3.2 Підземна Москва
Отто фон Ф. потрапляє до підвалу «Дитячого світу» і женеться за крадієм. Тут ми знову згадуємо про поняття лабіринту, в якому опиняється людина. Підвал, метро, каналізація – підземний світ імперії, де жила ціла країна. Це ще один життєвий вимір для людини тоталітарної держави: «Але тепер ти опинився в цій дірі цілком самотнім. Ти, фон Ф ще й сам достоту не розумієш, в яку невилазну пастку потрапив, небоженьку. Бо здавалось тобі, що вірним шляхом кульгаєш товаришу (Згадуються слова В. Леніна. – К. Р.), а виявилось – ні. Не той це був коридор, і всі двері в ньому не ті. І всі двері в ньому зачинені, і всі стіни замуровані. І далекі одна від одної тьмяні жарівки не надто допомагають – ні, швидше існують лише для того, щоб ти, бевзю, час від часу пересвідчувався – виходу нема» [2, c. 46].
Але крім того, підземелля в романі яскраво демонізується – це символ пекла, куди спустився поет Отто фон Ф. у пошуках відповіді, як це робили Данте, давньогрецький Орфей та Еней у Котляревського. Знову у персонажу твору Ю. Андруховича виникає відчуття, ніби він потрапив у давні часи, як це було у «Рекреаціях» під час спуску до ресторану: «Отже. Існує підвал, в якому я. Це, можливо, якісь резервові приміщення магазину «Дитячий світ» або, скажімо, Компоту державної безпеки. Зрештою, в гонитві за бідолашним циганом, царство йому пекельне, минуло стільки часу і простору, що це може бути, наприклад, XVI століття, епоха Івана Грозного» [2, c. 47].
Блукаючи численними коридорами підвалу, Отто фон Ф. потрапляє до зони урядового метро, зустрічається з бригадою, яка винищує щурів. Ю. Андрухович переповідає чутки про велетенських щурів, які стали господарями московських надр. У КДБ створений навіть спецвідділ з кількома лабораторіями, ведуться якісь досліди. Потреба когось винищувати – одна зі складових імперії. Але ми розуміємо одразу, що ці фантастичні щури – це люди СРСР, на яких полюють урядовці при найменших ознаках непокори та виходу з-під контролю («Щуролови піймали щура» [2, c. 50]). Сам головний герой ставиться до метрополітену, як до пекла: «Він завжди приваблював мене своєю дикою апокаліптичністю. У таких вагонах я возив би грішників до пекла. Усе – починаючи від пропускних турнікетів, що жахають своїм металевим автоматизмом, від нескінченних есхатологічних ескалаторів із зафіксованими постатями кататоніків або вічно утікаючими силуетами параноїків, до самих підземних потягів, що вириваються звідкілясь із темряви, лячно гальмують на станціях з бандитськими іменами, щоб за півхвилини знову рвонути кудись у ніч, защемивши дверима чиїсь невезучі руки, задниці, голови» [2, c. 48].
Метро – це ще один з боків Російської Імперії. Якщо гуртожиток – це символ розвалу держави, то підземний світ демонструє всю могутність і велич імперії, яка була колись і ще залишилася: «Це таємне відгалуження метро не зображене на жодній з доступних простому людові схем. Усі вдають, ніби його й немає. Усе було, друзі. Імперія могла все. Тут панує аура чогось секретного, забороненого. Тут поховано мільйони злочинів. Усі ці занедбані коридори мають велике стратегічне значення. У них виковувались найгучніші перемоги. Це катакомби, з яких імперія вийшла і в які вона повернеться, коли стемніє. Тому тут повинні бути цілі міста, а не тільки гареми чи катівні. Сховища для незліченних партійних внесків. Можливо, якщо потягнути за он той огризок дроту, відкриється печера з діамантами для диктатури пролетаріату. Або несподівано злетить у повітря, ну, наприклад, яке-небудь місто Маастріхт. Бо імперія могла все. Та й зараз може» [2, c. 48].
Отто помістили у клітку, з одного боку якої «була стіна із зачиненими дверима, за якими щось люто вовтузилося і скавчало» [2, c. 51]. Це ще один символ імперії – клітка, відокремлена від світу ґратами і страхом (двері, за якими щось вовтузилося), який уб’є в людині все людське. Виявляється, за дверима магнітофон, для того щоб людину спочатку залякати страшною смертю, потім зробити кілька уколів, паралізувати: «І ти робишся дуже м'яким. Паралізованим. І згідним на все. І завжди носиш у собі цей жах» [2, c. 59]. У клітці Отто зустрічає кагебіста, який свого часу вербував поета. «Сашко» тепер розмовляє українською, навіть очолює в комітеті первинний осередок української мови, пише вірші, планує їх друкувати в українських часописах. Саме «Сашко» тепер перераховує всі «злочини», які привели Отто до клітки, де тепер він має стати об’єктом для експериментів.
З’являється і Галя, яка співпрацювала з КДБ. У розмові з нею Отто підбиває своє життєві підсумки: «Моє життя виявилося не таким уже й довгим, як пророкували мандрівні цигани і вчені астрологи, але, що прикріше, не таким уже й блискучим. Я намагався не мати ворогів і подобатися всім без винятку, пам'ятаючи, що єдиний мій найлютіший ворог – це я сам. Але подобатися всім без винятку виявилося неможливим. Ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах. Настільки вони всі були між собою розсварені. Тому будь-яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей навіть для того, аби доїхати кораблем до Венеції. Тому я задовольнився снами, коханнями і міцними напоями. Бо пияцтво – також різновид подорожі! Це подорож по звільнених півкулях свідомості, а значить, і буття. Одного чудового дощового травневого дня, тобто сьогодні, будучи в дещо потьмареному стані, я за якимось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щойно з'ясувалося, це була тільки ілюзія, наївна зашмаркана самоомана, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно, за своїм власним незалежним планом. Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорта і учасник багатьох референдумів, я виявився кулею певного цікавого більярду. Тепер залишилося востаннє пхнути її» [2, с. 58]. Отто прозріває і розуміє багато своїх помилок, бачить те, що імперія приховувала від нього та кожної людини, яка живе в ній. Перший крок до очищення зроблено.
Вибравшися з клітки, Отто мандрує у серцевину пекла: «Ти поїхав униз, у ще глибші глибини, у саме пекло, фон Ф. І чи виберешся ти з нього коли-небудь?! [2, c. 60]. Головний герой потрапляє у велетенську, освітлену безліччю люстр залу: «…Все присутнє багатотисячне товариство пило, гуляло, чманіло, жерло, браталося, плямкало, щось виголошувало, деякі вже співали, інші блювали – так що твоєї з'яви не зауважив, здається, ніхто, та й чи можна зауважити з'яву однієї людської одиниці, беззахисної й непотрібної, скажімо, на Красній площі?» [2, c. 61]. Цей опис нагадує і бенкет на площі у «Рекреаціях».
Отто не витримує осточортілих лозунгів про «духовність», «сміренномудріє», «храмостроєніє» і намагається покинути залу – він хоче додому. Єжевікін іронізує по-великодержавницьки: «Додому? Тут наш дім. Тут наше підземне серце» [27, c. 64].
Отто прямує до туалету, де його знудило після сьомого шару алкоголю (чи може після сьомого кола пекла?). Так, згідно з концепцією М. Бахтіна, відбувається остаточне очищення героя після морального (пияцтво, розпуста) та фізичного (спуск під землю) падіння, як це сталося і з героями «Рекреацій»: «Але перед неосяжним, на всю стіну, дзеркалом усе-таки біліє раковина, і ти вивергаєш нарешті із себе увесь цей день, усі його хімічні елементи вкупі з органічними речовинами, усю цю Москву. Фонтануєш самозабутньо, нестримно і радісно і всіма своїми судомно-екстатичними рухами нагадуєш сліпучого джазового саксофоніста на вершині приголомшливої імпровізації… Тоді відкручуєш обидва крани і довго миєш себе. Зробилося так легко і затишно, як не було вже давно» [2, c. 65].
У туалеті також відбувається зустріч зі стареньким дідусем, якого дослідниця С. Лис розцінює як прообраз Господа [27, c. 64]. Таке трактування цілком прийнятне, на нашу думку, оскільки Отто фон Ф. ніби сповідується перед дідом, чесно признається у всіх своїх смертних гріхах: «…І відрікався, і зраджував, і перелюбствував, і гнівався, і морду заливав, і брехав, і лаявся, і спокушався, і собою хизувався, і… От хіба що не вбивав тільки» [2, c. 67].
Потім герой потрапляє на симпозіум мерців. Тут Отто вже добре розуміє мету своєї подорожі: «Розумієш, стрийку, поети іноді справді мають потребу зійти під землю – з творчою метою, скажімо. Деякі шукають своїх коханих. Орфей, наприклад, або Данте. Але тільки тимчасово. Аби потім видертися і задирдичити щось фантастично-щемке вишуканими терцинами. Я вже набувся тут. Пора мені за свої терцини сідати» [2, c. 67].
Однією з кульмінаційних сцен «Московіади» стає символічний вибір Отто маски блазня. Постать блазня в українській літературі тісно пов’язана з мотивом карнавалу, що в постмодерністичній літературі вперше яскраво прозвучало в «Рекреаціях»: «По суті, свято Воскресаючого Духа видається передусім великим цирком. Пророк виявляється насправді таким самим, як інші, блазнем, а ціле свято – карнавальною феєрією ілюзій і нонсенсу» [11, c. 55]. Щоб зрозуміти глибше сенс вибору Отто маски блазня, варто залучити до аналізу міркування М. Бахтіна щодо істотного впливу, який постать блазня справляє на образ і позицію автора роману: «Романіст потребує якоїсь істотної формально-жанрової маски, котра визначила б як його позицію щодо бачення життя, так і позицію щодо опублікування цього життя. І ось тут-таки маски блазня й дурня, очевидно, відповідним чином трансформовані, приходять романістові на допомогу. Маски ці невигадані, вони мають якнайглибше народне коріння, пов'язане з народом освяченими привілеями непричетності життя самого блазня і недоторканності блазенського слова. Усе це для романного жанру надзвичайно істотно. Знайдено форму буття людини – непричетного учасника життя, вічного споглядача, який його відображує, і знайдено специфічні форми його відображення – опублікування» [11, c. 55]. Привертає увагу той істотний факт, що цю роль блазня Отто фон Ф. уперше відіграв уже в одному з початкових епізодів роману, коли він нібито вечеряє з королем України Олельком Другим.
У такому непримітному вигляді Отто входить до конференц-зали, де на стінах видні зображення обкатів, що відображають сутність радянської влади: танки і трактори, штучні супутники та комбайни. Знову бачимо карнавал, який відображає фрагментарність сприйняття світу Отто: «Всілякі діди-морози, пірати, індіанці, опричники, мухомори, розбійники, алкоголіки та інші казкові створіння. Проте найбільше було різної звірні з хоботами, рилами, пащеками, хвостами і ратицями. Часом це нагадувало святковий ранок з перевдяганнями в дитячому садку. Або в школі для розумове відсталих» [2, c. 69].
У конференц-залі відбувається священнодійство: символічна сімка будує стратегічні плани щодо майбутнього імперії. В ній Отто впізнає сім символів тоталітаризму – Іван Грозний, Дзержинський, Ленін, Мінін і Пожарський, Суворов, Катерина ІІ та Лук’янов. Усі вони – кати українського народу, будь-якого маленького народу у великій імперії зла. Проте ця сімка – не просто уособлення Російської імперії, а й символ біблійного семиголового дракона імперії.
На цьому карнавальному симпозіумі Отто повинен витримати ще одне випробування – вислухати промову імперських ідеологів: «Слід розтяти це хворе тіло із середини! Розпустити всіх по домівках, опустити завісу. Ми подаруємо всім їхню, вибачте на слові, омріяну незалежність. Ми навчимо їх перемагати у референдумах. Бо референдум – це ідеальний спосіб маніпулювати людьми, залишаючи в них ілюзію, нібито вони самі вирішують свою долю. Ми навчимо їх любові до Держави. А це означає – до насильства, обманів і хабарів. Ми дамо їм повну свободу заганяти себе у прірву… Хаос породжуватиме хаос… Усе це виглядатиме надто карикатурно, ці призначені нами президенти, ці закуплені нами парламенти. Ці прикордонні конфлікти шиїтів із сунітами, католиків з кришнаїтами, а православних із дзен-буддистами. Ці героїчні спроби західних банкірів навчити божевільних свободі. Ці голодні міжусобиці, бунти і страйки. Ця індустрія церков і борделів. Великий непотріб указів, конституцій та декларацій. І тотальний смітник, ні, багато незалежних смітників на чолі з недолугими маріонетками. Ось – наша програма дій. Дедалі частіше й частіше озиратимуться народи назад. І бачитимуть у своїх обманутих візіях Велику Державу – космічну, вогнисту, широку, тисячолітню. Дедалі гірше й гірше виглядатиме у порівнянні з нею ота, дозвольте, незалежність... І тоді всі вони – я маю на увазі народи – знову захочуть її, Держави. Адже все втікатиме, як морський пісок. Адже все валитиметься. Великий звіринець запанує навколо!» [2, c. 70 – 71].
C. Лис вбачає в цих словах певне пророцтво: «Хіба події у нашій державі не є підтвердженням «мудрої» лінії сімки? Скільки чуємо нарікань на нашу незалежність, скільки туги (особливо у старшого покоління) за тими «совєтськими» часами» [27, c. 64]. Цікаво, що в «Рекреаціях» ми також зустрічаємо передбачення Ю. Андруховичем Помаранчевої революції: «На площі йшли останні приготування до свята: виносилися столи, напиналися намети, монтувалися помости, прикрашені стрічками, гірляндами і лампіонами. Багатоголові юрмиська вже прибували сюди зі свічками, масками й прапорцями» [1, c. 46].
Отто не витримує промови ідеологів. Він розуміє, що треба щось робити. Всі ці мерці виявилися ляльками, набитими тирсою. Тепер головний герой як ніколи відчуває свою справжність. Ще одним дивним і цікавим образом тут виступає образ «Сашка», який поступово розкривається як ангел-охоронець Отто. Під його цивільним одягом все чіткіше видніються крила. «Сашко» уважно дивиться на Отто, ніби нагадуючи йому про можливість виходу з цієї зали тільки після прийняття радикального рішення: «Чи не вологі від поту, шорсткі й болючі крила ховає під цивільною оболонкою? Чи не посланець він Бога – Того Самого, що про Нього ти іноді зле думав, але ніколи не переставав у Нього вірити? Саме час про Нього згадати, саме час. Тобі залишилося скинути маску блазня. А тоді влучити собі у праву скроню. Принаймні з тебе не посиплеться тирса. Адже ти справжній. Адже ти не манекен, Отто. Адже іншого виходу звідси немає. Неозброєний ангел з порожньою кобурою при боці вже повис над тобою» [2, c. 75].
Наприкінці промови Отто стріляє в семиголового дракона імперії, витоки якого вбачаються в образі червоного дракона з Откровения Иоанна Богослова. Згідно з Біблією, блудниця, що сидить на драконі, – метафора Вавилона, а сам дракон з сімома головами та десятьма рогами – Вавилонського царства. Отто перемагає дракона, на якому сидить блудниця, як і написано в тексті Святого Письма, а води, як в Одкровенні, затоплюють Москву – новий Вавилон.
Отто фон Ф. вбиває і себе – раба, бо так жити неможливо, зло заповнило душу. Останній патрон пістолета входить у голову поета. Так самовбивця знищує українця, народженого та вихованого Радянською владою, який має померти для того, щоб відродилася нова, незалежна Україна. Так само під страхом розстрілу відроджуються і герої «Рекреацій», і знову знаходить своє виявлення концепція «верху» і «низу» М. Бахтіна. Акт самовбивства може пояснюватися ще й бажанням принести спокутувану жертву.
Всесвітній потоп ставить крапку в існуванні столиці імперії. Чорні дощові води заливають площу перед Київським вокзалом: «Всесвітній потоп робився дедалі очевиднішим. Москва переставала існувати. Видершися з метро, я опинився майже по пояс у чорних дощових водах» [2, c. 75].
Розглянувши просторові образи підземної Москви в романі Ю. Андруховича «Московіада», ми можемо зробити висновок, що автор майстерно створив картину загибелі Радянської імперії, використавши багато символів, архетипних образів (лабіринт, блазень), звернувся до вчення М. Бахтіна про хронотопи. СРСР у романі, окрім розглянутих раніше гуртожитку, зруйнованого дому та «Дитячого світу», символізують підземні лабіринти, клітка та сімка мерців на симпозіумі. Використавши біблійні мотиви про гріховне місто Вавилон та його загибель, автор символічно описує розпад СРСР. Головний герой Отто фон Ф., пройшовши кола Дантового пекла, повертається додому – загинувши, переживши страшне падіння, він очищується та відроджується.
Таким чином, просторові образи в романі «Московіада» несуть неабияке значення для загального розуміння головної ідеї твору, так само, як і в романі «Рекреації». Поділивши простір, зображений у творі, на буденну, звичайну та підземну Москву, ми простежили подорож (просторовий образ дороги) головного героя українського поета Отто фон Ф., який, як і весь радянський народ, втратив свій істинний шлях та мету у житті.
До просторових образів «реальної» Москви ми віднесли гуртожиток (символ СРСР, що розпадається), пивну на Фонвізіна, яка стала своєрідним храмом для народу, дім Галі (так само прообраз СРСР), а також дороги Москви, де докладне розпланування міста на безліч вулиць все ж таки говорить про первинну безцільність подорожі Отто фон Ф.
Підземна Москва – це пекло, лабіринт душі самого головного героя. Отто фон Ф. подорожує в цьому лабіринті з метою віднайдення свого шляху. Тут ми побачили, що Ю. Андрухович проводить паралелі з міфами про Орфея, «Божественою комедією» Данте та «Енеїдою», в яких герой так само мав спуститися до пекла, що знайти відповідь на свої питання і повернутися нагору.
Простір у романі «Московіада» послідовно демонізується, порівнюється із біблійним містом Вавилоном. Так само, як і в «Рекреаціях», спостерігаємо карнавалізованість оточуючого світу, його фрагментарність та відсутність цілісності, яку ми пов’язали з образами площі та народних гулянь і постаттю блазня.
Окрім того, своє яскраве вираження тут знову знаходить концепція М. Бахтіна про значення «верху» та «низу» – падіння передує відродженню, що і відбулося з Отто фон Ф. наприкінці роману. Головний герой, який жив останнім часом і без того за низькими нормами моралі (пияцтво, розгул, розпуста) спускається до пекла, бо його душа вже не витримувала цього бруду. Там, на самому дні своєї душі, Отто фон Ф. наважується на вирішальний вчинок і, відродившись, повертається до України.
висновки
Результати проведеної дослідної роботи дають підстави для таких висновків. Проблема дослідження простору була і є дуже важливою для аналізу художнього твору. Простір у літературі представлений пейзажем та інтер’єром. Він існує у неподільній єдності із часом, для чого використовується поняття хронотопу. Просторові образи можуть впливати на події, які розгортаються у творі, та на вчинки й характери персонажів.
Ми визначили, що Ю. Андрухович в аналізованих романах представив модель урбаністичного простору на прикладі міста Чортополя та Москви. Визначною характеристикою цих міст є їхня демонізація. Окрім того, події в обох романах ґрунтуються на використанні мотиву подорожі.
Головною ознакою просторових образів у романах Ю. Андруховича «Рекреації» та «Московіада» є їхня карнавальність. Простір у першому творі ми поділили на позаміський та міський. Нами було визначено, що моделі художнього простору безпосередньо впливають на події, що відбуваються, надають героям додаткових характеристик та впливають на тлумачення змісту твору.
Позаміський простір у романі «Рекреації» виражений просторовим образом дороги, дорожнього пейзажу (залізниця, автотраса, дорога через ліс) та пов’язаним з ним мотивом зустрічі. Вони дають змогу побачити, що місто Чортопіль має демонічну, містичну сутність. Ми визначили, що на меті кожного з героїв – віднайдення самототожності. В позаміському просторі це відбувається з нащадком репресованих українців Грицем Штундерою, який проходить через містичний ліс, що повертає його в минуле. Також, звернули увагу на символічне значення відправлення під землю, яке виступає передумовою духовного відродження людини. Ми визначили, що кожен з героїв переживає символічне падіння (моральне чи фізичне), яке приводить їх до відродження.
Місто Чортопіль в романі Ю. Андруховича «Рекреації» є прикладом міста – живого організму. Воно являє собою авантюрний простір, в якому герої подорожують та переживають різноманітні пригоди. Розглянувши топоси підземної пивної та ресторану, площі, борделю, Вілли з Грифонами, готелю та вулиць, ми побачили, що принцип карнавальності є основним в романі та його просторовій організації. В цьому нас переконує процесія на площі, яка символізує історичне та культурне минуле України. Досліджуючи роман «Московіада», ми вважали за доцільне поділити просторові образи твору на «реальну», «надземну» Москву та підземну її частину, яка нагадує пекло. Протягом усього роману ми також бачимо карнавальні елементи, невід’ємні від постмодерністичної традиції.
Нами було визначено, що головний герой роману Отто фон Ф. вирушає в символічну подорож у пошуках самототожності, як це було і з героями роману «Рекреації». На його шляху Москвою ми виділили просторові образи гуртожитку та старого будинку, де мешкала Галя, як символів розвалу та руйнування Радянського союзу. Ці образи були розглянути нами у зв’язку з концепцією дому та бездомності. Також одним з образів цієї частини Москви стає пивбар на Фонвізіна, який перетворився на справжній храм для тогочасних людей. Таким чином, «реальна» Москва відображає душевний стан, пригніченість людей в період перебудови, моральне падіння всього народу та втрату сенсу існування. Магазин «Дитячий світ» у романі зображає формування жорстокого та духовно спустошеного наступного покоління. Саме під цією спорудою знаходяться пекельні лабіринти Москви, лабіринти душі самого Отто фон Ф.
Щодо підземної частини Москви, то вона послідовно демонізується. В нас не виникає сумнівів, що Отто потрапляє у пекло, подібно до античного Орфея або Данте. Тут ми перш за все стикаємося з образом лабіринту, який символізує втрату людиною життєвого шляху і його сенсу. В цих пекельних лабіринтах ми знову бачимо образ СРСР – клітку. Також перед нами розгортається картина бенкету на площі, вже знайома з «Рекреацій». Карнавальність простежується і в фінальному епізоді «симпозіуму мерців», де були присутні різноманітні створіння у масках. В цілому, ми знову бачимо реалізацію дихатомії «верху» та «низу» – Отто фон Ф. переживає фізичне та моральне падіння, яке приводить до його відродження та повернення на Батьківщину.
Таким чином, ми можемо констатувати, що поставлена нами мета була досягнута. Ми дійшли загального висновку, що художній простір у романах Ю. Андруховича відіграє велику роль у зображеному світі твору. Саме просторові образи сприяють досягненню головної цілі Свята – відродженню національного духу у «Рекреаціях». Вони ж ведуть Отто фон Ф. до віднайденого виходу з душевного «лабіринту» в романі «Московіада».
Звичайно, що ця робота не може претендувати на повне та вичерпне вирішення питання про роль художнього простору в романах Ю. Андруховича «Рекреації» та «Московіада», але вона може стати основою для подальшого літературознавчого дослідження в цьому напрямі.
Список використаних джерел
1. Андрухович Ю. Рекреації. Романи. – К.: Час, 1997. – 287 с.
2. Андрухович Ю. Московіада. [28.11.2009]. Доступний: http://lib.aldebaran.ru/author/andruhovich_yurii/andruhovich_yurii_moskoviada.
3. Андрухович Ю. Постмодернізм – не напрям, не течія, не мода // Слово і час. – 1999. – № 3. – С. 66.
4. Анісімова Н. Художні моделі топосу міста в поезії вісімдесятників // Слово і час. – 2008. – № 2. – С. 33-43.
5. Баліна К. Постмодерністський дискурс Юрія Андруховича // Українська література в ЗОШ. – 2007. – № 11. – С. 14-18.
6. Баран Є. Жодного кроку на Схід // Наука і сучасність. – 1998. – № . 3-4 – С. 175-177.
7. Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. [24.02. 2009]. Доступний: http://vpn.int.ru//files.html.
8. Бахтин М.М. Проблемы творчества Достоевского. [24.02. 2009]. Доступний: http://bookz.ru/dl2.php.
9. Бахтин М.М. Формы времени и хронотопа в романе. [02.04.2009]. Доступний: http.://philologos.narod.ru/bakhtin/hronotop.html.
10. Бербенець Л. Текст-пастиш у творчості Юрія Андруховича // Слово і час.- 2007. – №2. – С. 49-59.
11. Бетко І. Архетипальна постать блазня в українській постмодерній прозі // Слово і час. – 2009. – №3. – С. 54 – 63.
12. Будін Пер-Арне. Кінець імперії: роман Юрія Андруховича «Московіада» // Слово і час. – 2007. – №5. – С. 62-66.
13. Введение в литературоведение / Чернец Л.В., Хализев В.Е., Бройтман С.Н., Гиршман М.М., Дарвин М.Н. – М.: Высшая школа, 1999. – 556 с.
14. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К.: Либідь, 2001. – 488 с.
15. Гундорова Т. Ностальгія та реванш. Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Крив басу. – 2001. – №144. – С. 165-172.
16. Гурдуз А. Витоки міфопоетичної парадигми повісті Ольги Кобилянської «Земля» (міфологеми поля і лісу) // Українська мова й література. – 2004. – №5-6. – С. 194-197.
17. Запорожченко Ю. Концепт подорожі в сучасному постмодерністському тексті (Ю. Андрухович, А. Стасюк) // Слово і час. – 2009. – №7. – С. 11 – 18.
18. Затонский Д. А был ли Франсуа Рабле ренессансным гуманистом?.. (Опыт «постмодернисткой» интерпретации «Гаргантюа и Пантагрюэля» // Вопросы литературы. – 2000. – № 5. – С. 208 – 234.
19. Затонский Д. Постмодернизм: гипотезы возникновения // Иностранная литература. – 1996 – № 2.
20. Калинська Л. Синтез масового та елітарного // Слово і час. – 1998. – № 2. – С. 18 – 22.
21. Касимов Р. Поэтика карнавала и переходных ритуалов. [4.03.2010]. Доступний: http.://nevmenandr.net/dkx.
22. Квіт С. У межах, поза межами й на межі // Слово і час. – 1999. – №3. – С. 62 – 64.
23. Кононенко Т. Місто як текст: освоєння урбаністичного простору як ключ до творення тексту в романах А. Картер і Дж. Вінтерсон // Слово і час. – 2007. – №7. – С. 34-41.
24. Кораблёв А. А. Мотив дома в творчестве М. Булгакова и традиции русской классической литературы // Классика и современность / под ред. П. А. Николаева, В. Е. Хализева. – М.: МГУ, 1991. – С. 239 – 247.
25. Крутикова Н.Е. Урбанистическая проблема в художественной прозе Гоголя: Очерки. – К.: Стилос, 2007. – 88 с.
26. Курочкина М.Н. Прогулка психолога в зо+не постмодернистской экзистенции // Вторая навигация: Философия. Культурология. Литературоведение. Альманах. – Харьков: Ксилон, 1997. – С. 114-119.
27. Лис С. «Куди все-таки їдеш, Фон Ф.?» // Українська мова і література. – 2007. – №2 – 4. – С. 60 – 64.
28. Лотман Ю. Выход из лабиринта. [8.05.2010]. Доступний: http://www.philology.ru/literature3/lotman-98.htm.
29. Люксембург А. Лабиринт как категория набоковской игровой поэтики [8.05.2010]. Доступний: http://www.relga.rsu.ru/n22/cult22_2.htm.
30. Москалець К. Незадоволення твором // Урок української. – 2000. – №4. – С. 54 – 57.
31. Осипенко С. «Я не навчу вас жити на землі…» // Українська мова і література в школі. – 2001. – № 48. – С. 5.
32. Пахаренко В. Постмодерн. Сучасний український літературний процес // Українська мова і література в школі. – 2002. – №4. – С. 59-64.
33. Печерських Л.О. Тілесність у романах Ю. Андруховича. [9.03.2010]. Доступний: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Npchdu/FL/2008_88/88-9.pdf.
34. Постмодерністська модель світу в українській і світовій інтерпретаціях [9.03.2010]. Доступний: http://www.info-library.com.ua/books-text-77.html.
35. Потреба Н.А. Просторові образи в літературному творі (на матеріалі творів І.О. Буніна): Автореф. дис. к. філол. наук: 10.01.06 / Дон. нац. ун-т. – Донецьк, 2007. – 20 с.
36. Поліщук Я. Постмодерна пропозиція і сучасна література. [9.03.2010]. Доступний: www.lnu.edu.ua/faculty
37. Радомська О. Традиція в постмодерному тексті («Химера» Джона Барта) // Слово і час. – 2007. – №3. – С. 64-69.
38. Тертерян И. Человек, мир, культура в творчестве Хорхе Луиса Борхеса / Хорхе Луис Борхес. Прза разных лет: Сборник. – М.: Радуга, 1989. – С. 5 – 20.
39. Ткачук М. Літературний процес 90-х років ХХ століття // Українська мова і література. – 2000. – №22. – С. 1 – 6.
40. Толочко А. Критика на романы Юрия Андруховича «Рекреации» и «Московиада». [24.02.2009]. Доступний: http://www.mankurty.com/tolochko.html.
41. Топоров В.Н. Петербург и «Петербургский текст русской литеретуры» [8.05.2010]. Доступний: http://philologos.narod.ru/ling/topor_piter.htm.
42. Урицкий А. Прощай, перестройка! [27.09.2008]. Доступний: http://liter.net.
43. Хализев В.Е. Теория литературы. Учебник. – М.: Высш. шк., 1999. – 398 с.
44. Харчук Р. Покоління постепохи // Дивослово. – 1998. – №1. – С. 6 – 12.
45. Харчук Р. Юрій Андрухович не для дітей // Дивослово. – 2006. – №12. – С. 27 – 29.
46. Цапліна І. Феномен творчості в романі Ю. Андруховича «Рекреації». [02.04.2009]. Доступний: http://www.zsu.zp.ua//99/l-article.php.
47. Чайковська В.Т. «Московіада» Ю. Андруховича – не лише «Малий Апокаліпсис». [9.03.2010]. Доступний: http.://eprints.zu.edu.ua/557.
48. Шпаков В. Когда поэты были молодыми. [24.02.2009]. Доступний: http.://magazines.russ.ru/znamia/2001/2/rec_andr.html.
49. Я милого узнаю по походке: Юрий Андрухович «Московиада». [9.03.2010]. Доступний: http://h.ua/story/217916.
0 комментариев