Початок творчого шляху

1.1 Початок творчого шляху.

Расін був найбільшим трагедійним письменником епохи класицизму у Франції. У період розквіту класицизму складний синтез різних віянь і естетичних устремлінь досягає повноти і зрілості. У творчості Расіна відбилося напружене зіткнення двох взаємовиключних тенденцій – відчуття своєї приналежності до дворянського суспільства і протесту проти пануючих у ньому вдач.

Жан Расін народився 21 грудня 1639 року у Ферте-Мілоне в родині провінційного суддівського чиновника. Трьох років залишився круглим сиротою. Виховувався бабкою, яка у 1649 році видалилася разом з ним у монастир Пора-Рояль, центральну громаду релігійної секти янсеністів, що відрізнялися строгою моральністю. У янсеністських школах і колежах Расін одержав релігійно спрямоване виховання і класичну освіту (1649-1659). Ще в школі він почав писати вірші (найбільше відомо його опис пейзажу заміського Пори-Рояля, 1657). Зблизившись з літераторами й акторами, поет відійшов від янсенізму. Він склав придворну оду “Німфа Сени” і дві п'єси, які на побачили сцени і до нас не дійшли. Світське життя і літературна діяльність Расіна були перервані поїздкою (1661-1663) у провінцію, здійсненої за настійною вимогою його вчителів, які безуспішно намагалися забезпечити своєму “блудному сину” церковну посаду і повернути його в лоно янсенізму. Повернувшись в Париж, драматург розширив коло літературних знайомств (Ж. Лафонтен, Мольєр, Н. Буало), написав оди “На видужання короля” (1663) і “Слава музам” (1663), завдяки яким одержав доступ до двору і королівську пенсію, і нарешті, дебютував як драматург, що збільшило його розрив з Порою-Роялем, який віддавав театр анафемі, як розсадник пороків.

Ранні трагедії Расіна “Фіванда чи Брати-вороги” і “Олександр Великий” написані під впливом П. Корнеля і Ф. Кіно, однак у них уже намітилися і характерні риси його власного стилю. Перша значна трагедія поета “Андромаха” відкрила нову сторінку в історії французького театру. За нею з'явилася єдина комедія Расіна “Сутяги”, у якій, наслідуючи “Осам” Аристафана, драматург дотепно висміяв французький суд. Пізніше Жан Расін створив вісім трагедій: “Британік”, “Бєрєніка”, “Баязет”, Мітрідат”, “Іфігенія в Авліді”, “Федра”, “Есфірь”, “Аталія”

1.2 Естетичні погляди Расіна.

“Жан Расін жив у той час, коли французький геній досяг усієї своєї повноти, а мова, яка остаточно склалася, ще зберігала усю свіжість золотого століття. Він учився в поетів античності, насолоджувався ними і до кінця дотримував тієї еллінської і латинської традиції, сповненої краси і розуму, що створила форми поезії – оди, епопеї, трагедії і комедії. Ніжність, чутливість, його палкість, допитливість, навіть його слабості – усе спонукало його пізнати пристрасті, що є суттю трагедії, і дати вираження жаху і жалю.”[1; 210]. Так писав про Расіна один із кращих письменників Франції кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя Анатоль Франс.

Расін являв собою вершину поетичних сил Франції ХVІІ сторіччя. Він небагато писав про питання майстерності і творчих задач драматургів. Деякої думки з цих питань поет висловив у небагатослівних, але виразних передмовах до текстів своїх п'єс.

У передмові до трагедії “Британік” Расін розвиває свою драматургічну теорію. “Трагедія є відтворення дії завершеної, де спільно діють багато осіб, - заявляє він, - дії простої, не занадто обтяженої матерією.” [12; 5]. Раціоналістична ясність, простота, логічність усієї сюжетної лінії, усієї композиційної системи п'єси, розміщення діючих осіб, їхніх взаємозв'язків, по можливості пряма лінія причин і наслідків – от вимоги, які пред'являє до драматургів Расін, і вони є основними принципами класичної естетики.

Расін ратує за правдоподібність сценічної дії, проти нагромадження в п'єсі “безлічі подій”, проти “театральної гри, тим більше приголомшливої, чим менш вона правдоподібна.”

Драматург вважає, що “один із законів театру, це – оповідати лише про те, що не можна показати в дії,” інакше кажучи - по можливості уникати “оповідання” у театрі і прибігати до нього лише в крайніх випадках, коли дію не може бути винесено на сцену.

Поет проти “нескінченних декламацій”, чим, треба сказати, чимало грішили драматурги-класицисти.

Вищі авторитети, судді, щирі цінителі прекрасного для Расіна – древні. До них він звертається за порадою, за підтримкою і схваленням. “Ми повинні постійно запитувати себе: що сказали б Гомер і Вергілій, якби вони прочитали ці вірші? Що сказав би Софокл, якби побачив представленою цю сцену?”

“Розумність”, “здоровий глузд” – це найважливіші для класицистів поняття. Розумність всіх основ твору – його ідей, емоцій, образотворчих засобів – застава художньої повноцінності твору і відкриває йому дорогу до розумів і сердець сучасників, дорогу до нащадків, дорогу у вічність тому що здоровий глузд для всіх часів однаковий, по думці Расіна.

1.3 Відмінність між трагедіями Расіна і Корнеля

Расін представляє новий у порівнянні з Корнелем етап у розвитку трагедії французького класицизму. Більш того, останній період у діяльності Корнеля перетворився в завзяте єдиноборство з молодшим сучасником. Цим обумовлено (при наявності окремих і багато в чому принципово важливих рис наступності) істотне розходження у творчому вигляді обох драматургів.

Якщо Корнель у могутнім, монолітним, овіяним духом героїки і пронизаних пафосом запеклої політичної боротьби образах відтворював у першу чергу зіткнення, що супроводжували процес зміцнення єдиної національної держави, то твори Расіна були насичені вже іншими життєвими враженнями. Художнє світовідчування Расіна формувалося в умовах, коли політичний опір феодальної аристократії був подавлений і вона перетворилася в покірну волі монарха, позбавлену творчих життєвих цілей придворну знать. У трагедіях Расіна на перший план висуваються образи людей, що розбещуються владою, охоплених полум'ям неприборканих пристрастей, людей коливних, що метаються. У драматургії поета домінує не стільки політичний, скільки моральний критерій. Драматургія Расіна зберігає внутрішню наступність з духовними традиціями епохи Відродження, і разом з тим Генріх Гейне мав підстави писати: “Расін був першим новим поетом... У ньому середньовічний світогляд остаточно порушено... Він став органом нового суспільства...” [3; 35].

У порівнянні з Корнелем, що волів створювати характери цільні і сформовані, Расіна, майстра психологічного аналізу, більше захоплювала динаміка внутрішнього життя людини.

Лабрюйєр, один із кращих письменників Франції другої половини ХVІІ століття, указав на ті риси, що відрізняють двох найбільших драматургів його батьківщини. Він писав: “Корнель нас підкоряє своїм характерам, своїм ідеям, Расін ріднить їх з нашими. Той малює людей такими, якими вони повинні бути, цей – такими, такими які вони є. У першому більш того, що захоплює, чому потрібно наслідувати, у другому більш того, що бачиш в інших, що відчуваєш у собі самому.” Далі автор помітив “ Один піднімає, дивує, панує, учить; інший подобається, хвилює, торкає, проникає в тебе. Усе, що є в розумі найбільш прекрасного, найбільш шляхетного, найбільш піднесеного – це область першого, усе, що є в пристрасті найбільш ніжного, найбільш тонкого, - область іншого. У того виречення, правила, наставляння; у цьому – смак і почуття.” Лабрюйєр указує: “Корнель більш зайнятий думкою, п'єси Расіна потрясають, хвилюють. Корнель повчальний. Расін людяний: здається, що один наслідує Софоклу, другий більш зобов'язаний Еврипіду” [8; 369].