1.3 Роман „Три товариші”

Після захоплення влади гітлерівцями, в 1933 році, Ремарку довелося покинути батьківщину. Якийсь час він жив у Швейцарії, потім у Франції, потім переїхав у США, де й залишився жити. Нацистські пропагандисти скажено труїли його, обвинувачуючи насамперед в “підриві військового духу”, у дискредитації німецької солдатчини. Однак він продовжує творити і наступний свій роман публікує 1938 року. Це „Три товариші”.

Місце дії книги – Берлін. Про це ми судимо по окремих прикметах міста, таким, наприклад, як знаменита клініка „Шаріте”, а той, хто читає роман в оригіналі, – відповідно виражень на берлінському діалекті, які автор вкладає у вуста деяких персонажів. Що ж стосується часу дії, те це 1928 рік. Час позначений зовсім точно, тому що воно є важливим об’єктом художнього дослідження, проведеного автором роману [2, 14].

Хоча з того моменту, як пролунали останні постріли, пройшло знов-таки десять років, життя була ще просякнуте пам’яттю про війну, наслідки якої позначалися на кожному кроці. Не даремно адже вони, ці спогади, і самого автора привели до створення його знаменитого і антивоєнного роману і роману „втраченого покоління”.

Пам’ять про фронтове життя міцно входить у нинішнє існування трьох головних героїв роману, Роберта Локампа, Отто Кестера й Готтфріда Ленца, як би триває в ньому. Це відчувається на кожному кроці – не тільки у великому, але й у малому, у незліченних деталях їхнього побуту, їхнього поводження, їхніх розмов. Навіть асфальтні казани нагадують їм похідні польові кухні, фари автомобіля – прожектор, який чіпляється за літак під час його нічного польоту, а кімнати одного з пацієнтів туберкульозного санаторію, до якого прийшли в гості його товариші на нещастя.

Війна наклала незгладимий відбиток на спосіб мислення трьох товаришів. „Як не дивно, – зауважує, наприклад, Роберт, відчувши, що з кухні доноситься аромат тільки що завареної кави, – але від запаху кави я повеселів. Ще із часів війни я знав: щось важливе, не може заспокоїти нас... Утішає завжди дріб’язок, дрібниця”. І якщо він говорить: „Наше минуле навчило нас не заглядати далеко вперед”, – то ми розуміємо, що під „минулим” тут теж маються на увазі військові роки [32, 17].

Постійні спогади героїв про їхню фронтову юність не мають нічого загального з героїзацією і романтизацією війни. Навпроти, і цей роман Ремарка про мирне життя є таким же антивоєнним твором, як і два попередніх. „Занадто багато крові було пролито на цій землі, щоб можна було зберегти віру в Небесного Батька!” – до такого висновку приходить Локамп після бесіди зі священиком у церковному саду.

Але думки про війну ставляться не тільки до минулого: вони породжують і страх перед майбутнім, і Роберт Локамп, дивлячись на дитину із притулку, гірко іронізує: „Хотів би я знати, що це буде за війна, на яку він поспіє”. Ці слова Ремарк вклав у вуста героя-оповідача за рік до початку другої світової війни.

В „Трьох товаришах„ Ремарк показав себе прекрасним майстром індивідуальних характеристик. Кожний із трьох головних героїв має свою особу й діє в повній відповідності із внутрішньою логікою своєї натури. На самому початку вони виступають як якийсь триєдиний персонаж, але дуже незабаром читач починає кожного з них відразу ж дізнаватися по поводженню, по мові, по манерах, навіть по жестах. Трохи пізніше двох своїх товаришів „розкривається” Отто Кестер, і це виявляється закономірним, виправданим, – адже чи стриманість не головна властивість цієї натури. Але в міру того як ми знайомимо з Кестером, ми усе більше переконуємося в силі його волі, у його цілеспрямованості, умінні швидко орієнтуватися у важкій обстановці, приймати й виконувати єдино можливе рішення, іноді навіть іти ва-банк, особливо коли мова йде про друга. І як несхожий на нього зі своєю веснянкуватою особою, блакитними очами й рудим чубом, те по-хлоп’ячому бешкетний, то по-гарному сентиментальний Готтфрід Ленц, якого він сам і його друзі не даремно прозвали „останнім романтиком!” [32, 17].

Найменше „пізнаваний”, мабуть, Роберт Локамп. Це пояснюється тим, що оповідання в романі ведеться від його особи, і, замість об’єктивних суджень про персонажа, читачеві підносить глибинна автохарактеристика, у якій йому доводиться розбиратися „самотужки”. Але фігура Роберта становить особливий інтерес: вона більше всіх інших ідентична самому авторові й дуже часто використається їм для передачі його власних думок. Не випадково, очевидно, саме цього героя Ремарк змусив багато в чому повторити свій власний життєвий шлях, як він надходив раніше у відношенні Пауля Боймера й Ернста Біркхольца: Роберту Локампу тридцять років, рівно стільки, скільки було самому письменникові в 1928 році; він теж був мобілізований в 1916 році й теж був важко поранений; його мати, як і мати Ремарка (і Пауля Боймера), померла від раку; він теж повинен був стати вчителем і теж перепробував після війни багато професій, у тому числі й професію піаніста. Такий далеко не повний перелік деталей, що підтверджують автобіографічний характер образа героя-оповідача.

Роберт Локамп набагато більше, ніж його співтовариші й взагалі хто-небудь із інших персонажів книги, показаний зсередини. По його власних словах, довгі роки після війни він жив „тупо, бездумно й безнадійно”. І якщо він, „студент університету”, який попрощався з книгами, концертами й театральними спектаклями, у жартівливій словесній перепалці з Ленцем говорить, що в нього давно вже пропало бажання чого-небудь вчитися й що він сам не знає, для чого живе на світі, то в цьому жарті є більша частка правди [18].

Змушуючи Роберта займатися самоаналізом, Ремарк досліджує думи й настрої „втраченого покоління„ у цілому. Багато чого з того, що властиво йому, характерно й для його товаришів, тільки в Ленца це таїться під покривом жарту, а скупий на слова Кестер взагалі рідко висловлює свої думки вголос. Втім, те саме можна сказати й про цілий ряд інших героїв. Адже фактично це роман не тільки про три товаришів.

Хіба не зараховуються до „загубленого покоління„ Фердинанд Грау, Валентин Гаузер, Альфонс і деякі інші персонажі з тих, хто уцелел у вогні війни, але втратив щиросердечний спокій і тепер намагається вийти зі стану шоку за допомогою нескінченних випивок і бійок?

Більше того, певною мірою до „втраченого покоління” зараховується також одна з головних фігур книги – Патриція Хольман. Хоча чарівна Пат молодша за свого улюбленого Роббі та його друзів і, природно, не знає, що таке життя у фронтовому окопі, вона теж жертва війни: як констатують лікарі, її смертельна хвороба є наслідком недоїдання в дитячі і юнацькі роки, які припадали на воєнні часи. Кестер, Ленц і їхні інші друзі охоче приймають Пат в „ряди товаришів” (Альфонс: „Адже ви тепер наша. Ніколи б не подумав, що жінка може стати своєї в такій компанії”), і це пояснюється не тільки повагою до почуття Роберта, але ще й тим, що сумно-іронічне відношення дівчини до життя близьке їхнім власним поглядам. Власниця пансіону фрау Залєвскі знаходить прямолінійні, але досить влучні слова, що характеризують їхню щиросердечну травму: „Минуле ви ненавидите, сьогоденням нехтуєте, а майбутнє вам байдуже”.

Тема товариства як однієї з найголовніших в романі дана вже в заголовку. Закоренілі холостяки Отто Кестер, Готтфрід Ленц і Роберт Локамп живуть, власне кажучи, спільним життям. Вони не здатні нагрубіти один одному, як це роблять юнаки або молоді чоловіки, але інтереси товариша незмінно виявляються для кожного з них вище власних. Доля товариства складається тут по-іншому, ніж в „Поверненні”: вона не виявляється ілюзією, витримує випробування часом, не розпадається, а перетворюється в дружбу в найвищому змісті слова, причому дружбу діючу, активну, котрій загрожують тільки зовнішні сили начебто револьвер вбивці Ленца [18].

Найбільш серйозну перевірку товариство проходить після захворювання Пат аж до її смерті, напередодні якої Отто робить жертвопринесення: продає свого „Карла”, автомобіль, що був як би їхнім четвертим товаришем і про яке Кестер раніше говорив, що він скоріше погодиться продати руку, чим цю машину.

У цьому романі Ремарку вдалося створити дивну по своїй поетичності картину любові. Отут усе – від зародження взаємного почуття Роббі й Пат до трагічної розв’язки – дихає правдою й приносить прекрасну естетичну насолоду. Щирою й природною, начисто позбавленої всякої манірності, усякої гри є любов, яка виводить героя й героїню зі стану заціпеніння. У Роббі вона прориває панцир байдужості, і він зізнається самому собі, що пізнав щастя. Тема любові тісно сплітається з темою товариства. Разом вони утворять якір порятунку для людей „втраченого покоління”, звільняють їх від самотності. Товариство, активна дружба й любов – важливі аспекти гуманістичної програми Ремарка. Ще однією її істотною стороною є жаль. „Жалість – найбільш марний предмет на світі, – запально кидає Роберт у розмові із фрау Залєвскі. – Вона – зворотна сторона зловтіхи, хай буде вам відомо”. Але ці слова, як зізнається сам герой-оповідач, вимовлені з роздратуванням. Вони маскують щирі думки й почуття Локампа й викликані саме цими „марним предметом на світі”, жалістю, жалем до бухгалтера Хассе і навіть його дружини, хоча її зрада з’явилася причиною самогубства чоловіка. Така позиція властива й Роберту і його друзям: за грубістю і цинізмом ховається справді людяне відношення до тих, хто має потребу в жалі.

А людей, яким співчуття необхідно, у романі багато, тому що Ремарк добре відчуває залежність доль своїх героїв від нелегкої долі Німеччини тієї епохи. У тканину книги мистецьки уплетена безліч мікросюжетів, присвячених людям, чия життя „звелася до однієї тільки болісної боротьби за вбоге, голе існування”. До цих людей ставляться, наприклад, власники жалюгідного скарбу, що йде з молотка, яких зустрічають на аукціоні Кестер і Локамп, що купують тут старий автомобіль. Неможливо забути ні подружню пару, яку нестаток змушує розстатися із цим автомобілем, ні самотню бабусю, що купила папуги, аби в її будинку був хоча б хтось, хто буде з нею „розмовляти”. Та й самі три товариші теж ведуть безперервну боротьбу за існування, справи їхній майстерні йдуть усе гірше й гірше, а насамкінець закінчуються крахом.

Наскрізною темою, що перетворюється в один з лейтмотивів роману, стає тема безробіття. Багато разів тут говориться про берлінців, що мріють знайти хоч який-небудь заробіток. Ми зустрічаємо їх у самих несподіваних місцях – на перегонах, де вони сподіваються на посмішку фортуни, у музеях, де є можливість погрітися, – довідаємося історії цілих сімейств, що отруїлися газом через те, що голови сімейств остаточно втратили надію отримати роботу. Але й ті, у кого робота є, живуть у страху: бояться втратити її, тому що за кожним звільненням зяє „прірва вічного безробіття” [32, 17].

Письменник дуже стриманий, небагатослівний в описах людей і подій, зрідка ледь примітно, але тим більше виразно наповнює їх іронією, жартом; він стенографічно точно відтворює діалог і декількома скупими штрихами чітко зображує місцевість і предмети. Немов зненацька виникають картини природи: квітуче дерево, сад, полючи, гірський ландшафт; вони виділяються такою лаконічністю й разом з тим поетичною густотою і яскравістю фарб, такою музикальністю мовлення, – останнє, на жаль, сутужніше всього відтворено в перекладі, – що звучать як своєрідні молитви натхненного пантеїста. У записі щиросердечних станів, у внутрішніх монологах своїх ліричних героїв Ремарк створює патетичну піднесеність суворої й соромливої чоловічої ніжності, грубуватого, але справжньої цнотливості.

Він нікуди не кличе, нічому не хоче вчити. Він просто оповідає про своїх однолітків, про їхні думки, відчуття, стражданнях і радостях; просто згадує про бої й солдатські бешкетні дозвілля, про жінок, про зустрічі на фронті, у сум'ятті післявоєнного років.

Безцільна й беззмістовне життя його героїв. Але автор хоче бути тільки оповідачем, а не моралістом-проповідником. Він не засуджує їхнього безперервного пияцтва, легені, навіть цинічного відношення до любові. Ремарк намагався у всьому залишатися нейтральним спостерігачем [32, 24].


Информация о работе «Тема "втраченого покоління" у творчості Ремарка»
Раздел: Зарубежная литература
Количество знаков с пробелами: 72599
Количество таблиц: 0
Количество изображений: 0

Похожие работы

Скачать
31292
0
0

... в англійській прозі ХХ століття. Так само, як і Г. Уельс, А. Бенкет, С. Моем або А. Кронін, Ч.С. Сноу будує в „Порі сподівань" лінійний циклічний сюжет, кожен етап якого зумовлений впливом конкретних подій на свідомість Еліота як і в класичному „романі виховання”, в цьому творі зображено формування героя в сім‘ї, вплив на нього своєрідних „наставників” - палкого ідеаліста Джорджа Пассанта і досить ...

Скачать
118662
1
3

... першу чергу орієнтована на свої особистісні погляди і уявлення про те, як треба вдягатися хоча певний облік ситуації, відбувається. РОЗДІЛ 3 ПРАКТИЧНЕ ВИВЧЕННЯ ГЕНДЕРНИХ ВІДМІННОСТЕЙ В ПСИХОЛОГІЇ МОДИ В рамках даної дипломної роботи було проведено експериментальне дослідження. Мета дослідження: експериментальне вивчення гендерних відмінностей в концепції самопрезентації. Завдання досл ...

Скачать
34398
0
0

... освіти та науки України Чернівецький національний університет імені Юрія ФедьковичаКафедра української літературиПівторак Володимир студент ІІ курсу (23 гр.)Трансформація біблійних образів у містерії Івана Огієнка “Каїн і Авель” (Курсова робота)Науковий керівник: канд.філ.наук Василик Л.Є.Чернівці 2001 ЗМІСТ Вступ …………………………………………………………………3 Основна частина ……….…………………………………...…..6 Висновки ...

Скачать
53061
0
0

... обраної теми зумовлена потребою глибокого вивчення творчості Василя Стефаника, зокрема ґрунтовного аналізу системи символів у його новелах. Мета курсової роботи. Дослідити образи – символи новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Для цього необхідно розв’язати такі завдання: 1)  дослідити експресіоністську поетику Василя Стефаника; 2)  вивчити смисло – і образотворчу роль символів у новелах ...

0 комментариев


Наверх