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем», статті «Григорій Квітка (Основ'яненко) і його повісті» та інших працях ґенезу національного характеру він виводить і з тих обставин, у яких цей характер формувався і розвивався, з особливою силою наголошуючи на природній гармонії їх взаємозв'язків. На доказ цього П. Куліш бере приклад з вихованням Г.Квітки-Основ'яненка. Зауваживши, що рід Квітки хоч і був значним, вельможним і займав собі на слобідських просторах що найлюбіші займанщини, він відразу ж підкреслює й те, що у побуті батьки майбутнього письменника нічим не відрізнялися від інших людей. В щоденному житті тут панували ті ж самі звичаї, що й у простих людей, як у інших родинах, так і тут завжди говорили українською мовою, отже й у вихованні у всьому дотримувалися віками вироблених народних традицій, адже вони найбільш повно відповідали природі психічного складу, морального та духовного світу дитини. «Тим-то й знав Квітка всі звичаї народного биту так добре, як ні одному пану з новомоднього дому знати не можна, тим він писав такою щирою народною мовою, наче й не чув зроду іншої мови; тим він і по-московськи писав нескладно, що то був йому язик нерідний, а в московських школах Квітку не учено» (11, 490), – робить висновок П.Куліш.

При цьому зазначимо, що письменник не заперечував потреби в опануванні культури інших народів. Якраз навпаки, таке явище він вважав цілком природним і навіть необхідним. Полемічний запал його виступів у такому разі завжди спрямовувався проти спотворення природної гармонії в обміні духовними цінностями, проти порушення цієї гармонії у взаєминах характерів та обставин, проти будь-якого нав'язування і штучності. На думку П. Куліша, влада моди, чужоземщини, властива місту, саме тому й руйнує духовний світ українця, український народний характер, що є лише модою, отже позбавлена глибокого інтелектуального змісту. Носії тої моди і псевдокультури, відірвавшись від рідного Ґрунту, цураючись усього народного, «собі якусь неподобну мову в городах повисиджували та й ламають під неї людський розум з малого мальства» (11, 253). Отаким самозваним «прогресистам» автор «Листів з хутора» протиставляє людей освічених, справді культурних, які, глибоко цінуючи духовні цінності інших народів, бували всюди по світах і про Шекспіра знають не менше, як про видатних діячів рідної літератури, не втратили здатності гордитися досягненнями культури рідного народу, віднаходити у ній загальнолюдські цінності. Тому П. Куліш закликає земляків-українців плекати саме ці традиції, виховуючи на них нові покоління національно свідомих громадян. «Хоч же б, – наголошує він, – і всі ви поробились письменними і, як кажуть, просвіщенними; хоч би книжки німецькі так як справжні німці почитували, а проте своєї мови рідної і свого рідного звичаю вірним серцем держітеся. Тоді з вас будуть люди як слід, – тоді з вас буде громада шановна і вже на таку громаду ніхто своєї лапи не наложить» (11, 256). Тому, за твердим переконанням П. Куліша, місто, оскільки воно є складовою способу буття нації, повинно гармонізувати, а не дезгармонізовувати суспільні відносини, отже розвиватися на основі національних традицій як у побуті, культурі, так і в соціально-політичному житті. Тим самим місто зберігатиме природну атмосферу становлення національного характеру. Подібні висновки П.Куліша ґрунтуються на уважному вивченні досвіду не лише українського, а й інших народів. «Тисячу років, – звертається письменник до своїх співвітчизників-псевдопатріотів, – проповідуєте ви у своїх мурах коштовних любов і мир, – чи більше ж у вас любові і миру, аніж у тих простих слов'ян, що славили в гаях і в житах невідомого їм ласкавого і щедрого бога» (11, 252-253).

Сформований таким чином на природній основі національний характер виражає внутрішнє багатство і поетичну принадність душі українця, невичерпний духовний та інтелектуальний потенціал нації.

У лоні української природи, народних звичаїв та обрядів, поезії в цілому зародилося, на думку П. Куліша, ніжне народнопісенне сприйняття нашим народом людини і навколишнього світу. Воно виявляється і в психології, етиці та моралі, в побуті, естетиці та інших сферах буття. Патріархальний побут українського селянина не був для П. Куліша чимось консервативним, відсталим. Це були типові і цілком природні обставини його повсякденної діяльності і до того ж не лише господарської, а й розумової, духовної в цілому, обставини, які формували своєрідну філософію буття, своєрідний національний характер.

Оте народнопісенне світосприйняття, позначене великою мірою медитативності та філософічності, П.Куліш трактує як вияв талановитості нашого народу, своєрідності характеру українського простолюдина, наділеного до того ж природною красою і силою слова. При тому письменник зауважує, що у повсякденній діяльності народ витворив і розкриває багатство своєї мови, свого самобутнього розуму, незвичайної і багатої своєю природою естетичної фантазії. Тому й шляхи розвитку нового українського письменства він вбачав в орієнтації на народну філософію, на органічну єдність їх в дусі та істині з усією могутністю особистості українського простолюдина. Всупереч В.Бєлінському, якого в творах українських письменників неприємно вражала «мужицкая наивность і наивная прелесть мужицкого разговора», «простоватость крестьянского языка» і «дубоватость крестьянского ума», П. Куліш закликав письменників-співвітчизників виходити саме з народних критеріїв в оцінці своєї праці, скеровуючи тим самим літературний процес в Україні на народну основу, ту основу, що вже стала ґрунтом для творчості кращих справді національних поетів. «Не в замкнутому товаристві любителів словесності перевіряли вони життєвий смисл своїх творів: вони пускали їх прямо в народ, – у ті верстви суспільства, які не стануть даремно тратити на читання часу, потрібного для найневідкладнішої праці і турбот. Швидкий розпродаж дешевих видань у провінційних закутках українських найкраще довів виховне значення наших, поки що ще нечисленних, літературних творів» (11, 524), – підкреслював П.Куліш у статті «Простонародність в українській словесності».

Важливим складником національного характеру є і його морально-етичний зміст, який П.Куліш найтіснішим чином пов'язував з такими категоріями, як любов, честь, гідність, совість, взаємоповага, скромність, працелюбність в народному їх розумінні, з шанобливим ставленням до народних традицій тощо. До того ж народність у такому разі розуміється як природність. Тому-то, особливо в «Листах з хутора», маємо різке протиставлення села місту на тій підставі, що місто ігнорує, спотворює природну мораль та психологію селянина-трудівника, розплоджуючи паразитизм, нероб, моральних покручів. «Ми ж, люди прості, – читаємо у першому листі «Про городи й села», – як навчились на варязькій чи на литовській або польській панщині за плугом добре ходити і недолюдків годувати, то й досі себе самих і білоруких городян хлібом годуємо. Се, здається, не лукава наука, а в вас, городян, єсть і єхидні науки: є в вас такі науки, щоб довіку вічне тільки самим у золоті купатись; є в вас і таки науки, що хто кого проведе та зненацька насяде, того великим чоловіком величають. А в нас таких добродіїв зовуть попросту п'явками та людоїдами; ми од таких, поли обрізавши, мусимо втікати, аніж свій розум і душу їх лукавою дорогою пускати» (11, 245). Зовсім не випадково, що саме в захисті селянських цінностей, вироблених усім укладом трудового життя, П.Куліш бачить вияв честі і гідності. Триматися обома руками за свою просту домоткану свиту для нього зовсім не значить відмовлятися від усього здорового, розумного і благородного, що є в усіх сферах людського життя. Якраз навпаки: оці усі прикмети характеру, що сформувалися на трудовій селянській основі, на засадах народної християнської моралі, на думку П.Куліша, мають визначати сутність прогресу в цілому, тому триматися за домоткану свитку для нього означало розвивати і примножувати традиції та принципи народної моралі в системі освіти, науки, культури, виховання та інших виявах буття людини і суспільства, скеровуючи їх розвиток по шляху високих та благородних ідеалів нації. Це – моральний обов'язок кожного свідомого громадянина, це – моральний принцип кожного патріота, обов'язок і принцип, які мають бути підняті до рівня риси національного характеру українця, де б він не жив – у селі чи в місті.

Неослабну увагу в своїй концепції національного характеру П.Куліш приділяє культурологічному аспектові. Поняття «народна культура» при цьому у нього має досить широкі рамки. Сюди входить побут, релігія, традиції, звичаї, обряди, народна психологія, філософія, естетика, система виховання, повсякденне духовне життя, моральні принципи та ідеали, взаємини з природою, навколишнім світом у цілому і т. ін. Усе це прямо чи опосередковано впливає на характер, визначає його зміст.

Скажімо, природа в системі духовних і моральних цінностей народу завжди виступала могутнім фактором формування не лише емоційності української вдачі, а й джерелом любові, миру і злагоди. Тонко уловивши цю закономірність, П. Куліш у «Листах з хутора» та ряді інших праць постійно наголошував на необхідності уникати будь-якої штучності у вихованні, яка веде тільки до спотворення, псування народного характеру, і всіляко продовжувати і розвивати в ньому якості, закладені природою нації. Цьому має сприяти атмосфера повсякденного життя людини. Речі домашнього вжитку, культура, взаємини між співвітчизниками, традиції народної освіти, виховання, пісні, звичаї та обряди, степи, ліси творять своєрідний світ, який торкається найпотаємніших струн людської душі, приводить у рух, у дію її досі незаймані потенції.

На доказ правомірності своїх тверджень П.Куліш наводить приклади з народної архітектури та побуту. Так, в описі старосвітської церкви у селі Гаківниці він зауважує не лише гармонію форм, ліній, грайливість і багатство мережень округ віконець, зроблених руками народних майстрів так, що нагадують виведені самою природою квіти. Тим-то вони й радують душу і серце, тим-то любо й поглянути на ту церкву та й, задивившись на неї, загадаєшся про тих людей, що «на спочивок повкладалися, що докупи під тими ґонтами зеленастими збиралися» (11, 265). До того ж тонке естетичне чуття народних архітекторів ставило на службу красі, високій моральності та духовності усе: і місцевий ландшафт та пейзаж в цілому, і предковічні звичаї та традиції. «Гарне село, – читаємо далі про Гаківницю. – Усе майдани та широкі узбережжя на верхів'ях того ставу величенного. Розкинулось по волі: єсть де й дітям погуляти, і дівчатам у хрещика побігати, і парубкам, лицяючись до дівчини, против місяця постояти» (11, 265). Розкутість, відчуття простору і волі, невимушеність, поетична мрійливість – ось які риси української вдачі виказує опис особливостей старосвітської архітектури великого козацького села Гаківниці. Така архітектура властива не лише одному селу. Вона – типове явище в українській народній культурі, у ній зливається в єдине ціле досвід віків і духовний світ сучасника, минуле знаходить своє продовження в сучасності, а сучасність виростає на естетичних засадах, сформованих попередніми поколіннями, у якійсь дивно-загадковій гармонії з природою, історією і часом взагалі.

Інший народний культурологічний чинник, який сформував український національний характер – атмосфера сердечності, взаємоповаги, душевної єдності та якогось особливого тепла, яке завжди панувало в українській родині та у взаєминах між людьми. Тут П.Куліш з точністю етнографа аналізує таке явище в українському побуті, як оповідання в довгі зимові вечори народних казок. У рецензії на збірник «Казки і байки з сусідової хати, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем» він, зокрема, підкреслює, що саме така атмосфера не лише згуртовувала людей дітей, дорослих та челядь, а й розвивала та поглиблювала поетичну емоційність, багатство фантазії. Обмін слухачів думками, почуттями, переживаннями у такому разі спричинявся до задушевності, потягу серця до серця, душі до душі, а не раз і до жартів, дотепів, кепкування над самим собою. «Се вже така в нас запорозька вдача» (11, 544), - говорить з цього приводу П.Куліш. Але в тому є й інший сенс, а саме: глибинний історичний зв'язок поколінь, на основі якого й відбувається формування і становлення української вдачі.

На прикладі розповідей лірника Дмитра Побігайла та селянина Кіндрата Таранухи про сотника Харка, поданих у «Записках про Південну Русь», ми мали можливість простежити, як у процесі цього формування і становлення кристалізуються почуття гордості, національної честі та гідності, національної свідомості, що в свою чергу, визначили і сутність духовного аристократизму українця. Особливо виразно складові цього аристократизму вимальовувалися у «Книзі о ділах українського і славного Війська козацького Запорозького», «Потомках українського гайдамацтва», «Жизні Куліша» та інших працях. На думку П.Куліша, вони обумовлені всім укладом українського життя, насамперед життя козацького. Тому-то він і говорить про аристократичність, «аристо-козацьку» вдачу. З поняттям честі і гідності у такому разі пов'язувалися чесність, порядність, вдячність, шанобливе ставлення до людей праці, батьків, старших себе, жінок, готовність прийти на допомогу людині у скрутну для неї хвилину, здатність до морального, духовного і фізичного самовдосконалення, готовність боротися до загину і нехтування власними інтересами, власним життям, коли справа стосується загальнонаціональних інтересів і т. д.1 Тому він наголошує на доконечній необхідності відроджувати історичну пам'ять, минулу славу у прийдешніх поколіннях, примножувати її: «Якщо який-небудь грецький цар Кодр був великий у любові до своєї вітчизни або карфагенець Ганнібал силою своєї зброї, то це робить честь не нам, а грекам і карфагенам. А скільки між нашими предками можна знайти Кодрів, які принесли своє життя на олтар слави козацької; скільки можна знайти воїнів, подібних відвагою і розумом Ганнібалу, від яких здригалися держави далеко могутніші, ніж Римська республіка часів Аннібала? І кому ж слава за таких воїнів? Нам слава, нам честь, адже вони були наші прабатьки». В цьому П.Куліш і вбачає одно з джерел нашого духовного аристократизму, адже, на його думку, ні один народ із усіх народів світу не знає таких відважних і благородних подвигів задля християнства, не зазнав стільки мук і страждань за віру і любов до вітчизни, як український.



Информация о работе «Українська літературна мова очима Пантелеймона Куліша»
Раздел: Зарубежная литература
Количество знаков с пробелами: 53159
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
133093
0
0

... чотири в зменшеному, зручному для індивідуального читання. Почаївська друкарня надрукувала у XVIII ст. п'ять видань (з них одне малоформатне), Львівська братська — три, Чернігівська — одне. Українські видання Євангелія друковані шрифтом великого розміру (який так і називали — євангельським), багато з них прикрашені сюжетними ілюстраціями. За другу половину XVII—XVIII ст. зафіксовано 122 різних за ...

Скачать
167248
0
0

... виховання, яке формує глибоко людське в людині, тобто одночасно реалізує загальнолюдське виховання.2. Організаційно-методичне забезпечення формування національної свідомості молоді засобами народної педагогіки   2.1 Етнопедагогічні засади формування національної свідомості молоді Серед проблем, від розв'язання яких залежить здійснення національного відродження України, важливе місце належить ...

Скачать
75039
0
0

... ійська церква. Вона постачає Московському патріархатові більшість коштів на його потреби. Тому належить сказати: остаточна перемога нашої державності настане аж тоді, коли в Україні утвердиться помісна національна церква під омофором Києва. Національна ідея спрацювала на етапі проголошення самостійності України, і саме ця ідея в умовах державності мала б ще більше працювати. Але її не прийняли, ...

Скачать
134231
0
0

... праці: Антоновича і Драгоманова «Историческія песни малорусскаго народа» (Київ, 1874-75 рр. ), Драгоманова «Малорусскія народные преданія и разсказы» (Київ, 1876 р.). Надзвичайну вагу в українській народознавчій науці має й діяльність славного українського композитора Миколи Лисенка, - його “Збірник пісень” та взагалі праці над народною музичною творчістю («Характеристика музыкальныхъ особенностей ...

0 комментариев


Наверх