Літературний процес Донеччини

2. Літературний процес Донеччини

2.1 Нарис історії літературного процесу в регіоні

Як доведено в попередньому розділі, Донеччина – регіон України,

який має стільки спільного з іншими регіонами країни, скільки ж оригінального, характерного тільки для нього. Це стосується усіх царин, які охоплюють гуманітарні науки. Формування та дослідження літературного процесу не є жодним винятком і це, до речі, недивно. Літературний процес як явище обумовлюється цілою низкою факторів, які відносяться до мистецького і суспільного порядку та інтенсивності літературного життя в досліджуваному регіоні, чи теж культурному осередкові країни. Найбільш поширені досі періодизації української літератури авторства Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Дмитра Чижевського та інших дослідників досить близькі між собою у тому значенні, що, охоплюючи літературу рідного краю у широкому масштабі, не завжди враховують специфіку виникнення та формування літературного процесу в даному регіоні країни. Як зауважує дослідник літературного процесу на Донеччині В. Оліфіренко, історичні обставини в Україні спричинили те, що “п’ємонтами” духовного життя були не тільки провідні культурні центри країни – часто ставали ними місця, які знаходились за межами традиційних осередків українства. Враховуючи унікальний характер літератури даного регіону, заки він встигне влитися у течію народної літератури у своїй сукупності, варто скористатись дещо адаптованою періодикою для дослідження як літератури регіону зокрема, так і її внеску до української літератури взагалі. Адже різноманітність і неоднозначність літературного процесу у регіонах країни варта того, щоб досліджувати її як окреме явище, яке збагачує літературу країни та надає їй унікальності. Чи не наймолодшим з-посеред окремих регіонів-осередків літературного життя на сході України є Донбас, назва якого скоріше асоціюється з індустріальним серцем країни, аніж культурно-мистецьким змістом. Однак, територія яку нині охоплює Донбас має характерні для себе джерела виникнення літератури (за В. Оліфіренком, вона в значній мірі виростає з фольклорних та етнографічних коренів слобожанської і південнокозацької культур) та унікальний (з огляду на вплив історії та населення регіону) літературний процес. Не менш оригінальними є нинішні процеси, які відбуваються в літературі та критиці Донеччини.

Донбасові є чим гордитися, якщо подивитися на те, що попри жорстокі умови, україномовному літературному життю, яке виникло в регіоні в останні роки минулого століття, вдалося не лише вижити до нинішніх часів, та ще набрати нової потуги з бігом часу. Донеччина видала на світ багатьох письменників, критиків літератури та культурних діячів, імена та твори яких зараз входять у загальний фонд української літератури.

Досліджуючи літературне життя Донбасу, слід враховувати вкрай несприятливі умови з боку урядів, як царського так і радянського (та і деякою мірою діючого), русифікацію населення, ЗМІ та регіональних еліт. Крім того, його треба розглядати крізь призму історичного та культурологічного становищ регіону. Тому, досліджуючи літературний процес на Донбасі, мабуть, частіше доводиться перетинати межі літературознавства та інших наук, ніж це могло б бути у випадку інших регіонів. З таким підходом погоджується і В. Оліфіренко, вважаючи, що лише широкий погляд на розвиток літературного життя на Донбасі дає підстави до визначення його основних етапів розвитку[52].

2.2 Донеччина в давній літературі

Перші згадки про територію, яку нині займає Донеччина зустрічаються в літописах Геродота, грецького історика, який правдоподібно відвідав Причорномор’я[53] приблизно у 440 році до н.е. Геродот присвятив цієї території четвертій книгу своєї „Історії” (званою „Мельпоменою”). В ній історик описує похід перського царя Дарія на землі Скіфів та передає чимало зауважень, завдяки яким можна зорієнтуватися, що мова іде про нинішні терени Східної України[54].

Згадки Геродота про те, що Дарій прибув до землі Скіфів[55], які (Скіфи) „...прибули до Азії, щоб витиснути Кіммерійців...” та які „...колись заселяли Азіятськи терени... та покинули свої домівки, перетнули Аракс та прибули на Кіммерійські землі,” співпадають з раннюю історією регіону.

Причорномор’я та племена, що його заселяли, згадує також готський історик Йордан, який є автором “Гетіки” написаної у середині УІ ст. Його твір присвячений здебільшого племені Готів, однак згадує і інші племена центральної і східної Європи, з якими Готи у III-IV ст. Зіткнулися, переходячи у північне Причорномор'я (тобто Венедів, Антів і Склавінів). За Йорданом плем’я Антів заселяло територію між Дністром та Доном[56]. Історик пише про них, що “після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме при переліку племен, — походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха”[57].

Згадки про географічні реалії Приазов’я наявні також в давньогерманському героїчному епосі, відображення якого потрапили до древньонімецької та англосаксонської літератур. Пам'ятки германського епосу, які дійшли до наших часів, пов'язані з подіями епохи великого переселення народів. Внаслідок цілої низки причин історична основа в них дуже видозмінена, оскільки коли виникав германський епос, в їхній свідомості дійсний факт і вигадка ще не відокремлювалися. Що більше, в усній пісенній творчості події, факти та особи переосмислювалися і героїзувалися. Крім того, пам'ятки ці виникли в добу язичництва як усні твори, а письмову форму набули вже після прийняття християнства. Тому при записі підлягали обробці вже в християнському дусі[58].

Згадки про Донецький край наявні також в літературної спадщині інших країн, наприклад у скандинавській «Старшій едді», англо-саксонському «Беовульфі» та германській «Пісні про Нібелунгів». Як відомо, на зламі УIII та IX ст. починається масова експансія Скандінавців, відома під назвою “епохи Вікінгів”, яка продовжувалася у наступні століття. Її обумовлювали різні причини, зокрема необхідність в нових землях, нагода розширити торговельні зв'язки та політичний вплив. Експансія Вікінгів була широкою з географічної точки зору, але її характер був неоднорідним в різних регіонах Європи; коли Датчани і Норвежці безчинствували в її західній частині, експансія на схід мала лагідніший характер. Шведські купці та воїни вже знали шлях до Чорного моря, тобто т.зв. шлях “од Варягів по Греки”. Варяги, як називали Скандінавців на Русі, охоче вступали в дружини слов'янських князів і на службу до візантійських імператорів.

Усі три вищезгаданні твори мають зв’язки зі скандінавською культурою, які виникають з їхніх сюжетів, походження чи теж подальших подій. Такий хід подій стосовно обговорених творів підтверджує думка Д. Чижевського, який вважає, що давні елементи київської літератури не обмежуються слов’янською народною словесністю. Відомо, що як князівська родина, так дружина та певні міські купецькі кола походили зі Скандінавії. Тому в київській літературі наявні поруч елементів слов’янської словесності елементи словесності варязької. Однак, не завжди можна бути певним, що спільні для київської та скандинавської літератур елементи (наприклад перекази), позичені Києвом від Варягів. Оскільки як Варяги, так і Слов’яни належать до індоєвропейців, можна припускати, що спільні прикмети потрапили до обох літератур спільним індоєвропейським шляхом. Можна також припускати, що відбулося і протилежне, тобто засвоєння Варягами певних літературних елементів від Слов’ян. Позаяк князівський рід походив саме із Скандинавії, теза про приплив нових скандінавських культурних впливів на слов’янську людність (та навпаки) обгрунтована[59].

Перші згадки про території Донецького краю в давній літературі дійшли до нас у „Велесовій книзі” (автентичність якої дискутується), що відтворює події народу поколінь від Богуміра до Дира, тобто ХІІ до н.е.-ІХ ст[60].Історія віднайдення „Велесової книги” сама по собі дуже цікава, позаяк вона стосується зовсім недавних часів. Дощечки пам’ятки літератури було знайдено офіцером денікінської армії у 1919 році в розгромленому маєтку нащадків козацького роду в харківській губернії. Написана „Велесова книга” очевидно у ІХ ст. за абеткою 27-ми літер, в якій поряд із грецькими було і 9 слов’янських. Увага „Велесової книги” зосереджена на території, про яку згадав раніше Геродот – отже ідеться про колишню скіфську землю, тобто причорноморські степи від Карпат до Дону. Пам’ятка дуже популярна і нині, як твір, який говорить про мужність пращурів українського народу та їхнє прагнення свободи[61].Наміром авторів „Велесової книги” було передати нащадкам як історію народу, так і поради стосовно збереження любові та пошани до власного краю у майбутньому.

Зміст „Велесової книги” переказує чимало довідок, що стосуються сучасної території Донеччини, наприклад у фрагменті “А русь звернулася до них і сказала: "А що ще буде?" Хозари тікали до Волги од Дону і Дінця, там, сором маючи, розбіглися вої їхні, покидали на землю мечі свої, тікаючи вже вкотре перед очима нашими”, або “А хазари, в бою дощенту порубані, шукаючи інших земель, остерігаючись руськолуні біля Києва і в Лузі, утвердилися на Дону після готів.”, та ще “А за сто літ з'явилися там готи Германаріха, злоблячись на нас. І тут була убориця велика: готи були потіснені і відтручені до Донця і Дону. А Германаріх пив вино, що буде любим братом поза воєводами нашими. І так все владналося, почалося нове життя”. Інший фрагмент згадує річку Калку, біля якої поселилися слов’янські племена: “І се Гематьріх відступив, і се готи всілися на Калицю Малу і рушили до берегів морських, і ті землі взяли до Дону. І по тому Дону є Калка Велика, що є межею між нами і іншими племенами. І там готи се билися чотири сотні літ зі своїми ворогами. І тому зайняли се ми землю нашу і порядкуємо на нії спокійно”, а ще інший так описує розташування слов’янських поселень „Пішли руси геть од греків і сіли на Дону і на Донці, а пізніше пішли до Дніпра і Дунаю, і там мирно жили”. Як згадано раніше, метою “Велесової книги” було переказання своєрідного заповіту нащадкам народу, отже пам’ятка вчила між іншими, що “Муж, ідучи додому, не правий, якщо лише заявляє про права; і правий, якщо слова його з ділами збігаються. Тому сказано здавна, аби ми творили були добро”, а стосовно народного питання, що “...подайте допомогу град градові і тримайте воїв своїх. Хай зберігають вони силу Русі як єдину грозу ворогам...” та що “... будемо великою державою з князями своїми, городами великими і безліччю зброї залізної. І буде безліч нащадків наших”[62].

Донецький край згаданий також у літописному оповіданні “Битва на Калці”, який зберігся в Суздальському, Галицько-Волинському та інших літописах[63]. Твір розповідає про легендарну битву на річці Кальці[64], яка відбулася у 1223 році, та в якій князівські війська зазнали від Татар нищівної поразки. Текст літопису відносять до ХІІІ ст[65].Згадки про Донеччину наявні, наприклад, у такому фрагменті: “Ясы, Обезы и Касогы; приидоша же на землю Половетскую, и Половцемь ставшим, а Юрьи Кончаковичь бе болий всех Половець, и не може стати противу лицу их, но бегающу ему; а Половци не возмогше противитися им, побегоша, и мнози избиени быша, и гониша их до реки Днепра, а иных загнаша по Дону и в лукоморя, и тамо изомроша и убиваеми гневом божиим и пречистыа его матери”[66].

Найбільш відомою та досліджуваною пам’яткою літератури княжої доби, яка вміщує згадки про Донецький край, є “Слово о полку Ігоревім”. Цю героїчну поему, яку наприкінці ХІІ ст. написав невідомий автор відносять до найвитдатніших світських пам’яток Київської Русі[67]. Пам’ятка ця належить до так званої “дружинної поезії”, яка пов’язана з панівними шарами суспільства Київської Руси і саме тому зображує феодальний лад в державі[68]. Темою поеми є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на Половців, який відбувся навесні 1185 року. Історія відтворена поетом за допомогою епічно-ліричних засобів з метою піднесення принципу долі Руської землі та засудження князів за їхні міжусобні чвари. Саме ідеї єднання руських князів та фактична єдність Руської землі були провідними ідеями цього твору[69].

Сьогодні нараховуємо близько 5000 дослідницьких праць про “Слово”. Протягом часу “Слово” сталося важливим джерелом вивчення історії України-Руси, літературної мови того часу, історичної географії та багатьох інших проблем[70]. Оскільки моя праця стосується Донецького краю, я хотів би зупинитися тільки на історико-географічних згадках про цей регіон, які зустрічаються у “Слові”. На думку А. М. Робінсона, у час створення “Слова” Русь обіймала cередню Наддніпрянщину із додатком Сіверської землі, з входженням якої до складу Руси завершилося формування її території, оскільки визначилися її північно-східні кордони. До речі, ця територія більш-менш відповідає сучасній території України. Саме це зумовлює епохальне значення твору в історії України руської доби[71]. У “Слові” чимало згадок про Донецький край, однак найбільш цікавою здається згадка у фрагменті, який стосується мальовничої розмови Ігоря з Дінцем,

“Ігореві Бог показує путь з землі Половецької на землю Руську, к батьківському золотому столові.

Погасли вечірні зорі. Ігор [ніби] спить — Ігор бдить. Ігор гадкою поля міряє від великого Дону до малого Донця.

Кінь опівночі [став]. Овлур свиснув за рікою — дає князеві розуміти.

Князя Ігоря нема! Кликнули. Стукнула земля, зашуміла трава, вежі половецькі захиталися.

А Ігор князь поскочив горностаєм в очерет, білим гоголем на воду. Кинувсь на борзого коня, і скочив з нього босим вовком, і побіг к лугу Донецькому.

Полетів соколом під імглами, побиваючи гусі та лебеді на снідання, на обід і на вечерю.

Як Ігор соколом полетів, так Овлур вовком побіг, обтрясаючи собою холодну росу. Бо підірвали своїх борзих коней.

Донець рече: “Князе Ігорю! Не мала тобі хвала, а Кончакові досада, а Руській землі веселія”.

Ігор рече: “О Донче, не мала й тобі хвала, що леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імглою під тінню зелених дерев. Ти стеріг його гоголями на воді, чайками на струях, чернядю на вітрах”[72].

За М. Грушевським, саме бажання напитися “Дону великого”, тобто побувати в осередку вражої сили, яка тоді загрожувала Русі, виявилося спонукою для походу, якому присвячене “Слово”. Оповідання про сам похід, що відбувався серед степу, навантажене здержливою, скупленою енергією. Попри тривогу, яку здається сповіщувати природа, князівський щит, продовжує різати землю яку називає “Слово” чистим полем Половецьким. “Слово” сповнене настроєвих образів степу та його природи. Тут варто навести згадку про „шоломя”, тобто степові горби, які закривають останній вид на Руську землю[73]. Слово відмежовує Руську та Половецьку землі, про що згадує і А.М. Робінсон у своїй праці[74]. Згадки про східноукраїнський степ у „Слові” вірно зображують середовище регіону тих часів та „степові стихії”, які мусили враховувати всі новоприбулі. Відмежування Руської та Половецької земель найкраще зображено у нижченаведеному фрагменті “Слова”:

“Почнемъ же, братіє, повість сію отъ старого Владимера до нынЂшняго Игоря,

иже истягну умъ крЂпостію своєю

и поостри сердца своєго мужествомъ,

наплънив ся ратнаго духа,

наведе храбрыя своя плъкы

на землю ПоловЂцькую,

за землю Руськую”[75].

Територія східноукраїнського степу (тобто сучасна територія південної Донеччини) постійно знаходилася в колі інтересів Київської Руси, тому сутички з Татарами були насущним хлібом тих часів. Однак після поразки, яку завдали руським князям Татари в 1223 році у битві на Кальці (про яку згадано у літописі “Битва на Кальці”), Татари почувалися там дедалі впевненіше. Це зумовило Русів відступати аж до Дніпра, який ще тоді оберігав їх від наскоків кочовиків. Захист Дніпра, виявився недовготривалим, оскільки вже у 1239 році Татари напали на Київську Русь та зруйнували її вщент[76]. Татарська навала та утворення Золотої Орди спричинили тривалу перерву в заселенні Донецького краю.

Згодом великі, багаті, але й небезпечні степи знов почали приваблювати тих, хто бажав спасіння від рабства та гніту. Оскільки у ХУ-ХУІ ст. українським степом правили васали Кримського хана, подальші події на південних землях Донеччини були зумовлені боротьбою запорозького козацтва проти загарбників. Саме на Донеччині становилося Українське козацтво, продовжувалися козацькі традиції Запорозької Січі козаками, що боронили південні землі краю[77].

Виникнення усної народної творчості на Донеччині пов’язане саме з козацтвом та добою його розвитку. Народна творчість дуже важлива з огляду на дослідження літературного процесу на Донбасі, оскільки саме вона стала основою не лише художньої літератури, але і театру, музики та образотворчого мистецтва у регіоні. Козацтву присвячено багато творів, які висвітлюють історичні події. До них належать пісні про козацьких героїв, Морозенка та Супруна, що боронили рідну землю. Ці уснопоетичні твори тісно пов’язані з Савур-Могилою, біля якої відбуваються відображені в них події, та на якій славні козаки-герої склали свої голови[78]. Савур-Могила насправді існує як географічна точка на карті Донеччини. За історичними довідками, на Савур-Могилі, висота якої сягає майже 280 метрів, козаки влаштували одну зі своїх сторож. На думку мовознавців, слово “савур” походить від тюркського “сауыр”, яке означало степову височину з вершком круглої форми[79].

Саме на Савур-Могилі з рук загарбників гине легендарний козак Морозенко, про якого в усній творчості складено чимало пісень.

Твори ті зображують Морозенка як народного героя, який віддав життя рідній Україні та який вславився своєю відвагою у боротьбі проти ворогів. Загибель Морозенка оспівується так:

“Поставили Морозенка

На Савур-Могилу:

“Дивись тепер Морозенку,

На свою Вкраїну![80]”

Очевидно, вже у часи коли пісня побутувала у народі, козак Морозенко перейшов у розряд всеукраїнських (тобто не лише східноукраїнських) героїв, позаяк пісня починається та завершується словами,

“Ой Морозе, Морозенку

Ти славний козаче

За тобою Морозенку

Вся Вкраїна плаче...”

Це лише один із багатьох наявних у народній творчості Донецького краю прикладів, що вона увійшла у загальний фонд творчості українського народу та серйозно його збагатила.

Образ Савур-могили з’явлюється поряд із картиною донецького степу в думі “Втеча трьох братів з міста Азова, з турецької неволі”. Твір описує шлях втечі трьох братів з Азова, що в Ростовській області в Росії, до Савур-Могили та далі вглибину сучасної території Донеччини.

Могилу згадує і Тарас Шевченко як в своїй ліричній творчості, так і співаючи свої улюблені пісні та думи. Звичайно, народна творчість та сюжети пов’язані зі степовою, козацькою Україною, виявились для нього натхненням до написання багатьох ліричних творів. У своєму щоденнику в 1857 році він пише, що “...наша славна-преславна Савор-Могила розкопана... Я люблю археологію. Я поважаю людей, котрі присвятили себе цій таємничій матерії історії. Я добре усвідомлюю користь цих розкопів, але краще б не розкопували нашої славної Савор-Могили. Дивна і навіть дурна прихильність до німих, мовчазних могил. Цілий день і вечір я все співав:

“У степу могила

З вітром говорила:

“Повій, вітре буйнесенький,

Щоб я не чорніла...[81]”

Пісня, яка оспівує Савур-Могилу та яку любив співати Т.Г. Шевченко, існує у народі під назвою “У полі могила” та вміщує також наступні згадки про Донецький край того часу:

“І вітер не віє

І сонце не гріє

Тілько в степу при дорозі

Могила чорніє.

У тім степу річка

Через річку кладка

Ой не кидай козаченьку

Рідненького батька...[82]”

Савур-Могила згадана також у багатьох переказах та легендах, як наприклад “Де бере чумаків біс”, що згадує хитрого розбійника Саву, який живе на Савур-Могилі та нападає на чумаків на дорозі. Про Савур-могилу легенда говорить: “Савур-Могила, Теплинський ліс, де бере чумаків біс[83].” Інша легенда намагається пояснити виникнення Савур-Могили. Вона згадує козака іменем Савур, вбитого “бусурманами”. За легендою, на місці загибелі Савура виросла велика могила, на горбі якої поховали порубане тіло козака[84].

Козацькі сюжети, пов’язані з Донецьким краєм, згадують багато інших народних творів, як наприклад пісні “Ішов козак з Дону”,

“Їхали козаки із Дону додому”, дума “Вдова Сірчиха-Іваниха”, темою якої смерть козацького отамана Івана Сірка в бою в місті Тор, та багато інших. Інша, дуже популярна пісня “Чорна рілля” оспівує розорену війнами східноукраїнську землю:

“Чорна рілля ізорана, гей, гей

Чорна рілля ізорана

І кулями засіяна, гей, гей

І кулями засіяна.

Білим тілом зволочена, гей, гей

Білим тілом зволочена

І кровію сполощена, гей, гей

І кровію сполощена[85].”

Твори ці часто зустрічалися в різних варіантах, оскільки, як це буває у фольклорі, творчість, що побутує в усній формі та виконується різними виконавцями, приречена на зміну сюжетних елементів[86]. Зрештою, таким способом народна творчість перетинала межі регіону, що сприяло функціонуванню та поширенню її різних варіантів по всій країні.

Важливі довідки про солеварний промисел у місті Торі, заснування якого пов’язане саме з видобутком солі, знаходяться у творчості Климентія Зіновіїва, ієромонаха та мандрівного поета, який жив на зламі ХУІІ та ХУІІІ ст. Зіновіїв присвятив переважну частину своєї творчості людям різних, частіше ремісницьких професій[87]. У своєму творі “Про соляників, торяників, бурлаків, які солі господарські варять” Зіновіїв переказує багато спостережень про початки солеварної індустрії на Донеччині та про суспільство регіону тих часів. Автор описує важку працю солеварів на торських озерах та просить Бога бути прихильним до праці бурлаків[88].